Відповідно до пункту 9 Плану заходів щодо забезпечення повного справляння митними органами податків та зборів Державного бюджету України на 2002 рік, затвердженого наказом Державної митної служби України від 13.02.2002 N 96, надсилаємо рекомендації щодо вирішення спорів з питань визначення митної вартості товарів, що переміщуються через митний кордон України.

Положеннями частини першої статті 16 Закону України від 05.02.92 N 2097-XII "Про Єдиний митний тариф" установлено, що митна вартість - це ціна товару, яка фактично сплачена або підлягає сплаті за нього на момент перетину митного кордону України й при визначенні якої до неї включаються ціна товару, зазначена в рахунку-фактурі, а також фактичні витрати, перелічені в абзацах 2 - 4 цієї частини, якщо їх не включено до рахунку-фактури.

Інформація регіональних митниць, яку вони надіслали на запит Правового управління від 14.03.2002 N 11/3-9-2298-ЕП, свідчить, що дії митних органів при застосуванні положення частини першої статті 16 Закону України від 05.02.92 N 2097-XII "Про Єдиний митний тариф" у судовому порядку не оскаржуються.

Проте застосування митними органами положень частини другої цієї ж статті, а також Порядку визначення митної вартості товарів та інших предметів у разі переміщення їх через митний кордон України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.10.98 N 1598, оскаржується суб'єктами ЗЕД і громадянами в судовому порядку. Апеляційні скарги митниць на такі судові рішення, як правило, не задовольняються.

З огляду на таку ситуацію вважаємо, що головний акцент на даний час слід перенести на судове провадження в судах першої інстанції.

Так, статтею 15 ЦПК України (ст. 43 ГПК України) встановлено, що обставини справи з'ясовуються судом на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження й доведення перед судом їх переконливості. Відповідно до статті 15-1 ЦПК України (ст. 101 ГПК України) суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів, наданих сторонами.

Основне місце за своєю доказовістю серед інших доказів у цій категорії справ займають висновки експертних установ щодо встановлення правильності визначення ціни ввезених товарів. Однак, відповідно до частини другої статті 62 ЦПК України (ч. 2 ст. 43 ГПК України) надання будь-яких доказів не має для суду наперед установленої сили. Але, й відсутність таких доказових матеріалів призводить до того, що апеляційні скарги на рішення судів першої інстанції, як правило, не підлягають задоволенню.