Право на апеляційне оскарження судових рішень гарантоване ст. 129 Конституції України і як конституційна засада судочинства становить невід'ємну складову права на судовий захист.

Право та обов'язок апеляційного суду постановити свій вирок (постанову) під час розгляду справи в апеляційному порядку, передбачені пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 366 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК), є однією з гарантій оперативного здійснення кримінального судочинства, а отже, і своєчасного кримінально-правового захисту прав та свобод громадян.

Вивчення й узагальнення практики розгляду справ в апеляційному порядку показали, що суди ще недостатньо і не завжди правильно застосовують зазначені положення закону.

З метою забезпечення точного й однакового застосування судами законодавства під час апеляційного розгляду кримінальних справ Пленум Верховного Суду України

1. Звернути увагу судів на те, що наведений у ч. 1 ст. 378 КПК перелік випадків, у яких апеляційний суд скасовує вирок суду першої інстанції та постановляє свій вирок, є вичерпним, у зв'язку з чим це допускається лише тоді, коли в апеляції прокурора, потерпілого або його представника порушено питання про скасування вироку саме із перелічених у зазначеній нормі підстав, які пов'язані з погіршенням у той чи інший спосіб становища виправданого або засудженого.

Апеляційний суд вправі скасувати постанову суду першої інстанції про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру та постановити свою тільки у випадках, передбачених ч. 4 ст. 378 КПК, і лише за умови, що в апеляції прокурор, потерпілий або його представник порушили питання про скасування постанови саме із зазначених у цій нормі підстав.

2. Відповідно до ч. 2 ст. 358 КПК у разі порушення в апеляції питання про погіршення становища засудженого чи виправданого ці учасники процесу та їх законні представники підлягають обов'язковому виклику в апеляційний суд, а захисники засудженого, виправданого, - тільки якщо їх участь у справі відповідно до вимог ст. 45 КПК є обов'язковою. Виклик зазначених осіб здійснює суд першої інстанції на підставі ч. 4 ст. 354 КПК.

Розгляд справи в апеляційному порядку за відсутності засудженого, виправданого, їх захисників у такому випадку не допускається. У разі неявки цих осіб у судове засідання апеляційний суд має відкласти розгляд справи і вжити заходів, передбачених статтями 288, 289, ч. 6 ст. 47 КПК. Неявка в судове засідання законного представника засудженого, виправданого не зупиняє розгляд справи, якщо апеляційний суд не визнає його участь необхідною (ч. 5 ст. 441 КПК).

3. За змістом ст. 378 КПК апеляційний суд не може постановити свій вирок тоді, коли в апеляції порушено питання про скасування вироку суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 1 цієї статті, але висловлено прохання повернути справу на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд. Якщо в зазначеному випадку позиція прокурора, потерпілого, його представника є суперечливою і не узгоджується з вимогами пунктів 2, 3 ч. 1, ч. 2 ст. 374, ч. 1 ст. 378 КПК, головуючий у суді першої інстанції за наявності до того підстав вправі своєю постановою визнати, що апеляція не відповідає вимогам ст. 350 КПК, та залишити її з дотриманням ст. 352 цього Кодексу без руху, а в подальшому - і без розгляду.

4. Роз'яснити судам, що за змістом ст. 264 КПК підтримання прокурором перед судом державного обвинувачення не тотожне викладенню ним міркувань із приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. У зв'язку із цим позиція прокурора щодо доцільності призначення підсудному, засудженому конкретних виду та розміру покарання не охоплюється поняттям "межі обвинувачення", вжитим у п. 8 ст. 348 КПК.

5. Як випливає із ч. 3 ст. 358 і ч. 5 ст. 362 КПК, під час судового слідства апеляційний суд може досліджувати всі докази, що є у справі, або лише ті, правильність оцінки чи повноти дослідження яких судом першої інстанції оспорено в апеляції (апеляціях), або ж які він зовсім не досліджував.

Виходячи з принципу безпосередності дослідження доказів, апеляційний суд не вправі дати їм іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції, якщо їх не було досліджено під час апеляційного розгляду справи.