За позовом ОСОБА_1

до Кабінету Міністрів України

про визнання неправомірним і нечинним

розпорядження

Головуючий суддя Келеберда В.І.

Судді: Кротюк О.В., Степанюк А.Г.

Секретар Мельникова Л.В.

Представники сторін:

Від позивача ОСОБА_2

Від відповідача ОСОБА_3

Обставини справи:

Позов заявлено про визнання неправомірним та не чинним з моменту прийняття розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.06.2007 р. N 407-р "Деякі питання ІНФОРМАЦІЯ_1".

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на Конституцію України, ст. 326 ЦК України та Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом" та зазначає про перевищення повноважень Кабінетом Міністрів України, який діяв всупереч інтересів держави, та порушення права позивача, як акціонера ІНФОРМАЦІЯ_1, на першочерговий викуп акцій додаткової емісії.

Представник відповідача при вирішенні питання щодо обґрунтування позовних вимог поклався на розсуд суду однак вказав, що оскаржуване розпорядження прийнято в межах повноважень відповідача.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд В С Т А Н О В И В:

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.06.2007 р. N 407-р "Деякі питання ІНФОРМАЦІЯ_1" за пропозицією Мінпаливенерго відповідачем надано погодження на голосування представником держави ІНФОРМАЦІЯ_2 на загальних зборах акціонерів ІНФОРМАЦІЯ_1 за проведення додаткової емісії простих іменних акцій товариства з метою відновлення його платоспроможності відповідно до плану санації ІНФОРМАЦІЯ_1 з дотриманням таких позицій:

додаткова емісія зазначених акцій товариства здійснюється на суму 51085850 (п'ятдесят один мільйон вісімдесят п'ять тисяч вісімсот п'ятдесят) гривень з урахуванням номінальної вартості кожної акції - 25 (двадцять п'ять) гривень;

після проведення додаткової емісії розмір пакета акцій товариства, що належить державі та переданий до статутного фонду ІНФОРМАЦІЯ_2, не може бути меншим ніж 50 відсотків плюс одна акція.

За вимогами п. 1 ч. 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. При цьому названа норма визначає рішення як нормативно-правовий акт чи правовий акт індивідуальної дії.

Правовий акт - акт волевиявлення (рішення) уповноваженого суб'єкта права, що регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни припинення) на основі цих норм прав і обов'язків учасників конкретних правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за скоєне ними правопорушення. Критерієм розмежування понять нормативного правового акта і ненормативного (індивідуального) правового акта є сфера його дії за суб'єктивним складом, оскільки правові акти індивідуальної дії, на відміну від нормативних, поширюють свою дію на конкретно визначеного суб'єкта.

Як нормативний, так і ненормативний правовий акт завжди виражають волю (волевиявлення) уповноваженого суб'єкта права, його владні приписи; мають офіційний характер, обов'язковий до виконання; спрямування на регулювання суспільних відносин; встановлюють правову норму чи конкретне правовідношення; оформляються у визначеній формі; є юридичними фактами, що спричиняють певні правові наслідки.

Ненормативні (індивідуальні) акти - породжують права і обов'язки у тих конкретних суб'єктів, яким вони адресовані, у конкретному випадку.

Така правова позиція наведена й Конституційним Судом України у Рішенні по справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 2 пункту 3 розділу IV Закону України "Про Конституційний Суд України" стосовно правових актів органів Верховної Ради України (справа про акти органів Верховної Ради України) від 23.06.97 р. N 2-зп, справа N 3/35-313), який зазначає, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

Із змісту наведених визначень вбачається, що правові акти індивідуальної дії своїми приписами мають породжувати права і обов'язки конкретних осіб, на яких спрямована їх дія. У такому випадку реалізується компетенція видавця цього акту як суб'єкта владних повноважень, уповноваженого управляти поведінкою іншого суб'єкта, а відповідно інший суб'єкт зобов'язаний виконувати його вимоги.

Назване кореспондується із умовами ч. 1 ст. 2 КАС України, яка у визначенні завдання адміністративного судочинства розкриває зміст прав свобод і інтересів, захист яких є юрисдикцією адміністративних судів, а саме: права особи у сфері публічно-правових відносин, що порушені певними суб'єктами (органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи, інші суб'єкти) при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Тобто, до компетенції адміністративних судів віднесено справи щодо захисту прав, свобод і інтересів осіб від дій суб'єктів владних повноважень щодо управління цими особами чи здійснення інших владних функцій щодо них.

Відрізняючою ознакою правового акту від інших управлінських актів є наявність в ньому змісту управління особою, здійснення щодо нього влади, шляхом встановлення його прав і обов'язків.

Такої ж позиції дотримується і Верховний Суд України, який у своєму інформаційному листі від 26.12.2005 року надав визначення справи адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. У тому випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова і службова особа) у спірних відносинах не здійснює владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватися адміністративним судом.

З огляду на викладене, розпорядження КМУ N 407-р від 13.06.2007 р. є правовим актом індивідуальної дії, який породжує права та обов'язки представника держави при вирішенні кола питань, пов'язаних із участю держави, як акціонера товариства, в діяльності ІНФОРМАЦІЯ_1.

Згідно ст. 2 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Відповідно до ст. 8 ГК України господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи.

Стаття 22 ГК України передбачає, що держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики. Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Як вбачається з документів, залучених до матеріалів справи, на час прийняття оспореного розпорядження N 407-р державна частка у статутному фонді ІНФОРМАЦІЯ_1 становила 76,04%. Таким чином, ІНФОРМАЦІЯ_1 станом на червень 2007 року мала статус суб'єкта господарювання державного сектору економіки, а ІНФОРМАЦІЯ_2 оспореним актом отримала повноваження реалізовувати господарську компетенцію органів державної влади щодо вирішення питань, пов'язаних із діяльністю ІНФОРМАЦІЯ_1.

Позивач є акціонером ІНФОРМАЦІЯ_1, якому належить на праві власності 10 іменних акцій, що підтверджується копіями сертифікату.

Форми, найменування і порядок прийняття актів державними чи іншими органами залежать від місця даного органу в системі відповідних органів та його компетенції і регламентуються Конституцією України, відповідними законами України та положенням (статутом) про такий орган.

Відповідно до ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, якій у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

До повноважень Кабінету Міністрів України, визначених ст. 116 Конституції України, зокрема належить: забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розроблення та здійснення загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України (ст. 117 Конституції України) .

Закон України від 21.12.2006 р. N 514-V "Про Кабінет Міністрів України" встановив організацію, повноваження та порядок діяльності Кабінету Міністрів України. Відповідно до положень цього Закону Кабінету Міністрів України надані повноваження у сфері економіки та фінансів здійснювати відповідно до закону управління об'єктами державної власності, в тому числі корпоративними правами, делегувати в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об'єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб'єктам господарювання; забезпечувати розроблення і виконання державних програм приватизації; подавати Верховній Раді України пропозиції стосовно визначення переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації тощо.

Порядок розроблення концептуальних засад формування державної політики визначався постановою Кабінету Міністрів України від 05.06.2000 р. "Про затвердження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України" (який був чинним на день прийняття оспореного розпорядження). Відповідно до встановленого Порядку концептуальні засади формування державної політики (далі за текстом постанови - політичні рішення) розробляються з метою надання Кабінетові Міністрів вичерпної інформації для прийняття оптимального варіанту розв'язання проблеми (стратегії дій, підходу) у відповідній сфері суспільного життя та удосконалення нормативно-правової бази у цій сфері. Пропозиції щодо прийняття Кабінетом Міністрів політичного рішення відповідно до своєї компетенції подають міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації.

Суду пред'явлено копії документів, що підтверджують проходження встановленої законом процедури прийняття оспореного розпорядження Кабінету Міністрів України, а саме: довідка про погодження проекту постанови, пояснювальна записка до проекту постанови та проект розпорядження N 407-р.

Проте, відповідний проект акту Кабінету Міністрів, який мав на меті схвалення стратегії реалізації державної політики щодо участі у загальних зборах акціонерів ІНФОРМАЦІЯ_1, за предметом правового регулювання належить до сфери, правовідносини в якій регулюються правом Європейського Союзу, а тому розпорядження N 407-р підлягало обов'язковому опрацюванню з урахуванням acquis communautaire.

Згідно із Законом України "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" "acquis communautaire" - це правова система Європейського Союзу, яка включає акти законодавства Європейського Союзу (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ. Відповідно до Розділу 2 зазначеного Закону "Законодавство про компанії", Верховна Рада України зобов'язала Кабінет Міністрів України, зокрема, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; відповідно до своєї компетенції забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Зазначену правову позицію також наведено в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів".

Відповідно до ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Позивач вказує на ті обставини, що прийняття оспореного розпорядження стало підставою для зменшення не тільки частки держави в статутному фонді ІНФОРМАЦІЯ_1, а й належної йому частки, чим фактично обмежувалось його право власності у в цій частині та обмежувались корпоративні права. Крім того таким розпорядженням порушено право позивача на переважне придбання додатково випущених акцій товариства, оскільки рішенням загальних зборів акціонерів ІНФОРМАЦІЯ_1 (на підставі розпорядження N 407-р) передбачено право на придбання додатково випущених акцій тільки для ВАТ "Павлоградвугілля" та ВАТ "Шахта "Комсомолець Донбасу", що є порушенням ч. 3 ст. 38 Закону України "Про господарські товариства".

Згідно ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно, за вимогами названої норми Конвенції Держава наділена лише компетенцією здійснювати контроль за користуванням майном з метою забезпечення загальних інтересів шляхом введення в дію відповідних законів. Інші акти державних органів під дію зазначеної норми не підпадають.