Земельні відносини в Україні регулюються Земельним кодексом України від 25.10.2001 N 2768-III (далі - Кодекс), а справляння плати за землю - Законом України "Про плату за землю" від 03.07.92 N 2535-XII (далі - Закон N 2535).

Відповідно до статті 206 Кодексу та статті 2 Закону N 2535 використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку і визначається залежно від грошової оцінки земель. Власники землі та землекористувачі сплачують земельний податок.

Об'єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні. Суб'єктом плати за землю (платником) є власник землі і землекористувач (ст. 5 Закону N 2535) .

Підставою для нарахування земельного податку, як визначено статтею 13 Закону N 2535, є дані державного земельного кадастру.

Згідно із статтею 377 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 N 435-IV до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

При переході права власності на будівлю або споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі або споруди (п. 4 ст. 120 Кодексу) .

Відповідно до пункту 3 статті 125 Кодексу приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.