У порядку інформації та для врахування у розгляді справ зі спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про рекламу, надсилається огляд вирішених господарськими судами справ, судові рішення в яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

1. Факт розміщення зовнішньої реклами без дозволу повинен бути доведений належними засобами доказування.

Виконавчий комітет міської ради звернувся до господарського суду з позовом про зобов'язання суб'єкта підприємницької діяльності виконати рішення виконкому міської ради стосовно наведення порядку в розміщенні об'єктів зовнішньої реклами на території міста шляхом демонтування рекламних засобів.

Рішенням місцевого господарського суду суб'єкта підприємницької діяльності зобов'язано в місячний термін виконати вимоги рішення виконавчого комітету міської ради шляхом демонтування рекламних засобів. У прийнятті зазначеного рішення суд з посиланням на статтю 16 Закону України "Про рекламу" (далі - Закон), статтю 42 Закону України "Про благоустрій населених пунктів", приписи Типових правил розміщення зовнішньої реклами (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 N 2067, далі - Типові правила) та ін. виходив з того, що відповідачем порушено порядок розміщення зовнішньої реклами та не виконано вимоги рішення виконавчого комітету міської ради.

Постановою апеляційного господарського рішення місцевого господарського суду з даної справи скасовано, в позові відмовлено. Зазначена постанова з посиланням на статті 1, 26 Закону, приписи статей 32, 33 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) мотивована тим, що позивачем не встановлено власника об'єкта зовнішньої реклами, а висновки позивача ґрунтуються лише на припущеннях.

Як було встановлено судом першої інстанції, рішення виконкому міської ради прийнято з метою впорядкування розміщення об'єктів зовнішньої реклами і приведення їх у відповідність із законодавством про рекламу; згідно з цим рішенням суб'єкти господарювання - розповсюджувачі реклами зобов'язані здійснити демонтаж своїх рекламних засобів, установлених на території міста без належних документів, з наступним відновленням зелених насаджень.

Виконкомом міської ради затверджено положення про порядок розміщення зовнішньої реклами на території міста, згідно з яким зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів у порядку, встановленому законодавством. Відповідно до пункту 25 зазначеного Положення виданий у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами і провадження робіт, пов'язаних з розміщенням рекламних засобів, а за пунктом 21 цього ж Положення виконком міської ради приймає рішення про надання такого дозволу або про відмову в його наданні.

Суб'єкту підприємницької діяльності дозвіл на розміщення зовнішньої реклами не видавався.

Виконком міської ради дійшов висновку про те, що власником та розповсюджувачем реклами в даному разі є суб'єкт підприємницької діяльності - відповідач, виходячи з того, що рекламні засоби розташовані неподалік ресторану, який належить відповідачеві, а на їх конструкціях розміщено логотип цього ресторану. Як доказ до матеріалів справи було додано фотознімки, на яких зображено рекламні конструкції з логотипом ресторану і ця інформація не має ніякого відношення до ресторану; з наданих знімків не вбачалося, де і коли вони зроблені;

Додані до апеляційної скарги документи свідчили, що приміщення ресторану суб'єктом підприємницької діяльності передано в оренду іншій особі.

У додаткових поясненнях до відзиву на апеляційну скаргу виконком міської ради зазначав, що робочий орган із зовнішньої реклами виявив незаконно встановлені рекламні конструкції на території, яка прилягає до відведеної відповідачеві земельної ділянки, тобто поза межами земельної ділянки, яка надана суб'єкту підприємницької діяльності в користування.

Суд касаційної інстанції залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції, а касаційну скаргу без задоволення, виходячи з такого.

Відповідно до статті 1 Закону:

- реклама - це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару;

- рекламні засоби - це засоби, що використовуються для доведення реклами до її споживача;

- розповсюджувач реклами - це особа, яка здійснює розповсюдження реклами;

- зовнішньою є реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг.

Згідно з частиною першою статті 16 Закону:

розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах провадиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, та в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

За приписами статті 33 і частини першої статті 34 ГПК України:

- кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень;

- докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу;

- господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

За результатами оцінки поданих сторонами та наявних у справі доказів суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належність засобів зовнішньої реклами, стосовно яких виник спір у даній справі, саме відповідачеві належним чином не підтверджена, а отже, він й не може вважатися розповсюджувачем реклами в розумінні Закону; відповідно немає й підстав для покладення на нього обов'язку щодо демонтування зазначених рекламних засобів.

Апеляційна інстанція вірно послалася на припис абзацу першого частини другої статті 26 Закону, згідно з яким на вимогу органів виконавчої влади, на які покладено контроль за дотриманням законодавства про рекламу, рекламодавці, виробники та розповсюджувачі реклами зобов'язані надавати документи, усні чи письмові пояснення, відео- та звукозаписи, а також іншу інформацію, необхідну для здійснення ними повноважень щодо контролю, й зазначила в зв'язку з цим, що Виконкомом не доведено вжиття ним передбачених законом заходів до встановлення власника згаданих рекламних засобів, а його висновки стосовно належності останніх відповідачеві ґрунтуються на припущеннях.

2. Судові інстанції дійшли невірного висновку про те, що розповсюджена інформація не є рекламою.

Банк звернувся до господарського суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю (далі - Товариство) про спростування недобросовісної реклами та стягнення шкоди.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позовні вимоги задоволено частково. Інформацію, розміщену в метро у вигляді постерів зі змістом: "У вас ще є депозити у банку... ??? Тоді Вам може знадобитись наша допомога. Асоціація захисту вкладників. Безкоштовні консультації та допомога за тел..." визнано недостовірною. Товариство зобов'язано спростувати недостовірну інформацію. В частині вимог про стягнення шкоди позовні вимоги залишені без розгляду в зв'язку з ненаданням належного розрахунку розміру збитків. Судові рішення мотивовано тим, що інформація, поширена в постерах, не є рекламою відповідно до Закону України "Про рекламу" (далі - Закон), а тому положення Закону на неї не поширюються. Разом з тим, за висновками судів, зазначена інформація підлягає спростуванню як недостовірна відповідно до статті 277 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Товариство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, зокрема, зазначалося, що позивачем не заявлялися вимоги щодо спростування недостовірної інформації, а тому у суду не було правових підстав для задоволення цих вимог. Крім того, визнання реклами недобросовісною не може бути способом захисту порушеного права, оскільки таку оцінку рекламі може дати лише спеціально уповноважений державний орган.

Судовими інстанціями у справі встановлено: розміщена у вагонах метрополітену на рекламних постерах інформація стосовно Банку є недостовірною, оскільки стан Банку є стабільним, а проведеною перевіркою Національного банку України ніяких порушень у діяльності Банку встановлено не було; інформація, поширена в постерах, не є рекламою у розумінні Закону; Товариство як замовник постерів не подало суду жодного доказу або пояснень стосовно достовірності інформації, розміщеної в постерах;

Відповідно до статті 1 Закону недобросовісна реклама - це реклама, яка вводить або може ввести в оману споживачів реклами, завдати шкоди особам, державі чи суспільству внаслідок неточності, недостовірності, двозначності, перебільшення, замовчування, порушення вимог щодо часу, місця і способу розповсюдження.

Пунктом 1 статті 7 Закону передбачено, що основними принципами реклами є: законність, точність, достовірність, використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами шкоди.

Таким чином, з огляду на законодавче визначення недобросовісної реклами і встановлений судами порядок та зміст розповсюдженої інформації судові інстанції дійшли невірного висновку про те, що розповсюджена інформація не є рекламою.

Крім того, Товариство зобов'язано спростувати недостовірну інформацію. Проте позивачем не заявлялися вимоги щодо спростування недостовірної інформації та визнання реклами недостовірною. Позивачем було подано позов лише про спростування недобросовісної реклами та стягнення матеріальної шкоди, спричиненої недобросовісною рекламою. Ці вимоги під час розгляду спору не змінювалися, а клопотання про вихід за межі позовних вимог з метою захисту прав позивача не заявлялося.

Між тим, відповідно до статті 28 Закону публічне спростування недобросовісної та неправомірної порівняльної реклами здійснюється добровільно або за рішенням суду. Публічне спростування недобросовісної та неправомірної порівняльної реклами здійснюється за рахунок винної особи. Публічне спростування недобросовісної та неправомірної порівняльної реклами здійснюється в такому ж порядку, в якому вона була розміщена.

Таким чином, судом першої інстанції безпідставно було змінено предмет та підстави позовних вимог та частково задоволено вимоги, які позивачем не заявлялися. Тим часом вимоги, заявлені позивачем, судом не розглянуто, незважаючи на прямо передбачений Законом порядок спростування недобросовісної реклами судом.

Крім того, у суду були відсутні підстави для залишення без розгляду позовних вимог стосовно стягнення збитків, оскільки позивачем заявлено вимоги лише про стягнення матеріальної шкоди. Висновок суду стосовно ненадання позивачем на вимогу суду розрахунку завданих збитків не ґрунтується на матеріалах справи, оскільки позивачем вимога про стягнення збитків не заявлялася, а судом відповідний розрахунок не вимагався.

Разом з тим, право на недоторканість своєї ділової репутації відноситься до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

За приписами частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. За своєю правовою природою право на спростування недостовірної інформації, передбачене статтею 277 ЦК України, належить не лише фізичним, але й юридичним особам, оскільки це право може бути використано господарюючим суб'єктом (підприємцем) як спосіб судового захисту проти поширення інформації, що шкодить його діловій репутації.

Отже, за змістом викладених приписів чинного законодавства право на спростування має особа, про яку поширено недостовірну інформацію, навіть якщо таке поширення не завдало шкоди її діловій репутації. Крім того, відповідно до приписів статті 47 Закону України "Про інформацію" порушення законодавства України про інформацію тягне за собою, зокрема, і цивільно-правову відповідальність згідно з законодавством України. Серед порушень цього законодавства у зазначеній статті передбачено і поширення відомостей, що не відповідають дійсності.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу і, зокрема, визначати відповідача за своїми вимогами тощо.

Таким чином, обраний позивачем у цій справі спосіб захисту його порушеного права відповідає способу, передбаченому статтею 28 Закону, та не може бути змінений судом.

Відповідно до пункту 2 статті 83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення у справі, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

Таким чином, судові інстанції на порушення статті 84 ГПК України у резолютивній частині не зазначили висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог та неправильно застосували норми матеріального права.

У зв'язку з викладеним касаційну скаргу товариства задоволено частково, а справу передано на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

3. Використання в рекламі об'єктів авторського права або суміжних прав здійснюється відповідно до вимог законодавства України про авторське право і суміжні права.

Підприємство звернулося до господарського суду з позовом про зобов'язання Товариства припинити неправомірне використання рекламних відеороликів продукції відповідача, стягнення з відповідача компенсації за порушення майнових авторських прав позивача і моральної шкоди, зобов'язання відповідача укласти з позивачем угоду про передачу Підприємством Товариству "майнових прав інтелектуальної власності" з виплатою винагороди.

Товариство подало зустрічний позов про визнання недійсним додатку до договору про надання рекламних послуг.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні зустрічного позову відмовлено, а первісний позов задоволено частково: Товариство зобов'язано припинити неправомірне використання рекламних відеороликів; з Товариства стягнуто кошти як компенсацію за порушення майнових авторських прав позивача; в іншій частині позовних вимог відмовлено.