Апеляційним судом м. Києва вивчено практику застосування судами м. Києва законодавства щодо публічності, гласності й безперервності кримінального судочинства при розгляді кримінальних справ протягом 2003-2004 років. Узагальнення проведено за даними практики розгляду кримінальних справ районними судами м. Києва, окрім Солом'янського районного суду м. Києва, та практикою розгляду справ апеляційним судом м. Києва.

В узагальненнях усіх районних судів м. Києва зазначено, що суди дотримуються вимог ст. 20 КПК України щодо гласності судового розгляду і розглядають справи у відкритих судових засіданнях, окрім випадків, передбачених цією статтею. Подільський районний суд м. Києва рішень про розгляд справ у закритому судовому засіданні в 2003-2004 роках не приймав.

Рішення про закритий судовий розгляд приймаються, як правило, у попередньому розгляді справи.

За змістом ч. 1 ст. 20 КПК України у випадках, коли відкритий розгляд справи суперечить інтересам охорони державної або іншої захищеної законом таємниці, судове засідання обов'язково має бути закритим. Тому у таких випадках рішення про закритий розгляд справи суддя повинен приймати при вирішенні питань в зв'язку з підготовкою справи до судового розгляду, що передбачено п. 10 ст. 253 КПК України.

Частиною 2 ст. 20 КПК України встановлено, що закритий розгляд справи допускається за мотивованою ухвалою суду в справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, в справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, та у разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист. Рішення про закритий розгляд справи у таких випадках може бути прийнято як при попередньому розгляді справи (коли це рішення приймається за ініціативою суду чи на момент попереднього розгляду справи є клопотання учасників процесу про закритий розгляд справи), так і в судовому засіданні. Але в усякому разі у випадках, передбачених ч. 2 ст. 20 КПК України, закритий розгляд справи повинен бути мотивований у постанові судді чи ухвалі суду. Вивчення справ показало, що у випадках, коли рішення про закритий розгляд справи приймається у попередньому розгляді справи, суди просто зазначають у резолютивній частині постанови про те, що справа буде слухатись у закритому судовому засіданні і при цьому, як правило, в мотивувальній частині постанови не вказують підстави для такого рішення.

З узагальнень районних судів вбачається, що в закритих судових засіданнях розглядались справи про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи та з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які брали участь у справі. Шевченківським районним судом м. Києва справа про обвинувачення Г. А. А. за ст. 15 ч. 2, ч. 2 ст. 392, 349, ч. 1 ст. 263 КК України була призначена до розгляду у виїзному судовому засіданні з метою запобігання розголошенню відомостей, що містились у матеріалах справи: планів-схем розташування приміщень СІЗО N 13, інструкцій для працівників СІЗО N 13 та листів, які містили відомості про інтимні сторони життя осіб, які брали участь у справі. Закриті судові розгляди в справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку та у разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист районними судами, не призначались. Апеляційним судом м. Києва при розгляді справ по першій інстанції приймались рішення про закритий судовий розгляд справ з урахуванням інтересів безпеки осіб, взятих під захист (наприклад, справи про обвинувачення В. та інших за ст. 93 КК України 1960 р., С. і К.).

Рішення про закритий судовий розгляд може бути прийнято як про розгляд справи у повному обсязі, так і частково (наприклад, при проведенні судового слідства чи при розгляді окремих епізодів обвинувачення). Є доцільним, що при вирішенні питання щодо об'єму закритого судового розгляду справи судам слід враховувати конкретні обставини справи та її обсяг. Так, при попередньому розгляді справи про обвинувачення П. В. Д. за ч. 5 ст. 185, ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 190 КК України Оболонський районний суд м. Києва постановив слухати справу у закритому судовому засіданні. З протоколу судового засідання вбачається, що справа слухалась по суті у трьох судових засіданнях і при цьому епізод за ч. 2 ст. 152 КК України слухався протягом одного судового засідання, коли в судове засідання з'явилась потерпіла, а в решті судових засідань обставини статевого злочину не розглядались. Тому в даному випадку можливо було б слухати справу у закритому судовому засіданні лише в частині, що стосувалась обвинувачення за ст. 152 КК України, а в решті судове засідання могло бути б відкритим.

1. Практика застосування судами ст. 94 - 991 КПК України.

Частина 1 ст. 97 КПК України зобов'язує суди приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню. По заяві або повідомленню про злочин суддя може прийняти одне з таких рішень: порушити кримінальну справу; відмовити в порушенні кримінальної справи; направити заяву або повідомлення за належністю.

За чинним КПК суддя має право порушити чи відмовити в порушенні кримінальної справи лише за скаргою потерпілого і за наявності достатніх даних, які вказують на вчинення злочинів, перелічених у ч. 1 ст. 27 КПК України. В інших випадках судді не надано право порушувати кримінальні справи.

Випадків порушення судами справ (крім справ, зазначених у ч. 1 ст. 27 КПК України, відповідно до ст. 98 КПК України, не встановлено.

В основному суди, отримавши заяви і скарги про злочини, не зазначені у ч. 1 ст. 27 КПК України, направляють такі заяви і скарги прокурорам для перевірки. Печерський районний суд м. Києва повідомив, що повернув заявнику скаргу з роз'ясненням, що на підставі ст. 98 КПК України суд може порушити кримінальну справу лише за наявності складу злочину, зазначеного у ст. 27 КПК України. Такі дії суду суперечать вимогам чч. 1 і 2 ст. 97 КПК України, які зобов'язують суд прийняти заяву і, в разі непідвідомчості заяви суду у стадії порушення кримінальної справи, направити її за належністю.

У ст. 97 КПК України йдеться про всі заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини. Частиною 1 ст. 27 КПК України визначено коло справ, які порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого.

Скарга потерпілого повинна відповідати вимогам, які встановлені Кримінально-процесуальним кодексом щодо обвинувального висновку (ст. ст. 223, 224 КПК України).

Згідно з ст. 251 КПК України, суддя, одержавши від потерпілого скаргу з проханням порушити справу, приймає одне з таких рішень:

1) залишає скаргу без розгляду, якщо вона не відповідає вимогам ст. ст. 223, 224 КПК України, та повертає її особі, яка подала скаргу;

2) за наявності до того підстав відмовляє в порушенні кримінальної справи або надсилає її за належністю прокурору;

3) за наявності достатніх підстав, які вказують на вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 27 КПК України, порушує кримінальну справу і призначає її до розгляду.

Практика судів при вирішенні вищезазначених питань не є однорідною. Зокрема, залишаючи скаргу без розгляду та повертаючи її особі, яка подала скаргу, частина суддів у постановах конкретно вказують, у чому полягає невідповідність скарги ст. ст. 223, 224 КПК України, а деякі судді просто обмежуються вказівкою на те, що скарга не відповідає ст. ст. 223, 224 КПК України. На нашу думку, постанова судді про залишення скарги без розгляду та повернення її скаржникові повинна бути вмотивованою, тобто повинна містити посилання на те, в чому полягає невідповідність скарги вимогам закону.

Деякі суди приймають скарги, які не відповідають вимогам ст. ст. 223, 224 КПК України, і відмовляють у порушенні кримінальної справи (постанова Дніпровського районного суду м. Києва від 08.04.2003 року за скаргою П. Ф. С., постанова Подільського районного суду м. Києва від 05.12.2003 року за скаргою К. А. В.). Така практика є хибною, бо це суперечить п. 1 ст. 251 КПК України, згідно з якою в такому випадку скаргу належить залишити без розгляду та повернути її особі, яка подала скаргу.

Встановивши, що скарга відповідає вимогам, встановленим ст. ст. 223, 224 КПК України, та керуючись ст. 94 КПК України, суддя перевіряє наявність підстав для порушення кримінальної справи.

При відсутності підстав до порушення кримінальної справи суддя своєю постановою відмовляє в порушенні кримінальної справи (ч. 1 ст. 99 КПК України, а при наявності підстав, відповідно, порушує кримінальну справу (ч. 1 ст. 98 КПК України).

При вирішенні питання про наявність підстав до порушення кримінальної справи суду належить визначити - чи є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину, оскільки лише в такому випадку може бути порушена кримінальна справа згідно з ч. 2 ст. 94 КПК України. Інколи суди, відмовляючи в порушенні кримінальної справи, не виконують належним чином вимоги ст. 94 КПК України. Так, постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 09.03.2004 року відмовлено в порушенні кримінальної справи проти Д. П. М. за ч. 1 ст. 125 КК України. При цьому постанова суду не містила висновків про достатність підстав до порушення кримінальної справи, але в ній було дано оцінку поясненням осіб, які могли бути свідками в справі, та висловлено припущення щодо механізму і часу заподіяння тілесних ушкоджень потерпілій Л. В. М. З мотивів невиконання судом вимог ст. 94 КПК України, а також невиконання вимог ст. 251 КПК України про попередній розгляд справи постанову Солом'янського районного суду м. Києва було скасовано апеляційною інстанцією.

Районні суди м. Києва відмовляли в порушенні кримінальних справ згідно з ст. 99 КПК України. Підставами для прийняття таких рішень були недостатність даних, які вказують на наявність ознак злочину в діях особи; примирення сторін до порушення кримінальної справи; наявність постанови органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи. В останньому випадку суди вважали, що оскільки постанова органу дізнання про порушення кримінальної справи не скасована, то це унеможливлює порушення кримінальної справи за тими ж обставинами. Така позиція не завжди є правильною, про що свідчить наступний приклад. Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 11.08.2003 року відмовлено в порушенні кримінальної справи проти В. М. Г. на тій підставі, що в матеріалах справи є постанова органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи на підставі ст. 6 ч. 2 КПК України. Скасовуючи вказану постанову суду, колегія суддів апеляційного суду м. Києва у своїй ухвалі зазначила, що із змісту заяви та постанови органу дізнання можна зробити висновок, що відмовлено в порушенні кримінальної справи в частині вчинення В. хуліганських дій. Що стосується обвинувачення за ч. 2 ст. 125 КК України, то по ньому рішення фактично не прийняте, тому постанова органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи в даному випадку не є перешкодою для суду при вирішенні питання про порушення кримінальної справи в порядку ст. 27 КПК України.

Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 10.08.2004 року відмовлено в порушенні кримінальної справи за ч. 2 ст. 125 проти Л. В. В. на підставі п. 11 ст. 6 КПК України. Суд також посилається на нескасовану постанову органу дізнання по тому ж факту, але у постанові суду при цьому не зазначено, за якою статтею КК України було відмовлено в порушенні кримінальної справи органами міліції і як це узгоджується із скаргою приватного звинувачення.

В разі, коли суди за матеріалами скарг вбачають ознаки злочинів, не зазначених у ч. 1 ст. 27 КПК України, такі скарги направляються за належністю прокурору.

При цьому суди по-різному оформляють передавання скарг за належністю прокурору. Так, в узагальненні Печерського районного суду м. Києва вказано, що рішення про передавання матеріалів скарг за належністю приймаються без постановлення процесуальних документів. Судді Деснянського районного суду м. Києва в одних випадках виносять постанови про направлення скарг прокурору за належністю, а в інших - направляють скарги лише з супровідними листами. Вважаємо, що правильним у даному випадку буде направлення скарги за належністю супровідним листом, виходячи із змісту п. 2 ст. 251 КПК України.

Частиною 2 ст. 99 КПК України передбачено, що якщо внаслідок перевірки заяви чи повідомлення не встановлено підстав для порушення кримінальної справи, але матеріали перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміністративного або дисциплінарного проступку чи іншого порушення громадського порядку, суддя, зокрема, вправі, відмовивши в порушенні кримінальної справи, надіслати заяву на розгляд громадської організації, службі в справах неповнолітніх, трудовому колективу або власнику підприємства, установи чи організації уповноваженого ним органу для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали для застосування в установленому порядку заходів адміністративного стягнення. Дані про направлення судами м. Києва заяв та повідомлень у порядку ч. 2 ст. 99 КПК України відсутні.

В справах про злочини невеликої тяжкості, якщо відбулося примирення підсудного з потерпілим, суди на підставі ст. 46 КК України звільняли особу від кримінальної відповідальності та, керуючись ст. 71 КПК України, закривали провадження в справі. Однак деякі суди лише закривали провадження в справі без звільнення особи від кримінальної відповідальності (справи про обвинувачення Б. М. П. за ч. 1 ст. 164 КК України - Дніпровський райсуд; Н. М. О. за ч. 1 ст. 286 КК України - Печерський райсуд; К. О. В. за ч. 1 ст. 190 КК України - Святошинський райсуд).

У районних судах м. Києва відсутня практика вирішення справ, в яких відбулось примирення потерпілого з обвинуваченим, а, відповідно до ст. 27 КПК України, справу закривати не можна (це справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК України.

На думку суддів Шевченківського районного суду м. Києва, зазначений у ч. 1 ст. 27 КПК Україниперелік злочинів, по яких провадження в справах можна закривати за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним, є вичерпним і розширенню не підлягає.

Судді Оболонського районного суду м. Києва висловили думку про те, що на даному етапі можливості до примирення потерпілого з підсудним надзвичайно обмежені. З метою посилення засад диспозитивності пропонується віднести до категорії справ приватного звинувачення деякі справи публічного звинувачення - справи про дрібні крадіжки, зараження венеричною хворобою, справи про автотранспортні злочини без тяжких наслідків та деякі інші справи, де приватний інтерес вищий за публічний.

Слід зазначити, що ст. 46 КК України передбачена можливість звільнення від кримінальної відповідальності винної особи, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані йому збитки або усунула заподіяну шкоду, тобто в даному випадку йдеться про справи публічного звинувачення, які можуть бути порушені не лише за заявою потерпілого, а й із інших приводів; провадження досудового розслідування в таких справах є обов'язковим. Розширення переліку справ, які можуть бути порушені не інакше, як за скаргою потерпілого, на перший погляд, дійсно розширює засади диспозитивності і можливості примирення сторін. Але в цьому разі в таких справах не буде проводитись досудове слідство згідно з вимогами ч. 1 ст. 27 КПК України, що може негативно позначитись на захисті законних прав та інтересів потерпілих. З іншого боку, примирення винуватої особи з потерпілим у справах приватного звинувачення є обставиною, що унеможливлює провадження в кримінальній справі і згідно з п. 6 ст. 6 КПК України кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю. Тому здається доцільним не розширювати перелік справ, які порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, а внести зміни до закону про порядок порушення кримінальної справи, зокрема, до ст. 94 КПК України. Пропонується передбачити, що кримінальні справи про злочини, якими порушуються права та інтереси особи, можуть бути порушені лише за заявами громадян, а у випадках, коли приводом до порушення справи є інші підстави, зазначені в пп. 1 - 5 ст. 94 КПК України, то кримінальна справа може бути порушена лише за згодою потерпілого чи особи, яка за законом представляє інтереси потерпілого, - законного представника, органу опіки і піклування. Такий порядок порушення кримінальної справи виключив би випадки, коли кримінальна справа порушується за фактом вчинення злочину (наприклад, за фактом дорожньо-транспортної пригоди), а потерпілий не бажає, щоб винного притягували до кримінальної відповідальності. Звичайно, що примирення сторін може відбутись і в судовому засіданні і справа може бути закрита на підставі ст. 46 КК України, але коли таке примирення відбулось до порушення кримінальної справи або потерпілий просто не бажає притягнення до відповідальності конкретної особи, то відпаде потреба у порушенні кримінальної справи та проведенні досудового слідства. Тобто, якщо врахувати думку потерпілого в стадії порушення кримінальної справи, то результат кримінального переслідування не зміниться порівняно з тим, коли відбувається примирення сторін під час розгляду кримінальної справи в суді.