Згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення вимог земельного законодавства" від 15.04.2008 N 271-VI, який набрав чинності з 07.05.2008, внесені зміни до статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" в частині уточнення терміна "самовільне зайняття земельної ділянки".

Зважаючи на численні звернення, які надходять до Держкомзему та Держземінспекції з питання надання роз'яснення стосовно уточнення переліку випадків, у яких використання земельної ділянки кваліфікується як її самовільне зайняття, роз'яснюємо таке.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" даний термін викладено у такій редакції:

"самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними".

Тобто, згідно із зазначеним терміном, не вважається самовільним зайняттям земельної ділянки, якщо орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування прийняв рішення про її передачу у власність або надання у користування (оренду). Даний перелік рішень є вичерпним. У разі використання земельної ділянки за наявності будь-яких інших рішень зазначених органів (наприклад, про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки, про погодження місця розташування об'єкту тощо), дані дії слід кваліфікувати як самовільне зайняття земельної ділянки.

Також не вважається самовільним зайняттям земельної ділянки, якщо стосовно неї вчинено відповідний правочин (тобто, укладена відповідно до законодавства цивільно-правова угода щодо земельної ділянки).

Так, у статті 93 Земельного кодексу України визначено, що право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситись до статутного фонду власником земельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом.

Відповідно до статті 127 Земельного кодексу України органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) громадянам, юридичним особам та іноземним державам на підставах та в порядку, встановлених Земельним кодексом України. За наявності відповідного правочину з даних питань, використання земельної ділянки не вважатиметься самовільним її зайняттям.

У статті 131 Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод щодо земельних ділянок. До інших цивільно-правових угод, за якими найчастіше набувається право власності на земельні ділянки, відносяться угоди про їх купівлю-продаж, заставу.

Вимоги щодо змісту угод про перехід права власності на земельні ділянки визначено у статті 132 Земельного кодексу України. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються у письмовій формі та нотаріально посвідчуються.

Правочином, за яким може набуватися право користування земельною ділянкою, слід також вважати: укладення договору оренди (суборенди) земельної ділянки, про встановлення земельного сервітуту, договору на право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) чи договору на право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій). Відповідно до частини першої статті 413 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту. Слід також враховувати, що згідно з частиною першою статті 133 Земельного кодексу України право користування земельною ділянкою може передаватися в заставу. Зазначені правочини укладаються у письмовій формі та набувають чинності після їх державної реєстрації.

Також не є самовільним зайняттям земельної ділянки вчинення дій, які відповідно до закону є правомірними.

Під такими діями слід розуміти укладання цивільно-правових угод, які передбачені чинним законодавством. Так, наприклад, не є самовільним зайняттям земельної ділянки, якщо вона використовується на підставі договору про спільну часткову власність, укладеного в письмовій формі та посвідченого нотаріально (стаття 88 Земельного кодексу України), або використовується для проведення геологознімальних, пошукових, геодезичних чи інших розвідувальних робіт на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем (стаття 97 Земельного кодексу України).