Статтею 2 Цивільного кодексу України визначено, що учасниками цивільних відносин визнаються фізичні та юридичні особи.

Відповідно до статті 1011 Цивільного кодексу України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Сторонами договору комісії є комітент i комісіонер. Комітент – це особа, яка доручає у своїх інтересах i за свій рахунок іншій особі укласти певні угоди. Комісіонер – це особа, яка укладає угоди або інші юридичні дії від свого імені за рахунок комітента. Комісіонером може бути як громадянин, так i юридична особа. Згідно з Правилами комісійної торгівлі непродовольчими товарами, затвердженими наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України від 13.03.1995 №37, учасниками сторін торговельного процесу на комісійних засадах є господарюючий суб’єкт, який приймає товар на комісію (комісіонер), i громадянин, підприємство, установа, організація, які здають товар на комісію (комітент). У ролі комітента може виступати будь-який суб’єкт підприємницької діяльності.

Комітент повинен виплатити комісіонерові плату в розмірі та порядку, встановленим у договорі комісії (п. 1 ст. 1013 Цивільного кодексу України). Тобто, особливістю договорів комісії як і договорів доручення, транспортного експедирування, агентських договорів є те, що за ними право власності на товар чи послугу не переходить до комісіонера (повіреного). За посередницькі послуги комісіонер (повірений) отримує винагороду від комітента (довірителя), яка і є його доходом.

Водночас, згідно з частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Також, відповідно до п.2 ст. 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Згідно з ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Держава гарантує усім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права та рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів (ст. 47 Господарського кодексу України), зокрема, самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників і споживачів продукції, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону (ст. 44 Господарського кодексу України).

Правові засади застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності, а також справляння єдиного податку встановлено у главі 1 розділу XIV Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року N 2755-VI (далі - Кодекс).

Згідно з статтею 291 Кодексу спрощена система оподаткування обліку та звітності - це особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених п. 297.1 ст. 297 Кодексу.

Згідно з п.291.4 ст. 291 Кодексу, до платників єдиного податку, які відносяться до третьої групи, належать фізичні особи - підприємці, які протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв:

- не використовують працю найманих осіб або кількість найманих осіб не обмежена;

- обсяг доходу не перевищує 20 000 000 гривень.

Ставки єдиного податку встановлюються у відсотках (фіксовані ставки) до розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року, та у відсотках до доходу (відсоткові ставки) (п.293.1 ст. 293 Кодексу).