Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 1 червня 1955 року на свою тридцять восьму сесію,

ухваливши прийняти ряд пропозицій стосовно захисту працівників-мігрантів у слаборозвинених країнах і територіях, що є п'ятим пунктом порядку денного сесії,

вирішивши надати цим пропозиціям форми рекомендації,

ухвалює цього двадцять другого дня червня місяця тисяча дев'ятсот п'ятдесят п'ятого року нижченаведену Рекомендацію, яка може називатися Рекомендацією 1955 року щодо захисту працівників-мігрантів у слаборозвинених країнах:

1. Ця Рекомендація застосовується:

a) щодо країн та територій, в яких еволюція від натуральної форми господарства до більш розвинутих форм, що базуються на найманій праці та призводять до спорадичного і нерівномірного розвитку промислових та сільськогосподарських центрів, викликає значну міграцію працівників, а іноді й членів їхніх сімей;

b) щодо країн і територій, через які проходить така міграція працівників, як в одному, так і, можливо, в зворотному напрямку, коли вжиті в таких країнах і територіях заходи, в цілому, забезпечують відповідним особам під час переїзду менший захист, ніж це передбачається цією Рекомендацією;

c) до країн і територій, до яких спрямована ця міграція працівників, коли вжиті в цих країнах і територіях заходи, в цілому, надають відповідним особам під час переїзду або під час роботи менший захист, ніж це передбачено цією Рекомендацією.

2. В цілях цієї Рекомендації термін "працівник-мігрант" означає будь-якого працівника, який бере участь у таких міграційних пересуваннях, або в межах країн і територій до згаданих раніше в пункті a) параграфа 1, або з таких країн і територій до країн і територій через країни та території, згадані вище в пунктах b) і c) параграфа 1. Цей термін поширюється однаково як на працівника, який вже став до роботи, так і на працівника, який шукає роботу або який збирається почати роботу, про яку він вже домовився, незалежно від того, чи прийняв він пропозицію стати до роботи чи уклав трудовий договір. У відповідних випадках цей термін означає також будь-якого працівника, який повертається тимчасово або остаточно під час або після періоду роботи.

3. Жодне з положень цієї Рекомендації не повинно тлумачитися, як право, що надається будь-якій особі в'їжджати до будь-якої країни або території або залишатися в ній, інакше ніж у разі дотримання імміграційних або інших законів цієї країни чи території.

4. Положення цієї Рекомендації не торкаються положень або практики, що існують відповідно до закону, звичаїв або угоди, які забезпечують працівникам-мігрантам більш сприятливі умови, ніж ті, які передбачаються цією Рекомендацією.

5. Будь-яка дискримінація відносно працівників-мігрантів повинна бути ліквідована.

6. 1) Або шляхом національних чи місцевих законів та правил, або шляхом угод між урядами, або будь-яким іншим шляхом слід вживати заходів з метою забезпечення захисту працівників-мігрантів та їхніх сімей під час переїзду від місця відправки до місця роботи, як в інтересах самих мігрантів, так і в інтересах країн або районів, з яких, через які або до яких вони переїздять.

2) Ці заходи повинні містити:

a) надання працівникам-мігрантам та їхнім сім'ям механічних засобів транспорту, серед яких громадський пасажирський транспорт, там, де це можливо здійснити;

b) створення на відповідних етапах шляхів прямування таборів відпочинку, в яких можна отримати ночівлю, їжу, воду та потрібну першу медичну допомогу.

7. Слід вжити всіх потрібних заходів, щоб дати змогу працівникам-мігрантам здійснювати переїзд у прийнятних умовах:

a) або стосовно завербованих чи найнятих працівників, шляхом внесення до регламентацій по вербуванню чи трудових договорів обов'язків вербувальника або, у разі відсутності такого, оплачувати проїзні витрати працівників і, у відповідних випадках, їхніх сімей;

b) або стосовно працівників, які мігрують, не уклавши договір чи не прийнявши пропозицію щодо відповідної роботи, шляхом скорочення до мінімуму їхніх проїзних витрат.

8. 1) Слід вжити заходів для проведення безплатного медичного огляду працівників-мігрантів у разі їхнього від'їзду на роботу або на початку роботи, а також після закінчення роботи.

2) Якщо нестача медичного персоналу в деяких районах не дає можливостей проводити такий подвійний медичний огляд всіх працівників-мігрантів, то пріоритет щодо медичного огляду повинен надаватися:

a) працівникам-мігрантам, які приїздять із районів, де поширені заразні або ендемічні хвороби;

b) працівникам-мігрантам, які погодилися на роботу або виконували роботу, пов'язану з особливим ризиком для здоров'я;

c) працівникам-мігрантам, які мігрують у межах відповідного плану вербування або найму робочої сили.

9. 1) Якщо після консультації з організаціями роботодавців та працівників, де такі існують, компетентний орган влади вважатиме, що в інтересах охорони здоров'я працівників-мігрантів їм потрібен період акліматизації, він повинен вжити заходів для забезпечення надання цим працівникам, зокрема тим, які завербовані або зв'язані договором, такого періоду акліматизації безпосередньо перед початком роботи.

2) Приймаючи рішення щодо потрібності періоду акліматизації, компетентний орган влади повинен брати до уваги клімат, висоту місцевості над рівнем моря та різні умови життя, в яких працівники-мігранти працюватимуть. Там, де він вважає, що період акліматизації є обов'язковим, компетентний орган влади повинен визначити тривалість такого періоду залежно від місцевих умов.

3) Протягом періоду акліматизації роботодавець повинен відповідним чином забезпечити за свій рахунок утримання працівника-мігранта та членів його сім'ї, яким дозволено його супроводжувати.

10. Слід вживати заходів для забезпечення працівникам-мігрантам і у відповідних випадках членам їхніх сімей протягом періоду, визначеного компетентним органом влади після консультації з організаціями роботодавців і працівників, де такі існують, права на репатріацію за таких обставин:

a) якщо працівник-мігрант завербований або направлений до місця роботи вербувальником чи роботодавцем, він повинен репатріюватися в те місце, де він був завербований або звідки він був направлений, і репатріація повинна забезпечуватися за рахунок вербувальника або роботодавця у всіх випадках, якщо:

i) завербований працівник стає непрацездатним внаслідок нещасного випадку або хвороби під час переїзду до місця роботи;

ii) працівник виявляється, за даними медичного огляду, нездатним стати до роботи;

iii) працівник з незалежних від нього причин після відправки на роботу не стає на цю роботу;

iv) компетентний орган влади констатує, що працівника завербовано чи відправлено на роботу обманним шляхом або помилково;

b) якщо працівник-мігрант уклав трудовий договір і був доставлений до місця роботи роботодавцем чи будь-якою іншою особою, яка діяла від імені роботодавця, його репатріація або репатріація членів його сім'ї, доставлених таким самим чином, на місце, де був укладений договір або з якого він був направлений на роботу, повинна забезпечуватися за рахунок роботодавця у всіх таких випадках:

i) після закінчення періоду роботи, передбаченого договором;

ii) у разі припинення діяння договору внаслідок неможливості для роботодавця його виконати;

iii) у разі припинення діяння договору внаслідок неможливості для працівника його виконати через хворобу або нещасний випадок;

iv) у разі припинення діяння договору за згодою сторін;

v) у разі припинення діяння договору на прохання однієї зі сторін та якщо компетентний орган влади не прийме у зв'язку з цим протилежного рішення.

11. Компетентний орган влади повинен доброзичливо розглядати питання про те, чи мають право на репатріацію працівники-мігранти або члени їхніх сімей, які не були доставлені до місця роботи роботодавцем або іншою особою, яка діє від імені роботодавця, і якщо так, то на яких умовах.

12. У разі смерті працівника-мігранта члени його сім'ї повинні мати протягом періоду, визначеного компетентним органом влади після консультації з організаціями роботодавців і працівників, де такі існують, право на повернення за рахунок вербувальника або роботодавця до місця, де працівник-мігрант був завербований або звідки він був направлений на роботу, у таких випадках:

a) коли цим особам було дозволено супроводжувати працівника до місця роботи:

i) або якщо смерть настала під час переїзду до місця роботи;

ii) або якщо померлий працівник раніше уклав трудовий договір із роботодавцем;

b) в інших випадках відповідно до рішення компетентного органу влади, прийнятого згідно з параграфом 11 цієї Рекомендації.

13. 1) Працівники-мігранти повинні бути вільними відмовитися скористатися своїм правом на репатріацію за рахунок роботодавців; ця відмова повинна здійснюватися протягом такого періоду часу і таким чином, які визначаються компетентним органом влади після консультації з організаціями роботодавців та працівників, де такі існують, і не повинна вважатися остаточною до закінчення такого періоду часу.

2) Працівники-мігранти повинні бути також вільними відкласти здійснення своїх прав на репатріацію на період, установлений компетентним органом влади.

14. Коли типові трудові договори, укладені між роботодавцями та працівниками-мігрантами, встановлюються відповідними урядами або урядом або за їхнім уповноваженням, то у тих випадках, коли це практично можливо, з представниками заінтересованих роботодавців і працівників, серед них представниками їхніх відповідних організацій, де такі існують, повинні проводитися консультації щодо умов таких договорів.

15. 1) Слід вживати заходів щодо належного працевлаштування працівників-мігрантів.

2) Ці заходи повинні передбачати створення, де це доцільно, системи державних служб працевлаштування, які повинні:

a) складатися з центрального бюро для всієї країни або території та місцевих відділів як у районах, з яких працівники, як правило, емігрують, так і в центрах зайнятості для того, щоб збирати й регулярно поширювати інформацію про можливості найму в тих районах, звідки робоча сила, як правило, постачається в ці центри;

b) встановлювати та підтримувати зв'язок із службами працевлаштування в інших країнах або територіях, куди, як правило, емігрують працівники з цього району, для збирання інформації щодо можливостей найму які там є;

c) запроваджувати у разі можливості органи професійного орієнтування і методи визначення загальної придатності працівників до відомих видів роботи;

d) заручатися у разі можливості порадами та співпрацею організацій роботодавців і працівників у справі організації та функціонування цієї системи.

16. Загальна політика повинна бути спрямована на обмеження міграції працівників, коли вона вважається небажаною в інтересах працівників-мігрантів та громад і країн їхнього походження, шляхом заходів, щодо поліпшення умов існування та підвищення рівня життя у районах, з яких, як правило, емігрують працівники.

17. Заходи, яких вживають з метою забезпечення провадження накресленої в попередньому параграфі політики, повинні містити:

a) ухвалення в районах еміграції програм економічного розвитку та професійного навчання, які мають змогу повніше використовувати наявну робочу силу та природні ресурси і, зокрема, вживати всіх заходів для створення нових можливостей праці та нових джерел прибутку для працівників, які у звичайних умовах мали намір емігрувати;

b) більш раціональне використання робочої сили та підвищення продуктивності праці у районах імміграції шляхом поліпшення організації праці, навчання працівників, а також шляхом розвитку механізації або вжиття інших заходів, залежно віл потреб місцевих умов;

c) обмеження вербування у районах, де відплив робочої сили міг би мати негативну дію як на соціальну та економічну організацію, так і на здоров'я, добробут та розвиток відповідного населення.

18. Уряди країн і територій еміграції та імміграції працівників повинні намагатися забезпечити поступове обмеження міграційних переміщень населення, які не підпадають під контроль або очевидно не підлягають йому, коли вони вважаються небажаними в інтересах працівників-мігрантів та громад і країн їхнього походження. Поки існують економічні причини такої нерегульованої міграції, відповідні уряди повинні намагатися здійснювати такою мірою, якою це можливо та доцільно, належний контроль за добровільною міграцією, а також за організованою міграцією. Такі обмеження та контроль можуть забезпечуватися шляхом заходів, яких вживають у місцевому або регіональному масштабі, та за допомогою двосторонніх угод.

19. Поки триватиме нерегулярна міграція, відповідні уряди повинні, наскільки це можливо, намагатися забезпечити працівникам, які мігрують у таких умовах, захист, передбачений цією Рекомендацією.

20. Всі зусилля слід спрямувати на забезпечення працівникам-мігрантам таких само сприятливих умов життя та роботи, які забезпечуються законом або практикою іншим працівникам, зайнятим на такій самій роботі, і застосовувати до них, як і до таких самих працівників, норми захисту, зазначених у нижченаведених параграфах цієї Рекомендації.

21. Заходи, яких слід вживати для забезпечення житлом працівників-мігрантів, повинні бути спрямовані, зокрема, на забезпечення цих працівників - або за рахунок роботодавця, або шляхом надання відповідної фінансової допомоги, або іншим шляхом - житлом, яке відповідає визначеним нормам, за помірну плату порівняно з заробітною платою працівників різних категорій.

22. Компетентний орган влади повинен забезпечити створення задовільних житлових умов для працівників-мігрантів. Він повинен, крім того, визначити мінімальні житлові норми та здійснювати суворий контроль за застосуванням цих норм. Він також повинен визначити права працівника, від якого можуть вимагати звільнити житло після звільнення з роботи, і також повинен вживати всіх потрібних заходів для забезпечення дотримання цих прав.

23. 1) Слід вжити заходів щодо визначення заробітної плати працівників-мігрантів.

2) Такі заходи повинні містити:

a) прийняття шкали мінімальних ставок заробітної плати, складеної таким чином, щоб найменша ставка, враховуючи будь-які надбавки, давала можливість працівнику-мігранту, який став до виконання некваліфікованої роботи, принаймні задовольнити свої мінімальні потреби відповідно до норм, прийнятих у цьому районі, з урахуванням нормальних потреб сім'ї;

b) періодичне встановлення мінімальних ставок заробітної плати:

i) або шляхом колективних договорів, вільно укладених із профспілками, які репрезентують відповідних працівників, та відповідними роботодавцями або організаціями роботодавців;

ii) або компетентним органом влади відповідно до принципу, викладеного в пункті a) та, якщо не існує відповідної системи для встановлення мінімальних ставок заробітної плати, шляхом колективних договорів.

24. Встановлюючи ставки заробітної плати компетентний орган влади повинен, у відповідних випадках, брати до уваги наявні результати бюджетних обстежень сімейного споживання в цьому районі, причому такі обстеження повинні проводитися разом із представницькими організаціями роботодавців і працівників.