Уряди, представлені на Сьомій міжнародній конференції Американських Держав:

Бажаючи укласти Конвенцію про екстрадицію, призначили наступних повноважних представників:

Гондурас: Мігель Пас Бараона, Аугусто К. Коельйо, Луїс Боґран.

Сполучені Штати Америки: Корделл Халл, Александер У. Уедделл, Джей. Рьобен Кларк, Джей. Батлер Райт, Спрюй Брейден, Міс Софонісба Пі. Брекенрідж.

Сальвадор: Гектор Давид Кастро, Артуро Рамон Авіла, К. Сіпріано Кастро.

Домініканська Республіка: Туліо М. Сестеро.

Гаїті: Джастін Барау, Френсіс Сальгадо, Антуан П’єр-Поль, Едмонд Мангонес.

Аргентина: Карлос Сааведра Ламос, Хуан Ф. Кафферата, Рамон С. Кастільйо, Карлос Бреббія, Ісідоро Руїс Морено, Луїс А. Подеста Коста, Рауль Пребіш, Даніель Антоколец.

Венесуела: Сесар Сумета, Луїс Чуріон, Хосе Рафаель Монтілья.

Уругвай: Альберто Маньє, Хуан Хосе Амесага, Хосе Ґ. Антунья, Хуан Карлос Бланко, сеньйора Софія А.В. де Демічелі, Мартін Р. Ечегойєн, Луїс Альберто де Еррера, Педро Маніні Ріос, Матео Маркес Кастро, Родольфо Мессера, Октавіо Морато, Луїс Моркіо, Теофіло Піньєйро Чаїн, Дардо Регулес, Хосе Серрато, Хосе Педро Варела.

Парагвай: Хусто Пастор Бенітес, Херонімо Ріарт, Орасіо А. Фернандес, сеньйоріта Марія Ф. Ґонсалес.

Мексика: Хосе Мануель Пуч Касоранк, Альфонсо Реєс, Базіліо Вадільйо, Хенаро В. Васкес, Ромео Ортега, Мануель X. Сьєрра, Едуардо Суарес.

Панама: Х.Д. Аросемена, Едуардо Е. Ольгін, Оскар Р. Муйєр, Махін Понс.

Болівія: Касто Рохас, Давід Альвестегі, Артуро Пінто Ескальєр.

Гватемала: Альфредо Скіннер Клеє, Хосе Ґонсалес Кампо, Карлос Саласар, Мануель Арройо.

Бразилія: Афраніо де Мейо Франко, Лусійо А. да Кунья Буено, Франсіско Луїс да Сільва Кампос, Хільберто Амадо, Карлос Чаґас, Самуель Рібейро.

Еквадор: Аугусто Агірре Апарісіо, Умберто Альборнос, Антоніо Парра, Карлос Пуч Вілассар, Артуро Скароне.

Нікарагуа: Леонардо Аргуейо, Мануель Кордеро Реєс, Карлос Квадра Пасос.

Колумбія: Альфонсо Лопес, Раймундо Рівас, Хосе Камачо Карреньйо.

Чилі: Мігель Кручага Токорналь, Октавіо Сеньйорет Сільва, Ґуставо Рівера, Хосе Рамон Ґутьєррес, Фелікс Ньєто дель Pio, Франсіско Фігероа Санчес, Бенхамін Коен.

Перу: Альфредо Сольф і Муро, Феліпе Барреда Лаос, Луїс Фернан Сіснерос.

Куба: Анхель Альберто Хірауді, Ермініо Портей Віла, Альфредо Ногейра.

Які після надання своїх повноважень в належній та законній формі, домовились про таке:

Стаття 1. Кожна з Держав-підписантів згідно з положеннями цієї Конвенції бере на себе зобов’язання видавати будь-якій запитуючій Державі осіб, які можуть перебувати на їхніх територіях і які є обвинуваченими або засудженими. Це право може бути використано лише за таких обставин:

a) Якщо запитуюча Держава має юрисдикцію судити та застосовувати покарання за правопорушення, у якому обвинувачується особа, яку вона бажає екстрадувати.

b) Якщо діяння, за яке вимагається екстрадиція, є злочином і карається відповідно до законів запитуючої Держави та запитуваної Держави мінімальним покаранням у виді позбавлення волі на один рік.

Стаття 2. Коли особа, екстрадиція якої вимагається, є громадянином запитуваної Держави, можливість або неможливість її видачі визначається у судовому рішенні запитуваної Держави відповідно до законодавства чи обставин справи. Якщо обвинуваченого не видають, остання Держава зобов’язана розпочати провадження проти такої особи за злочин, в якому вона обвинувачується, якщо такий злочин відповідає умовам, встановленим у підпункті (b) попередньої статті. Запитуючій Державі повідомляють про винесений вирок.

Стаття 3. Екстрадиція не здійснюється:

a) Коли до арешту обвинуваченої особи закінчились строки давності притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку відповідно до законодавства запитуючої Держави або запитуваної Держави.

b) Коли обвинувачена особа відбула своє покарання в країні, де був вчинений злочин, або коли вона могла бути помилувана чи до неї могла бути застосована амністія.

c) Коли обвинувачену особу засуджено або відносно неї триває судове провадження у запитуваній Державі за діяння, у якому її обвинувачують і на якому ґрунтується запит про екстрадицію.

d) Коли обвинувачена особа повинна постати перед будь-яким надзвичайним трибуналом чи судом запитуючої Держави. Військові суди не вважаються такими трибуналами.

e) Коли правопорушення має політичний характер або пов’язаний з ним. Замах на життя глави Держави або членів його сім'ї не вважається політичним правопорушенням.

f) Коли правопорушення є суто військовим або спрямоване проти релігії.

Стаття 4. Визначення того, чи застосовувати винятки, зазначені в попередній статті, належить виключно запитуваній Державі.

Стаття 5. Запит про екстрадицію складається відповідним дипломатичним представником. Коли такого представника немає, консульські посадові особи можуть виконати цю функцію або уряди можуть безпосередньо зноситися один з одним. До кожного запиту про екстрадицію додаються такі документи мовою запитуваної країни:

a) Засвідчена копія вироку, якщо обвинувачена особа була засуджена та визнана винною судами запитуючої Держави;

b) Коли особі лише пред’явлено обвинувачення, засвідчена копія ордеру про затримання, виданого компетентним суддею, з точним описом інкримінованого правопорушення, копія відповідних положень кримінального законодавства, а також копія законів, що стосуються строків давності притягнення до кримінальної відповідальності чи виконання покарання.

c) Стосовно особи, якій пред’явлено обвинувачення, або яку вже було засуджено, надається уся можлива інформація особистого характеру, яка може допомогти ідентифікувати особу, екстрадиція якої запитується.

Стаття 6. Коли особа, екстрадицію якої запитують, підлягає притягненню до кримінальної відповідальності або вже засуджена у запитуваній Державі, за злочин, вчинений до запиту про екстрадицію, рішення про екстрадицію приймається одразу, але передача обвинуваченої особи запитуючій Державі відкладається до закінчення розгляду справи або відбуття покарання.

Стаття 7. Коли декілька держав запитують екстрадицію особи за одне і те саме правопорушення, перевага надається Державі, на території якої таке правопорушення було вчинено. Якщо особу розшукують за вчинення декількох злочинів, перевага надається Державі, в межах якої був вчинений злочин, за який передбачено більш суворе покарання згідно із законодавством Держави, що видає.

У випадку, якщо йдеться про різні діяння, які у запитуваній Державі вважаються діяннями однакової тяжкості, перевага визначатиметься черговістю отримання запитів.

Стаття 8. Рішення за запитом про екстрадицію приймається відповідно до внутрішнього законодавства запитуваної Держави судовим або адміністративним органом. Особа, видача якої запитується, має право використовувати всі засоби правового захисту та ресурси, дозволені таким законодавством.

Стаття 9. Після отримання запиту про екстрадицію у формі, визначеній у статті 5, запитувана Держава вживає всіх необхідних заходів для арешту особи, видача якої вимагається.

Стаття 10. Запитуюча Держава може за допомогою будь-якого засобу зв’язку просити про тимчасове або запобіжне затримання особи, у разі наявності принаймні ордеру суду про затримання особи та якщо Держава одночасно висловлює готовність вимагати екстрадицію в установленому порядку. Запитувана Держава вирішує питання про негайний арешт обвинуваченої особи. Якщо протягом максимум двох місяців після того, як запитуючу Державу було повідомлено про арешт особи, ця Держава офіційно не подала запит про екстрадицію, затриману особу звільняють, і її екстрадиція може знову вимагатися лише у порядку статті 5.

Запитуюча Держава несе виключну відповідальність за будь-яку шкоду, що може виникнути внаслідок тимчасового або запобіжного затримання особи.

Стаття 11. Якщо екстрадицію дозволено та запитувану особу передано у розпорядження дипломатичного агента запитуючої Держави, і протягом двох місяців з моменту, коли зазначеного агента повідомили про це, особу не було доправлено за призначенням, вона звільняється і не може бути знову затримана з тієї ж причини.

Двомісячний строк скорочується до сорока днів, якщо відповідні країни є сусідніми.

Стаття 12. У разі відмови в екстрадиції особи, запит не може бути повторно направлений у зв’язку з тим же інкримінованим діянням.

Стаття 13. Запитуюча Держава може призначити одного або декількох конвоїрів з метою прийняття екстрадованої особи, але такі конвоїри підпорядковуються розпорядженням поліції або інших органів Держави, що дозволила екстрадицію, або транзитних держав.

Стаття 14. Передача екстрадованої особи запитуючій Державі відбувається у найбільш доречному місці на кордоні або в найбільш доступному порту, якщо передача такої особи відбувається через водний простір.

Стаття 15. Предмети, виявлені у екстрадованої особи, отримані внаслідок вчинення незаконного діяння, у зв’язку з яким вимагається екстрадиція, або які можуть бути використані як доказ, конфіскуються та передаються запитуючій Державі, не зважаючи на те, що обвинувачену особу може бути неможливо видати через нестандартну ситуацію, таку як її втеча або смерть.

Стаття 16. Витрати на арешт, тримання під вартою, утримання та транспортування особи, а також предметів, згаданих у попередній статті, покриваються державою, що дозволила екстрадицію, до моменту передачі, і після цього покриватимуться запитуючою Державою.

Стаття 17. У разі задоволення запиту про екстрадицію запитуюча Держава зобов’язується:

a) He судити та не застосовувати покарання до особи за загальне правопорушення, яке було вчинено до направлення запиту про екстрадицію і яке не було включено до вказаного запиту, за винятком випадків, коли заінтересована сторона явно дає на це згоду.

b) Не судити та не застосовувати покарання до особи за політичне правопорушення або за правопорушення, пов’язане з політичним, вчинене до запиту про екстрадицію.

c) Застосувати до обвинуваченої особи м’якше покарання, ніж смертна кара, якщо згідно із законодавством країни, в якій особа переховувалася, смертна кара не застосовується.

d) Надати державі, що дозволила видачу, засвідчену копію винесеного вироку.

Стаття 18. Держави, що підписали Конвенцію, зобов’язуються дозволяти транзит через їхні відповідні території будь-якої особи, чия екстрадиція була дозволена іншою Державою третій Державі, вимагаючи лише оригінал або засвідчену копію рішення, яким країна, в якій особа переховувалася, дозволила екстрадицію.

Стаття 19. Жоден запит про екстрадицію не може ґрунтуватися на положеннях цієї Конвенції, якщо правопорушення, про яке йдеться, було вчинено до здачі на зберігання ратифікаційної грамоти.

Стаття 20. Ця Конвенція підлягає ратифікації за допомогою загально прийнятих правових форм у кожній з Держав, що підписали цю Конвенцію, і набирає чинності для кожної з них через тридцять днів після здачі на зберігання відповідної ратифікаційної грамоти. Міністр закордонних справ Республіки Уругвай передає автентичні засвідчені копії Урядам із зазначеною вище метою ратифікації. Ратифікаційна грамота здається на зберігання до архівів Панамериканського союзу у Вашингтоні, який повідомляє про таке зберігання урядам Держав, що підписали цю Конвенцію. Таке повідомлення вважається обміном ратифікаційними грамотами.