Права і свободи, які надаються громадянам при провадженні будь-якої не забороненої законодавством діяльності у сфері праці та занять (трудові права і свободи), виступають надзвичайно важливою частиною прав людини, показником досягнутого в суспільстві рівня соціальної захищеності особи. У правовій державі кожній людині має бути забезпечено рівність можливостей у володінні та користуванні цими правами. При цьому справжня рівність можливостей громадян у галузі праці і занять досягається соціально справедливою диференціацією норм про умови праці та оплату праці, про матеріальну і дисциплінарну відповідальність, про надання певних пільг, гарантій та компенсацій.

Принцип рівності всіх громадян перед законом закріплено в Конституції СРСР, у законах СРСР та в міжнародно-правових актах про права і свободи людини. Головною гарантією його реального здійснення в Конституції СРСР, радянських законах та в міжнародних актах визнається заборона на будь-яку дискримінацію, яка має наслідком ненадання яких-небудь прав і свобод, порушення рівності перед законом та рівного захисту закону, порушення рівності можливостей у галузі праці та занять.

Не повинні розглядатись як дискримінація встановлені у трудовому законодавстві відмінності, переваги та обмеження, якщо вони зумовлені родом і характером виконуваної роботи або є виявом особливого піклування держави про осіб, які потребують підвищеного соціального і правового захисту чи допомоги (неповнолітніх, інвалідів, жінок та ін.).

Вважаючи утвердження викладених положень і принципів у законодавстві про працю та заняття надзвичайно важливою умовою додержання прав і свобод людини, Комітет конституційного нагляду СРСР розглянув питання про норми законодавства Союзу РСР (з власної ініціативи) і республік (у зв'язку із зверненням Голови Верховної Ради СРСР), які обмежують рівність можливостей громадян у галузі праці та занять, і встановив, що чинне законодавство в цій галузі ще не повною мірою відповідає принципам антидискримінаційної політики, не в усіх випадках забезпечує соціально справедливу диференціацію норм про працю, воно має прогалини й недоліки, що призводить до явного чи прихованого порушення рівності можливостей при реалізації прав людини на працю, працевлаштування, відпочинок, здорові й безпечні умови праці, однакову оплату за працю однакової цінності.

Так, частина перша статті 10 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 вересня 1974 року "Про умови праці тимчасових робітників і службовців" та частина перша статті 10 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 вересня 1974 року "Про умови праці робітників та службовців, зайнятих на сезонних роботах" містить положення про позбавлення тимчасових і сезонних працівників права на відпустку та на грошову компенсацію, яка її замінює. Це суперечить положенню статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права про те, що за кожною людиною визнається право на оплачувану періодичну відпустку, і статті 32 Основ законодавства про працю, яка гарантує всім робітникам і службовцям надання оплачуваної щорічної відпустки із збереженням місця роботи (посади).

У пункті 6 Постанови Ради Міністрів СРСР від 14 вересня 1973 року N 674 "Про заходи щодо дальшого поліпшення використання праці пенсіонерів по старості та інвалідів у народному господарстві і пов'язані з цим додаткові пільги" для інвалідів I і II груп, які працюють на підприємствах (у виробничих об'єднаннях), у цехах і на дільницях, призначених для використання праці цих осіб, встановлено 6-годинний робочий день (36 годин на тиждень) та щорічну відпустку тривалістю 24 робочих дні, інвалідам III групи, а також інвалідам I і II груп, які працюють вдома, - щорічну відпустку тривалістю 18 робочих днів. На інвалідів I і II груп (крім інвалідів-сліпих), також на інвалідів III групи, які працюють на всіх інших підприємствах пільги не поширюються. Тим самим інвалідів з одним і тим же ступенем втрати працездатності поставлено в неоднакове становище щодо умов праці, чим порушується рівність можливостей у здійсненні ними права на відпочинок, включаючи право на скорочену тривалість робочого дня і право на подовжену відпустку.

Положення пункту 1-1 статті 17 Основ законодавства про працю (відповідних пунктів статей КЗпП союзних республік), що встановлює як підставу для звільнення працівника з ініціативи адміністрації досягнення ним пенсійного віку, суперечать статті 4 Основ законодавства Союзу РСР і республік про зайнятість населення, згідно з якою за віком не допускається порушення рівності можливостей в реалізації права на працю, а також статті 5 цих Основ, яка серед державних гарантій права на працю називає захист від будь-яких форм дискримінації та забезпечення всім трудящим рівності можливостей при його здійсненні. Згідно з міжнародно-правовими актами положення законодавства, які передбачають вік серед підстав для припинення трудових відносин, якщо він не виступає у вигляді кваліфікаційної вимоги, розцінюються як дискримінація у галузі праці та занять.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1980 року "Про урочисте і клятвене зобов'язання робітників та службовців військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств і організацій Збройних Сил СРСР" на всіх робітників та службовців у системі Міністерства оборони СРСР було покладено додатковий і не зумовлений родом та характером роботи обов'язок щодо взяття цього зобов'язання при укладенні трудового договору, що суперечить статті 2 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю.

Обмеження рівності можливостей громадян при реалізації права на працю може мати місце у зв'язку з тим, що при вступі на роботу від працівника запитуються відомості, не передбачені законодавством і не зумовлені родом та характером роботи.

У питаннях оплати праці при розширенні індивідуально-договірного регулювання трудових відносин особливого значення набувають додержання принципу однакової оплати за працю однакової цінності на основі соціально справедливих критеріїв диференціації, конституційна гарантія оплати праці не нижче встановленого державою мінімального розміру і положення про недопустимість дискримінації в оплаті праці за ознаками статі, віку, раси, національної належності, ставлення до релігії, належності до партій, професійних спілок.