Будь-який посадовець чи політик, який має навіть початковий досвід управління, знає, що правильно окреслена проблема, поставлене завдання - це вже половина вирішення питання. А за нинішніх умов, коли весь світ гарячково шукає, як уникнути наростання непрогнозованих і непередбачуваних негативних процесів, правильно сформулювати план дій і визначити послідовність його здійснення, - це для нас завдання, якщо хочете, смерті і життя.

Ми ж заплуталися, загрузли у з'ясуванні стосунків, до межі знесилили країну, розсварили людей і продовжуємо поводитись, як муха в павутинні.

Українські політики та їхнє оточення, своєрідно дбаючи про свою репутацію, вибрали найбільш небезпечну і шкідливу для країни тактику й стратегію. Їх зміст полягає у тому, щоб знайти винних, здискредитувати суперників в очах людей, змістити їх з посад, а на їхнє місце поставити "гідних і чесних". З такими установками немає жодного шансу узгодити позиції та вийти на спільні дії, незалежно від кількості консультацій, переговорів і "круглих столів".

Сідати за стіл, щоб створити ще один тимчасовий союз, щоб "дружити" проти когось - це аморально, а головне - безперспективно.

Водночас треба дати чесну відповідь на таке питання - а хто ті, котрі визначають винних? Хто ці судді, в чиїх руках наше майбутнє і наше сьогодення? Відповідь на нього однозначна - таким винятковим правом володіє тільки народ. Лише він є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Лише він виносить свій вердикт владі на виборах. Іншого цивілізованого механізму відповідальності немає і бути не може. І не існує жодної іншої правди, окрім народної.

Ми ж маємо одне святе зобов'язання - цю правду виконувати. Тому кожен з нас, перш ніж підготувати чергову обвинувальну промову, повинен знати - він підштовхує державу і суспільство на ще один крок до прірви.

Я зараз не пропоную відмовитися від політичної конкуренції. Не це головна проблема для України. Політичні партії конкурують за голоси виборців, а політичні лідери мають політичні амбіції - це нормально. Головна проблема української влади й політики полягає в іншому. В тому, що кожен, коли добирається до влади, забуває все. Зокрема, й те, що зміст демократії - це розмежування і незалежність гілок влади, а водночас єдність її дій.

Боротьба за абсолютну владу і є той диявол, що сидить на плечі у політика і нашіптує йому: ти найгідніший, ти найрозумніший. Тобі повинні підкорятися всі й усе має належати виключно тобі.

Історія знає такі приклади, коли саме такі політики приходили до влади, вони іноді на роки занурювали свої країни і народи в стан пітьми, страху й бідності. Ми - не виняток, проте живемо у XXI столітті, а відтак зобов'язані зберегти нашу молоду країну від спокуси вирішити усі проблеми за допомогою однієї сильної руки.

Наступні президентські вибори - це не вибори на посаду Президента, це боротьба за абсолютну владу в державі. Саме в цьому і полягає основна причина хронічної політичної кризи, що особливо виразно виявляється останні п'ять років. Страх поразки сковує розум і волю наших політичних лідерів. Згадаймо 2004 рік: здавалося б, ще трохи і брат кидатиметься на брата. Багато з тих, хто тоді пішов за Ющенком, мріяли не про демократію, вони мріяли стати найближчим оточенням нового Президента. Згодом уся країна побачила жорсткі війни і скандали в його оточенні. Втім, вони тривають й донині.

Ми зобов'язані все це врахувати.

Тому сьогодні я звертаюся не до людей, звертаюся до національних лідерів. Нам потрібно припинити балаканину і почати зміни не з економіки, потрібно почати зміни з себе. Ми повинні продемонструвати всій країні, що здатні працювати. І тут одного бажання мало, треба мати сміливість визнати свої слабкості та помилки, свою відповідальність. І відповідати усім разом за те, що коїться в країні.

Нам потрібний сильний, загострений розум, щоб раз і назавжди зрозуміти - не можна допустити ворожнечі тільки тому, що маємо різні політичні погляди. Не можна, щоб бізнес розвивався тільки у тих, хто спонсорує "правильні" політичні сили і "правильних" вождів. Потрібна діяльна відповідальність, щоб наші обіцянки не залишалися словами. Ми повинні забути твердження - мені не дали можливості, мені хтось заважає, винуватий хто завгодно, тільки не я.

Влада зобов'язана показати приклад усьому суспільству, що консолідація у її середовищі можлива. Причому консолідація в роботі.

Так, ми повинні визнати той факт, що фінансова й економічна криза застукали нас зненацька. Разом з тим повинні визнати і той факт, що президентські вибори формують логіку поведінки усіх політичних лідерів. Сьогодні всі - і Президент, і Прем'єр-міністр, і лідер опозиції, і я, Голова Верховної Ради, - вважаються потенційними учасниками президентської кампанії, що розгорнулася задовго до її офіційного старту. І в цьому сенсі всі названі й неназвані особи є непримиренними політичними конкурентами. І кожен з них використовує помилку іншого, як привід для втіхи на фоні суспільної зневіри, викидання чергової порції бруду й обвинувачень.

А чи можна за таких умов подолати економічну кризу? І що потрібно робити сьогодні, коли ті, хто повинен керувати країною, думають лише про одне - як здискредитувати і звинуватити свого опонента й конкурента?

Давайте скажемо правду, яку зазвичай боїмося сказати людям: ми, політичні лідери і наші політичні сили, справді боремося за владу. Кожен з нас хоче добробуту своєму народу, але бачить шлях до нього по-своєму, тобто по-різному. Тому ми й належимо до різних політичних сил і тому за нас голосують різні люди.

Саме так у сучасному світі існує й розвивається будь-яка країна. Саме через це я не закликаю політичні сили до об'єднання заради об'єднання, не пропоную припинити критику влади. А вказую на головну проблему - хаос і безлад у владі, а через це - в країні.

І причина цього не в політичній конкуренції, не в свободі слова, а в генетичній неспроможності українських політиків до компромісів, в існуючій системі організації влади, яка побудована за принципом дублювання і пересікання одних інститутів з іншими.

До того ж ми не можемо сьогодні розраховувати на високу політичну культуру політиків, для яких, очевидно, треба, щоб до Конституції додавалася своєрідна жорстка інструкція, що і як робити, а головне - чого робити не слід за жодних обставин.

Звідси - ключове і визначальне завдання: вийти на спільне розуміння того, як облаштувати країну насамперед через однозначне вирішення питання організації влади. Треба, врешті-решт, дати відповідь на, схоже, вже одвічне для нас питання - ми за європейську парламентську чи авторитарну президентську державу?

Без цього ми не зможемо забезпечити ефективне управління країною і не зможемо хоч якось протистояти економічній кризі та й загалом усім викликам XXI століття.

Нагадаймо зараз собі настрої суспільства в ході президентських і парламентських виборів.

Вибори до Верховної Ради активізують політичне життя в країні, але вони так очевидно не розколюють її на Схід та Захід. Навіть дострокові вибори 2007 року не спровокували небезпечної радикалізації та політизації нашого життя.

Президентські ж вибори відбуваються начебто в іншій Україні. Л. Кравчук склав повноваження, президентом став Л. Кучма - половина країни в депресії. І йому ж фактично не дали повноцінно працювати другий термін, організувавши цинічну кампанію звинувачень і дискредитації. 2004 рік - картина до болю знайома. Тоді Україну від розколу і розвалу врятували внутрішній компроміс і міжнародні посередники.