Розгляд судами справ, що тематично належать до однієї категорії та проаналізовані в цьому узагальненні, має свою специфіку порівняно з більшістю інших категорій цивільних справ, оскільки усі вони фактично пов'язані з вирішенням долі дітей. У сучасних правових системах дитина однозначно вважається суб'єктом права та має значний обсяг прав. На міжнародному рівні розробляються і приймаються міжнародно-правові акти, присвячені правам дитини та їх належній реалізації, й Україна є учасницею низки таких договорів. Однак безспірним залишається той факт, що дитина є найбільш вразливою стороною в будь-яких конфліктних сімейних правовідносинах, і саме на її долю випадає найбільше страждань та втрат.

У випадку коли дитина не проживає в сім'ї і батьки з якихось причин не опікуються її долею, вона фактично позбавлена можливості правового захисту своїх прав та інтересів, оскільки не має представника за законом. Для забезпечення відповідної системи захисту, а також для опіки над дитиною та для її виховання створюється державна система влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування.

Однак, як свідчить практика, формального впровадження такої системи замало для її належного функціонування. Якісне забезпечення прав дітей можливе виключно за умови професійного, добросовісного та сумлінного виконання своїх обов'язків посадовими особами та іншими працівниками, які задіяні в роботі системи державних органів. Це стосується як суддів, так і тих працівників державних органів, які мають повноваження від імені держави здійснювати представництво прав дітей у судах. Адже не варто забувати, що діяльність судів суворо регламентована процесуальним законодавством, а робота суду із забезпечення суб'єктивних прав і свобод, так само як і механізм контролю за якістю роботи суду, потребує обов'язкового ініціювання з боку зацікавленої сторони.

Узагальнення проведено з метою виявлення проблем, що виникають у суддів під час застосування відповідних законодавчих норм, та прогалин чинного законодавства, а також інших причин, які перешкоджають належному захисту прав та інтересів дітей в Україні.

Складною проблемою, яку було виявлено під час проведення узагальнення, є визначення належного органу опіки та піклування. Наявність такої проблеми пов'язана з несистемним внесенням змін до деяких законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів щодо визначення органу опіки та піклування. Таким чином, участь у судових засіданнях беруть різні органи та їхні структурні підрозділи, відповідно ці ж органи подають до суду висновки, необхідні при вирішенні справ.

Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону від 13 січня 2005 р. N 2342-IV "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" органами опіки та піклування є державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад. Відповідно до ч. 1 ст. 12 цього ж Закону безпосереднє ведення справ та координація діяльності стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладаються на служби у справах дітей.

Законодавчу неузгодженість з цього питання наразі усунуто також завдяки прийняттю постанов Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 р. N 866, якою затверджено Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, та від 8 жовтня 2008 р. N 905 "Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей". Цими актами встановлено компетенцію служби у справах дітей як підрозділу, до відання якого належить безпосереднє виконання функцій органу опіки і піклування.

Згідно з міжнародними та національними правовими нормами до прав дитини належить, зокрема, право на врахування її думки щодо питань, які стосуються її життя. Зокрема, відповідно до положень ст. 12 ч. I Конвенції ООН від 20 листопада 1989 р. "Про права дитини" ( ратифікована Україною 27 лютого 1991 р.), держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.

У вітчизняному законодавстві теж закріплено відповідні положення; зокрема, згідно з положеннями ст. 171 Сімейного кодексу України (далі - СК) думка дитини має бути врахована при вирішенні питань, що стосуються її життя. Нормами ст. 218 СК спеціально встановлено положення щодо згоди дитини на усиновлення. Таким чином, думка дитини має бути з'ясована і врахована судом при розгляді всіх категорій справ, про які йдеться у цьому узагальненні.

Матеріали узагальнення свідчать, що суди не завжди дотримуються вимог закону щодо з'ясування та врахування думки дитини.

Так, Виноградівський районний суд Закарпатської області розглянув справу за заявою прокурора Виноградівського району про позбавлення батьківських прав П. Б. та Б. Р. стосовно неповнолітніх Б. Й., 1994 р. н., та Б. О., 1995 р. н. У матеріалах справи відсутні відомості про з'ясування думки дітей, хоча вбачається, що така думка неповнолітніх, яким на час розгляду справи було відповідно 13 та 12 років, мала б бути з'ясована, і суд повинен був дати їй оцінку. Рішенням від 25 березня 2008 р. позовні вимоги було задоволено.

Однак у суддів виникає багато запитань з приводу дотримання судами зазначених вимог, зокрема про те, з якого віку дитини її думка має враховуватися. Слід звернути увагу, що законодавство, зокрема СК, не містить чіткої вказівки на вік, починаючи з якого думка дитини має враховуватися. Натомість щодо згоди дитини на усиновлення положеннями ч. 1 ст. 218 СК встановлено, що для усиновлення дитини потрібна її згода, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові та стану здоров'я. Відповідно до ч. 3 зазначеної статті усиновлення провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення. Тобто законодавчо встановлено не ті умови, за яких думка дитини повинна бути врахована, а ті, за яких згода дитини не вимагається: відповідний вік, стан розвитку та здоров'я. Відповідні положення законодавства не завжди суди враховують.

Згідно із ч. 3 ст. 171 СК суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (за винятком справ про усиновлення). Однак це не звільняє суд від необхідності з'ясувати думку дитини.

Позбавлення батьківських прав є, з одного боку, засобом захисту прав дитини, а з другого - заходом впливу на батьків, які неналежним чином виконують свої батьківські обов'язки стосовно дитини. Позбавлення батьківських прав можливе виключно на підставі рішення суду. Частиною 1 ст. 164 СК встановлено вичерпний перелік підстав для позбавлення батьківських прав.

(1) Статистичні показники наведені за даними Державної судової адміністрації України (далі - ДСА).

У 2007 р. місцеві суди України розглянули понад 17 тис. справ про позбавлення батьківських прав; їх частка у структурі справ позовного провадження, які виникають із сімейних правовідносин, становить 5,5%. Найбільшу кількість справ цієї категорії розглянули суди областей: Донецької - 1831 справа, Дніпропетровської - 1314, Харківської - 1181. Найменше справ про позбавлення батьківських прав було розглянуто судами областей: Тернопільської - 208, Волинської - 241, а також м. Севастополя - 213 справ.

В абсолютній більшості випадків позовні вимоги, заявлені позивачами у справах про позбавлення батьківських прав, судами задовольняються: так, у середньому по країні у 2007 р. місцеві суди задовольнили позовні вимоги у понад 16 тис. справ, тобто у 92,5% від тих, що розглянуті з ухваленням рішення.

У 2007 р. до апеляційних судів було подано 276 скарг на рішення місцевих судів, тобто було оскаржено 1,6% таких рішень. Апеляційні суди за скаргами по справах зазначеної категорії розглянули 245 справ. Найбільше таких справ розглянули апеляційні суди Донецької області - 31, а також м. Києва - 24 та АР Крим - 32 справи. За результатами розгляду апеляційними судами було скасовано 93 рішення місцевих судів, або у 0,5% від справ, розглянутих місцевими судами з ухваленням рішення. Рішення було змінено у 5 справах, що становить менше 0,1%. У 147 справах, або у 0,8% випадків, апеляційні суди відхиляли скарги і залишали рішення без змін.

Під час проведення узагальнення виявлено значну кількість випадків розгляду судами справ про позбавлення батьківських прав з порушенням правил підсудності.

Справи про позбавлення батьківських прав є справами позовного провадження, тому ця категорія справ підлягає розгляду за загальними правилами підсудності - відповідно до ч. 1 ст. 109 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) за місцем проживання відповідача або одного з них, якщо позов подається до обох батьків (ч. 1 ст. 113 ЦПК).

Якщо в одному позові вимоги про позбавлення батьківських прав (та інші вимоги щодо захисту прав дитини) поєднуються з вимогою про стягнення аліментів, такий позов може подаватися за вибором позивача згідно з ч. 1 ст. 110 ЦПК.

Статтею 165 СК визначено перелік осіб, які мають право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав. Такими особами є один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла 14 років.

У судовій практиці трапляються випадки розгляду справ за позовами осіб, які відповідно до закону не наділені правом такого звернення. Судам слід перевіряти чи належить позивач до кола осіб, які мають право звертатися до суду з позовом про позбавлення батьківських прав, і якщо позивач таких прав не має, повертати заяву позивачу на підставі п. 3 ч. 3 ст. 121 ЦПК.

Виявлено випадки звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав родичів, які не зазначені в ст. 165 СК як особи, котрі мають право на подання такого позову. Також згідно з ч. 2 ст. 258 СК та ч. 2 ст. 262 СК баба, дід, сестра, брат, мачуха, вітчим мають право звернутися за захистом прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних осіб (внуків тощо) до органу опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень.

Так, Франківським районним судом м. Львова розглянуто справу про позбавлення батьківських прав Ч. К. та Ч. І. за позовом Б. (баби дитини). Суд ухвалив заочне рішення від 30 травня 2007 р., згідно з яким позовні вимоги задоволено.

Згідно із ч. 4 ст. 19 СК участь органу опіки та піклування при розгляді справ щодо позбавлення батьківських справ є обов'язковою.

Відповідно до положень ст. 19 СК орган опіки та піклування подає до суду письмовий висновок щодо вирішення спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Матеріали узагальнення свідчать, що не всі суди приділяють належну увагу вирішенню питання про повний та повноважний склад осіб, які братимуть участь у справі, не залучають до участі у справі орган опіки та піклування в тих випадках, коли цей орган не є позивачем.

Так, Верховинський районний суд Івано-Франківської області, задовольняючи позов про позбавлення батьківських прав у справі за позовом Д. до О., не залучив до участі у справі орган опіки та піклування, а також не витребував у нього належний письмовий висновок.

Згідно з п. 15 постанови Верховного Суду України від 30 березня 2007 р. N 3 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" (далі - постанова Пленуму від 30 березня 2007 р. N 3) позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін. ), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Для встановлення таких обставин суду потрібно ретельно перевіряти докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, обов'язково здійснювати необхідні дії для залучення відповідача у справі та з'ясування його позиції та обґрунтувань. Крім того, суд повинен з'ясувати думку дитини, якщо вона здатна її висловити. Також згідно із ч. 4 ст. 19 СК обов'язковою є участь у справі органу опіки та піклування. Суду слід витребовувати від цього органу письмовий висновок відповідно до ч. 5 ст. 19 СК, а також може допитати представника цього органу в судовому засіданні.

Слід звернути увагу на те, що згідно з ч. 6 ст. 19 СК суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Якщо суд установить, що орган опіки та піклування подав висновок, який суперечить інтересам дитини або є недостатньо обґрунтованим чи недостовірним, суд вправі на підставі ст. 211 ЦПК постановити окрему ухвалу і направити її відповідному органу опіки та піклування для усунення недоліків у роботі.

Особливого значення для всебічного та об'єктивного з'ясування обставин має вимога закону щодо своєчасного повідомлення всіх осіб, які беруть участь у справі. На жаль, виявлено значну кількість порушень цих вимог закону.

Так, лише в узагальненні апеляційного суду Львівської області наведено 11 прикладів таких порушень, допущених судами області. Зокрема, Київська районна адміністрація м. Одеси в особі органу опіки та піклування в інтересах малолітнього М. К., 2003 р. н., звернулася до суду з позовом до М. Ю. про позбавлення його батьківських прав, посилаючись на те, що останній ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків з виховання дитини, яку було знайдено на вулиці та направлено до притулку. За час перебування М. К. в притулку батько його долею не цікавився і жодного разу не відвідав. Однак у матеріалах справи відсутні відомості про обізнаність батька про місце перебування дитини, так само як і відомості про те, що його належним чином повідомили про час і місце розгляду справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 166 СК особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини. Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або з власної ініціативи вирішити питання про стягнення аліментів на дитину. Відповідні роз'яснення надані в абз. 7 п. 16 постанови Пленуму від 30 березня 2007 р N 3.

Законодавчо не встановлено обов'язок суду щодо вирішення питання про стягнення аліментів, якщо така вимога не заявляється. Як засвідчили матеріали узагальнення, суди неоднаково застосовують зазначену норму закону і в аналогічних справах по-різному вирішують питання про стягнення аліментів.

Так, Ковельський міськрайонний суд Волинської області розглянув справу за позовом Ковельського міжрайонного прокурора в інтересах неповнолітніх А. С. та А. Л. Прокурор звернувся до Ковельського міськрайонного суду Волинської області з позовом до А. О. про позбавлення батьківських прав. Рішенням від 19 лютого 2008 р. позовні вимоги суд задовольнив. Позбавляючи відповідача батьківських прав, суд одночасно постановив стягнути з батька аліменти на дітей. Постановляючи рішення про стягнення аліментів, суд виходив із того, що відповідач не надає жодної матеріальної допомоги неповнолітнім дітям, які такої допомоги потребують.

Натомість у справі за позовом органу опіки та піклування Берестечкової міської ради до Ш. С., С. О. в інтересах Ш. І. про позбавлення батьківських прав Горохівський районний суд Волинської області позов задовольнив, постановивши позбавити відповідачів батьківських прав. Суд також встановив, що відповідачі не надають жодної матеріальної допомоги своїй дитині, однак питання про стягнення аліментів не розглядав.

Вбачається правильною практика судів, які, встановивши, що дитина не отримує від батьків грошової або іншої матеріальної допомоги, розглядають та вирішують питання щодо стягнення аліментів на дитину. Причому суд може вирішити це питання як у разі ухвалення рішення, яким вимоги про позбавлення батьківських прав задовольняються, так і в разі відмови у задоволенні таких вимог.

Досить складним є питання про те, на чию користь необхідно стягувати аліменти на дитину, батьків якої позбавлено батьківських прав. На практиці суди вирішують його по-різному.

Так, Новгород-Сіверський районний суд Чернігівської області рішенням від 22 травня 2007 р. у справі за позовом Ш. А. до Ш. В. О. та Ш. В. Н. про позбавлення батьківських прав аліменти з відповідачів стягнув на користь особи, яка буде законним опікуном або на користь закладу, до якого буде передано неповнолітнього Ш. А.

Якщо згідно з положеннями частин 3 і 4 ст. 60 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) судом над дитиною встановлюється опіка чи піклування і опікуном призначається особа інша, ніж державний дитячий заклад, то аліменти необхідно стягувати на користь особи, що призначається опікуном або піклувальником.

Якщо за рішенням суду дитина передається до відповідного дитячого закладу, то поширеною є думка про те, що аліменти не можуть стягуватися на користь такого закладу. Адже відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону від 13 січня 2005 р. N 2342-IV "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" держава здійснює повне забезпечення дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа. Відповідно передбачено порядок фінансування такого забезпечення за рахунок державного та місцевого бюджетів. Крім того, практично не існує механізму контролю за цільовим використанням коштів, перерахованих як аліменти, зокрема на конкретну дитину.

Згідно з ч. 3 ст. 193 СК за рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України. Такий механізм є оптимальним з точки зору забезпечення інтересів дитини та належного використання стягнутих аліментів, але не існує визначеного механізму створення таких рахунків та перерахування коштів на них, і тому, ухвалюючи рішення про стягнення аліментів на утримання дитини, переданої до органу опіки та піклування для влаштування в державний дитячий заклад, суди переважно зобов'язують батьків перераховувати аліменти на користь органів опіки та піклування або інших державних установ. За відсутності передбаченого законом механізму перерахування аліментів на особистий рахунок дитини така практика вбачається правильною.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 247, п. 2 ч. 1 ст. 248 СК, а також п. 3 ч. 3 ст. 71 Житлового кодексу України в разі поміщення дитини (дітей) на виховання в дитячий заклад, до родичів, опікуна чи піклувальника за нею (ними) зберігається право користування житлом, у якому вона проживала.

Інколи суди у своїх рішеннях вирішують питання щодо забезпечення за дитиною зазначеного права. Однак вирішення судом цього питання не є обов'язковим, оскільки право дитини на збереження за нею права користування житлом встановлено законом і є безспірним.

(2) Статистичні показники наведено за даними, наданими апеляційними судами. Дані не включають показників по м. Києву, оскільки відповідної інформації апеляційним судом м. Києва надано не було.

Як свідчать дані статистики, в Україні, на жаль, справ про поновлення батьківських прав значно менше, ніж справ про позбавлення батьківських прав. У 2007 р. місцеві суди України розглянули 155 справ про поновлення батьківських прав (тоді як справ про позбавлення батьківських прав - понад 17 тис). Найбільше справ цієї категорії було розглянуто судами областей: Хмельницької - 19, Донецької - 18, Дніпропетровської - 15 та Запорізької 14. У більшості областей кількість розглянутих справ про поновлення батьківських прав не перевищує десяти; суди Волинської, Івано-Франківської, Полтавської, Рівненської, Чернівецької областей розглянули по 1 справі зазначеної категорії, а в Львівській, Тернопільській областях та м. Севастополі такі справі не розглядалися взагалі.

У переважній більшості випадків місцеві суди задовольняють позовні вимоги у справах цієї категорії. Так, у 2007 р. суди України задовольнили позовні вимоги у 116 таких справах, або у 88,5% від кількості справ, розглянутих з ухваленням рішення.

У 2007 р. в апеляційному порядку було оскаржено лише 1 рішення місцевого суду у справі про поновлення батьківських прав (до апеляційного суду Дніпропетровської області). За результатами розгляду апеляційної скарги рішення місцевого суду було скасоване.

Справи про поновлення батьківських прав нечисленні й особливих труднощів у судів не викликають.

Звертаючись до суду з позовами, батьки критично ставляться до своєї поведінки в минулому стосовно дітей, вказують на зміну обставин та ставлення до дітей, фактичне поновлення сім'ї та досягнення порозуміння з дітьми, зміну матеріально-побутових умов життя. До матеріалів справи долучаються рішення суду про позбавлення батьківських прав, акти обстеження умов проживання батьків, характеристики як за місцем роботи, так і за місцем проживання, висновок органу опіки та піклування щодо можливості поновлення позивачів у батьківських правах.

Розглядаючи такі справи, суди чинять правильно, перевіряючи наскільки змінилися поведінка особи та обставини, що були підставою для позбавлення її батьківських прав, і вимагають достатніх обґрунтувань.

Так, Краснокутський районний суд Харківської області розглянув справу за позовом В. до органу опіки і піклування про поновлення батьківських прав. Суд з'ясував такі обставини, як зацікавленість позивача у житті та здоров'ї дитини, стан здоров'я, розвитку та поведінки дитини, обґрунтування щодо відсутності обставин, які стали підставою для позбавлення батьківських прав у минулому, умови проживання та забезпечення позивача. Рішенням від 6 вересня 2007 р. позов було задоволено повністю.

(3) Статистичні показники щодо загальної кількості справ про усиновлення наведені за даними ДСА; показники щодо усиновлення іноземцями - за даними апеляційних судів, крім апеляційного суду м. Києва.

Місцеві суди України у 2007 р. розглянули понад 5 тис. справ про усиновлення, які становлять 5,6% від загальної кількості справ позовного провадження; у тому числі - 1 тис. 220 справ про усиновлення дитини, яка є громадянином України, іноземцями, що становить 23,4% від загальної кількості справ про усиновлення, тобто майже чверть.

Найбільше справ про усиновлення розглянули місцеві суди областей: Донецької - 679, Дніпропетровської - 471, Одеської - 404. Найменше таких справ було розглянуто судами областей: Чернівецької - 51, Тернопільської - 54.

Неоднаковою в різних областях є частка справ про усиновлення дітей іноземцями у структурі справ про усиновлення. У деяких областей ця частка істотно перевищує середню. Так, у Донецькій області вона складає аж 41,7%, в Одеській - 38,4%, у Чернігівській - 36,8%. Натомість у багатьох областях кількість справ про усиновлення дітей іноземцями рідко перевищує десяток; їх частка у структурі справ про усиновлення є незначною. Так, у Волинській області розглянуто дві справи цієї категорії, що складає відповідно 2,7% від усіх справ про усиновлення, розглянутих судами цієї області, в Чернівецькій області - одну справу, або 1,9%, а в Рівненській та Тернопільській областях такі справи взагалі не розглядалися.

В абсолютній більшості випадків - у 99,7% - вимоги заявників задовольняються судами як щодо усиновителів-громадян України, так і щодо іноземців.

Згідно з ч. 1 ст. 251 ЦПК заява про усиновлення дитини або повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування, подається до суду за місцем їх проживання.

Виявлено випадки розгляду справ про усиновлення з порушеннями правил підсудності.

Так, Буський районний суд Львівської області 12 листопада 2007 р. ухвалив рішення про усиновлення громадянами В. Ю. та В. Н. неповнолітнього Ш., який проживає у с. Лотикове Луганської області в обласному будинку дитини. Усиновлення проведене на підставі висновку Буської районної державної адміністрації.

Судам слід перевіряти дотримання вимог закону щодо підсудності, оскільки порушення таких вимог може призводити до ускладнень при залученні до розгляду справи необхідного складу осіб, а також до номінальної участі у розгляді справ про усиновлення деяких із цих осіб.

Частиною 1 ст. 210 СК встановлено, якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати та сестри, вони не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні. Суди не завжди дотримуються цієї вимоги законодавства.

Наприклад, Центральний районний суд м. Сімферополя АР Крим розглянув справу за заявою громадян Франції С. Б. та його дружини С. М. про усиновлення малолітнього вихованця Кримської республіканської установи "Будинок дитини "Ялинка" К. М., 2005 р. н. З матеріалів справи вбачалося, що у дитини, яку подружжя бажало усиновити, є сестра К.О. та брати К. Г. і К. А., про що заявники у своїй заяві про усиновлення не вказали. Ця обставина залишилася поза увагою суду першої інстанції, у зв'язку з чим прокурор Центрального регіону м. Сімферополя рішення суду про усиновлення дитини оскаржив в апеляційному порядку. Оскільки прокурором було пропущено строк на апеляційне оскарження без поважної причини, ухвалою Апеляційного суду АР Крим від 26 березня 2008 р. в поновленні строку було відмовлено, апеляційну скаргу прокурора залишено без розгляду.