Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 8 червня 1949 року на свою тридцять другу сесію,

ухваливши прийняти ряд пропозицій стосовно охорони заробітної плати, що є сьомим пунктом порядку денного сесії,

вирішивши надати цим пропозиціям форми рекомендації, котра доповнює Конвенцію 1949 року про захист заробітної плати,

ухвалює цього першого дня липня місяця тисяча дев'ятсот сорок дев'ятого року нижченаведену Рекомендацію, яка називатиметься Рекомендацією 1949 року про захист заробітної плати:

Конференція рекомендує, щоб кожний член Організації застосовував нижченаведені положення, як тільки таку можливість даватимуть умови країни, та інформував Міжнародне бюро праці на запит Адміністративної ради про заходи, вжиті для запровадження в життя цих положень:

1. Має бути вжито всіх потрібних заходів з метою обмеження відрахувань із заробітної плати до такої межі, яка вважається доконечною для забезпечення утримання працівника і його сім'ї.

2. 1) Відрахування з заробітної плати порядком відшкодування втрат або шкоди, завданої продуктам, товарам чи обладнанню, які належать роботодавцеві, повинні дозволятися лише в тих випадках, коли може бути ясно доведено, що за спричинені втрати або завдану шкоду несе відповідальність саме той працівник.

2) Сума таких відрахувань має бути помірною і не повинна перевищувати справжньої вартості втрат або шкоди.

3) До прийняття рішення про здійснення такого відрахування з заробітної плати заінтересованому працівникові має бути надано відповідну можливість показати причину, з якої це відрахування не повинно здійснюватися.

3. Має бути вжито відповідних заходів з метою обмеження відрахувань із заробітної плати за інструменти, матеріали чи обладнання, що їх надає роботодавець, лише тими випадками, за яких такі відрахування:

a) є визнаним звичаєм у певній спеціальності чи професії; або

b) передбачені колективним договором чи арбітражним рішенням;

або

c) дозволяються іншим способом за допомогою процедури, визнаної законодавством відповідної країни.

4. Максимальні строки виплати заробітної плати мають забезпечувати таке становище, за якого заробітна плата виплачувалася б:

a) не рідше ніж два рази на місяць через проміжки часу, що не перевищують шістнадцяти днів, для працівників з погодинним, поденним або потижневим обчисленням заробітної плати; і

b) не рідше ніж один раз на місяць для службовців, заробітну плату яких встановлено на основі місячного або річного обчислення.