Заслухавши й обговоривши виступи членів Академії, учасників Загальних зборів, присвячені питанням розвитку нових вимірів в освіті як складових сучасних цивілізаційних змін, Загальні збори відзначають актуальність і особливу значущість цієї проблематики.

Соціально-економічні, технологічно-комунікаційні, культурні зміни, що відбуваються сьогодні в Україні, відображають стан природних і соціальних процесів, які можна охарактеризувати під загальним визначенням - цивілізаційні. Вони потребують ґрунтовного аналізу і особливої методики дослідження.

Цивілізаційний підхід як відображення культурно-історичного типу поступу оперує поняттями викликів, які є одночасно й стимулами його розвитку. Локальні виклики притаманні саме нашому суспільству - політична система, стан економіки, ментальність, освіта і культура, загальноцивілізаційні ж постають перед усіма державами.

Цивілізаційні процеси, підсилені глобалізаційними викликами й вимірами, невіддільні від модернізаційних суспільних, політичних і соціальних змін. В Україні як країні з доганяючою модернізацією зміни проводяться через реформи й інновації, які самі по собі є і причиною, і результатом, і викликом, і певною загрозою подальшому розвитку, а в сукупності виступають характеристикою цивілізаційного, глобалізаційного, модернізаційного процесів. Серед них найбільш знаковими і характерними є:

- екологічні ризики, що охопили всю планету й поставили під загрозу існування людства, особливо проявляються в Україні техногенними катастрофами, занедбаністю та технологічною відсталістю, невідповідністю сьогоднішнім вимогам до довкілля;

- технологічні виклики як необхідність нових технологічних ідей в умовах яскраво вираженої потреби у них, як поглиблення асиметрії між різними учасниками технологічного процесу як протиріччя між існуючими моделями технологічного укладу й розвитком конкурентного високоємного виробництва, що спирається на новітні наукові досягнення;

- криза соціальних стосунків як віддзеркалення інтересів, загальних цінностей й почуттів багатьох людей, що виявляються у соціальній дисгармонії, зростанні соціальної напруженості упередженості, і, в кінцевому рахунку, розшаруванні суспільства, його регіоналізації й маргіналізації, розвитку неформальних стосунків (корупція), які переважають над правовою і моральною системою зобов'язань і залежностей;

- брак взаємозв'язку, спілкування між людьми в дорослому і дитячому середовищах, спричинений комп'ютеризацією та електронними засобами зв'язку, що вносять елементи дегуманізації, підміни живої комунікації штучним, віртуальним діалогом, а також породжують і провокують соціальну нерівність у доступі до них; культурно-антропологічні виклики, які ставлять метафізичні й практико-орієнтовані питання сенсу життя, пізнання самого себе, свого "Я" та характеризуються розвитком масової культури як провідної для суспільства; естетика насилля та гламуру стала візитною карткою нашої культури, де губляться справжність і автентичність людини.

Зазначені явища актуалізують не лише критичні, а й прогностичні, щодо цивілізаційних змін, функції соціально-гуманітарних наук і в першу чергу психолого-педагогічної науки, яка досліджує питання організації та розвитку освіти в країні. Освіта знаходиться в самому центрі цивілізаційних змін, виступає і суб'єктом, і об'єктом цивілізаційних трансформацій. З одного боку, вона є складовою кризових явищ і викликів, а з іншого стає трансформаційним агентом, носієм змін і викликів, продукує нову реальність, нові соціальні стосунки, виступає механізмом формування й відтворення людського потенціалу, його життєдіяльності.

У світі відбувається активне формування глобального освітнього простору: утворюється єдина система знань, широко застосовується англійська мова, відбувається експансія інформаційних технологій, діяльність освітніх інституцій набуває інтернаціоналізованого та інноваційного характеру. Ці зміни стають можливими через значне збільшення фінансування, оптимальні управлінські моделі, високу концентрацію талановитих викладачів і студентів.

Такі трансформації спонукають освіту відмовитись від однобічної орієнтації лише на соціальне замовлення, сконцентруватися на особистісних потребах людини, її ціннісних вимірах щодо пізнання світу, самопізнання, наданні можливості кожному досягти бажаного на основі розвитку власних якостей, за рахунок власних зусиль.

У відділеннях Національної академії педагогічних наук України проводяться дослідження за цими напрямами і, зокрема: обґрунтовано теоретичні й методологічні засади педагогіки як науки, як складової гуманітарного знання, що спирається на дитиноцентризм, особистісно орієнтовану освіту, диференціацію й індивідуалізацію, комунікації в інформаційному суспільстві; розробляються ідеї філософії освіти, у межах яких освітні процеси розглядаються як багатомірні і багатофункціональні системи, побудовані на культурно-цивілізаційних засадах у русі від індустріального до науково-інформаційного суспільства; дослідження розвитку особистості розглядається за ціннісними парадигмами освітнього процесу, до яких належить відкритість, синергетичність, інформаційність, комунікативність, мобільність, демократичність, децентралізованість.

Окрема увага приділяється дослідженню процесів розвитку освіти і формування інноваційної моделі цілісного освітнього простору як у змінних, кризових умовах сучасного українського суспільства, так і в контексті загальноєвропейських і цивілізаційних зрушень, зокрема входження вищих навчальних закладів України до Болонського процесу, завдяки чому створюються інноваційні освітні моделі, переглядається зміст навчально-дидактичних матеріалів, форми і методи освіти.

Отже цивілізаційні зміни приводять до зростання значущості освіти в суспільному житті; поряд з наукою вона стає найбільш пріоритетною сферою всієї життєдіяльності. Але Україна знаходиться у суперечливому стані: пріоритетом освіта ще не стала, її вплив, як і науки, є недостатньо затребуваним з боку суспільства і держави.

У таких умовах психологічна й педагогічна науки усвідомлюють і розв'язують поставлені часом проблеми, але темпи і характер розв'язання не встигають узгоджуватись зі зростаючими викликами і соціально культурними й антропологічними реаліями. Пошук психологічною й педагогічною наукою адекватних рішень на розв'язання цих завдань лежить у наступному: акцентуванні на тому, що вищими цілями розвитку освіти є особистість, людиноцентризм як найвищі цінності цивілізаційного розвитку. Ідеалом освіти виступає креативна, активна і суверенна особистість з гуманістичним світоглядом, глибинними моральними смислами й цінностями; висуненні на чільне місце освітнього процесу питань екології та здорового способу життя як складових цивілізаційного виміру, який полягає у збереженні й підтримці екологічного балансу через природно-освітнє середовище, а також включення до освітнього контексту здоров'язберігаючих технологій, що в перспективі мають стати поведінкою практикою кожної людини; прийнятті й опосередкуванні педагогічними засобами толерантності як цивілізаційного партнерства, терпимості до іншого, що спираються на повагу до інших моделей життя, допитливість, бажання навчитись чогось нового тощо. Толерантність не стирає різниці між доброчинністю й пороком, добром і злом, а культивує світоглядний плюралізм, спонукає до продуктивного обговорення, діалогічності соціально світоглядних позицій різних людей; формуванні знаннєвої людини, здатної психологічно й професійно діяти в інноваційному, постійно змінюваному середовищі; спрямуванні освітнього процесу на підготовку глобалістичної людини, здатної діяти в широкому просторі, з відповідною світоглядною й мовною підготовкою; корелюванні ціннісних вимірів освітнього простору, долученні до них нових тенденцій й аспектів.

Розв'язанням накопичених проблем може стати подальша робота над формуванням нових вимірів освіти, для якої характерні: проектно-особистісна побудова освіти, що створює можливість працювати із знаннями й компетентностями через різноманітну духовну і науково-дослідну практику, технічні й технологічні розробки, соціальні проекти, іншу професійно-орієнтовану пізнавально-творчу діяльність як у навчально-виховному процесі, так і у вільний час. Проектно особистісна парадигма передбачає інституціональну інтеграцію соціокультурного оточення, інноваційний технологізм як розвиток індивідуальних пізнавальних технік, розширення пізнавального методу з раціонально-прагматичного до трансцендентного як творчо продуктивного і креативного, внесення пізнавальної свободи в освітній процес; варіативність множинність як підхід і диверсифікація, як принцип особистісно орієнтованої освіти, що конкретизується в навчальних планах і програмах різних типів освітніх закладів і дає змогу, з одного боку, зберегти єдиний освітній простір у його стандартизованій зовнішній частині, а з іншого, - формувати варіативність за рахунок регіонального компонента, курсів за вибором у: різних типах освітніх закладів; формах здобуття освіти (екстернатна, сімейна, дистанційна тощо); змісті освіти (можливість обрання різних програм і підручників); різноманітності педагогічних умов проведення освіти; створенні нових теорій і технологій освіти; можливості вибору для всіх суб'єктів освітнього процесу адекватних освітніх програм, педагогічних технологій, матеріалів і засобів діяльності; розширенні комунікативного середовища в навчальних закладах різного типу через суб'єктні відносини, толерантну і демократичну педагогіку; сприянні максимальному розкриттю талантів молодої людини через організацію спеціалізованої профільної старшої школи; підході до вчителя, викладача як носія норм і цінностей всієї системи, як фасилітатора, радника, експерта, каталізатора, що діє в умовах культурно-освітнього середовища тощо.