* Узагальнення опрацьовано суддею Верховного Суду України С.М.Міщенком, заступником начальника управління узагальнення судової практики Верховного Суду України Л.В.Гавриловою та головним консультантом цього управління О.М.Ковалевичем.

Право на свободу та особисту недоторканність - одне із найбільш значущих для людини. У Конституції України передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 29). Тримання особи під вартою може бути застосовано лише як тимчасовий запобіжний захід у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи перепинити його (ч. 3 ст. 29).

З метою забезпечення однакового застосування відповідного законодавства всіма судами загальної юрисдикції Пленум Верховного Суду України прийняв постанову від 25 квітня 2003 р. N 4 (зі змінами, внесеними постановою від 11 червня 2004 р. N 10 "Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства" (далі - постанова Пленуму від 25 квітня 2003 р. N 4).

Узагальнення цієї практики, проведене Верховним Судом України після прийняття названої постанови, показало, що суди розглядають справи зазначеної категорії, як правило, своєчасно і відповідно до вимог закону, але в окремих випадках ще допускають неправильне застосування кримінально-процесуальних норм, якими врегульовано судовий розгляд таких справ.

За статистичними даними, кількість осіб, яким обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, з року в рік зменшується (див. таблиці 1, 2). Це зумовлено змінами, внесеними до кримінально-процесуального законодавства в 2001 р., згідно з якими вирішення питання щодо обрання зазначеного запобіжного заходу належить виключно до компетенції судів, а також свідчить про більш виважений підхід органів дізнання, досудового слідства та судів до обмеження прав осіб, які вчинили злочини.

Так, у 2000 р. прокурори взяли під варту 73,9 тис. осіб, тоді як у 2004 р. суди розглянули 52,9 тис. подань слідчих органів про обрання підозрюваним та обвинуваченим цього запобіжного заходу, з яких задовольнили 47,8 тис. (на 14 % менше**).

** Тут і далі в дужках наведено дані про зміну відповідного показника порівняно з 2003 р.

У провадженні апеляційних судів у 2004 р. перебувало майже 3 тис. апеляцій на постанови місцевих судів про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (на 4,4 % менше). Із розглянутих 2,8 тис. апеляцій задоволено лише 535 (на 12 % менше). Незважаючи на це під час розгляду кримінальних справ місцеві та апеляційні суди звільнили з-під варти 8,7 тис. осіб (на 4,6 % більше).

Згідно з ч. 1 ст. 148 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства чи суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень. При цьому відповідно до ч. 2 цієї ж статті такі заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що зазначені особи намагатимуться ухилитися від слідства й суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджатимуть встановленню істини у справі або продовжуватимуть злочинну діяльність.

Відповідно до роз'яснень Пленуму, що містяться у п. 3 постанови від 25 квітня 2003 р. N 4, взяття під варту на стадіях дізнання і досудового слідства застосовується лише у разі, коли особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки (ч. 1 ст. 155 КПК, та коли є достатні підстави вважати, що ця особа може ухилитися від слідства й суду або виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі чи продовжувати злочинну діяльність (ч. 2 ст. 148 КПК).

У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше трьох років. У тому ж пункті постанови Пленуму роз'яснено, що винятковість випадку має бути обгрунтована у поданні про обрання запобіжного заходу і в постанові судді.

Органи досудового слідства та дізнання при затриманні підозрюваних у вчиненні злочинів осіб допускали порушення вимог чинного законодавства.

Якість та обгрунтованість вивчених подань органів досудового слідства і дізнання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не в усіх випадках відповідали вимогам статей 148, 150 КПК. Основними їх недоліками були: неповні або неточні дані про підозрювану чи обвинувачувану особу; відсутність дати й часу її затримання та посилання на статтю Кримінального кодексу України (далі - КК), за якою особа підозрюється або обвинувачується; недостатні мотивування та обгрунтування.

Наприклад, слідчий слідчого відділу Луцького міського відділу УМВС України у Волинській області 25 квітня 2003 р. за згодою прокурора м. Луцька звернувся до міського суду з поданням про обрання підозрюваному запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, в якому зазначив різні прізвища цієї особи. Відмовляючи в задоволенні подання, суд належним чином (у порядку, передбаченому ст. 232 КПК) не відреагував на допущені порушення.

Відсутність у деяких протоколах органів досудового слідства та дізнання про затримання особи даних про час останнього унеможливлює судовий контроль за дотриманням вимог ч. 6 ст. 106 КПК про 72-годинний строк внесення подання, що досить часто є підставою для відмови судом у його задоволенні.

Органи досудового слідства іноді обгрунтовують необхідність взяття особи під варту зміною підозрюваним показань, а також недостатньо мотивують те, що він, перебуваючи на волі, може перешкодити встановленню істини у справі та ухилитися від слідства і суду.

Вимоги щодо дотримання органами досудового слідства та дізнання строків внесення до суду подань у порядку, передбаченому ст. 165-2 КПК, також не завжди виконуються належним чином. Виявлено порушення прав особи на свободу та недоторканність, коли протоколи про затримання особи складались і зазначені подання до суду направлялися несвоєчасно, що призводило до затримання осіб на строк, який перевищує 72 години.

Так, 15 вересня 2003 р. старший слідчий слідчого відділу управління Служби безпеки України у Львівській області звернувся до Галицького районного суду м. Львова з поданням про взяття під варту В., підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 201 КК. 16 вересня 2003 р. підозрюваного було доставлено у судове засідання, де з'ясувалося, що його затримали ще 2 вересня того ж року. Слідчий порушив вимоги ч. 6 ст. 106 і ч. 3 ст. 165-2 КПК про внесення та розгляд подання про обрання запобіжного заходу протягом 72 годин, внаслідок чого В. кілька днів тримали під вартою незаконно. Суд відреагував на це порушення, постановивши окрему ухвалу в порядку, передбаченому ст. 232 КПК).

Інший приклад. 21 січня 2002 р. до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська з поданням про обрання С. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту звернувся слідчий слідчого відділу Бабушкінського районного відділу Дніпропетровського міського управління УМВС України у Дніпропетровській області. Під час вивчення судом кримінальної справи було встановлено, що С. фактично було затримано 16 січня 2002 р., а згідно з протоколом - 18 січня того ж року в порядку, передбаченому ст. 115 КПК.

Апеляційний суд Дніпропетровської області виявив грубе порушення органами досудового слідства конституційних прав громадянина С-ва, стосовно якого 4 лютого 2002 р. слідчий звернувся з поданням про взяття під варту. С-ва було затримано працівниками міліції наприкінці дня 29 січня зазначеного року, у ніч на 30 січня його тримали в одному з кабінетів УМВС України у Дніпропетровській області, а протягом наступної доби - у приміщенні Кіровського районного відділу Дніпропетровського міського управління названого УМВС і лише 1 лютого 2002 р. направили до ізолятора тимчасового тримання, а до суду доставили через шість діб після затримання.

В усіх випадках суди правильно відреагували на порушення закону, постановивши окремі ухвали в порядку, передбаченому ст. 232 КПК.

Непоодинокі випадки, коли подання про обрання запобіжного заходу направляються до суду безпосередньо перед закінченням 72-годинного строку, що позбавляє суд можливості ретельно вивчити матеріали справи, перевірити наявність підстав для обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу і призводить до поспішного прийняття рішення за результатами розгляду подання.

Наприклад, суддя П'ятихатського районного суду Дніпропетровської області 25 квітня 2003 р. виніс окрему постанову, якою довів до відома прокурора області те, що подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту М., обвинувачуваної за ч. 1 ст. 307 КК, надійшло до суду за 50 хвилин до закінчення строку її затримання, а саму М. було доставлено до суду, коли цей строк уже закінчився.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 165-3 КПК подання про продовження строку тримання особи під вартою до чотирьох місяців має бути подане до суду не пізніше ніж за п'ять діб до закінчення цього строку. Проте органи досудового слідства цієї вимоги іноді не дотримують.

Так, слідчий прокуратури м. Кривого Рогу Дніпропетровської області 29 липня 2002 р. звернувся до Криворізького районного суду з поданням про продовження П., С., Р. та іншим обвинуваченим строків тримання під вартою, які закінчувалися 1 серпня того ж року.

Суд своєчасно розглянув подання і частково його задовольнив.

Часто судді відмовляли в прийнятті до провадження подань органів дізнання і слідчих про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та повертали їх прокурору без розгляду. Зокрема, вони приймали такі рішення щодо подань, які були внесені з порушенням вимоги ч. 2 ст. 165-2 КПК про погодження подання з прокурором. Іноді ж вони розглядали подання за відсутності відомостей про таке погодження або за наявності резолюції прокурора "з поданням не згоден".

Згода прокурора на внесення подання - одна з форм прокурорського нагляду, передбаченого п. 3 ст. 121 Конституції України; відповідно до ч. 2 ст. 165-2 КПК прокурор зобов'язаний перевірити законність та обгрунтованість подання. Тому суди не вправі виконувати функцію прокуратури і приймати подання до провадження без згоди прокурора.