Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів:

головуючого судді - Костенка Д.А., суддів: Донця В.А., Шрамко Ю.Т.,

розглянувши у письмовому провадженні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства охорони здоров’я України (далі - МОЗ України) про визнання незаконним і нечинним наказу від 20.08.2008 № 479 у частині,

У червні 2018 р. представник позивача адвокат Матвєєв В.Ю. звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати незаконним і нечинним наказ МОЗ України від 20.08.2008 № 479 у частині, а саме п. 3 Переліку захворювань, за наявності яких особа не може бути усиновлювачем.

Підставами позову зазначено те, що оскаржуване положення має дискримінаційний характер, не відповідає ст. 23 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю , ст. 14 Закону України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ" , ст. 2 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" і порушує право позивача бути призначеною опікуном над малолітньою дитиною.

Відповідач подав відзив, в якому зазначив, що у лютому 2017 р. на виконання пп. 7 п. 105 Плану заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 р. ним було розроблено проект наказу про внесення змін до наказу від 20.08.2008 № 479 та оприлюднено його на офіційному веб-сайті МОЗ України для громадського обговорення, але даний проект підписано не було з огляду на неоднозначне відношення громадськості. У відзиві відповідач погодився з думкою позивача про те, що Перелік захворювань є дискримінаційним та не відповідає міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, законам України " Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ" і " Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні", тому він не заперечує проти позовних вимог.

Інших заяв по суті справи до суду не надійшло.

Розглянувши матеріали справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову, зважаючи на таке.

Наказом МОЗ України від 20.08.2008 № 479, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 24.10.2008 за № 1022/15713, затверджено Перелік захворювань, за наявності яких особа не може бути усиновлювачем (далі - Перелік).

У пункті 3 цього Переліку вказано різновид захворювань (розладів): "Хвороба, зумовлена вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ)"; шифр за Міжнародною статистичною класифікацією хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я (десятий перегляд): "В 20 - В 24".

Статтею 264 КАС України визначено особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів владних повноважень.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Позивач має 2-гу групу інвалідності, що підтверджується копіями пенсійного посвідчення від 14.05.2014 і довідки до акта огляду МСЕК Серія 10 ААА № 949750 від 20.06.2012 (а.с. 10-12). Застосування до позивача оскаржуваного положення підтверджується копією листа Служби у справах дітей Одеської міської ради від 20.03.2018 № 05/2280 (а.с. 13), в якому зазначається про відсутність підстав для призначення позивача опікуном з огляду на наявність у позивача хвороби зі шифром Міжнародною статистичною класифікацією хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я (десятий перегляд) В 20.

Таким чином, позивач вправі оскаржити п. 3 Переліку.

Згідно з ч. 3 ст. 244 СК України не можуть бути опікунами, піклувальниками дитини особи, зазначені в статті 212 цього Кодексу.

У статті 212 СК України зазначено осіб, які страждають на хвороби, перелік яких затверджений центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я (п. 8 ч. 1).

Як вже зазначав суд, у п. 3 Переліку вказано: "Хвороба, зумовлена вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ)".

Таким чином, щодо позивача наявні законодавчі обмеження у можливості бути опікуном з огляду на наявність у неї вищевказаної хвороби.

Оцінюючи доводи позивача щодо невідповідності оскаржуваного положення вимогам міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та законів України, суд зважає на таке.

Частиною 2 ст. 23 Конвенції про права осіб з інвалідністю , ратифікованої Законом України від 16.12.2009 № 1767-VI "Про ратифікацію Конвенції про права осіб з інвалідністю і Факультативного протоколу до неї" (офіційний переклад надісланий листом Мінсоцполітики № 9833/0/14-16/19 від 06.07.2016) передбачено, що держави-учасниці забезпечують права та обов’язки осіб з інвалідністю стосовно опікунства, піклування, опіки, усиновлення дітей чи аналогічних інститутів, якщо такі поняття є в національному законодавстві; в усіх випадках першочергове значення мають вищі інтереси дитини. Держави-учасниці надають особам з інвалідністю належну допомогу у виконанні ними своїх обов’язків виховувати дітей.

Статтею 14 Закону України від 12.12.1991 № 1972-XII "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ" передбачено, що люди, які живуть з ВІЛ, та особи, які належать до груп підвищеного ризику щодо інфікування ВІЛ, - громадяни України <...> користуються всіма правами та свободами, передбаченими Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами України (ч. 1).

Держава гарантує надання всім людям, які живуть з ВІЛ, та особам, які належать до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ, рівних з іншими громадянами можливостей для реалізації їхніх прав, зокрема в частині можливості адміністративного та судового захисту своїх прав (ч. 2).

Дискримінація особи на підставі наявності в неї ВІЛ-інфекції, а також належності людини до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ забороняється. Дискримінацією вважається дія або бездіяльність, що у прямий чи непрямий спосіб створює обмеження, позбавляє належних прав особу або принижує її людську гідність на підставі однієї чи кількох ознак, пов’язаних з фактичною чи можливою наявністю в неї ВІЛ, або дає підстави віднести особу до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ (ч. 3).