Міністерство доходів і зборів України, керуючись п.п. 38 п. 4 Положення про Міністерство доходів і зборів України, затвердженого Указом Президента України "Про Міністерство доходів і зборів України" від 18.03.2013 р. № 141/2013, у межах компетенції розглянуло Ваш запит <...> щодо застосування норм Податкового кодексу України і повідомляє таке.

1. Статтею 34 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР передбачена виплата компенсації працівникам за втрату частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 року № 2050-III компенсація здійснюється в разі затримки виплати заробітної плати на один і більше календарних місяців.

Відповідно до п.п. 14.1.48 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року № 2755-VI, зі змінами та доповненнями (далі - Кодекс), заробітна плата для цілей розділу IV - це основна і додаткова заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, які виплачуються (надаються) платнику податку у зв'язку з відносинами трудового найму згідно із законом.

Підпунктом 2.2.8 п. 2.2 розділу 2 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13.01.2004 р. № 5 (далі - Інструкція), передбачено, що суми компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати включаються до фонду додаткової заробітної плати, тобто прирівнюються до заробітної плати.

Сума компенсації включається до фонду оплати праці того місяця, в якому фактично здійснюються її нарахування та виплата відповідно до п.п. 1.6.2 р. 1 Інструкції.

Згідно з п.п. 164.2.1 п. 164.2 ст. 164 Кодексу до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються доходи у вигляді заробітної плати, нараховані (виплачені) платнику податку відповідно до умов трудового договору (контракту), і оподатковуються за ставками, визначеними п. 167.1 ст. 167 Кодексу, - 15 (17) %.

При нарахуванні доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається як нарахована заробітна плата, зменшена на суму єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, - обов'язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, які відповідно до закону сплачуються за рахунок заробітної плати працівника, а також на суму податкової соціальної пільги за її наявності (п. 164.6 ст. 164 Кодексу).

Відповідно до п. 169.1 ст. 169 Кодексу з урахуванням норм абзацу першого п.п. 169.4.1 п. 169.4 цієї статті платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного від одного роботодавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги.

Згідно з п.п. 169.4.1 п. 169.4 ст. 169 Кодексу податкова соціальна пільга застосовується до доходу, нарахованого на користь платника податку протягом звітного податкового місяця як заробітна плата (інші прирівняні до неї відповідно до законодавства виплати, компенсації та винагороди), якщо його розмір не перевищує суми, що дорівнює розміру місячного прожиткового мінімуму, що діє для працездатної особи на 1 січня звітного податкового року, помноженого на 1,4 та округленому до найближчих 10 гривень. При цьому граничний розмір доходу, який дає право на отримання податкової соціальної пільги одному з батьків у випадку і в розмірі, передбачених підпунктом 169.1.2 та підпунктами "а" і "б" підпункту 169.1.3 пункту 169.1 цієї статті, визначається як добуток суми, визначеної в абзаці першому цього підпункту, і відповідної кількості дітей.

Виходячи з викладеного, суми компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати мають бути враховані при визначенні граничного розміру заробітної плати, що дає право на застосування податкової соціальної пільги, за умови дотримання всіх інших вимог, передбачених ст. 169 Кодексу.

2. Статтею 26 Конституції України і статтею 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 р. № 3773-VI передбачено, що іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть ті самі обов'язки, що і громадяни України, - за винятками, установленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України.

Право на зайнятість встановлено згідно зі ст. 3 Закону України "Про зайнятість населення" від 05.07.2012 р. № 5067-VI, відповідно до п. 4 якої іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений строк, приймаються роботодавцями на роботу на підставі дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, виданого в порядку, визначеному цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 42 Закону № 5067 підприємства, установи і організації мають право на застосування праці іноземців та осіб без громадянства на території України на підставі дозволу, який видається територіальними органами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення і трудової міграції, на строк до одного року, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Дозвіл роботодавцю на застосування праці іноземця чи особи без громадянства видається за умови, що в Україні (регіоні) відсутні кваліфіковані працівники, які здатні виконувати відповідний вид роботи, або є достатнє обґрунтування доцільності застосування їх праці, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Порядок видачі, продовження дії та анулювання дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства і розмір плати за видачу дозволу, яка зараховується до бюджету Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, визначаються Кабінетом Міністрів України.

При цьому п. 6 ст. 42 Закону № 5067 встановлено випадки працевлаштування іноземців без передбаченого цією статтею дозволу.

Оподаткування доходів фізичних осіб регулюється розділом IV Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року № 2755-VI (далі - Кодекс), відповідно до п. 162.1 ст. 162 якого платниками податку є: фізична особа - резидент, яка отримує доходи як із джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи; фізична особа - нерезидент, яка отримує доходи із джерела їх походження в Україні.

Відповідно до п. 170.10 ст. 170 Кодексу оподаткування доходів нерезидентів із джерелом їх походження в Україні, які нараховуються (виплачуються, надаються) на користь нерезидентів, здійснюється за правилами та ставками, визначеними для резидентів (з урахуванням особливостей, визначених деякими нормами цього розділу для нерезидентів).