Метою цієї Конвенції є встановлення права, що застосовується до зобов’язань про утримання, юрисдикції та міжнародного процесуального співробітництва у випадку, коли особа, яка має право на утримання (кредитор), має постійне або звичайне місце проживання в одній Державі-учасниці, а боржник має постійне або звичайне місце проживання або майно чи дохід в іншій Державі-учасниці.

Ця Конвенція застосовується до зобов’язань про утримання дитини у зв’язку з її неповноліттям та зобов’язань про утримання подружжя, що виникають внаслідок шлюбних відносин між подружжям або колишнім подружжям.

Під час підписання, ратифікації або приєднання до Конвенції Держава може заявити, що вона обмежує сферу дії Конвенції зобов’язаннями про утримання дитини.

Для цілей цієї Конвенції, дитиною вважається будь-яка особа до досягнення вісімнадцятирічного віку. Однак положення цієї Конвенції застосовуються також до осіб, які мають право на утримання після досягнення вказаного віку згідно з правом, що застосовується відповідно до статей6 та 7.

Під час підписання, ратифікації або приєднання до Конвенції або після набрання нею чинності Держава може заявити, що Конвенція застосовується до зобов’язань про утримання інших кредиторів, і може зазначити ступінь споріднення або інший юридичний зв’язок, що вимагається її законодавством для того, щоб особа була кредитором або боржником у зобов’язаннях про утримання.

Будь-яка особа, незалежно від громадянства, раси, статі, релігії, батьківства, місця походження, імміграційного статусу або будь-яких інших відмінностей, має право на утримання.

Рішення, ухвалені на підставі цієї Конвенції, не впливають на питання батьківства й сімейних відносин між кредиторами та боржниками у зобов’язанні про утримання. Однак у випадках, коли це доречно, такі рішення можуть бути використані як доказ.

Зобов’язання про утримання, а також визначення кредитора або боржника у зобов’язаннях про утримання регулюються тим правом, яке компетентний орган вважає найбільш сприятливим для кредитора серед таких:

a) правом Держави постійного або звичайного місця проживання кредитора;

b) правом Держави постійного або звичайного місця проживання боржника.

Право, що застосовується відповідно до статті 6, визначає:

a) розмір утримання, що підлягає сплаті, та строки і умови сплати;

b) особу, яка має право подавати позов про утримання в інтересах кредитора; та

c) будь-які інші умови, необхідні для реалізації права на утримання.

За вибором кредитора позови про утримання можуть розглядатися судовими або адміністративними органами:

a) Держави постійного або звичайного місця проживання кредитора;

b) Держави постійного або звичайного місця проживання боржника;

або

c) Держави, з якою боржник пов’язаний особистими зв’язками такими як володіння майном, отримання доходу або отримання матеріальних вигод.

Незважаючи на положення цієї статті, судовий або адміністративний орган іншої Держави також має юрисдикцію, якщо відповідач з’явився до нього і не оскаржує його юрисдикцію.

Позови про збільшення розміру утримання можуть розглядатися будь- яким органом, зазначеним у статті 8. Позови про припинення виплати або зменшення розміру утримання розглядаються органами, якими було визначено розмір утримання.

Утримання має бути співмірним з потребами кредитора та фінансовими можливостями боржника.

Якщо судовий або адміністративний орган, відповідальний за виконання або забезпечення дії судового рішення, вживає заходів забезпечення або встановлює виконання судового рішення у меншому розмірі, ніж запитувалося, то права кредитора не повинні бути цим порушені.

Рішення про утримання, ухвалені в одній Державі-учасниці, виконуються в інших Державах-учасницях у разі, якщо вони відповідають таким вимогам:

a) судовий або адміністративний орган, який ухвалив рішення, мав юрисдикцію згідно зі статтями 8 та 9 цієї Конвенції розглядати та вирішувати справу;

b) рішення та документи, що додаються до нього відповідно до цієї Конвенції, належним чином перекладені офіційною мовою Держави, в якій рішення має бути виконано;

c) у разі необхідності, рішення та додані до нього документи засвідчені відповідно до законодавства Держави, в якій рішення має бути виконано;

d) рішення та додані до нього документи засвідчені відповідно до законодавства Держави походження;

e) відповідачу було вручено повідомлення або він був викликаний у належний юридичний спосіб, що за змістом є еквівалентним способу, встановленому законодавством Держави, в якій рішення має бути виконано;

f) сторони мали можливість реалізувати право на захист;

g) рішення є остаточними в Державі, в якій їх було ухвалено. Оскарження такого рішення не відкладає його виконання.

Клопотання про виконання рішення має містити:

a) засвідчену копію рішення;

b) засвідчені копії документів, необхідних для підтвердження відповідності пунктам "e" та "f" статті 11;

c) засвідчена копія документа, який підтверджує, що рішення про утримання є остаточним або оскаржується.

Відповідність зазначеним вище вимогам встановлюється безпосередньо компетентним органом, від якого запитується виконання, який опрацьовує його невідкладно, повідомляє боржнику і, у разі необхідності, відповідному державному органу та слухає справу, не переглядаючи її по суті. У разі оскарження рішення, таке оскарження не зупиняє дії заходів забезпечення або стягнення чи виконання.

Від особи, яка має право на утримання, не може вимагатись жодної застави будь-якого виду у зв’язку з її іноземним громадянством або постійним чи звичайним проживанням в іншій Державі.

Звільнення особи, яка має право на утримання, від сплати судових витрат у Державі-учасниці за місцем подання позову про утримання визнається в Державі-учасниці за місцем вимоги про визнання або виконання. Держави-учасниці зобов’язуються надавати безоплатну правову допомогу особам, які мають право на звільнення від судових витрат.

Судові або адміністративні органи Держав-учасниць вживають та виконують відповідно до обґрунтованого запиту від сторони або працівника дипломатичного представництва чи консульської установи тимчасові або невідкладні заходи територіального характеру, метою яких є забезпечення рішення за позовом про утримання, розгляд якого триває чи очікується.

Ці положення застосовуються будь-якими компетентними юрисдикційними органами за умови, що відповідні майно або дохід, яких стосується запит, знаходяться в межах території, на якій вживаються ці заходи.

Задоволення запиту про тимчасові або запобіжні заходи не означає ні визнання юрисдикції запитуючого органу, ні зобов’язання визнати чинність або виконати рішення про утримання, пред’явленого для виконання.

Тимчасові рішення про утримання та проміжні судові рішення про утримання, включаючи рішення, ухвалені судами, що розглядають справи про визнання шлюбу недійсним, розлучення, окреме проживання та подібні справи, виконуються компетентним органом, навіть якщо вони можуть бути оскаржені в апеляційному порядку в Державі їх ухвалення.

Під час підписання, ратифікації або приєднання до Конвенції Держава може заявити, що юрисдикція судів та провадження стосовно визнання іноземних рішень про утримання визначаються її процесуальним законодавством.

Держави-учасниці докладають усіх зусиль для забезпечення, наскільки це можливо, тимчасового утримання дітей з інших Держав-учасниць, залишених без піклування на їхній території.

Держави-учасниці сприяють переказу коштів, що сплачуються відповідно до цієї Конвенції.

Положення цієї Конвенції не можуть тлумачитися як такі, що обмежують права особи, яка має право на утримання, відповідно до права держави суду.

У виконанні іноземних судових рішень або у застосуванні іноземного права, передбаченого цією Конвенцією, може бути відмовлено у разі, якщо запитувана Держава-учасниця вважає, що таке виконання або застосування явно суперечить її основам правопорядку (публічному порядку).

Ця Конвенція відкрита для підписання Державами Членами Організації Американських Держав.

Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретаріату Організації Американських Держав.

Ця Конвенція залишається відкритою для приєднання будь-якою іншою Державою. Документи про приєднання здаються на зберігання Генеральному секретаріату Організації Американських Держав.