У зв'язку з виникненням у судовій практиці питань, щодо застосування норм законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності і його захистом, та на підставі вивчення матеріалів справ, розглянутих арбітражними судами, вважаємо за необхідне звернути увагу на деякі приписи відповідного законодавства, якими слід керуватися у вирішенні спорів.

1. Суб'єкти права власності та особливості здійснення ними цього права з урахуванням різних форм власності визначаються законодавчими актами України.

1.1. Зокрема, відповідно до статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.92 N 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" покладає управління цим майном на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади (крім майнових комплексів підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України).

1.2. Здійснення повноважень власника державного майна у процесі приватизації покладено на державні органи приватизації (пункт 3 статті 7 Закону України "Про приватизацію державного майна"). Разом з тим слід мати на увазі, що обсяг відповідних повноважень не може виходити за межі, визначені правовими актами, які регулюють діяльність згаданих органів, а саме: Тимчасовим положенням про Фонд державного майна України, положеннями про регіональні відділення цього Фонду та законами України про приватизацію державного майна. Зокрема, органи приватизації не вправі на власний розсуд здійснювати перерозподіл майна між підприємствами.

1.3. Право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти тощо належить територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах (пункт 1 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", які згідно зі статтею 143 Конституції України безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності. Як передбачено пунктом 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", зазначені органи від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Представницькі органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради - вправі приймати рішення про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення (пункт 31 статті 26 цього ж Закону). Зокрема, до відання виконавчих органів цих рад належить управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності.

Що ж до районних і обласних рад, то їх повноваження щодо користування і розпорядження таким майном має похідний від повноважень представницьких органів місцевого самоврядування характер, оскільки у вирішенні відповідних питань названі ради діють за дорученням сільських, селищних, міських рад (пункт 19 статті 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Оскільки від імені і в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради, учасниками арбітражного процесу у спорах, пов'язаних із захистом права комунальної власності, можуть виступати ради, а також їх виконавчі органи (виконавчі комітети, управління, служби та ін.), за умови, що даний орган має статус юридичної особи і що відповідні повноваження передбачені нормативним актом, який регулює діяльність цього органу (положенням тощо).

Якщо державна виконавча влада здійснюється місцевою державною адміністрацією, остання в межах повноважень, делегованих їй згідно зі статтею 119 Конституції України відповідною радою, здійснює управління майном, що належить до комунальної власності.

1.4. Право колективної власності (стаття 21 Закону України "Про власність", далі - Закон) здійснюється колективним власником через створені ним органи управління: вищі (загальні збори, конференції, з'їзди тощо), які здійснюють повноваження колективного власника щодо володіння, користування і розпорядження належними йому об'єктами власності у повному обсязі, і органи, які створюються цими вищими органами для здійснення окремих функцій з господарського управління колективним майном (пункти 2 і 3 статті 30 Закону). У спорах, пов'язаних із захистом права власності, арбітражним судам слід ретельно з'ясовувати обсяг правоздатності відповідних органів щодо прийняття ними рішень, пов'язаних з користуванням і розпорядженням майном.

2. Згідно зі статтею 2 Закону усі форми власності рівноправні; Україна створює рівні умови для розвитку усіх форм власності та їх захисту. У зв'язку з цим арбітражним судам необхідно враховувати, що відповідно до частини п'ятої статті 15 Закону України "Про підприємництво" та частини другої статті 4 Арбітражного процесуального кодексу України (далі - АПК) акти державних органів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності, не повинні застосовуватись арбітражними судами повністю або у відповідній частині.

3. Відповідно до статей 13, 22-29, 34 і 35 Закону у власності можуть бути будь-які об'єкти, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Не виключене перебування у власності і об'єктів незавершеного будівництва.

4. Чинне законодавство передбачає певні обмеження щодо користування та розпорядження майном, що належить державним підприємствам (на праві повного господарського відання), в тому числі казенним (яким майно належить на праві оперативного управління). Перші вправі відчужувати від держави засоби виробництва, що є державною власністю, виключно на конкурентних засадах у порядку, що визначається Фондом державного майна України, другі - лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном (пункт 3 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні".

Відчуження державного майна може здійснюватись також відповідно до Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності".

Порушення визначеного названими актами законодавства порядку відчуження державного майна є підставою для визнання укладених у зв'язку з цим угод недійсними на підставі статті 48 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс).

Слід, однак, мати на увазі, що зазначені вище обмеження щодо відчуження майна державних, у тому числі казенних, підприємств, не стосуються підприємств, заснованих на комунальній власності, оскільки останні не є державними.

Відповідно до пункту 4 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" джерелом формування майна підприємств є, зокрема, грошові та матеріальні внески засновника.

У вирішенні спорів слід мати на увазі, що з моменту передачі майна підприємствам їх засновниками (учасниками) у власність, зокрема, як внеску до статутного фонду згідно зі статтями 12 і 13 Закону України "Про господарські товариства", та державної реєстрації відповідних підприємств засновники (учасники) набувають права власності на статутний фонд (капітал) або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частини прибутку юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації.

5. Судовий захист права власності та майнових інтересів власників - осіб, названих у статті 1 АПК (далі - підприємства і організації), здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами:

- про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (а в передбачених законом випадках і від добросовісного набувача) чи відшкодування його вартості;

- про визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю, про поділ спільного майна або виділ з нього певної частки;

- про визнання недійсними договорів, пов'язаних з відчуженням майна, а також про визнання зазначених договорів дійсними на підставі частини другої статті 47 Цивільного кодексу;

- про визнання недійсними актів державних та інших органів, що порушують майнові права та охоронювані законом інтереси підприємств і організацій;

- про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням майнових прав підприємств і організацій;

- іншими позовами, пов'язаними з охороною права власності підприємств і організацій.

Відповідні положення поширюються також на підприємства і організації, які хоча й не є власниками, але володіють майном з підстав, передбачених законом (на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління) чи договором (наприклад, згідно з договором майнового найму).

6. Чинне законодавство презюмує добросовісне (правомірне) володіння майном, якщо інше не буде встановлено арбітражним судом (стаття 49 Закону).

Розглядаючи позови про витребування власником свого майна, арбітражні суди повинні враховувати таке.

6.1. Згідно зі статтею 50 Закону і статтею 145 Цивільного кодексу власник вправі вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння, а також належного йому майна, придбаного володільцем від особи, яка не мала права його відчужувати.

Позивачем за таким позовом може бути власник майна, який на момент подання позову не володіє цим майном, і юридична особа, за якою майно закріплене на праві повного господарського відання або оперативного управління.

Відповідачем у справі виступає особа, що на момент подання позову фактично володіє майном без підстав, передбачених законом або адміністративним актом чи договором, які відповідають вимогам закону.

Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні. Позов про витребування майна, поданий до особи, у незаконному володінні якої це майно раніше перебувало, але у якої воно на момент розгляду справи в арбітражному суді відсутнє, не може бути задоволений , що, однак, не виключає можливості стягнення з цієї особи шкоди, заподіяної нею майну під час перебування останнього у її незаконному володінні.

Об'єктом віндикаційного позову може бути індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову. Витребуване майно може належати і до категорії речей, що визначаються родовими ознаками (мірою, вагою тощо), але в такому разі має бути якимось чином індивідуалізоване (наприклад, цукор у мішках за певними цифровими або іншими характерними позначками). У разі загибелі індивідуально визначеного майна власник (законний володілець) може звернутися лише з вимогою про відшкодування збитків.

Питання про можливість повернення індивідуально-визначеної речі, яка зазнала змін, переробки, має вирішуватись залежно від характеру таких змін, їх істотності. Якщо майно змінило своє початкове господарське призначення, слід визнати, що підстав для задоволення віндикаційного позову немає, і настають наслідки, аналогічні загибелі майна, тобто власник має право лише на відшкодування збитків. Якщо ж майно зберегло своє господарське призначення, то питання про зроблені поліпшення вирішується за правилами, передбаченими статтею 148 Цивільного кодексу.

Подання віндикаційного позову не виключає можливості пред'явлення вимоги про відшкодування збитків, завданих позбавленням володіння даним майном.

З огляду на те, що вимоги, пов'язані з віндикацією і з визнанням угод недійсними, виникають з різних правових підстав і тягнуть за собою різні правові наслідки, об'єднання названих вимог в одній позовній заяві може суттєво утруднити вирішення спору. У разі такого об'єднання позовна заява підлягає поверненню без розгляду згідно з пунктом 5 статті 63 АПК.

6.2. Майно від добросовісного набувача (тобто такого, який не знав і не повинен був знати, що особа, яка вчинила відчуження майна, не мала на це права) може бути витребуване власником лише за наявності підстав, зазначених у частині першій статті 145 Цивільного кодексу, а саме у разі придбання майна за плату та вибуття його з володіння власника чи особи, якій воно було передане власником, поза їх волею. Згадана норма не містить вичерпного переліку випадків вибуття майна з володіння поза волею володільця: вказівку на втрату майна чи його викрадення слід розглядати як окремі приклади. Гроші і цінні папери на пред'явника взагалі не можуть бути витребувані від добросовісного набувача ні за яких умов (стаття 147 Цивільного кодексу).

У процесі вирішення відповідних спорів власник повинен довести, що майно вибуло з його володіння чи володіння особи, якій майно було передане власником, через зазначені обставини.

Набувач має довести, що він набув майно оплатно і що він не знав і не міг знати про те, що воно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати.

Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна на відповідне майно обгрунтовано претендували треті особи, і про це набувачеві було відомо.

Якщо набувач одержав майно безоплатно від особи, що не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках, незалежно від того, чи є набувач добросовісним (частина третя статті 145 Цивільного кодексу).

6.3. Якщо особа володіла майном на законній підставі, яка згодом відпала (наприклад, у разі закінчення дії договору), то така особа є незаконним володільцем, і до неї може бути подано віндикаційний позов.

6.4. Статтею 50 Закону встановлено трирічну позовну давність стосовно вимог про повернення майна з чужого незаконного володіння, що відповідає загальному строку позовної давності, зазначеному у статті 71 Цивільного кодексу.

У спорах, пов'язаних з витребуванням майна з чужого незаконного володіння, наслідки закінчення строку позовної давності визначаються за загальними правилами, встановленими статтею 80 цього Кодексу, включаючи можливість захисту порушеного права у випадках подання позову після закінчення строку позовної давності.

Слід також мати на увазі, що відмова у позові про витребування майна у зв'язку із закінченням строку позовної давності не є підставою для виникнення права на це майно у незаконного володільця. Таке майно має вважатися безхазяйним (стаття 137 Цивільного кодексу).

6.5. У порівнянні з наслідками, передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу щодо недійсних угод, чинне законодавство дещо інакше регулює питання розрахунків, пов'язаних з поверненням майна з незаконного володіння.

Таке питання постає, власне, лише у разі повернення майна власникові з чужого незаконного володіння. Якщо майно не може бути витребуване у добросовісного набувача (частина перша і друга статті 145, стаття 147 Цивільного кодексу), то й розрахунки між ним і власником не здійснюються.

Власник має право вимагати повернення чи відшкодування доходів за весь час володіння лише від недобросовісного набувача. Що ж до добросовісного набувача, то власник в разі повернення (віндикації) майна може вимагати відшкодування доходів лише з того часу, коли цей набувач дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння. Залежно від обставин справи, таким моментом може вважатися момент одержання претензії, а якщо претензія з передбачених законом підстав не пред'являлася або не була одержана, то момент одержання копії позовної заяви; а коли й вона з якихось причин не надійшла за адресою, то момент одержання ухвали арбітражного суду про порушення провадження у справі.

Лише добросовісний набувач має право на залишення за собою зроблених ним поліпшень майна, які можуть бути відділені без пошкодження майна, а у разі неможливості відділити поліпшення - на відшкодування зроблених на поліпшення фактичних витрат, але не більше розміру збільшення вартості речі. Що ж до недобросовісного набувача, то, беручи до уваги, що він повинен повернути власникові його майно, слід виходити з такого. Поліпшення, які можуть бути відділені без пошкодження майна, недобросовісний набувач може залишити собі. Невіддільні ж від майна поліпшення мають перейти до власника майна безоплатно.

Як добросовісний, так і недобросовісний набувач майна, що повертається власникові, вправі вимагати від останнього відшкодування зроблених ними необхідних витрат на майно, з того часу, з якого власникові належать доходи від майна. До поняття "необхідні витрати" слід віднести тільки ті, які необхідні для забезпечення нормального стану та збереження майна з урахуванням його зношуваності. Отже інші витрати, тобто такі, що не є "необхідними", відшкодуванню не підлягають. Згадане право володільця майна може бути реалізоване ним, зокрема, шляхом подання зустрічного позову (стаття 60 АПК).

6.6. Якщо підприємство чи організація - позивач у справі про витребування майна з чужого незаконного володіння - набула права власності на підставі акта державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству, або угоди, що не відповідає вимогам закону, у неї, як правило, немає правових підстав для витребування майна. У відповідних випадках арбітражний суд не застосовує такий акт (частина друга статті 4 АПК) або визнає угоду недійсною (частина перша статті 83 АПК).

На виняток із цього правила у випадках, коли в процесі вирішення спору про витребування майна з чужого незаконного володіння виявляється, що право власності позивача грунтується на угоді, яка може бути визнана недійсною лише за позовами осіб, зазначених у статтях 55-57 Цивільного кодексу, арбітражний суд не повинен у цьому же процесі за відсутності зустрічного позову відповідача давати правову оцінку угоди і визнавати її недійсною, оскільки це можливо виключно за позовом заінтересованої особи.