Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 19 червня 1947 року на свою тридцяту сесію,

ухваливши прийняти ряд пропозицій стосовно максимальної тривалості трудових договорів працівників з корінного населення, що є третім пунктом порядку денного сесії,

вирішивши надати цим пропозиціям форми міжнародної конвенції,

ухвалює цього одинадцятого дня липня місяця дев'ятсот сорок сьомого року нижченаведену Конвенцію, яка може називатися Конвенцією 1947 року про трудові договори працівників з корінного населення:

Відповідно до мети цієї Конвенції:

a) термін "працівники" означає трудящу особу з корінного населення, тобто працівника, який належить до корінного населення території, яка не належить до метрополії, або особу, прирівняну до цього населення;

b) термін "роботодавець" охоплює, якщо немає іншої вказівки, будь-який державний орган, окрему особу, компанію або асоціацію, незалежно від того, чи належать вони особам з корінного населення чи ні;

c) термін "правила" означає закони і (або) правила, які є чинними на певній території;

d) термін "договір" означає, якщо немає іншої вказівки, трудовий договір, за допомогою якого працівник влаштовується на службу до роботодавця для роботи за винагороду в грошовій чи в будь-якій іншій формі, але не охоплює договорів про учнівство, що укладаються відповідно до спеціальних положень про учнівство, котрі містяться в правилах.

1. Компетентний орган влади може вилучити з-під дії цієї Конвенції:

a) договори, за допомогою яких працівники влаштовуються на службу до роботодавця з корінного населення, у якого кількість найнятих працівників не перевищує обмежень, встановлених правилами, або які не задовольняють будь-яких інших вимог, встановлених цими правилами;

b) будь-який договір, на підставі якого єдиною чи головною винагородою працівника є зайняття чи використання ним землі, що належить його роботодавцю.

2. Компетентний орган влади після консультації з організаціями працівників і роботодавців, що репрезентують інтереси заінтересованих сторін, може вилучити з-під дії цієї Конвенції договори, укладені між роботодавцями та письменними працівниками, які мають достатню гарантію вільного вибору роботи; таке вилучення може застосовуватися до всіх працівників будь-якої території, до працівників будь-якої окремої галузі промисловості, працівників будь-якого окремого підприємства чи до окремих груп працівників.

1. Правилами встановлюється максимальний строк служби, що може передбачатися чи розумітися в будь-якому письмовому чи усному договорі.

2. Максимальний строк служби, який може передбачатися чи розумітися в будь-якому договорі про найняття на роботу, не пов'язану з тривалим переїздом, що дорого коштує, ні за яких обставин не може перевищувати 12 місяців, якщо працівників не супроводжують їхні родини, або двох років, якщо їхні родини їх супроводжують.

3. Максимальний строк служби, який може передбачатися чи розумітися в будь-якому договорі про найняття на роботу, пов'язану з тривалим переїздом, що коштує дорого, ні за яких обставин не може перевищувати двох років, якщо працівників не супроводжують їхні родини, і трьох років, у разі якщо родини їх супроводжують.

1. У разі, якщо договір, який укладено на одній території (що далі називатиметься територією походження), пов'язаний з виконанням роботи на території, якою управляє інша влада (що далі називатиметься територією роботи за наймом), максимальний строк служби, що може передбачатися чи розумітися в такому договорі, не може перевищувати ні максимального строку, що передбачається правилами території походження, ні максимального строку, що передбачається правилами території роботи за наймом.

2. Компетентні органи влади території походження і території роботи за наймом кожний раз, коли це потрібно чи доцільно, укладають угоди з метою врегулювання питань, що становлять загальний інтерес, і виникають у зв'язку із застосуванням положень цієї Конвенції.

Ця Конвенція не поширюється на договори, укладені до настання її чинності на території, щодо якої постає питання про її застосування.

1. Щодо територій, згаданих у статті 35 Статуту Міжнародної організації праці, який змінено відповідно до Акта про поправку 1946 року до Статуту Міжнародної організації праці, за винятком територій, згаданих у параграфах 4 і 5 вказаної статті, кожен член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, додає до документа про ратифікацію чи надсилає Генеральному директорові Міжнародного бюро праці в якомога стисліший строк після ратифікації заяву, де зазначає:

a) території, до яких заінтересований член Організації зобов'язується застосовувати положення Конвенції без змін;

b) території, до яких він зобов'язується застосовувати положення Конвенції зі змінами, а також деталі таких змін;

c) території, на яких ця Конвенція застосовуватися не буде, і у цьому разі причини, з яких вона не буде застосовуватися;

d) території, щодо яких він резервує своє рішення.

2. Зобов'язання, згадані в a) і b) параграфа 1 цієї статті, визнаються невід'ємною частиною документа про ратифікацію і спричиняють однакові з ним наслідки.

3. Будь-який член Організації може новою заявою відмовитися від усіх або від частини застережень, які містяться в його попередній заяві на підставі підпунктів b), c) і d) параграфа 1 цієї статті.

4. Будь-який член Організації може в періоди, протягом яких ця Конвенція може бути денонсована відповідно до положень статті 11, надіслати Генеральному директорові нову заяву, що змінює в будь-якому іншому відношенні умови будь-якої попередньої заяви і сповіщає про становище на певних територіях.