У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів, судові рішення у яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

1. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю є суб'єктами господарювання у розумінні статті 1 Закону України "Про захист економічної конкуренції".

Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, визнано недійсним рішення територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення) про порушення управлінням паливно-енергетичного комплексу (далі - УПЕК) законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу (далі - оспорюване рішення). Судове рішення мотивоване тим, що УПЕК не є суб'єктом господарювання, а тому не може нести відповідальність за статтею 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції" (далі - Закон) з огляду на таке:

- відповідно до статті 52 Закону органи Антимонопольного комітету України накладають штрафи на об'єднання та суб'єктів господарювання;

- згідно з частинами першою та другою статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб'єкти господарювання можуть здійснювати господарську діяльність з метою одержання прибутку (підприємництво) і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність);

- органи місцевого самоврядування та їх підрозділи не підпадають під визначення суб'єктів господарювання, наведене у статті 55 ГК України.

- згідно з пунктом 1.1 Положення про УПЕК (далі - Положення), УПЕК є виконавчим органом міської ради;

- органам державної влади та органам місцевого самоврядування, згідно з частиною четвертою статті 43 та частиною третьою статті 52 ГК України, не дозволяється здійснювати як підприємницьку, так і некомерційну господарську діяльність.

Не погоджуючись із судовими актами, Відділення у касаційній скарзі до Вищого господарського суду України просило їх скасувати з огляду на неправильне застосування господарськими судами норм матеріального і процесуального права, зокрема, статті 1 Закону. Скаргу мотивовано тим, що згідно з пунктами 1.3, 1.4 Положення, УПЕК є юридичною особою, веде самостійний баланс, має поточні та інші рахунки в установах банків, гербову і круглу печатки, штамп, фірмові бланки, має право укладати угоди, що відповідають меті та завданням його діяльності. Крім того, Відділення наголошувало, що попередні судові інстанції не дали належної оцінки поданим доказам господарської діяльності УПЕК.

Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність направлення справи на новий розгляд з огляду на таке.

Застосувавши до спірних правовідносин норми ГК України судові інстанції дійшли висновку, що УПЕК не є суб'єктом господарювання у розумінні ГК України і відповідно у Відділення відсутні підстави для накладення на УПЕК штрафу, оскільки стаття 52 Закону надає органам Антимонопольного комітету України право накладати штрафи на суб'єктів господарювання.

Натомість, за змістом статей 2, 8 ГК України органи місцевого самоврядування, не будучи суб'єктами господарювання, є учасниками господарських відносин і наділені господарською компетенцією.

Згідно з частиною першої статті 41 ГК України законодавство, що регулює відносини, які виникають у зв'язку з недобросовісною конкуренцією, обмеженням та попередженням монополізму у господарській діяльності, складається з цього Кодексу, закону про Антимонопольний комітет України, інших законодавчих актів. Норми ГК України, які спрямовані на регулювання відносин щодо захисту економічної конкуренції, мають загальний характер і передбачають подальше врегулювання цих відносин спеціальним законодавством, зокрема Законом.

Статтею 1 Закону визначено поняття суб'єкта господарювання, а також встановлено, що суб'єктами господарювання визнаються також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності.

Судові інстанції при вирішенні питання про правомірність застосування Відділенням норм Закону повинні були виходити з визначення терміну "суб'єкт господарювання", що міститься в статті 1 Закону, і який підлягав застосуванню в даному випадку. Тобто висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що УПЕК не є суб'єктом господарювання, з посиланням на норми статей 3, 42, 43, 52, 55 ГК України, є помилковим.

З урахуванням викладеного, Вищий господарський суд України рішення господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд.

2. Розпорядження органу Антимонопольного комітету України про початок розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції є актом державного органу у розумінні статті 12 Господарського процесуального кодексу України, а тому господарському суду підвідомчі справи зі спорів про визнання таких розпоряджень недійсними.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін постановою суду апеляційної інстанції, провадження у справі за позовом господарського товариства (далі - Товариство) до територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення) про визнання недійсним розпорядження адміністративної колегії Відділення про початок розгляду справи (далі - оспорюване розпорядження) припинено на підставі пункту першого частини першої статті 80 ГПК України. Судові рішення мотивовано тим, що оспорюване розпорядження за своєю правовою природою не є тим актом, який відповідно до пункту першого частини першої статті 12 ГПК України може бути предметом судового розгляду в господарських судах, оскільки оспорюване розпорядження лише відображає певні факти, а саме - фіксує факт початку розгляду справи за ознаками певного порушення, що не тягне за собою правових наслідків для Товариства і не свідчить про безпосереднє порушення прав і законних інтересів Товариства у зв'язку прийняттям цього розпорядження.

Суд апеляційної інстанції, крім того зазначив, що оспорюване розпорядження приймалося не Відділенням, а адміністративною колегією Відділення - посадовими особами відповідача і що Товариством не подано доказів невідповідності оспорюваного розпорядження вимогам чинного законодавства або компетенції адміністративної колегії Відділення.

Не погоджуючись із судовими актами, Товариство у касаційній скарзі до Вищого господарського суду України просило їх скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаргу мотивовано порушенням судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права - статті 124 Конституції України, статті 12 ГПК України, а також рішень Конституційного Суду України, у зв'язку з чим Товариство було позбавлено права на судовий захист.

Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суду України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на таке.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що в оспорюваному розпорядженні йдеться про початок розгляду справи проти суб'єктів господарювання, в тому числі Товариства, у діях яких вбачаються ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 13 та пунктом 2 частини першої статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції" у вигляді зловживання Товариством монопольним (домінуючим) становищем на ринку хліба та хлібобулочних виробів шляхом вчинення дій, що можуть призвести до ущемлення інтересів споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку, та встановлення таких цін реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку.

Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 (з урахуванням припису частини п'ятої статті 5 ГПК України) господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах про визнання недійсними з підстав, зазначених у законодавстві, актів державних та інших органів, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій.

В абзаці першому пункту 1 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" зазначено: "Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єкта цих відносин".

Згідно з частиною другою статті 12-1 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" рішення адміністративної колегії Відділення приймається від імені Відділення, а не від імені посадових осіб Відділення.

З огляду на викладене, оспорюване розпорядження підпадає під ознаки акта державного органу в розумінні статті 12 ГПК України, тому Товариство вправі було звернутися до господарського суду з позовом про визнання його недійсним.

Що ж до висновку про наявність чи відсутність порушення, у зв'язку з виданням цього акта, прав та охоронюваних законом інтересів позивача, то його може бути зроблено виключно за результатами розгляду справи по суті, який судовими інстанціями не здійснено.

Безпідставно припинивши провадження у даній справі, суд першої інстанції припустився порушення вимог частини першої статті 80 ГПК України, а апеляційна інстанція не виправила цієї помилки.

Виходячи з наведеного, Вищий господарський суд України ухвалу господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд.

3. Порядок прийняття рішення органом Антимонопольного комітету України у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції вважається порушеним, якщо рішення підписано не уповноваженою на це особою.

Рішенням господарського суду задоволено позов міської ради до територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення) про визнання недійсним рішення адміністративної колегії Відділення про порушення законодавства про захист економічної конкуренції (далі - оспорюване рішення). Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оспорюваним рішенням міську раду зобов'язали виконати дії, які законом не віднесено до її повноважень.

Постановою суду апеляційної інстанції рішення господарського суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Постанову мотивовано тим, що оспорюване рішення прийнято в межах компетенції Відділення і тому немає підстав для визнання його недійсним.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України міська рада просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін. Скаргу мотивовано неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема, статті 19 Конституції України, статті 46 Закону України "Про захист економічної конкуренції" (далі - Закон), статті 12-1 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", пункту 2 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на таке.

Судовими інстанціями у справі встановлено:

- оспорюваним рішенням визнано антиконкурентними дії міської ради щодо перешкоджання створенню нових підприємств та зобов'язано в місячний термін з дня отримання рішення припинити порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

- в оспорюваному рішенні зазначено, що підставами для його прийняття була заява суб'єкта підприємницької діяльності (далі - СПД) про те, що міська рада чинить перешкоди в погодженні місця розташування автомобільної стоянки з мийкою, щодо якої є рішення сесії про надання дозволу на підготовку матеріалів попереднього погодження на її влаштування;

- Відділення не надало суду доказів, які свідчили б про наявність рішення СПД здійснювати свою діяльність в іншій організаційно-правовій формі, ніж та, в якій його було зареєстровано і про відмову в державній реєстрації;

- міську раду не наділено повноваженнями щодо здійснення державної реєстрації відповідного підприємства.

Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що неправомірність дій міської ради полягала у перешкоджанні створенню СПД нового підприємства шляхом неприйняття рішення щодо його заяви про погодження розташування автомобільної стоянки з мийкою.

Натомість, в обґрунтування касаційної скарги міська рада також зазначила, що оспорюване рішення підписано "В.о. голови адміністративної колегії". Цей довід заслуговує на увагу, підлягає перевірці і оцінці у сукупності з іншими доводами сторін з огляду на таке.

Частиною третьою статті 12-1 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" передбачено, що адміністративну колегію Відділення очолює голова Відділення або його заступник. Ця норма не передбачає наявності такої посадової особи, як "виконуючий обов'язки голови адміністративної колегії".

Судові інстанції повинні були з'ясувати правовий статус особи, яка підписала оспорюване рішення, оскільки додержання порядку його прийняття (в тому числі, підписання) безпосередньо стосується питання щодо дійсності даного акту державного органу.

З урахуванням викладених обставин, Вищий господарський суд України рішення господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції у даній справі скасував, а справу направив на новий розгляд.

4. Пропозиція органів Антимонопольного комітету України щодо добровільного повернення суб'єктом господарювання коштів, отриманих внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, не підпадають під ознаки рекомендацій таких органів у розумінні статті 46 Закону України "Про захист економічної конкуренції".

До господарського суду звернулось акціонерне товариство (далі - Товариство) з позовом до територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення) про визнання недійсним рішення адміністративної колегії Відділення про порушення Товариством законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу (далі - оспорюване рішення).

Рішенням господарського суду визнано недійсними пункти 3, 5 і 6 резолютивної частини оспорюваного рішення, як такі, що не відповідають нормам чинного законодавства.

Постановою суду апеляційної інстанції рішення господарського суду скасовано повністю і прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Постанову мотивовано тим, що рішення господарського суду прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права, а викладені в рішенні висновки не відповідають обставинам справи.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Товариство просило скасувати постанову апеляційної інстанції та залишити в силі рішення господарського суду, оскільки судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права.

Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи, правильність застосування судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- оспорюваним рішенням Товариство визнано суб'єктом природної монополії на ринку "транспортування природного газу розподільними трубопроводами";

- дії Товариства згідно частини другої статті 50 і пункту 1 частини другої статті 13 Закону визнано зловживанням монопольним становищем шляхом застосовування різних умов до рівнозначних угод без об'єктивно виправданих на те причин, що призвело до порушення інтересів суб'єкті в господарювання;

- на Товариство накладено штраф і запропоновано привести договори на транспортування природного газу у відповідність до Правил подачі та використання природного газу в народному господарстві України.

Стаття 1 Закону України "Про природні монополії" містить визначення поняття природної монополії, а відповідно до вимог статті 10 названого Закону суб'єкти природних монополій зобов'язані дотримуватися встановленого порядку ціноутворення, стандартів і показників безпеки та якості товару, а також інших умов та правил здійснення підприємницької діяльності, визначених у ліцензіях на здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій та на суміжних ринках.

Тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що Товариство діяло в даному разі саме як природний монополіст, а не як "звичайний підприємець".

Вищий господарський суд України не взяв до уваги посилання скаржника на "право вносити пропозиції у вигляді протоколу розбіжностей в разі незгоди з умовами запропонованого договору", оскільки чинним на час укладення договорів Цивільним кодексом Української РСР таке право не передбачалося. Крім того, із встановлених судовими інстанціями обставин справи вбачається, що споживачі послуг з транспортування природного газу розподільними трубопроводами не мали у межах визначеного оспорюваним рішенням ринку інших (альтернативних) джерел одержання таких послуг, ніж у Товариства.

Стосовно пункту 6 оспорюваного рішення, яким Відділення пропонувало Товариству у добровільному порядку повернути суб'єкту господарювання кошти, отримані внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, то як вбачається із встановлених судовими інстанціями обставин справи, положення цього пункту не тільки не є обов'язковими для Товариства, але й не підпадають під ознаки рекомендацій органів Антимонопольного комітету України у розумінні статті 46 Закону, оскільки мають характер пропозиції і розраховані виключно на їх добровільне виконання. Натомість, рекомендації органів Антимонопольного комітету України підлягають обов'язковому розгляду органами чи особами, яким вони надані. Оскільки елемент обов'язковості в зазначеному пункті оспорюваного рішення відсутній, то немає підстав для визнання цього пункту недійсним, незалежно від того, повернуто Товариством відповідні кошти чи ні. Питання, пов'язані з поверненням цих коштів, можуть бути предметом окремого спору.

За таких обставин Вищий господарський суд України дійшов висновку про законність і обґрунтованість постанови суду апеляційної інстанції.

5. Факт зайняття суб'єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку доводиться органами Антимонопольного комітету України на підставі відповідного дослідження, проведеного у порядку, передбаченому Методикою визначення монопольного становища суб'єкта господарювання на ринку.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, задоволено позов акціонерного товариства (далі - Товариство) до територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення) про визнання недійсним рішення адміністративної колегії Відділення про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу (далі - оспорюване рішення). Судове рішення мотивовано тим, що Відділенням не доведено факту зайняття Товариством монопольного становища на ринку, а також ознак зловживання ним монопольним становищем, передбачених статтею 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" (далі - Закон).

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Відділення просило скасувати судові рішення і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційну скаргу мотивовано неправильним застосуванням судами норм матеріального права, а саме Закону та Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку (далі - Методика).

Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для скасування цих судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на таке.

Судом першої інстанції у справі встановлено, що:

- у ході перевірки діяльності Товариства на ринку послуг з ремонту індукційних лічильників електроенергії Відділенням встановлено факт зловживання Товариством монопольним становищем на ринку шляхом встановлення монопольно високих тарифів в 2001-2002 роках;

- оспорюваним рішенням дії Товариства визнано порушенням законодавства про захист економічної конкуренції і на нього накладено штраф;

- Відділенням не доведено правомірність викладених в оспорюваному рішенні висновків щодо визнання Товариства монополістом на ринку, оскільки обґрунтовуючи такий висновок Відділення посилалось на матеріали дослідження ринку, які не містять даних про період їх складання та є дослідженням з іншої справи. Дослідження та оспорюване рішення містять різні дані щодо конкурентів Товариства на ринку відповідних послуг, а тому не можуть бути належним доказом того, що Товариство займає монопольне становище на ринку;

- твердження Відділення про встановлення Товариством монопольно високих тарифів на послуги з ремонту електролічильників є необґрунтованими та недоведеними.

Апеляційний суд також виходив з того, що Відділенням не було підтверджено належними доказами монопольне становище Товариства на ринку, оскільки згідно з листом управління містобудування та архітектури 48 підприємств області отримали ліцензії на право здійснення робіт з монтажу внутрішніх інженерних мереж, систем, приладів і засобів вимірювання, а лічильник електроенергії є складовою частиною комплексу обладнання та засобів для вимірювання, а тому ці підприємства можуть конкурувати з Товариством на ринку.

Суб'єктом правопорушення, передбаченого статтею 13 Закону, може бути лише суб'єкт господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку.

Порядок визначення монопольного становища на ринку передбачено Методикою. Пункт другий Методики встановлює які дії може в себе включати визначення монопольного становища суб'єктів господарювання на ринку.

Підпунктом 7.1 пункту 7 Методики передбачено спосіб визначення часових меж ринку. Тобто для підтвердження факту зайняття певним суб'єктом монопольного становища на тому чи іншому ринку товарів та послуг, органи Антимонопольного комітету України, як правило, кожного року повинні здійснювати відповідне дослідження у передбаченому Методикою порядку.

Отже, господарські суди для того, щоб дійти висновку про недоведеність монопольного становища Товариства на ринку ремонту електролічильників у 2001-2002 роках, повинні були оцінити усі надані Відділенням докази, що стосуються підстав визначення монопольного становища позивача на ринку.

В матеріалах справи є надані Відділенням документи, що свідчать про фактичний перелік учасників ринку з ремонту лічильників. Крім того, суду надані документи, що стосуються загальної кількості лічильників, які було відремонтовано кожним з учасників ринку, інші документи щодо дослідження ринку з ремонту лічильників електричної енергії. Зазначені документи стосуються предмету спору, тобто порядку і умов визначення монопольного становища Товариства на ринку.

Проте відповідні докази попередніми судовими інстанціями оцінено не було, що призвело до неповного дослідження ними обставин справи.

Що ж до висновку апеляційного господарського суду про відсутність монопольного становища через наявність інших підприємств, що мають ліцензію на здійснення монтажних робіт, у тому числі і електролічильників, то оскільки ця діяльність не включає ремонт електролічильників, зазначена оцінка не відповідає умовам визначення монопольного становища, встановленим Методикою, а отже такий висновок не відповідає нормам матеріального права.