Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 25 травня 1927 року на свою десяту сесію,

постановивши ухвалити ряд пропозицій щодо страхування на випадок хвороби працівників у сільському господарстві, що є частиною першого пункту порядку денного сесії,

вирішивши надати цим пропозиціям форми міжнародної конвенції,

ухвалює цього п'ятнадцятого дня червня місяця тисяча дев'ятсот двадцять сьомого року нижченаведену Конвенцію, яка може називатися Конвенцією 1927 року про страхування на випадок хвороби працівників сільського господарства і яка підлягає ратифікації членами Міжнародної організації праці відповідно до положень Статуту Міжнародної організації праці.

Кожний член Міжнародної організації праці, який ратифікував цю Конвенцію, зобов'язується запровадити систему обов'язкового страхування на випадок хвороби для працівників сільського господарства на умовах принаймні рівних тим, які передбачаються цією Конвенцією.

1. Система обов'язкового страхування на випадок хвороби поширюється на працівників фізичної і нефізичної праці, серед них учнів, зайнятих на сільськогосподарських підприємствах.

2. Однак кожний член Організації може передбачити у своєму національному законодавстві такі винятки, які він вважає потрібними, щодо:

a) тимчасової роботи, яка триває менше ніж період, встановлений національним законодавством, непостійної роботи, що не належить до роду діяльності роботодавця, випадкової роботи й побічної роботи;

b) працівників, заробітна плата чи дохід яких перевищує суму, встановлену національним законодавством;

c) працівників, які не отримують грошової винагороди;

d) працівників-надомників, умови праці яких відрізняються від умов праці звичайних найманих працівників;

e) працівників, молодших чи старших певного віку, встановленого національним законодавством;

f) членів сім'ї роботодавця.

3. Крім того, зі сфери застосування системи обов'язкового страхування на випадок хвороби можуть бути вилучені особи, які внаслідок будь-яких положень законодавства чи особливої системи мають право на пільги на випадок хвороби, принаймні рівні тим, які передбачені цією Конвенцією.

1. Застрахована особа, яка стала непрацездатною внаслідок свого ненормального фізичного чи розумового стану, має право на грошову допомогу протягом принаймні перших двадцяти шести тижнів непрацездатності, починаючи з першого дня, за який виплачується допомога.

2. Виплата цієї допомоги може бути обумовлена завершенням стажу застрахованої особи, що дає право на допомогу, і періодом очікування, який не перевищує трьох днів.

3. У виплаті грошової допомоги може бути відмовлено у таких випадках:

a) коли застрахована особа внаслідок однієї і тієї самої хвороби отримує з іншого джерела компенсацію, на яку вона має право;

b) коли непрацездатність застрахованої особи не призводить до будь-якої втрати звичайної винагороди за її працю або ця особа утримується за рахунок страхових чи суспільних коштів; однак, якщо застрахована особа, хоча й утримується за рахунок таких коштів, має утриманців, грошова допомога відраховується тільки частково;

c) якщо застрахована особа під час своєї хвороби відмовляється без поважної причини додержуватись приписів лікаря чи інструкції, що стосується поведінки застрахованих осіб під час хвороби, або навмисно і без дозволу ухиляється від контролю установи, яка займається страхуванням.

4. Грошову допомогу може бути скорочено або у виплаті її може бути відмовлено, якщо хвороба є наслідком навмисного проступку застрахованої особи.

1. Застрахована особа має право з початку хвороби і принаймні до закінчення періоду, встановленого для надання допомоги на випадок хвороби, на безплатне медичне обслуговування з боку дипломованого медичного працівника і на отримання достатньої кількості належних ліків і лікарських засобів.

2. Однак від застрахованої особи може вимагатися оплата такої частини вартості медичного обслуговування, яка може бути встановлена національним законодавством.

3. Медичне обслуговування може не надаватися, якщо застрахована особа безпідставно відмовляється виконувати приписи лікаря чи інструкції щодо поведінки застрахованих осіб під час хвороби або нехтує використанням можливостей, які надає установа, що займається страхуванням.

Національне законодавство може дозволяти чи приписувати надання медичних послуг членам сім'ї застрахованої особи, які проживають разом із нею і перебувають на її утриманні, а також встановлює умови надання таких послуг.