Наказне провадження - це особливий спрощений вид цивiльного процесу, спрямований на швидкий та ефективний захист безспiрних прав осiб шляхом видачi судового наказу, що одночасно є судовим рiшенням та виконавчим документом. У законодавство України наказне провадження було впроваджено Цивiльним процесуальним кодексом України (далi - ЦПК), який було прийнято 18 березня 2004 р. Оскiльки цей iнститут для вiтчизняної правової системи новий, а його законодавче регулювання - недосконале, Верховний Суд України здiйснив узагальнення практики розгляду судами цивiльних справ у наказному провадженнi, а також перегляду апеляцiйними судами ухвал про вiдмову у прийняттi заяви про видачу судового наказу або про скасування судового наказу.

Мета узагальнення - вивчення практики застосування судами норм законодавства щодо наказного провадження, виявлення та аналiз складних i спiрних питань, що виникають при його застосуваннi, оцiнка стану врегульованостi мiж iнститутом наказного провадження i процесуальним законодавством України, розробка пропозицiй щодо забезпечення правильного та однакового застосування судами норм права, а також щодо вдосконалення законодавства.

При здiйсненнi узагальнення аналiзувалася практика видачi та скасування судових наказiв, а також перегляду апеляцiйними судами ухвал про вiдмову у прийняттi заяви про видачу судового наказу або скасуваннi судового наказу за 2006-I пiврiччя 2007 рр.

Захист права у наказному провадженнi може мати мiсце за наявностi безспiрної вимоги стягувача, що пiдтверджується належно оформленими письмовими документами. У такому випадку немає потреби порушувати процесуально складне та тривале за часом позовне провадження, достатньо короткого та спрощеного наказного провадження, що вiдповiдає iнтересам як кредитора (стягувача), так i суду.

Iнститут наказного провадження вiдповiдає мiжнародним принципам здiйснення справедливого та ефективного правосуддя i забезпечення прав людини. Зокрема, у Рекомендацiї N R (81) 7 вiд 14 травня 1981 р. Комiтету мiнiстрiв Ради Європи державам-членам щодо шляхiв спрощення доступу до правосуддя та Рекомендацiї N R (84) 5 вiд 28 лютого 1984 р. щодо принципiв цивiльного судочинства з метою вдосконалення судової системи визначено, що для справ, пов'язаних з безспiрним правом, повиннi бути передбаченi спецiальнi правила для прискорення розгляду справи.

Як свiдчать матерiали узагальнення, наказне провадження є ефективним засобом вирiшення безспiрних справ i нинi все частiше застосовується судами. Однак законодавче врегулювання цього iнституту поки що недосконале, у ньому наявнi прогалини та суперечностi, внаслiдок чого на практицi виникають численнi проблеми. Водночас деякi суди не повною мiрою виконують вимоги ЦПК, а також по-рiзному тлумачать норми, що регулюють наказне провадження

За даними Державної судової адмiнiстрацiї України, у I пiврiччi 2007 р. всього у мiсцевi суди надiйшло 107,2 тис. заяв про видачу судових наказiв. Розглянуто 106 тис. таких заяв, або 98,3 % [97,2 %] (2) вiд числа тих, що перебували у провадженнi, у тому числi вiдмовлено у прийняттi за 4,3 тис. заяв та повернено заявникам 2,5 тис. заяв. Вiдповiдно до ст. 96 ЦПК видано 99,2 тис. судових наказiв, що на 39,6 % бiльше, нiж в аналогiчному перiодi минулого року, їх питома вага становить 93,6 % [92 %] вiд числа розглянутих заяв.

До мiсцевих судiв надiйшло 5,6 тис. заяв про скасування судового наказу, що на 53,1 % бiльше порiвняно з I пiврiччям 2006 р. Розглянуто 5,5 тис. таких заяв, що становить 97,3 % [99,1 %] вiд загальної кiлькостi заяв, що перебували на розглядi. Iз них вiдмовлено у прийняттi 71 заяви, що удвiчi менше, нiж у I пiврiччi 2006 р.; залишено без розгляду - 139 заяв, що на 11,2 % бiльше. Мiсцевi суди скасували 5,3 тис. судових наказiв, що становить 96,2 % [92,3 %] вiд числа розглянутих заяв.

Частка скасованих мiсцевими судами наказiв порiвняно з аналогiчним перiодом минулого року збiльшилася i становить 5,3 % [4,7 %] вiд числа виданих наказiв мiсцевими судами. Найбiльше скасовано наказiв, постановлених судами областей: Iвано-Франкiвської - 9,5 %, Одеської - 7,7 %, Чернiгiвської - 7,1 %, Рiвненської - 7 %.

У I пiврiччi поточного року було видано 93,9 тис. судових наказiв за винятком скасованих, що на 38,8 % бiльше, нiж у I пiврiччi 2006 р. Значно зросла кiлькiсть судових наказiв, виданих мiсцевими судами (за винятком скасованих), в областях: Волинськiй - у 2,4 раза, Закарпатськiй - на 94 %, Луганськiй - на 92,8 %, Донецькiй - на 86 %, Одеськiй - на 78,6 %, Рiвненськiй - на 66 %, а також у м. Києвi - на 75,7 %. У тому числi на вимогу: яка грунтується на правочинi, вчиненому у письмовiй формi видано 77 тис., або 82 % [72,6 %] судових наказiв вiд загальної кiлькостi виданих судових наказiв (за винятком скасованих); про стягнення нарахованої, але не виплаченої працiвниковi суми заробiтної плати - 16,4 тис., або 17,5 % [25 %]; на вимогу про компенсацiю витрат на проведення розшуку боржника - 2.

У I пiврiччi 2007 р. до апеляцiйних судiв надiйшло 485 апеляцiйних скарг на ухвали мiсцевих судiв про вiдмову у прийняттi заяви щодо видачi судового наказу або скасування судового наказу, що на 98,1 % бiльше за аналогiчний перiод минулого року. У 30 справах порушувалися строки прийняття таких скарг до розгляду, або 10,6 % [5,1 %] вiд числа скарг прийнятих до розгляду. Зокрема, найчастiше порушувалися строки прийняття скарг до розгляду Апеляцiйним судом м. Києва - у 22 справах, або 62,9 %.

Розгляд справ у наказному провадженнi врегульовано розд. II ЦПК, що зумовлено його специфiкою порiвняно з позовним та окремим провадженнями (вiдповiдно розд. III та IV цього Кодексу).

Наказне провадження - це особливий порядок судового розгляду окремих категорiй справ. Його метою є спрощення, скорочення та здешевлення судової процедури у тих випадках, коли це можливо та виправдано. Тому порядок розгляду справи про видачу судового наказу є менш тривалим в часi та простiшим з органiзацiйної точки зору, адже вiн не потребує виклику сторiн, проведення вiдкритого судового засiдання з усiма вiдповiдними процесуальними дiями.

У цiлому суди правильно застосовують наказне провадження як спрощену форму здiйснення правосуддя. Однак трапляються поодинокi випадки, коли суди помилково здiйснюють розгляд справ у наказному провадженнi аналогiчно до позовного, що є зайвим.

Так, Дзержинський мiськрайонний суд Донецької областi розглянув заяву Г. про скасування судового наказу у вiдкритому судовому засiдання з веденням протоколу судового засiдання.

Судовий наказ може бути виданий лише у спорi про стягнення з боржника грошових коштiв або витребування майна (ч. 1 ст. 95 ЦПК).

Зокрема, судовий наказ може бути видано за такими вимогами, встановленими ст. 96 ЦПК, якщо: 1) заявлено вимогу, яка грунтується на правочинi, вчиненому у письмовiй формi; 2) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працiвниковi суми заробiтної плати; 3) заявлено вимогу про компенсацiю витрат на проведення розшуку вiдповiдача, боржника, дитини або транспортних засобiв боржника, а також в iнших випадках, встановлених законом (ч. 2 ст. 96 ЦПК).

Iнодi у судiв виникають питання при тлумаченнi статей 95 та 96 ЦПК. У ст. 95 вжито формулювання "стягнення з боржника грошових коштiв або витребування майна", в ч. 1 ст. 96 - "заявлено вимогу, яка грунтується на правочинi, вчиненому у письмовiй формi". У зв'язку з цим суди неоднаково трактують чи означає це, що у ч. 1 ст. 96 мiститься бiльш широке поняття, яке дає змогу видавати судовi накази з будь-яких вимог, що грунтуються на правочинi, вчиненому у письмовiй формi.

Зазначенi норми ЦПК слiд розумiти таким чином, що за вимогами, якi грунтуються на правочинi, вчиненому у письмовiй формi, судовi накази можуть видаватися лише щодо стягнення з боржника грошових коштiв або витребування майна.

Виявлено випадки, коли подаються заяви про видачу судового наказу, в яких вимоги щодо стягнення з боржника грошових коштiв або витребування майна пред'являються разом з iншими вимогами. Практика судiв при вирiшеннi цього питання неоднакова.

Так, у квiтнi 2007 р. до Ямпiльського районного суду Сумської областi було подано заяву про видачу судового наказу ВАТ "Державний ощадний банк України" про розiрвання кредитного договору, укладеного з Г., та стягнення з нього, а також iз П. та Ф. (з двома останнiми особами було укладено договiр поруки) солiдарно суму несплаченого кредиту, процентiв та пенi. Суд видав три окремi судовi накази щодо кожної з осiб.

До Ужгородського мiськрайонного суду Закарпатської областi було подано заяву ЗАТ КБ "ПриватБанк" про видачу судового наказу про розiрвання договору, укладеного з Б., та стягнення з боржника суми заборгованостi за договором та судових витрат. Ухвалою вiд 11 червня 2007 р. суд вiдмовив у прийняттi цiєї заяви.

Єнакiївський мiський суд Донецької областi розглянув заяву про видачу судового наказу ЗАТ КБ "ПриватБанк" про стягнення суми заборгованостi з Ш. та розiрвання кредитного договору. Суд задовольнив вимоги частково, видавши 3 сiчня 2006 р. судовий наказ про стягнення з боржницi грошової суми, а вимогу щодо розiрвання договору залишив поза увагою.

Подання подiбних заяв створює умови для формування суперечливої практики, оскiльки у ЦПК встановлено лише двi альтернативи на стадiї прийняття заяви про видачу судового наказу: вiдмова у прийняттi такої заяви та видача судового наказу. З одного боку, за умови включення до заяви вимоги, що не пiдлягає розгляду у наказному провадженнi, наявнi пiдстави для вiдмови у її прийняттi вiдповiдно до п. 1 ч. 1 ст. 100 ЦПК, що, у свою чергу, згiдно з ч. 2 ст. 101 ЦПК унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. З другого боку, суд не має права задовольнити таку заяву в повному обсязi.

Роздiлом II ЦПК не передбачено можливостi часткового задоволення заяви про видачу судового наказу. Однак видається, що застосування у такому випадку згiдно з ч. 7 ст. 8 ЦПК аналогiї закону щодо часткового задоволення позовної заяви (п. 4 ч. 1 ст. 215) є найбiльш виправданим, оскiльки вiдповiдає метi та змiсту цивiльного процесуального законодавства i розд. II зокрема, i при цьому не порушує прав та iнтересiв осiб.

Вважаємо, що в такiй ситуацiї суд повинен постановити два процесуальнi документи: ухвалу про вiдмову у прийняттi заяви про видачу судового наказу в частинi тих вимог, що не передбаченi статтями 95 - 96 ЦПК, та видати наказ щодо тих вимог, якi передбаченi названими статтями. Якщо ж вимоги мiж собою тiсно пов'язанi або видаються спiрними, суд повинен вiдмовити у прийняттi заяви про видачу судового наказу на пiдставi ст. 100 ЦПК.

Сторонами у наказному провадженнi за термiнологiєю ЦПК є стягувач (заявник) i боржник.

Стягувач може брати участь у наказному провадженнi через представника. У такому випадку до заяви про видачу судового наказу повинно бути додано документ, що пiдтверджує повноваження представника (ч. 4 ст. 98 ЦПК).

Роздiл II ЦПК не мiстить положення щодо можливостi для боржника дiяти через представника. Однак вiдсутнiсть такої норми не слiд розумiти як неприпустимiсть участi представника боржника. Оскiльки наказне провадження є рiзновидом цивiльного судочинства, то на нього поширюються норми статей розд. I "Загальнi положення". У ч. 1 ст. 38 ЦПК встановлено, що сторона, третя особа, особа, яка вiдповiдно до закону захищає права, свободи чи iнтереси iнших осiб, а також заявники та iншi заiнтересованi особи в справах окремого провадження (крiм справ про усиновлення) можуть брати участь у цивiльнiй справi особисто або через представника. Питання представництва у наказному провадження регулюються також загальними положеннями статей 39 - 42, 44 - 46 ЦПК.

Узагальненням встановлено, що досить часто iз заявами про видачу судового наказу до суду звертаються прокурори. Як правило, у судiв не виникає питання щодо правомiрностi та належностi участi прокурора у наказному провадженнi, але трапляються випадки, коли суди не приймали заяви, поданi прокурорами.

Зокрема, згiдно зi ст. 36-1 Закону вiд 5 листопада 1991 р. N 1789-XII "Про прокуратуру" (зi змiнами)пiдставою для представництва у судi iнтересiв громадянина є його неспроможнiсть через фiзичний чи матерiальний стан, похилий вiк або з iнших поважних причин самостiйно захистити свої порушенi чи оспорюванi права або реалiзувати процесуальнi повноваження. Отже, прокурор, подаючи заяву про видачу судового наказу, повинен вказати пiдстави, у зв'язку з якими вiн представляє iнтереси особи. Однак у бiльшостi випадкiв прокурори звертаються до суду, не вказуючи цi пiдстави.

Вiдзначимо, що у бiльшостi випадкiв заяви прокурорiв про видачу судових наказiв подаються за результатами здiйснення прокурорського нагляду за дотриманням законодавства та за умови виявлення порушень. У цьому випадку прокурор дiє не як представник фiзичної особи в судi, а як посадова особа, що представляє iнтереси держави. Згiдно з ч. 2 п. 6 ст. 20 Закону "Про прокуратуру" до повноважень прокурора у межах нагляду за додержанням i застосуванням законiв належить звертатися до суду з заявами про захист прав i законних iнтересiв громадян, держави, а також пiдприємств та iнших юридичних осiб. Отже, у випадку звернення до суду прокурора з заявою про видачу судового наказу, судам слiд розглядати такi заяви.

Загальна характеристика вимог, за якими може бути видано судовий наказ, - вони повиннi бути безспiрними. Деякi суди вважають, що невиконання зобов'язання уже свiдчить про наявнiсть спору. З такою позицiєю не можна погодитися, оскiльки невиконання боржником його обов'язкiв у багатьох випадках зумовлено iншими причинами, нiж невизнання своїх зобов'язань чи їх обсягу. Про це, зокрема, переконливо свiдчать статистичнi данi щодо практики видачi та скасування судових наказiв: наприклад, у I пiврiччi 2007 р. мiсцевими судами було видано 99 тис. 212 судових наказiв; i з них скасовано 5 тис. 276, тобто лише 5,3 % вiд числа виданих наказiв. Очевидно, що у бiльшостi випадкiв боржники проти боргу не заперечують i заяв про скасування судових наказiв не подають.

У наказному провадженнi вiдсутня стадiя попереднього судового засiдання i не передбачено постановлення ухвали про вiдкриття провадження у справi. Однак деякi суди постановляють ухвали про вiдкриття наказного провадження. Це не є порушенням, хоча метою наказного провадження є його максимальне спрощення.

Роздiлом II ЦПК не передбачено можливостi залишення заяви про видачу судового наказу без розгляду. Однак пiдстави, з яких згiдно зi ст. 207 суд може залишити без розгляду позовну заяву, можуть мати мiсце i в наказному провадженнi. Тому судам належить вiдмовляти у прийняттi заяви про видачу судового наказу у випадку наявностi пiдстав, передбачених ст. 207 ЦПК.

У випадку порушення правил пiдсудностi, заява повертається стягувачу для подання у належний суд вiдповiдно до ст. 115 ЦПК.

Подання заяви про видачу судового наказу з порушеннями правил пiдсудностi не є пiдставою для вiдмови у прийняттi такої заяви. Однак траплялися випадки, коли суди вiдмовляли у прийняттi заяви про видачу судового наказу через порушення правил пiдсудностi.

Наприклад, ухвалою Чернiгiвського районного суду вiд 29 вересня 2006 р. вiдмовлено у прийняттi заяви ВАТ КБ "Надра" про стягнення заборгованостi по кредитному договору iз С. через порушення правил пiдсудностi.

Така практика є грубим порушенням законодавства, оскiльки наслiдком вiдмови у прийняттi заяви згiдно з ч. 1 ст. 101 ЦПК є позбавлення права звернутися до суду з такою самою заявою.

На стадiї прийняття заяв про видачу судового наказу суди перевiряють дотримання заявниками вимог ст. 99 ЦПК щодо сплати судового збору за подання заяви у розмiрi 50 % ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разi звернення до cуду з позовом у порядку позовного провадження.

На практицi виникає питання: чи стягуються за подання заяви про видачу судового наказу витрати, пов'язанi з розглядом справи, зокрема, на iнформацiйно-технiчне забезпечення, адже у статтi зазначений лише "судовий збiр"?

При цьому вiдзначимо, що регулювання судових витрат належить до розд. I "Загальнi положення" ЦПК, а тому поширюється на всi категорiї цивiльних справ, у тому числi на наказне провадження. Згiдно з ч. 1 ст. 79 цього Кодексу судовi витрати складаються iз судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Згiдно з ч. 3 цiєї ж статтi втирати на iнформацiйно-технiчне забезпечення належать до витрат, пов'язаних з розглядом справи, а отже, до судового збору не належать. Водночас ст. 81 ЦПК мiстить визначення витрат на iнформацiйно-технiчне забезпечення i, зокрема, перелiк випадкiв, у яких витрати на iнформацiйно-технiчне забезпечення не сплачуються. У цьому перелiку справи наказного провадження вiдсутнi. У той же час у Порядку оплати витрат з iнформацiйно-технiчного забезпечення судових процесiв, пов'язаних з розглядом цивiльних та господарських справ (затверджений постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 21 грудня 2005 р. N 1258) передбачено розмiр витрат з iнформацiйно-технiчного забезпечення для наказного провадження - 15 грн. Таким чином, вбачається, що у зазначеному випадку законодавство необхiдно тлумачити системно, а отже, вважати, що при поданнi заяви про видачу судового наказу витрати на iнформацiйно-технiчне забезпечення пiдлягають сплатi.

Iнодi заяви стягувачiв разом iз вимогами про стягнення боргу включають вимоги про стягнення з боржникiв витрат, що пов'язанi з наданням стягувачу юридичної допомоги. Витрати на правову допомогу згiдно з ч. 3 ст. 79 належать до витрат, пов'язаних з розглядом справи. Виходячи з цього вважаємо, що витрати на правову допомогу при видачi судового наказу за умови достатньої обгрунтованостi їх розмiру, повиннi стягуватися з боржника згiдно зi ст. 84 та ч. 1 ст. 88 ЦПК.

Пунктом 5 розд. ХI "Прикiнцевi та перехiднi положенння" ЦПК встановлено, що до набрання чинностi законом, який регулює порядок сплати i розмiри судового збору, судовий збiр при зверненнi до суду сплачується у порядку i розмiрах, встановлених законодавством для державного мита. Таким чином, судам необхiдно враховувати положення Декрету Кабiнету України Мiнiстрiв вiд 21 сiчня 1993 р. N 7-93 "Про державне мито".

Поняття та характеристика письмової форми правочину регламентується нормами Цивiльного кодексу України (далi - ЦК).

Суди по-рiзному розумiють змiст поняття "правочин, вчинений у письмовiй формi". Деякi суди помилково вважають достатнiм доказом наявностi правочину будь-якi письмовi данi про наявнiсть богу.

Правильною вбачається практика тих судiв, що, передусiм, вимагають надання заявником власне договору, пiдписаного сторонами.

Слiд зазначити, що захист прав кредитора за нотарiально посвiдченими договорами може здiйснюватися на пiдставi судового наказу та на пiдставi нотарiального напису. Право вибору порядку стягнення у таких випадках належить стягувачу.

Матерiали узагальнення свiдчать, що переважну бiльшiсть справ з пiдстав п. 1 ч. 1 ст. 96 ЦПК складають справи щодо видачi судових наказiв про стягнення грошових коштiв за такими категорiями: заяви банкiв про стягнення з фiзичних осiб боргу за кредитними договорами; заяви фiзичних осiб щодо наданої ними iншим особам у позику грошових коштiв за письмовим договором (як правило, позики); заяви щодо стягнення заборгованостi за наданi комунальнi послуги, електропостачання, газопостачання, послуги зв'язку, оренду землi тощо.

Неоднаковою є практика судiв щодо визначення безспiрностi вимог заявника, що грунтуються на правочинi, вчиненому у письмовiй формi, у випадку, коли йдеться про стягнення не лише суми боргу, але й неустойки, процентiв, комiсiї, збиткiв, спричинених порушенням боргового зобов'язання.

Керуючись ч. 3 ст. 551 ЦК щодо розмiру неустойки, згiдно з якою розмiр неустойки може бути зменшений за рiшенням суду, якщо вiн значно перевищує розмiр збиткiв, та за наявностi iнших обставин, якi мають iстотне значення, деякi суди вважають, що суду належить вивчити обставини справи, щоб зробити висновок щодо належностi розмiру неустойки, а отже, наявнiсть умови про неустойку завжди передбачає спiр про право. Причому трапляються випадки, коли один i той самий суд вирiшує справи цiєї категорiї по-рiзному.

Так, у провадженнi Баранiвського районного суду Житомирської областi перебувають справи за заявами кредитної спiлки "Аккорд", якi вирiшенi по-рiзному. Зокрема, у червнi 2007 р. судом вiдмовлено у прийняттi заяви про стягнення суми боргу та неустойки з I., у той час як у травнi 2007 р. було видано судовий наказ за вимогою того ж стягувача про стягнення суми боргу та неустойки з М.

При цьому, як випливає з матерiалiв узагальнення, у переважнiй бiльшостi випадкiв боржники не оскаржують судовi накази, виданi за такими вимогами.

Вбачається, що положення ЦК щодо неустойки належить розумiти таким чином, що змiна розмiру неустойки, передбаченої договором, є винятком iз загального правила i можлива лише за наявностi вiдповiдної вимоги з боку боржника. Адже дiйсний i неоспорений договiр є актом волевиявлення сторiн, що пiдтверджує їх згоду виконувати умови, якi вони для себе передбачили. Тому у випадку розгляду безспiрної вимоги з договору, який мiстить умову про неустойку, коли неустойка належним чином обчислена, про що свiдчать доданi до заяви документи, суд не повинен вiдмовляти стягувачу у видачi судового наказу. Аналогiчно слiд вирiшувати питання стосовно стягнення процентiв та комiсiї.

Коли ж заявником порушується питання про стягнення штрафних санкцiй, процентiв, збиткiв, що не випливають з договору, то ця сума з боржником не погоджується, залежить вiд багатьох складових, якi в наказному провадженнi не можуть бути дослiдженi, а отже, вона є спiрною.

Правомiрними є звернення громадян iз заявами про видачу судового наказу про повернення суми боргу за письмовим договором позики.

При розглядi судами справ цiєї категорiї виникають питання спiрностi або безспiрностi обсягу штрафних санкцiй. Вбачається, що в цьому разi судам слiд дотримуватися того ж пiдходу, що й при розглядi заяви банкiв про стягнення боргiв за кредитними договорами.

Практика судiв щодо справ цiєї категорiї є неоднаковою через рiзну практику при укладаннi договорiв комунальних господарств про надання комунальних послуг, послуг з водо- та теплопостачання тощо. Здебiльшого суди видають судовi накази зi сплати заборгованостi за послуги такого роду.

Трапляються випадки, коли власник (наймач) квартири або будинку фактично проживає у квартирi або будинку, споживає послуги з тепло-, водопостачання, водовiдведення тощо, але письмового договору з ним постачальники цих послуг не укладали. Фактично заборгованiсть утворюється, але її не можна вважати такою, що грунтується на правочинi, вчиненому у письмовiй формi. Її розмiри та пiдстави виникнення повиннi встановлюватися судом у позовному провадженнi. Тому суди в таких випадках правильно вiдмовляють у видачi судового наказу.

Так, ухвалою Новокаховського мiського суду Херсонської областi вiд 2 березня 2007 р. було вiдмовлено у прийняттi заяви про видачу судового наказу про стягнення з Н. заборгованостi з оплати послуг з водопостачання та водовiдведення на тiй пiдставi, що мiж стягувачем i боржником не було укладено договiр, а наявний особовий рахунок абонента суд не розцiнює як правочин, що вчинений у письмовiй формi.

Однак суди часто роблять висновок про те, що сам факт надання комунальними пiдприємствами комунальних послуг i споживання їх наймачем чи власником житла свiдчить про те, що сторони перебувають в договiрних вiдносинах.

Так, Ясинуватським мiськрайонним судом Донецької 25 жовтня 2006 р. було видано судовий наказ за заявою Обласного комунального пiдприємства Донецьктеплокомуненерго" про стягнення з Д. заборгованостi з теплопостачання. На пiдтвердження вимог стягувачем були наданi особовий рахунок боржника, довiдка про склад сiм'ї, вiдомiсть про надання послуг з даними про оплату. Письмовий договiр про надання послуг наданий не був.

Такий пiдхiд не є обгрунтованим, адже основною пiдставою, що дає змогу розглядати аналогiчнi справи у наказному провадженнi, є наявнiсть належним чином укладеного i пiдписаного сторонами письмового договору.

Iнодi суди вважають спiрними вимоги, що випливають з договорiв надання комунальних послуг, на тiй пiдставi, що договори чiтко не встановлюють фiксованi суми щомiсячної оплати, а квитанцiї, що мiстять суми оплати, сторонами не пiдписуються, i тому не можуть розцiнюватися як правочин, вчинений у письмовiй формi.

Наприклад, Карлiвський районний суд Полтавської областi ухвалою вiд 14 березня 2007 р. вiдмовив у прийняттi заяви виробничого пiдприємства по експлуатацiї житла "Надiя" про видачу судового наказу щодо стягнення заборгованостi з квартплати з М.Д. та М.I. на тiй пiдставi, що з поданого договору про утримання будинку та прибудинкової територiї, доданого до заяви, вбачається, що в його положеннях чiтко не визначено та не зафiксовано щомiсячну суму плати за послуги, а також суму заборгованостi загалом.

Видається, що така практика є помилковою. Адже, наприклад, Правилами надання послуг з централiзованого опалення, постачання холодної та гарячої води i водовiдведення та типового договору про надання послуг з централiзованого опалення, постачання холодної та гарячої води i водовiдведення (затвердженi постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 21 липня 2005 р. N 630) передбачено, що плата за наданi послуги вноситься споживачем вiдповiдно до показань засобiв облiку води i теплової енергiї або затверджених нормативiв (норм) споживання на пiдставi платiжного документа (розрахункової книжки, платiжної квитанцiї тощо) або вiдповiдно до умов договору на встановлення засобiв облiку. Розмiр тарифiв на послуги та їх загальна вартiсть передбачаються типовим договором Про надання послуг з централiзованого опалення, постачання холодної та гарячої води i водовiдведення, зразок якого також встановлений вказаними Правилами. Аналогiчнi системи оплати послуг з електропостачання, утримання будинкiв та прибудинкових дiлянок встановлено низкою iнших пiдзаконних актiв. Отже, за наявностi письмового договору i доказiв виникнення боргу та його розмiрiв суди повиннi видавати судовi накази.