Людина, яка потерпіла від посягання на своє життя, здоров'я, честь і гідність, а також на належне їй майно, потребує правового й соціального захисту, матеріальної та моральної підтримки. Конституцією України передбачено обов'язок держави щодо захисту людини, утвердження і забезпечення її прав та свобод.

У чинному законодавстві України основна увага приділяється захисту прав та інтересів не потерпілого, а підозрюваного, обвинуваченого, а також підсудного, якому може бути призначене покарання за вчинений злочин.

У Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 р.), яка є виявом колективної волі світової спільноти, порушено проблему відновлення балансу між правами підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, з одного боку, та інтересами жертви, - з іншого. Цей міжнародний документ базується на засадах визнання гідності жертв злочинів. У ньому передбачено ті напрями, в яких необхідно діяти державам для забезпечення відповідного поводження із зазначеними особами, визначено основні стандарти, згідно з якими потрібно оцінювати законодавство та практику його застосування.

Аналіз кримінального законодавства та правозастосовної практики України з точки зору їх відповідності цим стандартам свідчить про необхідність посилення захисту прав та інтересів потерпілих від злочинів.

За статистичними даними, кількість осіб, потерпілих від злочинів, і розміри заподіяної їм фізичної, майнової та моральної шкоди з кожним роком збільшуються. Від злочинних діянь, справи про які були розглянуті судами у 2003 р., постраждало 154,5 тис. осіб, із них 70,7 тис. - жінки. При цьому кількість потерпілих зросла порівняно з 2002 р. на 7084 особи, або на 4,8 %, у тому числі загиблих - на 444, або на 8,4 %, а осіб, здоров'ю яких було заподіяно шкоду, - на 909 (4,5 %). За цей же період значно збільшився розмір заподіяної фізичним і юридичним особам моральної та матеріальної шкоди - із 443 млн. грн. до 771,4 млн. грн., або на 74 %.

Головним завданням держави у випадках вчинення злочинів є поновлення законних прав та інтересів громадян. Але значна кількість злочинів не розкривається правоохоронними органами. За даними МВС України, у 2003 р. ніяк не були поновлені права потерпілих від 1,3 млн. злочинів минулих років, які залишилися нерозкритими і справи про які зупинено у зв'язку з тим, що не розшукано або не встановлено осіб, котрі їх вчинили. Серед цих злочинів 6,5 тис. убивств, 15,4 тис. умисних тяжких тілесних ушкоджень (у тому числі 4,7 тис. - зі смертельними наслідками), 1,8 тис. згвалтувань, 12,2 тис. розбійних нападів, 112,9 тис. грабежів, 279 тис. квартирних крадіжок, 11,8 тис. фактів незаконного заволодіння автомобілями. Аналізуючи наведені статистичні дані про нерозкриті злочини, можна дійти висновку, що багато громадян мають підстави бути не задоволеними відсутністю гарантій з боку держави щодо захисту їхніх прав.

З метою забезпечення у кримінальному судочинстві конституційних і процесуальних прав потерпілих та у зв'язку з виникненням питань у суддів Пленум Верховного Суду України (далі - Пленум) на основі проведеного цим судом узагальнення судової практики прийняв 2 липня 2004 р. постанову № 13 "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів" (1) (далі - постанова Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13).

Особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, відповідно до ст. 49 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) визнається потерпілим.

З моменту винесення органом дізнання або слідчим постанови про визнання особи потерпілим остання набуває статусу цього учасника процесу. Чинним кримінально-процесуальним законодавством не передбачені строки визнання особи потерпілим, тому в слідчій практиці немає єдиного підходу до вирішення цього питання. Вивчення кримінальних справ та матеріалів узагальнень судової практики, проведених апеляційними судами, показало, що в переважній більшості випадків особа визнається потерпілим після порушення кримінальної справи, а саме з моменту встановлення органами досудового слідства факту заподіяння їй певної шкоди. Пленум у п. 5 постанови від 2 липня 2004 р. № 13 звернув увагу судів на те, що відповідно до ч. 2 ст. 23-2 КПК вони зобов'язані реагувати окремими ухвалами (постановами) на виявлені факти необгрунтованого зволікання з визнанням особи потерпілим (при очевидності заподіяння злочином шкоди), допущені органами дізнання чи досудового слідства.

У слідчій практиці траплялися випадки, коли у справах про злочини, внаслідок яких особи були позбавлені життя, їх близьких родичів усупереч вимогам ч. 5 ст. 49 КПК не визнавали потерпілими.

Так, у справі за обвинуваченням за ч. 2 ст. 121 Кримінального кодексу України (далі - КК) Б., який заподіяв умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, слідчий Пирятинського районного відділу УМВС України в Полтавській області, не з'ясувавши, що загиблий мав сина та рідну сестру, нікого з них потерпілим у справі не визнав. Слідчий прокуратури Кіровського району м. Кіровограда у справі за обвинуваченням за ч. 1 ст. 115 КК Д., який вчинив умисне вбивство, не визнав потерпілим батька загиблого, котрий мешкав у цьому ж місті.

Не було вирішено прокуратурою Кролевецького району Сумської області питання про визнання потерпілим і у справі щодо Б., який заподіяв смерть П., 1927 р. н., котра не мала близьких родичів і жила одна.

Представництво загиблої внаслідок злочину особи, яка не мала близьких родичів, законодавчо не врегульоване. Тому на практиці в таких випадках деякі органи досудового слідства залучають до участі у справах представників органів опіки та піклування.

Відповідно до ст. 49 КПК потерпілий наділений рядом повноважень, що має забезпечити захист його законних інтересів під час досудового слідства. Проте слідчі часто при роз'ясненні прав потерпілому допускають формалізм, оскільки не розкривають у доступній формі (з урахуванням його загальноосвітнього й культурного рівнів, віку) значення таких термінів, як цивільний позов, клопотання, відвід, докази та ін. Нерідко ця дія зводиться до одержання підпису особи на постанові про визнання її потерпілим. Такі постанови і протоколи допиту потерпілого, як правило, оформляються на бланках. При цьому в окремих регіонах (містах Севастополі, Рівному, Херсоні та ін.) використовували бланки застарілої форми, в яких права й обов'язки потерпілого і свідка не розмежовувалися, що є неприпустимим, оскільки зазначені учасники процесу мають різний процесуальний статус. Деякі слідчі Рівненського міського відділу УМВС України в Рівненській області при роз'ясненні потерпілим прав та обов'язків помилково попереджали їх про кримінальну відповідальність за відмову давати показання, хоча відповідно до ст. 385 КК потерпілі, на відміну від свідків, не несуть за це кримінальної відповідальності.

Фактично реалізація передбачених законом прав потерпілих у ході досудового слідства полягає тільки в даванні показань, ознайомленні з матеріалами справи після закінчення досудового слідства, заявленні цивільного позову. Потерпілі рідко подають докази та заявляють клопотання, що свідчить про незнання або недостатнє розуміння ними своїх можливостей як учасників процесу.

Найбільш гострою та соціально значущою залишається проблема відшкодування потерпілим майнової, моральної та фізичної шкоди, якої вони зазнали внаслідок вчинення злочину. Потерпілі розраховують на ефективні дії держави щодо забезпечення їхніх прав. Але органи досудового слідства часом формально ставляться до виконання такої процесуальної дії, як визнання потерпілого цивільним позивачем відповідно до ст. 28 КПК.

Наприклад, не було вирішено це питання органами слідства у справі за обвинуваченням А., який мотоциклом збив психічно хворого К., спричинивши йому середньої тяжкості тілесні ушкодження, хоча батько потерпілого (1922 р. н., має початкову освіту) як його законний представник просив суд зобов'язати підсудного відшкодувати заподіяну злочином шкоду.

Органи досудового слідства не завжди з'ясовують у повному обсязі суми позовних вимог та обгрунтованість останніх, вид заподіяної шкоди. Вони часто не пред'являють передбачених законом вимог щодо форми та змісту позовної заяви. Деякі слідчі переконують потерпілих не заявляти цивільний позов у ході слідства, а зробити це під час розгляду справи в суді. З урахуванням того, що потерпілі, як правило, не обізнані з положеннями закону і при цьому досить рідко запрошують захисників для участі в судовому процесі, їхні права та законні інтереси, особливо в частині відшкодування заподіяної злочином шкоди, у багатьох випадках залишаються зовсім незахищеними.

Хоча відповідно до ст. 29 КПК на слідчого і покладено обов'язок забезпечувати відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому злочином, у цій нормі закону не встановлено строків виконання необхідних процесуальних дій. У переважній більшості справ слідчі обмежуються формальним винесенням постанови про накладення арешту на майно підозрюваного, обвинуваченого та приєднанням до справи протоколу про відсутність майна у таких осіб, належних же заходів щодо забезпечення цивільного позову потерпілого не вживають.

У справі за обвинуваченням К. за ч. 2 ст. 286 КК в порушенні правил безпеки дорожнього руху, внаслідок якого Ф. було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, потерпілий заявив цивільний позов про відшкодування шкоди на суму 25 тис. грн. Слідчий УМВС України в Сумській області виніс постанову про накладення арешту на майно К. і в той же день склав протокол про відсутність майна в обвинуваченого, хоча, як з'ясувалося пізніше, той мав у власності гараж.

Часто в ході слідства підозрювані й обвинувачувані відчужують належне їм майно шляхом укладення фіктивних угод на користь родичів і знайомих. Більшість таких фактів залишається поза увагою органів досудового слідства і прокурорів, які не виявляють ініціативи щодо визнання в установленому порядку зазначених угод недійсними.

Слідчі також дуже рідко пропонують обвинуваченим добровільно відшкодувати завданий потерпілому збиток або усунути заподіяну йому шкоду, що є обставиною, яка пом'якшує покарання (п. 2 ч. 1 ст. 66 КК).

I все ж основна причина неналежного забезпечення права потерпілого на відшкодування заподіяної йому шкоди полягає не стільки в бездушному та непрофесійному ставленні до цього учасника процесу працівників органів досудового слідства, скільки у відсутності чіткого законодавчого механізму реалізації зазначеного права, а також наукових методик визначення грошових еквівалентів такої шкоди.

Згідно зі ст. 217 КПК потерпілі мають право ознайомитися з матеріалами справи, але майже не користуються ним. Виявлено випадки, коли органи досудового слідства в один і той же день направляли справу до суду й повідомляли потерпілого про можливість ознайомитися з її матеріалами у слідчого або коли дата можливого ознайомлення з ними збігалася з датою направлення потерпілому відповідного повідомлення.

Нерідко слідчі ігнорують право потерпілих заявляти клопотання з приводу неповноти розслідування справи.

Характерним прикладом є справа за обвинуваченням Л. за ч. 3 ст. 142, ч. 1 ст. 221 КК (1960 р.), яку Тлумацький районний суд Iвано-Франківської області повернув на додаткове розслідування через грубе порушення прав потерпілих у ході досудового слідства. Під час ознайомлення з матеріалами справи потерпілі К.Н. та К.I. звернули увагу слідчого на те, що в ній не з'ясовано ряд істотних обставин, але слідчий проігнорував їхні клопотання і зауваження, більше того, за наявності ордера не допустив їхнього адвоката до участі у справі.

Набула поширення також практика необгрунтованого зупинення досудового слідства на тривалий час із надуманих мотивів, зокрема через хворобу обвинуваченого або через відсутність даних про його місцезнаходження, в той час як це не відповідає дійсності. За даними Генеральної прокуратури України, у 2003 р. лише прокурорами було скасовано понад 43,5 тис. постанов слідчих органів про зупинення досудового слідства із зазначених причин.

У цілому органи досудового слідства більше уваги приділяють додержанню прав підозрюваних та обвинувачених, ніж забезпеченню прав і законних інтересів потерпілих. Це пояснюється передусім тим, що недодержання прав підозрюваного та обвинуваченого, зокрема права на захист, є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, яке тягне скасування вироку. У той же час незабезпечення прав потерпілого лише в окремих випадках розцінюється судом як істотне порушення, яке перешкоджає постановленню законного й обгрунтованого вироку. Тому Пленум у п. 4 постанови від 2 липня 2004 р. № 13 роз'яснив, що в тому разі, коли органи дізнання чи досудового слідства істотно обмежили законні права потерпілого (наприклад, обирати представника, порушувати клопотання, заявляти відводи, подавати докази, ознайомлюватися з усіма матеріалами справи тощо) і поновити ці права на стадії судового розгляду справи неможливо, суддя чи суд має повернути справу на додаткове розслідування із дотриманням вимог ст. 246 або ст. 281 КПК.

Кримінально-процесуальне законодавство надає потерпілому певні процесуальні права з метою забезпечення його безпосередньої участі в розгляді судом кримінальної справи.

Відповідно до ст. 240 КПК суд повинен повідомляти потерпілого про день попереднього розгляду справи. Однак на практиці ця вимога закону часто не виконується, що призводить до судових помилок.

На зазначеній стадії процесу судді не завжди перевіряють, чи визнали органи досудового слідства потерпілими осіб, яким заподіяно шкоду злочином, і самі іноді своєчасно цього не роблять.

Так, під час проведення органами внутрішніх справ досудового слідства у справі за обвинуваченням К. за ч. 2 ст. 286 КК та при її попередньому розгляді Корсунь-Шевченківським районним судом Черкаської області не був визнаний потерпілим неповнолітній П.

У п. 4 постанови Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13 зазначено, що при попередньому розгляді справи суддя відповідно до ст. 237 КПК повинен з'ясувати, чи всі особи, яким злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, визнані потерпілими. Якщо хтось із них не визнаний потерпілим на стадії дізнання і досудового слідства, за наявності відповідного клопотання суддя своєю постановою має визнати таку особу потерпілим, повідомити її про це та надати можливість ознайомитися з матеріалами справи.

Суди, як правило, керуючись ч. 3 ст. 254 КПК, своєчасно повідомляють потерпілого про день і місце судового розгляду кримінальної справи. Проте в деяких випадках вони не забезпечували належним чином явку потерпілого в судове засідання.

Наприклад, Соснівський районний суд м. Черкас, розглядаючи справу за обвинуваченням П. за ч. 1 ст. 190 КК, порушив права потерпілого Г., котрого було визнано цивільним позивачем, оскільки не повідомив його в установленому законом порядку про день слухання справи, яку розглянув без його участі.

У зв'язку з тим, що в судовій практиці подібні факти є непоодинокими, Пленум у п. 12 постанови від 2 липня 2004 р. № 13 рекомендував судам вживати всіх можливих заходів до забезпечення участі потерпілого в судовому засіданні. У разі, коли потерпілий не з'явився за викликом, суд відповідно до ч. 1 ст. 290 КПК вирішує питання про розгляд справи або його відкладення залежно від того, чи можливо за відсутності потерпілого з'ясувати всі обставини справи і захистити його права та законні інтереси. Пленум наголосив, що розгляд справи за відсутності потерпілого (законного представника) без виклику його в судове засідання є істотним порушенням процесуальних прав і може стати підставою для скасування вироку чи іншого судового рішення.

На практиці суди розглядають справи за відсутності потерпілого лише у виняткових випадках, зокрема в разі визнання поважними причин його неявки в судове засідання (хвороба, відрядження тощо) та надходження від нього заяви про підтвердження достовірності показань, даних у ході досудового слідства, які суд оголошує на підставі статей 306, 308 КПК.

У разі, коли потерпілим визнано неповнолітню або недієздатну особу, суд повинен забезпечити участь у справі законного представника цієї особи, а за відсутності у неповнолітнього батьків або інших законних представників - представника із числа осіб, зазначених у ст. 52 КПК (п. 8 постанови Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13).

Факторами, які негативно впливають на забезпечення прав потерпілих у судовому процесі, є, з одного боку, недостатня правова обізнаність цих осіб, відсутність у них коштів на оплату послуг захисників, а з іншого - пасивне ставлення окремих державних обвинувачів до захисту зазначених прав.

Значно ускладнює реалізацію потерпілими своїх прав у ході судового розгляду також неякісне проведення досудового слідства. Наприклад, трапляються випадки, коли потерпілий при розслідуванні справи не був ознайомлений із постановою про призначення експертизи та висновками останньої, а ознайомившись із цими документами в суді, заявляє клопотання про проведення додаткової або повторної експертизи, що затягує розгляд справи судом. Тому Пленум роз'яснив у п. 22 постанови від 2 липня 2004 р. № 13, що в разі призначення і проведення експертизи суду належить з'ясувати думку потерпілого та його представника щодо її необхідності й доцільності, а також забезпечити їх активну участь у підготовці питань, які виносяться на розгляд експерта.

Допит потерпілого в суді провадиться, як правило, відповідно до вимог закону. Неповнолітнього потерпілого віком до 14, а за розсудом суду - до 16 років потрібно допитувати в присутності педагога, а за необхідності - лікаря, батьків або інших законних представників (ч. 1 ст. 307, ст. 168 КПК). Неповнолітнім потерпілим віком до 16 років суд роз'яснює обов'язок говорити правду, а про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання їх не попереджає.

Внесеними Законом від 21 червня 2001 р. № 2533 змінами до КПК розширено права потерпілого під час судового розгляду справи. Зокрема, відповідно до ст. 318 КПК потерпілий та його представник можуть брати участь у судових дебатах. Але суди до цього часу діють усупереч наведеному положенню закону.