Головне управління ДПС у Харківській області (далі – ГУ ДПС) за результатами розгляду звернення на отримання індивідуальної податкової консультації щодо практичного застосування норм податкового законодавства, яке надійшло в електронній формі через електронний кабінет, та керуючись статтею 52 Податкового Кодексу України від 02 грудня 2010 року № 2755-VI (зі змінами) (далі – ПКУ), з урахуванням фактично викладених обставин, в межах компетенції повідомляє.

Платник податків у своєму зверненні зазначив, що є фізичною особою – підприємцем – платником єдиного податку третьої групи, здійснює діяльність за КВЕД 68.20 (надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна). Користування нерухомим майном передбачає забезпечення його електропостачанням, водопостачанням, тощо. Залишається незрозумілим питання щодо компенсації орендодавцеві, фізичній особі –підприємцю, що перебуває на єдиному податку третьої групи зі ставкою 5 відсотків, комунальних витрат при укладенні договорів оренди за КВЕД 68.20.

Таким чином, платник податку просить надати йому індивідуальну податкову консультацію з наступних питань:

1. Чи включається до доходу фізичної особи - підприємця - платника єдиного податку третьої групи відшкодована за договором оренди орендарем сума комунальних платежів?

2. Чи може фізична особа – підприємець отримувати відшкодувувану орендарем суму комунальних платежів як дохід за КВЕД 68.20?

3. Чи можуть отримані відшкодувані комунальні послуги на рахунок фізичної особи – підприємця (з оподаткуванням єдиним податком цих сум) бути підставою для виключення з Реєстру платників єдиного податку?

4. Чи можливо прописати в договорі оренди, умови визначення складу орендної плати – постійна частина та змінна частина орендної плати, яка включатиме в себе використані орендарем комунальні послуги? Чи буде включатися до доходу фізичної особи – підприємця –платника єдиного податку третьої групи прописана таким чином у договорі орендна плата з двох частин?

Щодо першого – четвертого питань

Відносини власності та порядок реалізації права власності визначають Конституція України та Цивільний кодекс України (далі – ЦКУ).

Суб’єктами права власності за ЦКУ є український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 ЦКУ, тобто фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права (статті 2 та 318 ЦКУ).

Водночас серед цього переліку відсутній такий суб'єкт права власності

як фізична особа – підприємець.

Крім того, Конституція України та ЦКУ закріпили право приватної власності (стаття 41 та стаття 325 ЦКУ). Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

Таким чином, суб’єктом права власності законодавством визнаються фізичні особи (громадяни), які можуть бути власниками будь-якого майна, крім майна, яке не може знаходитися взагалі у власності фізичних осіб, і, водночас, не виокремлюється такий суб’єкт права власності як фізична особа – підприємець.

Статтею 2 Господарського кодексу України (далі – ГКУ) передбачено, що учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, у свою чергу суб’єктами господарювання згідно зі статтею 55 ГКУ є громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (частина перша статі 320 ЦКУ).

Отже, незалежно від того, який статус у подальшому фізична особа обере для себе, у тому числі у разі прийняття рішення про здійснення будь-якої діяльності, у т.ч. і підприємницької, суб'єктом права власності виступає саме фізична особа (громадянин), а не фізична особа – підприємець.

Відповідно до частини першої статті 810 ЦКУ за договором найму (оренди) житла одна сторона – власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Розмір плати за найм житла встановлюється у договорі найму житла (абзац перший частини першої статті 820 ЦКУ).

Договірні відносини, які виникають між орендарем та орендодавцем, регулюються ГКУ.

Відповідно до статті 283 ГКУ за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Істотними умовами договору оренди є: об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу (стаття 284 ГКУ).

Орендна плата – це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством (стаття 286 ГКУ).

Отже, основним предметом договору оренди є встановлення розміру орендної плати за користування майном.

Підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПКУ визначено, що господарська діяльність – діяльність особи, що пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII "Про житлово-комунальні послуги" (далі – Закон № 2189) визначено, що житлово-комунальні послуги – це результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.

При цьому індивідуальний споживач – це, зокрема, фізична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 2189).

Тобто Законом № 2189 не передбачено індивідуального споживача зі статусом фізична особа – підприємець.

Виконавець комунальної послуги – це суб’єкт господарювання, що надає комунальну послугу споживачу відповідно до умов договору (пункт 2 частини першої статті 1 Закону № 2189).

Комунальні послуги – послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, управління побутовими відходами (пункт 2 частини першої статті 5 Закону № 2189).