Рішенням Ради національної безпеки і оборони України "Про заходи щодо вдосконалення діяльності органів державної влади під час здійснення операцій з конфіскованим і безхазяйним майном" від 17 листопада 2006 р. у пункті 4 було запропоновано Верховному Суду України розглянути питання конфіскації майна та передачі речових доказів у доход держави, додержання закону при прийнятті рішень стосовно вилученого майна і надати судам відповідне роз'яснення.

У зв'язку з цим дорученням повідомляємо, що Верховним Судом України в II півріччі 2006 р. проведено узагальнення судової практики застосування конфіскації майна у кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, а також вирішення цивільних справ про передачу безхазяйного майна у комунальну власність та визнання спадщини відумерлою. Попередня інформація з наведених питань надана Верховним Судом України у листі від 17 травня 2006 р. N 9-52.

За даними Державної судової адміністрації України (далі - ДСА України), судами України у I півріччі 2006 р. було застосовано додаткове покарання у виді конфіскації майна до 2,5 тис. засуджених осіб за вчинення тяжких та особливо тяжких корисливих злочинів, що становить 33,8 % від кількості засуджених осіб за статтями Кримінального кодексу України (далі - КК), які передбачають це покарання.

У 2005 р. конфіскацію майна застосовано до 5,3 тис. засуджених осіб, або 37,8 % від кількості засуджених за статтями КК, які передбачають конфіскацію (2000 р. - 51,4 тис. засуджених осіб, або 39,8 %).

Зменшення кількості засуджених осіб, до яких суди застосували конфіскацію майна, пояснюється в основному новими підходами законодавця до цього виду додаткового покарання у прийнятому КК України (2001 р.).

Відповідно до положень ст. 59 КК (2001 р.) законодавством передбачено, що конфіскація майна встановлюється тільки за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу, та полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого.

У санкціях статей Особливої частини КК конфіскація майна може бути передбачена як обов'язкове або як факультативне додаткове покарання.

Суди, призначаючи конфіскацію майна, в основному дотримуються вимог положень ст. 65 КК і в кожному конкретному випадку враховують ступінь тяжкості, розмір заподіяної шкоди та її відшкодування, дані про особу, яка вчинила злочин, та всі обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання.

Конфіскація майна як додаткове покарання не може бути призначена судом у випадку, коли особа звільняється від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК). Відповідно до вимог ст. 77 КК конфіскація майна не призначається навіть у разі, коли в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний, вона передбачена як обов'язкове додаткове покарання. Тоді як згідно з положеннями ст. 46-1 КК (1960 р.), що був чинним до 1 вересня 2001 р., при відстрочці виконання вироку суд міг призначити додаткове покарання у виді конфіскації майна і були певні обмеження щодо незастосування конфіскації.

Вирішуючи питання про необхідність застосування до винної особи основного покарання більш м'якого, ніж передбачено законом, відповідно до положень ст. 69 КК суди враховують, що воно автоматично не поширюється на додаткове покарання у виді конфіскації майна.

У більшості випадків, як свідчить практика, суди не призначають конфіскацію майна засудженим за вчинення злочинів, відповідальність за які передбачає її застосування, у зв'язку зі звільненням засуджених осіб від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), оскільки в цьому випадку конфіскація відповідно до вимог закону не може бути застосована.

Згідно з положеннями ст. 98 КК України конфіскація майна не може бути призначена неповнолітній особі, засудженій за вчинення злочину, за який конфіскація майна є обов'язковим додатковим покаранням, навіть у тому разі, коли особа на час розгляду справи судом досягла повноліття.

Матеріали проведеного узагальнення свідчать, що у справах про злочини, за вчинення яких передбачено конфіскацію майна, всупереч вимогам ч. 2 ст. 125 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) органами досудового слідства не завжди своєчасно вживалися всі необхідні заходи для забезпечення виконання вироку в частині можливої конфіскації майна. На недоліки роботи органів досудового слідства, на нашу думку, впливає нечіткість положень статей 125, 126 КПК, оскільки в них не вказано строк накладення арешту на майно підозрюваного чи обвинуваченого.

Іноді протоколи опису майна та постанови про накладення на нього арешту складалися недбало, без зазначення індивідуальних ознак та оцінки майна, що негативно впливало на вирішення вказаних питань.

Іншим чинником низької ефективності виконання вироків щодо конфіскації майна засуджених є те, що в переважній більшості до судів надходять такі справи з протоколами про відсутність у засуджених майна.

Усупереч вимогам п. 9 ст. 228 КПК України прокурори не в усіх справах звертали увагу на несвоєчасне або неналежне виконання органами досудового слідства вимог закону щодо обов'язкового забезпечення вироку в частині конфіскації майна та не вживали відповідних заходів для усунення таких порушень.

Суди не завжди реагували на такі факти винесенням із цього приводу окремих ухвал.

Зазначені недоліки в роботі органів досудового слідства та неналежний прокурорський нагляд за розслідуванням кримінальних справ істотно ускладнювали виконання судових вироків у частині конфіскації майна.