Земельні відносини в Україні регулюються Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 року N 2768-III (далі - Кодекс), справляння плати за землю - Законом України від 3 липня 1992 року N 2535-XII "Про плату за землю" (далі - Закон України N 2535), а орендні відносини в Україні регулюються Законом України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон України N 161).

Відповідно до статті 2 Закону України N 2535 та статті 206 Кодексу використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати і визначається залежно від грошової оцінки земель. Власники землі та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок. За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата.

Об'єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди. Суб'єктом плати за землю (платником) є власник землі і землекористувач, у тому числі орендар (ст. 5 Закону України N 2535) .

Відповідно до статті 126 Кодексу право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами, а право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Згідно із статтею 125 Кодексу:

1. Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

2. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Статтею 1 Закону України N 161 визначено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.