- Правова система ipLex360
- Законодавство
- Конвенція
Конвенція
про регулювання робочого часу в торгівлі та установах N 30
Генеральна конференція Міжнародної організації праці,
що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 10 червня 1930 року на свою чотирнадцяту сесію,
ухваливши прийняти ряд пропозицій стосовно регулювання робочого часу в торгівлі та установах, що є частиною другого пункту порядку денного сесії,
вирішивши надати цим пропозиціям форми міжнародної конвенції,
ухвалює цього двадцять восьмого дня червня місяця тисяча дев'ятсот тридцятого року нижченаведену Конвенцію, яка називатиметься Конвенцією 1930 року про робочий час у торгівлі та установах і підлягає ратифікації членами Міжнародної організації праці відповідно до положень
Статуту Міжнародної організації праці:
Стаття 1
1. Ця Конвенція застосовується до всіх осіб, які працюють у таких установах, державних або приватних:
a) комерційних або торговельних організаціях, серед яких установи з надання поштових, телеграфних і телефонних послуг, а також інших установах комерційної або торговельної сфери;
b) установах і на адміністративній службі, де наймані особи займаються переважно конторською роботою;
c) установах, які є торговельними та промисловими водночас, якщо вони не вважаються суто промисловими організаціями.
Компетентні органи влади кожної країни мають встановити розмежування між комерційними і торговельними організаціями, установами, в яких особи займаються переважно конторською роботою, з одного боку, та промисловими і сільськогосподарськими організаціями - з другого.
2. Конвенція не застосовується до осіб, які працюють у таких установах:
a) лікувальних закладах або організаціях по догляду за хворими, каліками, бідними чи психічно хворими людьми;
b) готелях, ресторанах, пансіонах, клубах, кафе та інших закладах громадського харчування;
c) театрах і місцях громадських розваг.
Проте ця Конвенція має застосовуватись до осіб, які працюють у філіалах підприємств, перелічених у пунктах a), b) та c) цього параграфа, у разі, якщо ці філіали є автономними установами і входять до списку організацій, до яких застосовується ця Конвенція.
3. Компетентні органи влади кожної країни повинні прийняти рішення щодо вилучення зі списку організацій, на які поширюється дана Конвенція:
a) підприємств, в яких працюють тільки члени сім'ї роботодавця;
b) відомчих установ, персонал яких причетний до виконання функцій державної влади;
c) осіб, що посідають керівні або відповідальні посади;
d) комівояжерів і представників підприємств тією мірою, якою вони виконують свою роботу за межами організації.
Стаття 2
Відповідно до мети цієї Конвенції термін "робочий час" означає проміжок часу, протягом якого працівник перебуває в розпорядженні роботодавця; це поняття не охоплює години відпочинку, коли наймана особа не перебуває в розпорядженні роботодавця.
Стаття 3
Робочий час особи, до якої застосовується ця Конвенція, не повинен перевищувати сорока восьми годин на тиждень та восьми годин на день, якщо інше не передбачене наступними статтями цієї Конвенції.
Стаття 4
Максимальна кількість годин роботи на тиждень, зазначена у статті 3, може бути розподілена будь-яким чином, але кількість годин роботи на день не повинна перевищувати десяти годин.
Стаття 5
1. У разі перерви роботи через a) місцеві свята або b) непередбачені випадки чи нездоланні обставини (наприклад, полом якоїсь заводської системи, а саме, енергетичної системи, освітлення, опалення чи водопостачання, або у разі обставин, що спричиняють значну шкоду підприємству), робочий день може бути збільшений з метою компенсації втраченого робочого часу, але за таких умов:
a) години роботи, які були втрачені та підлягають відпрацюванню, не повинні перевищувати у сумі тридцяти днів на рік та мають проводитись протягом розумного проміжку часу;
b) тривалість робочого часу на день не може подовжуватись більш ніж на одну годину;
c) тривалість робочого дня не може перевищувати десяти годин.
2. Компетентні органи влади повинні бути повідомлені про рід, причину і дату загальної робочої перерви, кількість годин, що були втрачені, та тимчасові зміни, які впроваджуються в робочий графік.
Стаття 6
У виняткових випадках, коли обставини, через які виконання роботи за дотримання вимог статей 3 та 4 є неможливим, регулювання робочого часу забезпечується державним органом, який може дозволити розподілити робочий час на період, триваліший ніж тиждень, але за умови, що середня кількість годин роботи, що обчислюється на основі взятої для розрахунку кількості тижнів, не перевищує сорока восьми годин на тиждень і десяти годин на день.
Стаття 7
Державні органи, які займатимуться регулюванням робочого часу, повинні визначити:
1. Постійні винятки, які будуть застосовуватись до:
a) певних категорій осіб, робота яких є переривистою, таких, як двірник, прибиральниця та охоронець виробничих і складських приміщень;
b) груп осіб, які безпосередньо залучені до підготовчої або допоміжної роботи, котра обов'язково повинна виконуватись у години, інші ніж ті, що встановлюються для більшості осіб, які працюють в організації;
c) магазинів та інших установ, де вид роботи, чисельність населення або кількість працівників зумовлюють неможливість дотримання годин роботи, визначених статтями 3 і 4.
2. Тимчасові винятки, які будуть дозволені:
a) у разі нещасного випадку чи загрози його, нездоланних обставин, термінової роботи по ремонту машин або обладнання, але тільки тією мірою, яка потрібна, щоб уникнути появи серйозних перебоїв у нормальному режимі роботи підприємства;
b) з метою запобігання втраті товарів, що швидко псуються, або уникнення небезпеки збою технічного результату роботи;
................Перейти до повного тексту