Подаючи до Верховної Ради згідно зі ст. 106 Конституції України Послання "Про соціально-економічне становище України у 2001 році", насамперед хочу привітати вас з обранням до вищого законодавчого органу нашої держави.

Виступав і буду виступати й надалі за тісну конструктивну співпрацю між законодавчою і виконавчою гілками влади в Україні. У цьому запорука успішної реалізації завдань соціально-економічного розвитку, зростання добробуту народу, демократизації суспільного життя, зміцнення міжнародних позицій та піднесення авторитету України у світі.

Верховна Рада нового скликання розпочинає свою роботу за принципово нових умов, відмінних від попереднього періоду соціально-економічної ситуації. Ключовим підсумком останніх двох років стало подолання тривалої руйнівної економічної кризи, яка сягає своїм корінням та причинами ще в часи радянської системи. Під її дією в 1990-1999 рр. обсяг валового внутрішнього продукту зменшився на 59,2%, промислової продукції - на 48,9, сільськогосподарської - на 51,5%. Значно скоротилися реальні доходи населення.

Найвідчутніших утрат українська економіка зазнала на початку перехідного періоду - у 1991-1994 рр. (обсяг ВВП скоротився на 45,6%, промислового виробництва - на 40,4, сільськогосподарського - на 32,5%). Повністю розбалансованими виявилися грошова та фінансова системи. Рекордними були темпи гіперінфляції, яка в 1993 р. досягла 10256%, дефіцит державного бюджету покривався грошовою емісією Національного банку.

Потрібно було п'ять років напруженої роботи, щоб поступово вивести українську економіку з цього катастрофічного стану. Результати політики, яка при цьому проводилася, втілені у високих темпах економічного зростання, стабільності національної грошової одиниці, позитивних зрушеннях у сфері життєзабезпечення населення, поступовому піднесенні його добробуту. У 2000-2002 рр. Україна ввійшла за темпами зростання економічних показників до лідируючої групи країн: обсяг ВВП зріс на 9,1%, промислового виробництва - на 14,2, сільськогосподарського - на 9,9, наданих послуг - на 23,9%.

Позитивні результати 2001 р. не обмежуються лише кількісними параметрами зростання.

Цей рік можна назвати і першим роком принципових якісних зрушень. В Україні здійснено перехід до інвестиційної моделі розвитку та зростання: збільшення ВВП відбувалося в умовах сповільнення темпів інфляції, відчутного пожвавлення інвестиційного процесу. Намітилися позитивні структурні зміни - збільшення випуску продукції кінцевого виробництва, зокрема машинобудування, легкої та харчової промисловості. Економічна динаміка супроводжувалася скороченням офіційного безробіття. Уперше за останні роки випереджаючими темпами зростала реальна заробітна плата, окреслилася тенденція розширення внутрішнього ринку та зниження рівня тінізації економіки. Забезпечено позитивне платіжне сальдо, зменшення державного боргу та нарощування валових валютних резервів держави.

На економічних підсумках року позначилася результативність реформ, зокрема досягнення критичної маси приватної власності та перехід до грошової приватизації, реформування земельних відносин, реструктуризація значної частини підприємств, поліпшення їх менеджменту, адаптація до ринкової кон'юнктури. Відображенням і синтезуючим показником цих процесів є прискорене підвищення продуктивності праці, зокрема в промисловості. За даними Держкомстату, за п'ять останніх років (1995-2001) вона зросла в промисловості на 74,5%, у т. ч. у 2001 р. - на 18,6%. Це більш як утричі перевищує темпи 1985-1990 рр. (21,1%). Причому нинішній рівень продуктивності праці в промисловості на 19,8% перевищує показник докризового 1990 р.

Перед Верховною Радою та Кабінетом Міністрів, місцевими органами виконавчої влади та самоврядування стоїть завдання - забезпечити у 2002-му і наступних роках необхідні передумови для закріплення позитивних зрушень і виведення економіки на траєкторію сталого зростання. Ідеться про стабільний щорічний приріст на рівні 5-6% ВВП. Такі темпи потрібні для прискореного піднесення соціальної сфери, життєвого рівня людей, передусім малозабезпечених.

У цьому контексті зусилля Уряду та новообраної Верховної Ради мають спрямовуватися на подолання нинішніх суперечностей у бюджетному механізмі. Хронічна незбалансованість і низька ефективність державних фінансів, що зберігаються і за умов економічного зростання, породжені системними помилками бюджетної політики, її суто фіскальною сутністю.

Насамперед потребує істотного перегляду сама логіка формування державних фінансів, якої до цього часу дотримувалися Уряд та Верховна Рада. Слід виходити з того, що в основу вирішення фінансових проблем держави має бути покладене першочергове зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Досвід усіх попередніх років переконує, що без цього не дадуть належного ефекту будь-які дії правового, економічного чи адміністративного характеру, спрямовані на вирішення проблеми бюджетних надходжень. Зміцнити фінансову систему лише заходами "згори" неможливо.

Необхідно рішуче йти на послаблення податкового тиску, забезпечувати реальний захист платників податків, максимально спрощувати процедури податкового адміністрування, запроваджувати податкове стимулювання інноваційної діяльності та нагромадження капіталу. Альтернативи такій політиці просто немає. Верховна Рада покликана без зволікань розглянути весь комплекс питань, пов'язаних з удосконаленням податкового законодавства.

Досвід проведення реформ також підтверджує життєву важливість для економіки та держави надійної грошової стабілізації. Цю роботу треба продовжувати наполегливо і послідовно. Міцна грошова одиниця має і надалі залишатися визначальним атрибутом національного ринку, виміром та індикатором його інвестиційної привабливості, ефективним засобом підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника, основною гарантією припинення відпливу з України капіталу, збереження та нагромадження доходів населення. Уряду і Національному банку необхідно за підтримки парламенту активізувати зусилля для забезпечення таких чинників зміцнення гривні, як бездефіцитність державного бюджету, зменшення боргової залежності держави, особливо зовнішньої. Вважаю також, що після реалізації програми розширеного фінансування потрібно переглянути систему і практику відносин з МВФ, обмеживши їх безкредитними консультативними угодами.

Вузьким місцем національної економіки є орієнтація переважно на обслуговування зовнішнього попиту. Це посилює її вразливість, залежність від світової економічної кон'юнктури і ставить під сумнів можливості стійкого зростання. Не на користь економічним інтересам України висока питома вага експорту продукції проміжного споживання з низькою доданою вартістю.

Усе це потребує прискореного утвердження комбінованої моделі економічного зростання, збалансованої за внутрішньою та зовнішньою спрямованістю за пріоритетності внутрішнього споживання, відчутного нарощування його частки у структурі ВВП.

Останнім часом Україна активізувала зусилля на шляху до членства у Світовій організації торгівлі (СОТ), що істотно розширить експортні можливості вітчизняних товаровиробників, прискорить визнання у США та країнах ЄС повного ринкового статусу економіки України, дасть змогу усунути вияви дискримінації щодо нашої держави в торговельній практиці. Водночас Уряд має опанувати механізми захисту внутрішнього ринку, що застосовуються згідно з правилами СОТ: гнучкі підходи в застосуванні мита та акцизів, стандартів і технічних норм на імпортовану продукцію; сучасні системи її сертифікації, квотування та ліцензування; санітарно-ветеринарні норми і заходи екологічного характеру. Є і багато інших апробованих засобів захисту внутрішнього ринку, які в Україні застосовуються дуже мало або не практикуються взагалі.

Настійною вимогою часу є перехід вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку, підвалини якого закладаються і зміцнюються в процесі структурної перебудови. Це масштабне і складне завдання, яке не може здійснюватися виключно ринковими інструментами. Потрібне активне державне стимулювання, яке органічно поєднуватиме як ринкові, так і адміністративні механізми. Держава має перш за все відчутно підвищити рівень фінансування науки як шляхом збільшення бюджетних видатків на ці цілі, так і створенням умов для залучення в науково-технічну сферу небюджетних асигнувань. Якщо в кризовий період її можливості тут були вкрай обмеженими, то тепер є передумови для відчутної зміни ситуації.

Прогрес людства на сучасному етапі визначається, головним чином, рівнем людського потенціалу, його розвитку, захисту інтелектуальної власності, глибиною інтеграції науки та освіти. За всіма цими параметрами Україна має досить потужний потенціал, і використовувати його треба якомога повніше й ефективніше з максимальною віддачею.

Уряд і Верховна Рада повинні забезпечити для цього всі можливості, у тому числі і бюджетні передумови.

У соціальній сфері має проводитися сильна і цілеспрямована державна політика, основні завдання якої - реальне забезпечення розвитку прав і свобод людей, гідного рівня їхнього життя, утвердження середнього класу як основи політичної стабільності та демократизації суспільства, істотне обмеження процесів матеріального розшарування населення та масштабів бідності. Від посилення соціальної спрямованості курсу реформ треба переходити до перетворення соціального чинника в безпосередній і дієвий інструмент прискорення економічного зростання, зміцнення порозуміння і злагоди в суспільстві. Позитивні зрушення в соціальній сфері, досягнуті у 2000-2001 рр., слід закріпити, зробити необоротними. Водночас у цій роботі не можна допускати штучного форсування, забігання вперед. Кожен крок у соціальній сфері має суворо співвідноситися з реальним станом економіки, її можливостями.

Новому складу Верховної Ради треба врахувати уроки з досвіду своїх попередників, які не спромоглися прийняти законодавчі акти для започаткування в Україні повномасштабної пенсійної реформи. Дальше зволікання з її проведенням несе в собі такі серйозні загрози, як збільшення ставок пенсійних внесків, уведення додаткових платежів та посилення навантажень на економіку. Пакет законів, від яких залежать проведення та завершення пенсійної реформи, має бути ухвалений уже в цьому році. І такою ж фундаментальною передумовою успіху в цій справі є розв'язання іншої базової соціальної проблеми - збереження досягнутих у 2001 р. випереджаючих темпів зростання заробітної плати.

Пройшовши найскладніший етап реформування земельних відносин та виробничої сфери АПК, ми водночас ще дуже мало зробили для соціального облаштування села. Значну частину фінансових витрат на ці цілі може і повинна взяти на себе держава. Потрібно виходити з того, що глибоко реформований аграрний сектор здатний стати не лише важливим джерелом накопичення капіталу, а й базою розширення внутрішнього ринку, формування середнього класу, зміцнення політичної та соціальної стабільності.

Складні і відповідальні завдання післякризового етапу розвитку української економіки та соціальної сфери потребують істотного прискорення та поглиблення адміністративної реформи, одним з результатів якої має бути утвердження в Україні цілісної системи державного планування та прогнозування. Багато проблем можна розв'язувати значно легше, ефективніше і з меншими втратами, якщо буде створено надійну систему перспективного прогнозування, науково обґрунтованих передбачень. Це дасть змогу уникати помилок і непередбачуваних наслідків, сприятиме концентрації на пріоритетних напрямах матеріальних, людських та фінансових ресурсів.

Практика державного планування та прогнозування потрібна насамперед в інтересах прискорення розвитку економіки, осмисленого та ефективного використання її конкурентних переваг, випереджаючого розвитку найперспективніших галузей, які визначають рівень науково-технічного прогресу в державі, її роль і місце за цим критерієм у світовому співтоваристві.

Своїм Указом я створив Державну комісію з питань стратегії економічного та соціального розвитку, а також визнав за необхідне опрацювати таку стратегію на 2002-2011 рр. як у загальнодержавному масштабі, так і в розрізі основних галузей та регіонів.

Основним змістом і спрямуванням, системним епіцентром нової економічної стратегії має стати створення реальних передумов для вирішення основного геополітичного завдання нашої держави - набуття спочатку асоційованого, а потім повного членства в Європейському союзі. Це диктує якісно нові вимоги передусім до нашої внутрішньої політики, покликаної утвердити в Україні європейську модель економічних та соціальних перетворень, загальноприйняті в розвинених державах стандарти науково-технічного прогресу, рівня і якості життя населення, демократії, гуманітарного розвитку, основні засади громадянського суспільства. Стратегія європейського вибору має розглядатися і як важливий стимул прискорення системних реформ, піднесення політичної та соціальної активності громадян.

Окреслюючи завдання післякризового періоду та ступінь участі в їх реалізації владних структур і органів місцевого самоврядування, я виходжу з того, що після парламентських виборів в Україні склалися принципово нові суспільно-політична ситуація та морально-психологічна атмосфера. З'явилися реальні надії на консолідацію суспільства, яка сьогодні вкрай необхідна, на посилення конструктивного компонента в стосунках між гілками державної влади, підвищення їх політичної відповідальності за стан справ у державі та суспільстві. У людей зростають упевненість у завтрашньому дні, віра в майбутнє. На всіх нас, і насамперед на Президента, Верховну Раду і Кабінет Міністрів, покладається висока місія - виправдати ці сподівання. Переконаний, що за доброї волі та спільних зусиль вона нам цілком під силу.

Економічне піднесення, яке було започатковане в другому півріччі 1999 р., протягом 2001 р. істотно посилилося. Приріст ВВП у 2001 р. становив 9,1%, що вдвічі більше, ніж передбачалося в Посланні Президента України до Верховної Ради України у 2000 р.. За 2000-2001 рр. ВВП зріс на 15,5%. Це дало змогу наблизитися до рівня 1995 р. Обсяги промислового виробництва збільшилися на 14,2, продукції сільського господарства - на 9,9, надання послуг торгівлі та ремонту - на 24,3%.

Основне завдання, що стоїть перед центральними та місцевими органами державної влади, - забезпечити у 2002-му і наступних роках необхідні передумови закріплення позитивних процесів в економіці, виведення її на траєкторію сталого зростання. Ідеться про стабільну щорічну динаміку збільшення ВВП на рівні 5-6% не лише в коротко- та середньо-, а й довгостроковій перспективі. Такі темпи мають супроводжуватися глибокими якісними зрушеннями, утвердженням нової соціально орієнтованої структурно-інноваційної моделі розвитку. Досягнуті останнім часом економічні результати дають змогу перевести завдання відповідної переорієнтації економіки в площину практичної реалізації.

1.1. Передумови економічного зростання

Економічне зростання у 2001 р. мало вагомі економічні та соціальні передумови. Це насамперед дія таких сприятливих об'єктивних чинників:

- продовження започаткованої в другій половині 1999 р. фази циклічного піднесення, в яку вступила українська економіка після економічної кризи 1990-1999 рр.;

- сприятлива зовнішньоекономічна кон'юнктура, яка зберігалася в I півріччі 2001 р. За оцінками Держкомстату України, минулорічне зростання ВВП майже наполовину забезпечене збільшенням експорту. У II половині 2001 р. спостерігалося істотне послаблення дії цього чинника;

- виправлення допущених у 1997-1998 рр. валютно-курсових диспропорцій та відхід від надмірної ревальвації гривні;

- використання вільних виробничих потужностей, які не діяли в роки економічної кризи, та надлишку кваліфікованої робочої сили.

На економічних підсумках минулого року позначилася результативність ринкових реформ попереднього періоду:

- утвердження критичної маси приватної власності та перехід (з 1999 р.) до грошової приватизації;

- сформування в основному інститутів та механізмів ринкового функціонування економіки;

- реструктуризація значної частини підприємств, поліпшення їх менеджменту, адаптації до ринкової кон'юнктури;

- проведення структурних реформ, у т. ч. земельної в аграрному секторі, зниження податкового навантаження та застосування механізмів пільгового кредитування;

- запровадження стимулів розвитку малого підприємництва, у т. ч. через зміни в його оподаткуванні, заходів з дерегуляції, упорядкування системи перевірок тощо;

- наведення порядку на енергоринку та істотне підвищення надійності енергозабезпечення;

- скорочення немонетарних розрахунків та платежів.

Відображенням результативності реформ є позитивна динаміка продуктивності праці, зокрема в промисловості. За даними Держкомстату України, у 1997 р. її індекс становив 107,1%, 1998 р. - 103,9, 1999 р. - 109,6, 2000 р. - 116,8, 2001 р. - 118,6%.

Відчутним був вплив на економічні результати 2001 р. грошово-кредитної політики Національного банку, зокрема зниження рівня інфляції з 25,8% у 2000 р. до 6,1% у 2001 р., підвищення монетизації української економіки (співвідношення між грошовим агрегатом М(3) і номінальним ВВП) відповідно з 18,9 до 22,6%, а також збільшення на 45,4% кредитів комерційних банків, що надавалися підприємствам реального сектора економіки.

У 2001 р. вперше відмічено тенденцію розширення внутрішнього ринку, зокрема, за рахунок зростання внутрішніх інвестицій та купівельної спроможності населення внаслідок випереджаючих темпів збільшення розмірів реальної заробітної плати та пенсій, прискореного погашення заборгованості з їх виплатою. У II половині 2001 р., коли послабився позитивний вплив експорту на економічну динаміку, основним чинником зростання ВВП стало розширення внутрішнього ринку.

1.2. Позитивні якісні зрушення Позитивні результати 2001 р. не обмежуються лише кількісними параметрами зростання. Минулий рік можна назвати, по суті, першим роком принципових якісних зрушень. Основні з них такі:

- на відміну від 2000 р., коли зростання ВВП (5,9%) супроводжувалося високими інфляційними процесами, у 2001 р. це збільшення (9,1%) відбувалося за нижчих темпів інфляції;

- відбувався перехід до інвестиційної моделі зростання. Протягом двох років спостерігалася відчутна активізація інвестиційного процесу. Приріст інвестицій в основний капітал істотно перевищував темпи зростання ВВП. У 2000 р. він досяг 6,5%, у 2001 р. - 17,2%;

- позитивна економічна динаміка супроводжувалася скороченням безробіття, яке на кінець 2001 р. становило 3,7% проти 4,2% на початку року. Реальні доходи населення зросли на 9,0%. Уперше за останні роки випереджаючими темпами підвищувалася реальна заробітна плата (на 19,3%). Це сприяло поліпшенню структури доходів населення, збільшенню (до 43%) частки оплати праці в структурі ВВП. Протягом року на 46,5% зріс середній рівень пенсій. На 43,9% скоротилася заборгованість із заробітної плати. Повністю погашено заборгованість з виплат пенсій;

- намітилися позитивні структурні зрушення в напрямі збільшення випуску продукції кінцевого виробництва. Галузі обробної промисловості відчутно випереджали за темпами розвитку паливно-добувні галузі (відповідно 17,2% та 3,3%). Питома вага обробної промисловості в загальних обсягах промислової продукції зросла з 65,1 до 72,1%, у т. ч. машинобудування - на 2,7 відсоткових пункта, харчової промисловості - на 4,2 відсоткових пункта. За два останні роки приріст обсягів виробництва машинобудування становив 37,0, харчової промисловості - 45,4, легкої - 55,2%;

- позитивно впливають на економіку якісні зрушення в сільському господарстві. За два роки обсяг виробництва тут збільшився на 20,7%, інвестиції (2002 р. - за попередніми оцінками) - на 80%. Сільськогосподарське виробництво дедалі більше набуває ознак експортно орієнтованої галузі;

- випереджаючі темпи зростання реальних доходів та купівельної спроможності населення, інвестицій, обсягів виробництва в машинобудуванні та соціально орієнтованих галузях промисловості засвідчують нову тенденцію

- розширення параметрів внутрішнього ринку. Підтвердженням цього є збільшення частки обороту роздрібної торгівлі у структурі ВВП: з 16,5% у 2000 р. до 27,4% у 2001 р.;

- уперше забезпечено позитивні зрушення у структурі зовнішньої торгівлі. За 2001 р. експорт електричних та механічних машин і обладнання зріс на 26,2%, продовольчих товарів - 32,4, тоді як металовиробів - на 3,9%. Імпорт електричних та механічних машин і обладнання збільшився на 22,5%;

- за експертними оцінками, знизився рівень тінізації української економіки: з 40% у 2000 р. до 34% у 2001 р. Частка бартеру в обсягах відвантаженої промислової продукції зменшилася з 17,1% на початку року до 8%;

- нарощування темпів економічної динаміки супроводжувалося зменшенням державного боргу з 37% від ВВП наприкінці 2000 р. до 31% на кінець 2001 р. Водночас відбувалося збільшення валових валютних резервів з 1,5 млрд. дол. США до 3,1 млрд. дол. Чисті резерви НБУ вперше перевищили 1 млрд. дол.

1.3. Кількісні параметри зростання

Валовий внутрішній продукт (ВВП). Його збільшення в реальному вимірі на 9,1% є узагальнюючим результатом 2001 р. Максимального показника (10,8%) досягнуто в II кварталі 2001 р. У III та IV кварталах мало місце уповільнення темпів. Протягом 2001 р. найбільше зростання валової доданої вартості спостерігалося в провідних видах економічної діяльності - обробній промисловості, оптовій та роздрібній торгівлі, сільському і лісовому господарстві, будівництві.

У 2001 р. обсяг ВВП становив 201,9 млрд. грн., тобто 4109 грн. у розрахунку на душу населення. У номінальному обчисленні це на 673 грн. більше, ніж у 2000 р.

Промисловість. Протягом 2001 р. ця галузь була головним рушієм економічного зростання. Її підприємствами вироблено продукції і надано послуг на 188,6 млрд. грн., що на 14,2% більше, ніж за 2000 р. У 2000 р. зростання проти попереднього року становило 13,2%. Найпозитивніша динаміка склалася в першому півріччі 2001 р.: зростання виробництва порівняно з відповідним періодом 2000 р. становило в I кварталі 17,8%, у II - 19,7%. Протягом II півріччя спостерігалася тенденція уповільнення темпів приросту виробництва проти попереднього року. У IV кварталі його обсяги збільшилися на 7,8%.

Найвищі порівняно з 2000 р. темпи зростання були в обробній промисловості (17,2%), де зосереджено майже три чверті всього промислового виробництва, зокрема в галузях, що формують внутрішній ринок, - харчовій, целюлозно-паперовій і поліграфічній, з виробництва деревини та виробів з неї.

Зміни реального ВВП (наростаючим підсумком у % до відповідного періоду попереднього року)

Випуск товарів народного споживання збільшився на 17,7%. На 18,8% зросло виробництво в машинобудуванні, де випереджаючими темпами розвивалися високотехнологічні галузі, зокрема виробництво устаткування для радіо, телебачення та зв'язку (на 34,6%), авіаційна промисловість (26,1%).

Істотно уповільнилися проти 2000 р. темпи випуску продукції на підприємствах металургії та металообробки.

Сільське господарство. Обсяг виробництва тут становив у 2001 р. 65,1 млрд. грн. У порівнянних цінах він зріс на 9,9%, у т. ч. в сільськогосподарських підприємствах усіх форм власності - на 19,9%, у господарствах населення - на 3,7%.

Загальний обсяг продукції рослинництва збільшився на 13%. У 2001 р. одержано 39,7 млн. т зернових культур, у т. ч. 21,3 млн. т пшениці. Валовий збір цукрових буряків зріс на 18,0%. Обсяг виробництва соняшнику скоротився на 34,9%.

Обсяги виробництва валової продукції тваринництва зросли на 5,3%, у т. ч. у сільськогосподарських підприємствах - на 8,6%, у господарствах населення - на 4,1%.

Рівень рентабельності в рослинництві підвищився з 30,8 до 36,2%, збитковість виробництва тваринництва зменшилася з 33,8 до 9,0%. Це, у свою чергу, істотно знизило тиск на ціни споживчого ринку.

Інвестиції та будівельна діяльність. За 2001 р. обсяги інвестицій в основний капітал зросли на 17,2%. Уведено в дію основних фондів (за фактичною вартістю) на 22,9 млрд. грн. з загального обсягу інвестицій в основний капітал на будівельні та монтажні роботи використано 46,3% від усіх освоєних коштів, на придбання машин та обладнання - 45,6%. Як і в попередні роки, основним джерелом інвестицій в основний капітал залишалися власні кошти підприємств (66,3%). За рахунок коштів Державного бюджету освоєно 1,7 млрд. грн., або 6,4% від загального обсягу інвестицій, місцевих бюджетів - 1,1 млрд. грн. (4,2% освоєних обсягів).

Незначна частка інвестицій в основний капітал освоєна за рахунок кредитів банків та інших позик - 2,7% від усіх капіталовкладень.

Обсяги введення в експлуатацію житла збільшилися на 8,6%. Водночас, як і раніше, більше половини житла (3405 тис. кв. м, або 58,5% від загального обсягу) уведено індивідуальними забудовниками і лише 11,8% - забудовниками державної форми власності (у 1995 р. - 23,1%). Це стримує темпи забезпечення житлом соціально незахищених верств населення.

Залишається актуальною проблема зменшення обсягів незавершеного будівництва. За два минулих роки введено в експлуатацію лише 298 об'єктів, включених до регіональних програм "Завершення недобудов", що становить лише 5,4% від загальної їх кількості.

Транспорт. Його підприємства збільшили обсяги перевезень вантажів на 1,1%, пасажирів - на 3,7%. Поліпшилися кількісні показники роботи залізниць, морського та річкового торговельного флоту, автомобільного та авіаційного транспорту.

Споживчий ринок. Оборот підприємств оптової торгівлі збільшився за 2001 р. на 27,8%, роздрібної - на 11,7, ресторанного господарства (громадського харчування) - на 8%. Зросла частка товарів вітчизняного виробництва, реалізованих через торгову мережу.

Зовнішньоекономічна діяльність. У 2001 р. на зовнішніх ринках зберігалася сприятлива для українських виробників ситуація. Незначна ревальвація обмінного курсу гривні не зашкодила експортерам, оскільки ще не до кінця було використано потенціал її девальвації протягом 1998-1999 рр.

За 2001 р. обсяги експорту товарів зросли на 11,6% проти попереднього року, імпорту - на 13,0%. Обсяги експорту нарощувалися за більшістю товарних груп. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами становило 2885,9 млн. дол. США, у т. ч. товарами - 489,6 млн. дол. (у 2000 р. - 616,5 млн. дол.).

Іноземні інвестиції. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 1 січня 2002 р. становив 4406,2 млн. дол. США. Інвестиції надійшли зі 113 країн. 57,7% від загального обсягу прямих інвестицій припадає на такі країни: США - 16,6%, Кіпр - 10,8, Великобританія - 9,5, Нідерланди - 8,4, Росія - 6,7, Німеччина - 5,7%. Інвестиційно найпривабливіші харчова промисловість та переробка сільськогосподарських продуктів - 795,9 млн. дол. (18,1% від загального обсягу інвестицій), оптова торгівля і посередництво в торгівлі - 648,1 млн. дол. (14,7%), фінансова діяльність - 361,3 млн. дол. (8,2%), машинобудування (виробництво машин, електричного, транспортного та електронного устаткування) - 345,6 млн. дол. (7,8%).

Іноземні інвестиції вкладено у 8168 об'єктів. Майже 80% їх отримали підприємства м. Києва (1522,0 млн. дол.), Автономної Республіки Крим (162,9 млн. дол.) та семи областей: Київської - 351,1 млн. дол., Донецької - 334,8 млн., Дніпропетровської - 311,9 млн., Запорізької - 249,6 млн., Одеської - 236,0 млн., Львівської - 168,4 млн., Харківської - 166,5 млн. дол.

Ціни і тарифи. Індекс споживчих цін (індекс інфляції) у 2001 р. становив 106,1%, індекс цін виробників промислової продукції - 100,9%. На споживчому ринку ціни (тарифи) на продовольчі товари та послуги зростали швидше, ніж на непродовольчі товари (відповідно на 7,9, 5,3 та 0,2%).

Індекси споживчих цін (грудень до грудня попереднього року)

Бюджет. За попередніми даними, Зведений бюджет України у 2001 р. виконано за доходами на 102,0%, видатками - на 104,9%, у т. ч. Державний бюджет - за доходами на 92,8%, видатками - на 86,5%. Дефіцит Зведеного бюджету становить 1263,6 млн. грн. (0,6% від ВВП), Державного - 1325,5 млн. грн. (0,6% від ВВП).

Грошові доходи населення. Номінальні грошові доходи населення збільшилися за 2001 р. на 25,2%, реальні - на 9,0%. Номінальна заробітна плата одного працівника зросла на 35,2%, реальна - на 19,3%. На 43,9% скоротилася сума заборгованості з виплати заробітної плати.

Протягом 2001 р. тричі підвищувалися розміри трудових пенсій: з 1 лютого - на 8%, 1 квітня - у 1,4 раза та з 1 серпня - у середньому більш як на 8%.

У березні 2001 р. було підвищено заробітну плату працівникам усіх бюджетних установ, закладів та організацій незалежно від відомчого підпорядкування (у середньому на 25-30%). З 1 вересня ще на 15% збільшено заробітну плату освітянам, а також у середньому більш як удвічі збільшено стипендії студентам вищих і професійних закладів освіти, курсантам. З 1 жовтня встановлено щомісячні надбавки до посадових окладів працівникам органів внутрішніх справ, а також дозволено встановлення надбавок (до 50%) до посадових окладів журналістів державних та комунальних засобів масової інформації. З 1 січня 2001 р. у середньому на 50% збільшено розміри державної допомоги сім'ям з дітьми. Завдяки збільшенню в липні 2001 р. рівня забезпечення прожиткового мінімуму втричі зросла кількість сімей, які мають право на державну допомогу.

Висновки. Аналіз кількісних та якісних зрушень в українській економіці засвідчує, що основні завдання економічної політики на 2001 р., визначені в Посланні Президента України до Верховної Ради за 2000 р., значною мірою реалізовані. Результати розвитку економіки у 2001 р. підтвердили зроблений у Посланні висновок про зупинення її кризового падіння, стабілізацію та вихід на шлях зростання. Започатковано позитивні якісні зрушення та деяке поліпшення соціальних параметрів. Водночас в економіці залишається ще багато нерозв'язаних проблем. Наслідки глибокої економічної кризи 1990-1999 рр. подолано ще не повністю. Життєвий рівень населення лишається низьким. Повільно усуваються системні деформації, допущені в попередній період. Повільно відбуваються технічне та технологічне оновлення виробництва, інноваційний процес. Даються взнаки й інші складнощі та суперечності вітчизняної економіки.

2.1. Прогнози економічної динаміки

Як передбачалося прогнозними оцінками, економічна кон'юнктура 2002 р., особливо в I півріччі, буде складною. Кабінет Міністрів має виходити з того, що екстенсивні чинники економічного зростання 2000-2001 рр. значною мірою себе вичерпали. Ідеться про використання результатів глибокої девальвації гривні в 1997-1999 рр., освоєння резервних виробничих потужностей, що простоювали в роки економічної кризи, винятково сприятливу зовнішньоекономічну кон'юнктуру.

Позначилася і дія циклічної закономірності. Під її впливом протягом 25 місяців (з травня 1999 р.) відбувалося щомісячне нарощування темпів промислового виробництва. Пік висхідної динаміки було пройдено в травні 2001 р. Далі темпи істотно уповільнилися.

Потрібно враховувати і зрослу статистичну базу порівнянь. Якщо в січні 2001 р. приріст промислового виробництва становив 21,5%, то в грудні 2001 р. до грудня 2000 р. - усього 1,8%. Таке зіставлення дає підстави прогнозувати в I півріччі 2002 р. зниження темпів приросту промислового виробництва.

Передбачається, що в II півріччі зростання промислового виробництва прискориться. Загалом у 2002 р. (за оцінками Кабінету Міністрів) темпи зростання ВВП порівняно з 2001 р. утратять циклічне прискорення і ввійдуть у стадію сталого протікання. Вони зменшаться з 9 до 6%. Є розрахунки, які вказують на те, що у 2003 р. темпи економічного зростання прискоряться на 1-2%. Така динаміка не виходить за межі завдань економічного зростання, визначених у Посланні Президента України до Верховної Ради за 2000 р..

Зміни обсягів промислового виробництва (наростаючим підсумком у % до відповідного періоду попереднього року)

З урахуванням зазначених ускладнень економічної ситуації 2002 р. ключовими завданнями виконавчої та законодавчої влади, і насамперед Кабінету Міністрів, є утвердження в Україні сприятливого інвестиційного клімату, ефективної системи стимулювання конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, розвитку приватного підприємництва, зниження податкового тиску, розширення внутрішнього ринку.

2.2. Оновлення основних фондів

Характерною ознакою 2001 р. стала інвестиційна модель розвитку. Вартість основних фондів підприємств, установ та організацій станом на 1 січня 2001 р. становила 828,8 млрд. грн., що на 7,1% більше, ніж у 1991 р.

Структура основних фондів за видами економічної діяльності

Найбільший обсяг основних фондів зосереджено на підприємствах та в організаціях таких видів економічної діяльності, як промисловість - 285,5 млрд. грн. (34,4% від загальної вартості), операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам - 167,6 млрд. грн. (20,2%), транспорт і зв'язок - 113,4 млрд. грн. (13,7%), сільське господарство, мисливство та лісове господарство - 97,5 млрд. грн. (11,8%), освіта - 45,3 млрд. грн. (5,5%).

Структурні перетворення в економіці зумовили зміни структури основних фондів за формами власності. Якщо в 1994 р. 59,1% основних фондів перебували у власності держави, 26,7% - у колективній власності, 7,7% - у приватній та 6,2% - у комунальній, то тепер підприємствам колективної форми власності належать 342,2 млрд. грн. основних фондів (41,3% від загального обсягу), державної - 270,5 млрд. грн. (32,6%), комунальної - 181,1 млрд. грн. (21,9%) та приватної - 33,1 млрд. грн. (4,0%).

На державних підприємствах найбільші обсяги основних фондів припадають на транспорт (32,6%) та промисловість (31,6%); колективної форми власності - на промисловість (52,4%); комунальної та приватної форм власності - на операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам (відповідно 53,5 та 48,1%), на підприємствах приватної форми власності - також на сільське господарство (42,4%).

Незважаючи на несприятливі економічні умови, фізичний обсяг основних фондів зберігав за роки незалежності тенденцію зростання (за винятком 1995 та 1996 рр.).

Збільшенню фізичного обсягу основних фондів сприяло деяке перевищення ступеня їх оновлення над ступенем ліквідації. Оновлення основних фондів значною мірою залежить від інвестиційної ситуації, яка була в ці роки досить нестабільною. Пік інвестиційної кризи, пов'язаної із слабким відтворенням основного капіталу, пройдено в 1994-1996 рр. У 1997-2001 рр. відбувалося щорічне зростання вартості основних фондів. У цей період обсяги інвестицій в основний капітал (у порівнянних цінах) у 1998 р. зросли на 6,1%, у 1999 р. - на 0,4, у 2000 р. - на 14,4, у 2001 р. - на 17,2%. Потрібно враховувати і те, що в багатьох галузях за роки реформ відбулося якісне оновлення значної частини діючих підприємств і організацій.

Зазначене не зменшує актуальності політики Верховної Ради та Кабінету Міністрів України щодо технічного переоснащення та модернізації діючих підприємств. У цьому питанні насамперед привертає увагу низький рівень списань та, відповідно, оновлення діючого виробництва.

Якщо в 1994-1996 рр. коефіцієнт уведення основних фондів становив 1,77, а коефіцієнт ліквідації - 2,10, то в 1997-2000 рр. це співвідношення змінилося відповідно до 2,32 і 0,71. Це означає, що в певний період інвестування економіки набуло, головним чином, екзогенного характеру (за рахунок залучених коштів інвестуються переважно нові об'єкти), що зумовлює продовження середнього терміну експлуатації основних фондів. На кінець 2000 р. ступінь зношення основних виробничих фондів становив 47,5%, у т. ч. в промисловості - 48,8, у сільському господарстві - 48,3, на транспорті - 50,1%; ступінь зношення невиробничих основних фондів сягав у житловому господарстві 29,4%, у комунальному господарстві і побутовому обслуговуванні - 46,6, у сфері охорони здоров'я - 37,8%.

З урахуванням значущості зазначених проблем Кабінет Міністрів має:

- опрацювати заходи, спрямовані на реформування амортизаційної системи. Амортизаційна політика не може підпорядковуватися, як це має місце, бюджетному споживанню, а повинна сприяти прискореному відновленню основних фондів. Відповідно потрібно забезпечити прийняття Закону "Про амортизацію";

- опрацювати галузеві та регіональні програми модернізації/ліквідації аварійно небезпечних будівель та споруд. Пропонується утворити спеціальну урядову комісію з цих питань;

- ужити заходів для істотного вдосконалення статистики основних фондів, у т. ч. створити систему комплексного обстеження її наявності та руху.

2.3. Суперечності бюджетної сфери

У 2001 р., як і в попередньому, зберігалася істотна невідповідність динаміки ВВП та надходжень до бюджету. При зростанні реального ВВП на 9,1% до Державного бюджету надійшло 38,9 млн. грн., тобто 92,8% від річних призначень. Виконання Державного бюджету (загального та спеціального фондів) без урахування надходжень від приватизації державного майна становило 99,8% від річних призначень. Реальні доходи Зведеного бюджету зменшилися порівняно з 2000 р. на 3,3%, Державного бюджету - на 5,6%.

Планові надходження до бюджету від приватизації державного майна виконані лише на 37%. Менше запланованого надійшло податку на прибуток - 95,2%, податку на додану вартість - 89,0%, акцизного збору з вітчизняних товарів - 90,5% та з увезених на територію України - 75%.

Значний вплив на зниження рівня доходів мали:

- списання заборгованості підприємств з податків та інших обов'язкових платежів до бюджету згідно з Законом "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами" (на 1 листопада 2001 р. було списано 14,9 млрд. грн.);

- прийняття Верховною Радою законодавчих актів, спрямованих на введення нових та розширення чинних пільг, не врахованих при підготовці проекту бюджету. У 2001 р. було прийнято 10 законодавчих актів, якими внесено зміни та доповнення до Закону "Про податок на додану вартість"; більшість з них передбачає розширення кола пільг як для окремих галузей економіки, так і окремих платників податків та товарів (робіт, послуг);

- існування цілого ряду пільг для сільгоспвиробників. Зокрема, Закон "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" передбачає пільговий режим імпорту комплектуючих та запчастин до сільгосптехніки;

- розширення переліку вільних (спеціальних) економічних зон. В Україні функціонує 12 вільних економічних зон та 5 територій пріоритетного розвитку, 4 технологічні парки. Тенденція постійного збільшення таких пріоритетних регіонів та зон, яким на законодавчому рівні надано податкові пільги, спричиняє значні бюджетні втрати.

Чинна система пільг деформує бюджетну систему держави, робить її неефективною і корумпованою. Тільки у 2001 р. згідно з прийнятими законами загальна сума фактично наданих платникам податків пільг збільшилася майже на 24%. У результаті бюджет недоотримав 5,7 млрд. грн.

Пільгова система ставить у нерівне становище товаровиробників, підриваючи цим основні засади ринкової економіки. Так, пільгами з ПДВ, які в кілька разів перевищують відповідні бюджетні надходження, користуються 12% зареєстрованих платників податків, з акцизного збору - 11,9, з плати за землю - 13,3, податку на прибуток - 5%.

Ліквідація такої системи - нині найактуальніша проблема бюджетної сфери. Її розв'язання дасть реальну можливість, з одного боку, значно знизити податковий тиск на всіх платників податків, а з іншого - зробити бюджетну систему України справедливою і прозорою, забезпечити відчутне зростання її надходжень.

Чинне законодавство породжує бюджетні суперечності й іншого характеру. Ряд законодавчих актів прямо встановлює конкретний рівень бюджетних видатків у відсотках до ВВП. Загальна сума тільки таких видатків (на освіту, оборону, охорону здоров'я, науково-технічну діяльність, розвиток культури тощо) сягає 34,7% ВВП і в 1,2-1,3 раза перевищує доходи Зведеного бюджету. Така ситуація дискредитує бюджетний процес, робить його нереальним. Тому Верховній Раді необхідно невідкладно її виправити.

Суперечності бюджетної сфери істотно поглибилися у 2002 р. Законом "Про Державний бюджет України на 2002 рік" встановлено доходи державного бюджету в сумі 45,39 млрд. грн. При цьому його дефіцит затверджено в розмірі 4,2 млрд. грн., що становить 1,7% від ВВП (без урахування надходжень від приватизації державного майна), або 9,2% від доходної частини.

Передбачається, що у 2002 р. основним джерелом фінансування дефіциту Державного бюджету будуть надходження від приватизації державного майна (5,75 млрд. грн.). Проте, виходячи з досвіду виконання завдань з приватизації в минулі роки та наявності ряду ризиків, не виключається ймовірність недоотримання майже половини цієї суми.

Крім того, на доходи та видатки Державного бюджету 2002 р. впливатимуть і інші чинники:

- податкові пільги, зокрема для підприємств гірничо-металургійного комплексу. Верховна Рада прийняла закон про дальший його розвиток, яким передбачено продовження пільгового режиму оподаткування підприємств галузі до 1 січня 2003 р. Тим часом дія цього закону не врахована при формуванні доходної частини бюджету на 2002 р.;

- наявність невідшкодованого податку на додану вартість у сумі близько 6 млрд. грн.;

- платежі з обслуговування державного боргу, які мають становити близько 4 млрд. грн.

З урахуванням цих обставин Кабінет Міністрів та Верховна Рада мають невідкладно опрацювати ефективні заходи щодо забезпечення безумовного виконання Державного бюджету на 2002 р.. Ключовим завданням є щонайшвидше прийняття Податкового кодексу як гарантії стабільності податкового законодавчого поля, а також відродження довіри до державних цінних паперів на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Кабінет Міністрів повинен забезпечити органічний зв'язок стабілізаційних заходів у сфері державних фінансів і фінансів підприємств та організацій, підвищення їх прибутковості, а також зменшення дебіторської та кредиторської заборгованості.

2.4. Розвиток грошово-кредитної сфери

Грошово-кредитна політика. Особливості зростання економіки у 2001 р. визначили і зміст грошово-кредитної політики. Динаміка економічного зростання створила нові умови здійснення монетарної політики і змінила характер взаємозалежності між основними макроекономічними параметрами. Найхарактернішими в цьому плані є зміни в співвідношенні динаміки ВВП, темпів зростання грошових агрегатів та інфляції. Економіка набула властивості поглинати гроші (у більших обсягах) без зростання темпів інфляції. Якщо у 2000 р. при зростанні ВВП на 5,9% монетарна база збільшилася на 40%, а рівень інфляції становив 25,8%, то у 2001 р. ці показники дорівнювали відповідно 9,1, 37,4 і 6,1%.

Зміцнення валютного курсу гривні. Торік ситуація на валютному ринку була стабільною. Перевищення пропозиції валюти над попитом на міжбанківському валютному ринку України (середньоденний попит на валюту становив 43,67 млн. дол. США, приріст - 15,48%, у той час як середньоденна пропозиція становила 51,66 млн. дол. США, приріст - 16,59%) створювало умови для поступового зміцнення гривні відносно провідних валют, зокрема долара США. За таких умов діяльність НБУ в рамках політики регульованого плаваючого валютного курсу зводилася до нейтралізації надлишкової ревальвації гривні.

Протягом 2001 р. номінальна ревальвація гривні до долара США становила 2,7%, а реальна - 4,5%. Основними джерелами валютних надходжень були: перевищення експорту над імпортом, перевищення надходжень поточних трансфертів над виплатами, а також зростання обсягів валютних кредитів, наданих як вітчизняними комерційними банками нерезидентам, так і зарубіжними комерційними банками резидентам.

Структура операцій на валютному міжбанківському ринку України порівняно з 2000 р. характеризувалася передусім зростанням частки російського рубля (у середньому з 17 до 22%), а також євро (плюс марка ФРН) (у середньому з 2-3% до 5-6%). Відповідно зменшилася частка долара США (до 72-73%).

З початку року внаслідок активних інтервенцій НБУ на МБВБ у валютні резерви було придбано 2116 млн. дол. США (за мінусом інтервенцій на продаж 402 млн. дол. США). Крім того, резерви НБУ поповнювалися за рахунок надходжень від міжнародних фінансових організацій та клієнтів. Таким чином, обсяг ліквідних міжнародних резервів НБУ становив 3130 млн. дол. США, збільшившись на 1635 млн. дол. Цим забезпечується фінансування імпорту товарів та послуг протягом 9 тижнів проти 4 тижнів у 2000 р. Це найвищий показник за останнє десятиріччя.

Чисті міжнародні резерви НБУ становлять, на відміну від попередніх років, позитивну суму - 1147 млн. дол. США, збільшившись порівняно з 2000 р. на 1743,3 млн. дол.

У 2001 р. зменшились обсяги чистих зовнішніх активів комерційних банків. Якщо наприкінці 1999 р. вони становили 505 млн. дол. США, у 2000 р. - 537 млн., то за результатами 2001 р. - 270 млн. дол. Причому зменшення відбувалось за рахунок зростання зобов'язань. Таким чином, чисті зовнішні активи всієї банківської системи зростали протягом 2001 р. в основному за рахунок збільшення міжнародних резервів НБУ.

Чинники інфляції. Низькі порівняно з попередніми роками темпи інфляції є наслідком відчутних змін у системі залежності рівня інфляції від чинників, які її зумовлюють.

Протягом 2001 р. змінилося співвідношення ступенів впливу на ціни споживчого ринку між монетарними чинниками, обмінним курсом гривні, сезонними коливаннями та рівнем насиченості ринку товарами та послугами. Монетарна складова інфляції виявилася незначною. Так, лише різкий сплеск динаміки обсягів монетарної бази в грудні 2000 р., викликаний динамікою коштів Уряду на рахунках НБУ (протягом грудня 2000 р. монетарна база зросла на 7,2%), призвів до відносного прискорення інфляції в грудні 2000 р. - січні 2001 р. (2,6%); у 2001 р. це спричинило створення додаткового стимулу інфляції.

Збільшення насиченості споживчого ринку основними продовольчими товарами (хліб та хлібопродукти - 12,5% у структурі споживання, цукор - 3,8, картопля - 2,9, молочні продукти - 5,8%) зупинило тиск на інфляцію. Так, урожай зернових та виважена експортна політика Уряду щодо їх реалізації не тільки запобігли можливому зростанню цін на групу товарів, а й зумовили їх зниження на товари, прямо залежні від цін на зерно. Загальна питома вага цієї групи у структурі споживання становить 19,2%, тому девальвація в її межах мала велике значення. Протягом року ціни на хліб та хлібобулочні вироби знизилися на 6,7%, на цукор - на 4 і на картоплю - на 32,1%.

Стабільність цін на енергоносії та цінових відносин у процесі імпорту енергоносіїв на фоні укріплення гривні були головними чинниками низьких темпів приросту цін виробників промислової продукції у 2001 р. (0,9%).

Привертає також увагу нейтральність чинника адміністративного регулювання цін. Зважаючи на значну питому вагу тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги транспорту і зв'язку в структурі споживання, можна вважати, що найбільш вагомий неринковий чинник ціноутворення у 2001 р. було виключено.

Розгляд головних чинників інфляції вказує на те, що в період економічного зростання Україна вийшла у 2001 р. на етап розвитку з відносно низькими для перехідної економіки темпами інфляції.

Розвиток банківської системи. Вихід на траєкторію сталого економічного зростання неможливий без нормальної взаємодії фінансового, насамперед банківського сектора з реальною економікою.

Розвиток банківської системи в період пожвавлення вітчизняної економіки загалом відповідав нагальним її потребам. Банківська система всупереч багатьом прогнозам не зазнала системної кризи після банкрутства та початку ліквідації банку "Україна", хоча це негативно вплинуло як на загальний імідж банківської справи, так і на довіру пересічних громадян до системи комерційних банків.

За 2001 р. чисті активи (загальні активи за мінусом сформованих резервів за активними операціями) збільшились на 28,2% і становили 47229,3 млн. грн.

Позитивним у діяльності банків є зростання довгострокового кредитування, яке збільшилось на 73,2% (за 2000 р. - на 36%), а також поліпшення якості кредитного портфеля. Проблемні кредити (прострочені і сумнівні) порівняно з початком року зменшились на 28,6%, а їхня частка в кредитному портфелі скоротилася з 11,4% до 6%.

Кредити, надані комерційними банками на розвиток економіки, зросли на 45,4% (з 19,1 млрд. до 27,8 млрд. грн.). При цьому простежувалася позитивна тенденція випереджаючого зростання питомої ваги кредитів, наданих у національній валюті (на 51,0%), порівняно з їх зростанням в іноземній валюті (39%). За підсумками минулого року частка кредитів суб'єктам господарювання в національній валюті становила 55,6%, в іноземній - 44,4%. На початку 2001 р. ці показники дорівнювали 54 і 46%, у той час як на початку 2000 р. ще переважали валютні кредити. Це засвідчує, що економічні агенти надають перевагу гривневому кредитуванню, незважаючи на розрив, який виник між ставками кредитування в національній та іноземній валюті при ревальвації курсу гривні на 2,5%.

Середньозважені відсоткові ставки за гривневими кредитами зменшилися за минулий рік на 7,7 відсоткових пункта (з 37,3% річних у грудні 2000 р. до 29,6% у грудні 2001 р.), аналогічні ставки за кредитами в іноземній валюті - на 4,4 пункта (з 16% річних у грудні 2000 р. до 11,6% у грудні 2001 р.).

Водночас можна зробити висновок і про досить слабкий вплив зниження ставки рефінансування НБУ, що неодноразово зменшувалася (з 27% у січні до 12,5% у грудні), на процентну політику у сфері кредитування вітчизняної економіки комерційними банками.

Національний банк України проводив у 2001 р. операції з мобілізації коштів банків на різні терміни через відповідні інструменти на загальну суму 7,9 млрд. грн. На підтримання ліквідності банківської системи протягом року шляхом рефінансування банків було спрямовано коштів на загальну суму 2,5 млрд. грн.

Таким чином, у 2001 р. спостерігалась стійка тенденція зростання активів, капіталу та зобов'язань банків України, що позитивно вплинуло на розвиток банківської системи і сприяло економічному зростанню. Однак за незаперечних позитивних змін для банків залишається дуже актуальною проблема підвищення рівня їх фінансової стійкості, зміцнення довіри в населення, зменшення різноманітних ризиків, властивих банківському бізнесу в Україні. Аналіз засвідчує наявність відчутних інституційних обмежень зниження відсоткових ставок. Вони зумовлені високими трансакційними витратами комерційних банків за відносно невеликих банківських капіталів. Даються взнаки наявні ризики господарювання, невідповідність законодавчих та регулятивних умов функціонування суб'єктів економічної діяльності потребам економіки, що починає зростати. Залишається низьким, хоча і прискорено зростає, рівень заощаджень фізичних осіб у національній валюті (усього 6,4 млрд. грн., або 132 грн. на одну особу). Цим частково зумовлений і слабкий зв'язок відсоткових ставок комерційних банків з рівнем інфляції. Потрібно враховувати й те, що зниження відсоткових ставок за кредитами, які надаються комерційними банками в реальну економіку, можливе за помітного поліпшення загальних умов господарювання, інвестиційного та підприємницького клімату, внесення назрілих змін до податкової системи та законодавчих актів, які виведуть відносини між кредиторами та позичальниками на рівень цивілізованих стандартів. Для підвищення довіри населення необхідне очищення системи від фактично збанкрутілих банків та інших дестабілізуючих елементів.

2.5. Приватизація

За 2001 р. змінили форму власності в процесі приватизації 6048* об'єктів (26,0% державної та 74,0% комунальної форм власності). Це на 15,8% більше, ніж за попередній рік. Переважно це були об'єкти груп А - 5091 та Д - 676. Об'єктів груп В, Г приватизовано 107, Ж - 174.

Від продажу об'єктів державної власності отримано близько 2,2 млрд. грн. Протягом року було приватизовано 6 обленерго, зупинено практику розпорошення державних пакетів акцій стратегічно важливих підприємств у процесі їх продажу, істотно підвищено якість і прозорість проведення конкурсів та міжнародних тендерів.

Водночас темпи приватизаційного процесу ще значно відстають від завдань, визначених Державною програмою приватизації на 2002-2002 рр. Зокрема, не виконується план надходжень до державного бюджету коштів від приватизації державного майна. У 2001 р. його виконано лише на 37,3%.

Це наслідок насамперед загальних недоліків приватизаційного процесу:

- необґрунтовано великого переліку підприємств, приватизація яких заборонена;

- недосконалості законодавчої бази приватизації (не врегульовано питання статусу майна та особливостей управління майном державних та національних холдингових і акціонерних компаній, не визначено правового статусу майна, яке не підлягає приватизації, але внесене до статутних фондів акціонерних товариств, утворених шляхом корпоратизації, не визначено основних засад управління корпоративними правами держави);

- великої кількості збиткових державних підприємств, їх незадовільного фінансового стану, кредиторської заборгованості, зношеності основних фондів;

- реалізації майна поза приватизаційними процесами; у 2001 р. значно зросли обсяги майна, яке перебувало в податковій заставі і було реалізоване промисловим інвесторам за рішенням судових органів без застосування прозорих схем приватизації. Таким чином вилучено майна на 1,8 млрд. грн., у т. ч. на 1,2 млрд. грн. - за процедурами податкової застави. Загальна вартість заставленого майна нині перевищує 8 млрд. грн.;

- невідпрацьованості тарифної політики, інших механізмів державного регулювання об'єктів монопольних утворень, що приватизуються;

- недостатньої передприватизаційної підготовки об'єктів приватизації, зокрема у сферах електроенергетики та телекомунікацій;

- недосконалості дій органів приватизації при визначенні способів та термінів проведення конкурсів, розмірів пакетів акцій, що пропонуються на продаж. Фондом державного майна у 2001 р. було оголошено 220 конкурсів з продажу пакетів акцій ВАТ, але укладено лише 64 договори купівлі-продажу на 1706,57 млн. грн. Відношення вартості проданих пакетів акцій до початкової їх вартості становить 53% проти 67,8% у попередньому році;

- низької якості корпоративного управління, недооцінки державних активів, слабкої захищеності акціонерів від протиправних дій менеджменту та органів державного управління, що значно знижує інтерес інвесторів навіть до привабливих об'єктів приватизації.

Кабінет Міністрів разом з Фондом державного майна зобов'язані вжити невідкладних та ефективних заходів для усунення зазначених недоліків. Ключовим завданням приватизаційної політики у 2002 р. має бути продовження приватизації об'єктів, які мають стратегічне значення, та підприємств-монополістів за індивідуальними планами шляхом продажу контрольних пакетів акцій промисловим інвесторам, поліпшення підготовки об'єктів до продажу.

У 2002 р. Фонд державного майна має забезпечити надходження до Державного бюджету 5750 млн. грн. від приватизації державного майна. Основним джерелом отримання цих коштів має бути продаж:

- пакета акцій ВАТ "Укртелеком";

- контрольних пакетів акцій 12 енергорозподільчих компаній;

- пакета акцій 7 енергорозподільчих компаній;

- пакета акцій холдингової компанії "Укррудпром".

Кабінету Міністрів та Фонду державного майна необхідно:

- посилити гарантії інвесторам шляхом забезпечення прозорості приватизаційних процесів, прискорення розроблення та прийняття законодавчих актів, які внеможливлять паралельну тіньову приватизацію об'єктів державної та комунальної власності і відчуження їх активів за борги (зокрема, законів "Про акціонерні товариства", "Про управління об'єктами державної власності" та Кодексу корпоративного управління);

- активізувати і впорядкувати роботу з підготовки об'єктів до приватизації. Особливу увагу при цьому потрібно звернути на реструктуризацію боргів, установлення прозорих схем регулювання тарифів монопольних утворень, передачу об'єктів соціальної сфери до комунальної власності. Слід прискорити прийняття Закону "Про корпоратизацію підприємств";

- забезпечити своєчасне розроблення і прийняття Державної програми приватизації на 2003-2005 рр., акцентувавши в ній увагу на приватизації об'єктів транспорту, телекомунікацій, паливно-енергетичного та військово-промислового комплексів, а також раніше створених холдингів. Програма має обов'язково базуватися на галузевих програмах реформування цих монопольних утворень;

- забезпечити інвестиційну спрямованість приватизації, що виключало б використання отриманих коштів на поточні витрати бюджету.

2.6 Розвиток фондового ринку

У 2001 р. обсяги торгів цінними паперами зросли в 1,5 раза і становили 42 млрд. грн. Додатково на 14,5 млрд. грн. випущено акцій. Нині власниками іменних цінних паперів є 17,2 млн. фізичних осіб.

Водночас фондовий ринок України ще не став ефективним засобом залучення інвестицій у реальний сектор економіки, перерозподілу капіталу на користь ефективних галузей економіки, не відновлена довіра інвесторів до державних цінних паперів. Понад 40% від загальних обсягів торгів становить торгівля векселями. Майже не використовуються похідні цінні папери, випуск яких може зменшити потребу в грошових коштах, дуже слабо розвинутий вторинний ринок корпоративних акцій та облігацій.

Реальне залучення коштів від емісії корпоративних цінних паперів становить лише 17% від загальної їх емісії. Зросло (проти минулого року) від'ємне сальдо залучення і вилучення іноземних портфельних інвестицій. Капіталізація ринку акцій не перевищує 27% від ВВП. За цими показниками Україна поступається більшості країн Східної Європи, Балтії та Росії. Частка корпоративних облігацій хоча і збільшилася, але становить лише 0,3% загального обсягу цінних паперів. За міжнародною класифікацією, фондовий ринок України належить до найнижчого рівня, так званих "граничних ринків".

На організованих ринках обертаються цінні папери менш як 1% емітентів. Обсяги торгів на організованому ринку становлять усього 7%, у т. ч. на біржовому - 2%. Більшість угод з цінними паперами здійснюється за межами України. Зменшується частка доходів населення, що вкладаються в цінні папери. Наприкінці 2001 р. вона була в межах 4%, у той час як вклади населення в комерційні банки майже подвоїлися.

Усе це засвідчує серйозні недоліки в роботі Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Самоусунувся від активної роботи в розбудові фондового ринку і Кабінет Міністрів. Для виправлення зазначених прорахунків Уряд і Комісія повинні:

- прискорити формування законодавчої бази розвитку фондового ринку України, доопрацювати та забезпечити (разом з Верховною Радою) прийняття законів "Про акціонерні товариства", "Про електронні документи та електронний документообіг", "Про емісійні цінні папери та фондовий ринок";

- активізувати роботу Координаційної ради з питань політики фінансового сектора, прискорити створення спеціального уповноваженого органу у сфері регулювання ринку фінансових послуг;

- сприяти реорганізації інвестиційних фондів та компаній, створених для забезпечення приватизаційних процесів, активізувати роботу з формування нормативно-правової бази відповідно до Закону України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)";

- створити дієвий механізм обліку прав власності на цінні папери, забезпечити ефективну роботу Національної депозитарної системи;

- створити організаційно-правові основи заснування та розвитку потужних пенсійних фондів, страхових компаній, орієнтованих на залучення заощаджень населення, інвестування їх у надійні цінні папери;

- активізувати роботу з випуску облігацій внутрішніх місцевих позик під конкретні інвестиційні проекти.

2.7. Розвиток конкуренції та обмеження монополізму

В Україні в основному завершено створення цілісної нормативно-правової бази реалізації конкурентної політики держави. Водночас організаційне забезпечення заходів конкурентної політики відстає від програмних завдань, визначених Президентом України. Не створено сучасної системи державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, зокрема національних регуляторних комісій на транспорті та в галузі зв'язку. Не достатньо ефективно працюють уже створені регуляторні органи, зокрема в паливно-енергетичному комплексі. Не вирішено проблеми роздержавлення природних монополій, упровадження моніторингу та дієвих механізмів їх державного регулювання, ефективної тарифної політики. Унаслідок цього на окремих галузевих ринках зберігається високий рівень монополізації, необґрунтовано завищуються ціни. Це стосується насамперед енергетики, сфери транспортних та житлово-комунальних послуг, телекомунікацій, ряду інших галузей.

Кабінет Міністрів не забезпечив відчутне зниження частки продукції природних монополій у структурі ВВП. Недостатнім є рівень кадрового, фінансового та матеріально-технічного забезпечення органів, що здійснюють державну політику у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму.

З огляду на це у 2002 р. необхідно забезпечити:

- повне здійснення заходів, визначених на цей рік Указом Президента України "Про основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки";

- створення національних комісій з питань регулювання діяльності природних монополій у галузях транспорту і зв'язку;

- розроблення і впровадження нових нормативних актів щодо формування цін і тарифів на послуги суб'єктів природних монополій, нормування витрат і втрат, що стимулювало б оптимізацію витрат виробництва, формування дієвих механізмів контролю за віднесенням їх на собівартість продукції (послуг), підвищення інвестиційної та приватизаційної привабливості об'єктів;

- запровадження механізмів обов'язкового інформування про результати господарської діяльності та фінансово-майнового стану суб'єктів, які посідають монопольне становище на ринку;

- уведення в систему державного прогнозування щорічних завдань щодо зниження частки продукції монопольних утворень у ВВП, здійснення постійного та прозорого моніторингу цього процесу;

- розроблення та розгляд Верховною Радою Конкурентного процесуального кодексу України.

2.8. Поглиблення міжрегіональних відмінностей

У 2001 р. в усіх регіонах України відзначено зростання промислового та сільськогосподарського виробництва, реальних доходів населення. Проте значними залишаються диспропорції в соціально-економічному розвитку регіонів.

Це стосується співвідношення між максимальним та мінімальним показниками випуску промислової продукції на душу населення у різних регіонах. За 9 місяців 2001 р. воно досягло 11,9 раза (за аналогічний період 2000 р. - 13,5 раза).

Спостерігаються значна асиметрія та розпорошеність у регіональному розподілі інвестицій в основний капітал, у т. ч. за рахунок коштів державного бюджету: в Донецьку, Київську, Луганську, Одеську області та м. Київ спрямовано 66,5% від загального обсягу державних капіталовкладень, тоді як у сім інших регіонів - менш як по 1% на кожний.

Надто великим є розрив і між максимальним та мінімальним показниками інвестицій в основний капітал на одного жителя - 9,8 раза у 2000 р. і 9,1 раза - у 2001 р.

Співвідношення між максимальним та мінімальним рівнями середньомісячної заробітної плати (в галузях економіки) збільшилося з початку року від 6,3 до 6,8 раза. Водночас у 19 регіонах вона на 30% і більше не досягала середнього для країни рівня, зокрема у Волинській і Тернопільській, Хмельницькій та Вінницькій областях. В індустріально розвинених регіонах (Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій областях) рівень заробітної плати перевищував середній показник у країні на 11-18%, а в м. Києві - у 1,9 раза.

Співвідношення між мінімальним і максимальним рівнем офіційного безробіття становить майже 12 разів. У Волинській, Житомирській, Рівненській, Тернопільській областях цей показник більш ніж у 1,5 раза перевищував середній у країні. Як і раніше, найнижчим він був у містах Києві, Севастополі та в Одеській області.

У 2001 р. Указом Президента України були визначені основні засади державної регіональної політики на довготривалий період. Цим закладено підґрунтя для якісних змін у формуванні ефективної державної регіональної політики, головна мета якої - створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення рівня життя населення, демократизації суспільного життя.

Відповідно до Концепції державної регіональної політики у 2002 р. необхідно здійснити такі заходи:

- перейти на державне стратегічне програмування регіонального розвитку та запровадити розроблення стратегії розвитку регіонів;

- увести в дію прозорий механізм концентрації та оптимізації потоків державних ресурсів, що спрямовуються головними розпорядниками коштів державного бюджету в регіони у вигляді поточного фінансування державних установ, капітальних витрат;

- розробити нормативно-правову базу застосування договірних засад при визначенні спільних дій центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в стимулюванні регіонального розвитку;

- інституціювати мережу агентств регіонального розвитку;

- забезпечити нормативно-правову базу застосування механізмів подолання депресивності територій;

- розширити можливості органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади в розвитку міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

У 2000-2001 рр. у соціальній сфері намітилися позитивні зрушення: повністю погашено накопичену за попередні роки заборгованість з пенсій і частково з виплат заробітної плати. Почали зростати реальні доходи населення, у т. ч. заробітна плата, намітилася тенденція зростання зайнятості. Проте ці процеси не могли привести до радикальних змін у соціальній сфері. Рівень життя населення залишається ще низьким.

Розвиток соціальної сфери має розглядатися не лише як основний інструмент підвищення добробуту населення, а також як важливий чинник прискорення економічного прогресу, стимулювання нагромаджень та розширення внутрішнього ринку, підвищення продуктивності праці. Економічна та соціальна сфери тісно пов'язані між собою і тому важелі їх розвитку мають бути органічно узгодженими.

3.1 Поглиблення диференціації доходів населення

Незважаючи на загальне зростання реальних доходів, заробітної плати та пенсій, у 2001 р. тривало поглиблення диференціації доходів населення. У I півріччі 2001 р. рівень життя 40,1 млн. осіб (83,2% населення) був нижчим від прожиткового мінімуму. У I півріччі 2001 р. частка бідного населення залишалася на рівні I півріччя 2000 р. (28,3%). Водночас зросли рівень злиденності (з 15,4% до 16,4%) та глибина бідності (з 25,1% до 26,5%). За даними Держкомстату України, співвідношення між сукупними витратами найбільш і найменш забезпечених груп населення досягло в I півріччі 2001 р. 7,6 раза проти 7,1 раза у відповідному періоді 2000 р. На найбільш заможну (п'яту) частину населення припадає 39,8% сукупних витрат, що на 0,7 відсоткових пункта більше, ніж відповідного минулорічного періоду. Чинна система пільг та субсидій не забезпечує надання допомоги навіть найменш захищеним верствам населення.

Залишається низькою частка сукупних ресурсів домогосподарств, яка складається з доходів від підприємницької діяльності та самозайнятості. У I півріччі 2001 р. вона становила 2,7% проти 2,2% у I півріччі 2000 р.

Про низький рівень життя населення свідчить структура сукупних витрат домогосподарств: найбільше витрачається на харчування (у I півріччі 2001 р. - 63,6%). Порівняно з I півріччям 2000 р. питома вага цих витрат зменшилася на 2 відсоткових пункти, що зумовлено збільшенням частки витрат на оплату житла та комунальних послуг (з 6,9% до 9,1%) у зв'язку із зростанням тарифів на 15%. Зміни у структурі харчування свідчать про формування добового раціону, орієнтованого на підвищене споживання продуктів, які є в основному джерелом надходження вуглеводів і, як правило, найдешевші. У забезпеченні населення (особливо сільського) продуктами харчування продовжують відігравати значну роль особисті підсобні господарства.

Домогосподарства, як і раніше, обмежують свої потреби в непродовольчих товарах, на придбання яких витрачалася лише кожна дев'ята гривня. Через низьку купівельну спроможність населення сучасні товари домашнього побуту та культурного призначення залишаються недоступними для переважної більшості домогосподарств. Кухонні комбайни, комп'ютери, мікрохвильові печі, музичні центри, відеокамери, супутникові антени, кондиціонери мали від 0,2% до 3,1% домогосподарств.

Поглиблення за умов зростання економічної динаміки диференціації доходів населення, яка в роки економічної кризи перевищила гранично допустимі параметри, - небезпечна тенденція. Досвід двох останніх років засвідчує, що застосуванням лише нині чинних механізмів соціальної політики докорінно змінити цю ситуацію неможливо. Необхідні глибока соціальна переорієнтація економіки, рішуче подолання її тінізації, активне запровадження моделі не просто ринкової, а соціально орієнтованої ринкової економіки. Це потребує узгоджених дій Уряду та Верховної Ради, максимально виваженої та ефективної політики в цьому напрямі.

Протягом 2002 р. необхідно:

- передбачити в новому Податковому кодексі застосування механізмів податкового регулювання грошових доходів населення та вдосконалення адресної системи соціальних виплат, збільшення в грошових доходах населення частки оплати праці, удосконалення і дальший розвиток системи соціального страхування;

- ужити заходів для поетапного наближення розміру мінімальних соціальних гарантій до прожиткового мінімуму, захисту грошових доходів від впливу інфляції, удосконалення порядку регулювання фондів оплати праці на підприємствах-монополістах;

- з метою ефективного використання трудового потенціалу та робочого часу відновити нормування оплати праці;

- удосконалити чинну систему соціальної допомоги інвалідам, сім'ям з дітьми;

- запровадити страхові принципи соціального захисту працівників;

- сприяти розвитку системи кредитування населення для отримання освіти, придбання житла та іншого нерухомого майна тощо;

- стимулювати створення умов для формування середнього класу, активно сприяти збільшенню доходів населення за рахунок власності, забезпечити надійний державний захист прав приватної власності, зокрема інтелектуальної, власності дрібних акціонерів, їх реальну участь у розподілі прибутків, а також розвиток малого бізнесу та підприємництва;

- створити умови для легалізації "тіньових" доходів населення.

3.2. Удосконалення системи оплати праці

Кабінет Міністрів України має виходити з того, що, незважаючи на тенденцію до реального зростання, заробітна плата досі ще не виконує ролі стимулюючого чинника розвитку виробництва і науково-технічного прогресу, не забезпечує нормального відтворення робочої сили. Високі темпи приросту у 2001 р. номінальної та реальної заробітної плати (на 35,2% та 19,3% відповідно) не справили відчутного впливу на рівень добробуту працівників. Середня заробітна плата одного штатного працівника за грудень 2001 р. становила 378 грн., що на 21,6% більше від прожиткового мінімуму, встановленого на цей рік (у грудні 2000 р. вона перевищувала прожитковий мінімум на 9,7%). Водночас практично в кожного дев'ятого працівника нарахування були в межах мінімальної заробітної плати, а в майже двох третин - не більше 300 грн. За відчутного скорочення групи низькооплачуваних громадян їх кількість все ще залишається значною.

Згідно зі світовими стандартами, середня заробітна плата має бути вищою за прожитковий мінімум у 2-3 рази, тобто мала б становити у 2001 р. 623-934 грн. Отже, вартість робочої сили в Україні надто низька порівняно з розвиненими країнами світу. У розрахунку за годину робочого часу вона становить усього 0,43 дол., у той час як у Німеччині - 25 дол., у Японії та США - 16, Франції - 15,5, Південній Кореї - 7,5 дол. Причина в тому, що ми намагаємося вирішити проблему заробітної плати через механічне її збільшення, тоді як треба оптимізувати структуру та розміри виробничих витрат, удосконалювати систему оподаткування, ціноутворення, інвестування та політику зайнятості.

Залишається актуальним завдання своєчасності розрахунків з працівниками. Хоча у 2001 р. істотно (на 44%) зменшено заборгованість з виплати заробітної плати, загальна її сума становила на 10 січня 2002 р. 2766 млн. грн. Це дві третини середньомісячного фонду оплати праці за 2001 р. На початок нинішнього року вчасно не отримали заробітну плату 3,1 млн. працівників, кожному з яких не виплачено в середньому 879 грн.

У 2002 р. Кабінету Міністрів необхідно:

- повністю ліквідувати заборгованість із заробітної плати та соціальних виплат;

- забезпечити зменшення частки працівників, які отримують заробітну плату, нижчу від прожиткового мінімуму, установленого для працездатної особи;

- створити умови для дальшого підвищення заробітної плати як основного джерела доходів населення за рахунок запровадження погодинної оплати праці з установленням мінімальної її межі. Ідеться про реалізацію нового соціального стандарту забезпечення соціального захисту населення, особливо тієї категорії, що працює неповний робочий день. Завдання полягає в тому, щоб наблизити розмір мінімальної заробітної плати до величини прожиткового мінімуму. Як і в попередні роки, зростання реальної заробітної плати має здійснюватися випереджаючими темпами порівняно з темпами зростання реального ВВП;

- забезпечити вдосконалення системи оплати праці в бюджетній сфері, зокрема в органах державного управління, запровадити для цього єдину тарифну сітку оплати праці працівників бюджетної сфери та забезпечити підвищення заробітної плати цієї категорії не менш як на 15%.

3.3. Активізація пенсійної політики

Економічна ситуація 2001 р., зокрема відчутне зростання номінальної заробітної плати (на 35,2%), сприяла збільшенню (на 3,4 млрд. грн.) надходжень до Пенсійного фонду. Це створило фінансові передумови для підвищення пенсій у середньому на 75,4%, у т. ч. реальних - на 30%. Уперше за тривалий період було здійснено ряд заходів, спрямованих на посилення зв'язку між розміром пенсії та трудовим стажем і заробітною платою. На 72,4 грн. (72,7%) збільшено максимальні пенсії за списком N 1, на 54,3 грн. (72,7%) - максимальні загальні пенсії, на 33 грн. (71,7%) - мінімальні пенсії з цільовою грошовою допомогою. Підвищено пенсії шахтарям та працівникам Чорнобильської АЕС, що вивільнені у зв'язку з її закриттям. Майже 17 тис. осіб установлено надбавки до пенсії за особливі заслуги перед Україною.

Водночас у сфері пенсійного забезпечення залишилося багато нерозв'язаних проблем:

- навіть після підвищення пенсій з 1 січня 2002 р. середній розмір трудових пенсій становить близько 43% прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб і 34% середньої заробітної плати;

- через обмеження максимального розміру пенсій, призначених за Законом "Про пенсійне забезпечення", дві третини пенсіонерів отримують майже однакові виплати, а різниця між максимальною та мінімальною пенсіями (з урахуванням цільової грошової допомоги) становить лише 50 грн.;

- розмір заробітку, з якого обчислюється пенсія, що призначається колишнім народним депутатам, державним службовцям, суддям, прокурорам, науковцям та працівникам вищих навчальних закладів, журналістам тощо, не обмежується, тоді як пенсійні внески сплачуються лише з заробітної плати до 1600 грн. Таким чином, підвищені пенсії фінансуються за рахунок інших пенсіонерів;

- зберігається практика фінансування пільгових пенсій з Пенсійного фонду, тобто також за рахунок інших пенсіонерів. Так, річна потреба в коштах на фінансування пенсій сільським пенсіонерам перевищує 6 млрд. грн., а річні надходження від сплати фіксованого сільськогосподарського податку покривають ці витрати лише на 4,3%, а в таких областях, як Тернопільська та Житомирська - усього на 1,8 та 2,0% відповідно.

У 2001 р. Президент України звернувся до Верховної Ради з позачерговим Посланням "Про основні напрямки реформування системи пенсійного забезпечення населення України", у якому порушено актуальні проблеми цієї сфери. Зволікання з проведенням повномасштабної пенсійної реформи неминуче призведе або до збільшення ставок пенсійних внесків, уведення додаткових платежів і збільшення навантаження на економіку, або до зменшення пенсій, затримки з їх виплатою. Це остаточно дискредитує чинну систему пенсійного забезпечення, загострить економічну ситуацію і посилить соціальну напругу.

Кабінету Міністрів та Пенсійного фонду у 2002 р. слід забезпечити:

- підвищення середньої реальної пенсії не менш як на 12% за умови зняття обмеження максимального розміру пенсій;

- забезпечити для збільшення надходжень до Пенсійного фонду остаточне погашення заборгованості з виплати заробітної плати та відчутне скорочення її виплати в негрошовій формі;

- скасування пільг у сплаті обов'язкових платежів із соціального страхування та створення рівних умов їх справляння незалежно від способів оподаткування і обчислення пенсій лише з тієї суми заробітку, з якої було сплачено внески до Пенсійного фонду;

- виведення обов'язкових пенсійних платежів з оподатковуваної бази та відновлення прав Пенсійного фонду як органу їх стягнення.

3.4. Поліпшення умов життя сільського населення

Незважаючи на позитивні зрушення в аграрному секторі економіки, залишається гострою проблема поліпшення умов життя сільського населення, підтримки соціальної інфраструктури сільських населених пунктів.

Викликає занепокоєння демографічна ситуація на селі. У період 1996-2000 рр. у 25,3 тис. сіл кількість померлих перевищувала кількість народжених. Протягом п'яти років у 3,1 тис. сіл (10,7% від загальної кількості) зовсім не було новонароджених дітей, у 2,9 тис. (10,1% від загальної кількості) не було дітей віком до 5 років.

На початок 2001 р. 48% сільського населення проживало у квартирах, що не мали центрального опалення, 40% - водопостачання, 46% - каналізації, 57% - природного газу, 13% - скрапленого газу.

Відсутність у багатьох селах мережі доріг з твердим покриттям, транспортного зв'язку, низький благоустрій дуже ускладнюють життя в сільській місцевості. Більше третини сіл з загальною кількістю жителів 2,3 млн. не мали зупинок громадського транспорту, 2,9 млн. осіб проживають у селах, що не мають доріг з твердим покриттям.

Погіршилося загальне забезпечення сільських населених пунктів об'єктами соціально-культурної сфери. Кількість сіл, на території яких були розташовані лікарні, зменшилася на 31,8%, фельдшерськоакушерські пункти - на 1,9, будинки культури - на 8,7, бібліотеки - на 12,6, кіноустановки - на 45,4%.

Кабінет Міністрів, органи державного управління на місцях та місцевого самоврядування мають посилити увагу до реалізації нагальних завдань розвитку соціальної сфери на селі. Необхідно забезпечити надійний захист майнових прав сільського населення, насамперед прав приватної власності на землю та будівлі, споруди, техніку, знаряддя праці, робочу та продуктивну худобу, що раніше належали розформованим колективним господарствам; прискорити організацію сільськогосподарських сервісних кооперативів, стимулювати створення механізму збільшення доходів населення за рахунок здавання в оренду земельних часток (паїв) і майнових паїв, розвиток соціального страхування приватних, сімейних та особистих форм господарювання на селі, інших форм соціальних послуг.

Уряд має опрацювати довгострокову (на 2002-2011 рр.) програму розвитку соціальної інфраструктури на селі і приступити до її реалізації, забезпечити належне функціонування установ соціальної сфери в сільській місцевості, оновлення та розвиток їх матеріальної сфери, розширення державної підтримки підготовки спеціалістів для роботи на селі, індивідуального житлового будівництва для молодих кадрів.

3.5. Підвищення ступеня та якості зайнятості населення

Деяке поліпшення ситуації на ринку праці відчутно не вплинуло на рівень зайнятості населення. Результати проведених Держкомстатом України обстежень з питань економічної активності населення за методологією Міжнародної організації праці (обстежувалися громадяни віком 15-70 років) засвідчують, що за 9 місяців 2001 р. рівень безробіття скоротився порівняно з відповідним періодом попереднього року на 0,5 відсоткового пункта і становив 11% від кількості економічно активного населення.

Зниження рівня зареєстрованого безробіття відбулося в основному за рахунок того, що частина безробітних припинила пошуки роботи, оскільки тривалий час не змогла її знайти. Ця категорія незайнятого населення збільшилася порівняно з показником 9 місяців 2000 р. більш як на 20,8% і становила у відповідному періоді 2001 р. 736,9 тис. осіб. Середня тривалість незайнятості таких осіб перевищувала 2,5 роки.

Загальний показник пропозиції робочої сили на ринку праці з урахуванням зневірених у пошуках роботи громадян, а також тих, хто вимушено працює в режимі неповної зайнятості, за 9 місяців 2001 р. становив 18,6% від кількості економічно активного населення проти 20,3% за відповідний період попереднього року.

Кількість безробітних громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, становила на початок 2002 р. 1008,1 тис. осіб, що на 12,7% менше, ніж на відповідну дату 2001 р. Рівень зареєстрованого безробіття відповідно зменшився з 4,2% до 3,7% від усього працездатного населення працездатного віку. При цьому на противагу загальній позитивній тенденції рівень зареєстрованого безробіття серед сільських жителів зріс з 4,5% до 4,8% та на 1,5 відсоткових пункта перевищив аналогічний показник у містах.

Зростання кількості безробітних відбувається на фоні збільшення потреби підприємств, установ та організацій у робітниках та службовцях. Кількість вільних робочих місць та вакантних посад за 2001 р. зросла на 42% і досягла на початок 2002 р. 96,9 тис. Проте це не вирішило проблеми значного перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї.

Найбільше навантаження незайнятого населення на одне вільне робоче місце (вакантну посаду), як і в попередні місяці, спостерігалося в Рівненській (у середньому 44 особи), Тернопільській (41), Житомирській (34), Волинській (31), Івано-Франківській (28), Вінницькій та Львівській (по 27 осіб) областях. У попиті на робочу силу характерним є те, що переважна більшість вільних робочих місць розрахована на робітників, а у структурі пропозиції на ринку праці переважають люди з вищою та професійно-технічною освітою.

З урахуванням ситуації на ринку праці Кабінет Міністрів, органи виконавчої влади на місцях мають забезпечити:

- опрацювання та реалізацію регіональних програм сприяння зайнятості населення, розширення у 2002 р. сфери прикладання праці шляхом створення юридичними та фізичними особами 300-320 тис. робочих місць;

- зменшення середньої тривалості зареєстрованого безробіття не менш як на 1 місяць;

- працевлаштування через державну службу зайнятості на вільні та новостворені робочі місця не менш як 700 тис. незайнятих та безробітних громадян;

- залучення до громадських робіт не менш як 300 тис. незайнятих та безробітних громадян;

- збільшення розміру мінімальної допомоги у зв'язку з безробіттям;

- для підвищення конкурентоспроможності безробітних на ринку праці вдосконалити систему їх професійної підготовки та перепідготовки, розширити масштаби громадських робіт як важливого заходу тимчасового працевлаштування незайнятого населення.

3.6. Поліпшення житлових умов населення

Уряд повинен забезпечити умови для прискореного розвитку та розширення масштабів житлового будівництва. У 2001 р. обсяги введення в експлуатацію житла зросли на 8,8%. Разом з тим, як і раніше, більше половини його (3405 тис. кв. м , або 58,5% від загального обсягу) уведено індивідуальними забудовниками і лише незначна частина (11,8%) - забудовниками державної форми власності (у 1995 р. - 23,1%), що негативно впливає на вирішення проблеми забезпечення житлом соціально незахищених верств населення.

У житловій політиці Уряд має виходити з необхідності:

- проведення взаємопов'язаних законодавчих та інституційних реформ, які б забезпечили реалізацію конституційного права всіх категорій громадян на доступне та гідне житло;

- уведення в експлуатацію за рахунок усіх джерел фінансування 8,7 млн. кв. м житла, у т. ч. за рахунок реконструкції та капітального ремонту наявного житлового фонду;

- забезпечення рівності доступу до комунальних послуг усіх верств населення, у т. ч. громадян з низькими рівнями доходів, безоплатного надання житла людям, які потребують соціального захисту, за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів або за доступну ціну;

- залучення громадськості до участі в процесі прийняття рішень щодо реформування житлово-комунального господарства, установлення тарифів на комунальні послуги;

- розширення фінансової підтримки центральними та місцевими органами виконавчої влади довгострокового кредитування будівництва житла для молодих сімей та сільських забудовників за програмою "Власний дім";

- стабілізації цін і тарифів на житлово-комунальні послуги для населення, оптимізації їх собівартості через зменшення норм споживання, запровадження приладів обліку;

- підвищення відповідальності учасників ринку житлово-комунальних послуг та органів влади за рівень тарифів, повноту і якість послуг, а споживачів - за своєчасну і повну їх оплату.

4.1. Платіжний баланс

Україна належить до держав з високим рівнем відкритої економіки, на яку припадає 0,07% світового ВВП і 0,3% світового експорту. Обсяги експорту перевищують 55% від ВВП, а близько 40% (2001 р.) у структурі імпорту припадає на енергоносії. Це робить країну дуже вразливою для впливу зовнішніх чинників.

У 2001 р. сфера зовнішньоекономічних відносин характеризувалася збереженням позитивного сальдо за рахунок поточних операцій платіжного балансу.

За 2001 р. зовнішньоторговельний оборот зріс на 10,8% і досяг 36,7 млрд. дол. США. Темпи зростання імпорту на 2,3% перевищили динаміку експорту. Однак загалом позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами збереглося і становило 2,9 млрд. дол. Водночас збереження позитивного сальдо платіжного балансу за рахунком поточних операцій за цей період значною мірою зумовлено і зменшенням проти 2000 р. майже на 250 млн. дол. США (23,7%) витрат на обслуговування зовнішнього боргу, зростанням надходжень за статтею "Доходи" майже на 30 млн. дол. (20,3%), а також збільшенням до 1333 млн. дол. (30,3%) надходжень (приватних грошових переказів, компенсаційних коштів з Німеччини та Австрії) за статтею "Поточні трансферти" при скороченні виплат за цією статтею на 52,8%.

4.2. Питання членства України в СОТ

Протягом останніх років Україна нарощує зусилля в інтегруванні у світову економіку, зокрема в процесі набуття членства у Світовій організації торгівлі (СОТ), який почато в 1994 р. Результатом гальмування її вступу до СОТ може стати торговельно-економічна ізоляція у відносинах з країнами не тільки Західної та Центральної Європи, а й Східної Європи та Балтії, більша частина яких уже тепер є асоційованими членами ЄС. А членство в СОТ забезпечило б нашій державі режим найбільшого сприяння в торговельному просторі всіх країн - членів цієї організації, тобто одночасне поліпшення умов торгівлі зі 143 державами, на які припадає понад 92% світової торгівлі. Це означало б кардинальне вирішення проблеми застосування щодо українських товарів дискримінаційних антидемпінгових торговельно-обмежувальних заходів, а також можливість не тільки запобігти скороченню експорту, а й досягти зростання його обсягів, гарантії визнання за Україною в антидемпінгових розслідуваннях статусу країни з ринковою економікою.

У 2001 р. тривав активний переговорний процес із зазначеної проблематики. Проведено чергове, восьме засідання Робочої групи з розгляду заявки України на вступ до СОТ та низку раундів двосторонніх переговорів з країнами - членами Робочої групи про доступ до ринків товарів та послуг. Підписано двосторонні протоколи з Мексикою, Уругваєм та Новою Зеландією і практично завершено переговори з Кореєю, Канадою та Словенією. Істотного прогресу в узгодженні тарифних поступок досягнуто з делегаціями ЄС, Еквадору, Куби, Бразилії, Болгарії і Туреччини. Поступово узгоджуються зобов'язання щодо доступу до ринку товарів та послуг. З 5 тис. позицій, з яких складається оновлена консолідована тарифна пропозиція України, узгоджено близько 90%.

Проте основною проблемою на шляху вступу до СОТ залишається необхідність приведення національного законодавства до відповідності вимогам системи її угод. Наша сторона розробила і направила країнам - членам Робочої групи з питань вступу України до СОТ графік уведення в дію пріоритетних законопроектів, до якого ввійшли 20 проектів законодавчих актів, зокрема Митний та Податковий кодекси, закони про страхові послуги, інтелектуальну власність, регулювання імпорту сільськогосподарської продукції тощо. Наприкінці 2001 р. Верховна Рада прийняла 15 з 20 законопроектів, і є всі підстави сподіватися, що решту з них буде ухвалено на наступній сесії.

Для прискорення процесу вступу України до СОТ Кабінету Міністрів у 2002 р. необхідно:

- продовжити роботу над гармонізацією національних стандартів з вимогами міжнародної та європейської систем стандартизації і сертифікації, забезпечити розроблення та прийняття не менш як 500 гармонізованих стандартів;

- завершити до 1 жовтня двосторонні переговори щодо доступу до ринків товарів і послуг з делегаціями держав - членів Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до СОТ;

- прискорити прийняття законів, спрямованих на приведення законодавства України до відповідності вимогам та нормам системи угод СОТ. Зокрема: Податкового кодексу України; актів про внесення змін і доповнень до таких законів: "Про страхування" щодо скасування обмеження участі іноземних юридичних осіб та іноземних громадян у статутному фонді страховиків, "Про телебачення і радіомовлення" - стосовно збільшення розміру іноземних інвестицій, який допускається в статутному фонді телерадіоорганізацій України, до деяких законів з питань ветеринарної медицини з метою посилення державного ветеринарного нагляду і контролю з урахуванням норм та вимог Міжнародного епізоотичного бюро, "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" - стосовно вдосконалення правового регулювання діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби, до деяких законодавчих актів щодо державної підтримки автомобілебудівної промисловості, прийняти закони стосовно приєднання України до міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право.

4.3. Захист інтересів національних товаровиробників

Важливою проблемою для України залишається захист інтересів національних товаровиробників, збереження їх позицій на традиційних і найпривабливіших ринках збуту української продукції, повне визнання ринкового статусу економіки України у США та ЄС, усунення дискримінації щодо нашої держави в зовнішньоекономічних відносинах.

У цьому контексті протягом 2001 р. було припинено антидемпінгові спеціальні розслідування проти української продукції без вжиття заходів щодо феросиліції в ЄС, напівфабрикатів з вуглецевої сталі в Індії, азбестоцементних гофрованих листів та аміачної селітри в Литві, труб з чорних металів у Російській Федерації, деревоволокнистих плит в Угорщині.

Компетентними органами країн світу та економічних угруповань було визнано ринковий статус українських підприємств: у ЄС у рамках антидемпінгового розслідування щодо імпорту українського карбаміду - ВАТ "Азот" (м. Черкаси) та ВАТ "Концерн "Стирол" (м. Горлівка); у Канаді в рамках антидемпінгового розслідування щодо імпорту української арматури - металургійної галузі України.

Певні позитивні зрушення відбулися в лібералізації торгівлі України з Європейським союзом. Важливим кроком у цьому напрямі стало підписання 19 грудня 2000 р. Угоди про торгівлю текстильною продукцією на 2001-2004 рр. Україна послідовно виконує всі свої зобов'язання щодо зниження тарифних ставок для забезпечення повної імплементації даної Угоди. Це дало змогу спочатку збільшити обсяги квот на поставки текстильної продукції до країн ЄС, а з 26 березня 2001 р. повністю скасувати ці квоти. 7 грудня 2001 р. в Брюсселі парафовано Угоду про поставки української металопродукції до країн Євросоюзу.

У 2002 р. Кабінет Міністрів має активізувати зусилля, щоб захистити інтереси національних виробників на зовнішніх товарних ринках, зокрема, продовжити роботу з визнання повного ринкового статусу економіки України у США та ЄС, взяти участь в антидемпінгових і спеціальних розслідуваннях, порушених проти української продукції та надавати методичну і консультаційну допомогу вітчизняним виробникам.

4.4. Захист інтелектуальної власності

У процесі проведення активної політики інтеграції України у світову спільноту вкрай загострилася ситуація навколо одного з найважливіших активів - інтелектуальної власності. З одного боку, Україну критикують за неповагу до іноземної інтелектуальної власності, а з іншого - відсутність необхідної законодавчої бази сприяє практично безперешкодному доступу зарубіжних організацій та фізичних осіб, які діють на українському ринку інтелектуальної власності, до результатів науково-технічних розробок українських учених, у т. ч. здійснених за кошти Державного бюджету.

Основна частина отриманих в Україні наукових результатів не патентується, залишається без попиту в Україні, а відтак публікується у відкритих виданнях, передається за кордон науковими установами або недержавними структурами. Набула поширення практика передачі науково-технічної інформації під час тимчасового перебування за кордоном українських науковців, наш науково-технологічний потенціал зазнає значних утрат унаслідок розгляду закордонними науковими фондами та програмами проектів українських учених.

Ситуацію, що склалася, погіршує і відсутність методично єдиної системи інформування про наявність об'єктів трансферу в оборонних та наближених до них цивільних галузях промисловості (авіаційній, електронній, приладобудівній тощо). Немає нормативно-правових засад контролю з боку виконавчої влади за трансфером та експортом технологій, які не мають прямого військового призначення.

З метою захисту національних інтересів України Верховна Рада та Кабінет Міністрів мають ужити невідкладних та ефективних заходів для підвищення ефективності використання науково-технологічного потенціалу держави, спрямування коштів, отриманих від реалізації нематеріальних активів, на відтворення науково-технологічної сфери, тобто ефективного захисту прав інтелектуальної власності та цивілізованого трансферу технологій.

У 2002 р. державне регулювання процесу трансферу технологій в Україні має здійснюватися шляхом:

- створення нормативно-правової бази та економічних механізмів, необхідних для формування в Україні легального ринку нематеріальних активів;

- запровадження державної системи інвентаризації результатів завершених науково-технічних розробок, проектів та програм, а також тих, що перебувають на завершальній стадії;

- розроблення механізму і створення державної системи передпродажного оцінювання вартості розробок та інших нематеріальних активів, створених за рахунок бюджету;

- створення фінансово-економічних механізмів залучення коштів, що надходять від трансферу технологій, до науково-технологічної сфери;

- сформування державної системи експертизи технологій, розробок, інших об'єктів інтелектуальної власності, що мають імпортуватись в Україну за кошти Державного бюджету;

- створення національної інфраструктури здійснення трансферу технологій, а також комерціалізації результатів науково-технічної діяльності.

Комплекс питань трансферу технологій, пов'язаних з процесами комерціалізації сучасних наукоємних технологій переважно військового та подвійного призначення, слід виділити як окремий. Реалізація робіт за цим напрямом має відбуватися під контролем Служби безпеки України та Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу.

Реалізація зазначених завдань дасть змогу забезпечити конституційні права громадян на захист інтелектуальної власності, сприятливі умови для створення об'єктів цієї власності, розвитку їх вітчизняного ринку.

Характерною ознакою сучасного розвитку світу є глобалізація економічної діяльності. Вона може стати дієвим інструментом використання національних конкурентних переваг, проте лише розвинені економіки отримують відносно стабільний ефект від відкритості національних ринків. Для інших такі позитивні результати з огляду на циклічність кон'юнктури світового ринку мають переважно короткотерміновий характер. Тому прискорене та непідготовлене інтегрування внутрішнього ринку України у світовий ринковий простір призвело до значних деструктивних наслідків.

Орієнтація економіки на пріоритетне обслуговування зовнішнього попиту зумовила переважання частки експорту товарів і послуг у валовому внутрішньому продукті. Вона не тільки є надмірною, а й продовжує швидко зростати. Якщо в 1998 р. цей показник становив 39,0,% то у 2001 р. - 57,4%. Тим часом розвинені країни світу реалізують на зовнішньому ринку приблизно п'яту частину виробленої ними продукції. До того ж в українському експорті переважають сировина, матеріали та продукція проміжного споживання - понад 60%. За таких умов залежність від зовнішньоекономічних зв'язків не тільки пов'язана з можливими майбутніми ускладненнями в економіці, а й консервує наявну нераціональну структуру виробництва, перешкоджає розвитку високотехнологічних галузей.

Нинішні тенденції розширення експорту за обмеженого внутрішнього попиту на продукцію вітчизняного виробництва та одночасної експансії імпорту (ціни на нього зросли за останні десять років більше як на 30% порівняно з цінами на експорт) привели зовнішньоторговельну діяльність України до критичної межі. Це звужує можливості експортно орієнтованої стратегії економічного зростання, що домінувала в попередні роки, і потребує концентрації зусиль на стимулюванні випереджаючого розвитку національного ринку як визначального напряму політики економічного зростання.

Головною складовою внутрішнього ринку України є споживчий ринок, який забезпечує задоволення потреб населення і охоплює оборот роздрібної торгівлі, громадське харчування, а також реалізацію послуг населенню. За роки економічної кризи його місткість скоротилася майже вдвічі. Однак за останні два роки вона почала набувати позитивної динаміки, у чому відіграє провідну роль роздрібна мережа. Якщо у 2000 р. фізичний обсяг товарообороту збільшився на 8,1%, то у 2001 р. - уже на 12,6 %.

Істотно скоротилася реалізація підприємствами оптової торгівлі споживчих товарів, унаслідок чого значно зросли трансакційні витрати. Зниження ролі оптових посередників у сфері товарного обігу значною мірою зумовлене відсутністю обґрунтованої державної політики в цьому питанні.

Не набула належного розвитку біржова діяльність. За останнє десятиріччя кількість товарних бірж в Україні зросла майже в шість разів і досягла на початок 2001 р. 386 одиниць. Разом з тим обсяг укладених на них угод становив у 2000 р. щодо продуктів харчування лише 62,8 млн. грн. (0,52% від обсягу роздрібної їх реалізації через торгову мережу), а непродовольчих товарів - 2,6 млн. грн. (0,03%).

Індекси фізичного обсягу роздрібного товарообороту, % до середньомісячного товарообороту за 1995 р.

Продаж споживчих товарів на організованих та неформальних ринках характеризується такими даними: у 1998 р. його питома вага становила 34,4% від загального обсягу реалізації на споживчому ринку, у 1999 р. - 35,6, 2000 р. - 38,5, у 2001 р. - 36,6%. Така структура кінцевих каналів реалізації споживчих товарів є деформованою, оскільки торговельна діяльність на неформальних ринках створює умови для всіляких порушень та продажу недоброякісних товарів за нижчими цінами. Ще одним негативним наслідком поширення такої практики є можливість приховувати грошові кошти від інкасації, а прибуток - від оподаткування. Це збільшує тіньовий обіг і сприяє недобросовісній конкуренції стосовно товарів, які реалізуються через мережу підприємств організованої торгівлі.

У структурі споживчого ринку провідну роль відіграє роздрібна мережа, де підвищилася частка реалізації товарів вітчизняного виробництва: у 2000 р. вона досягла 75,3%, зокрема продовольчих товарів - 93,2, а непродовольчих - лише 58,7%. Майже на такому самому рівні зберігалися ці показники і у 2001 р.

Водночас продовжують зберігатися і суттєві негативні явища. Значної гостроти набула проблема кредитування суб'єктів господарювання в торгівлі. Якщо на початок 1998 р. питома вага власних коштів у капіталі підприємств торгівлі та громадського харчування становила 28,8%, то на початок 2001 р. вона скоротилася до 9,5%. Практично весь обсяг оборотних активів підприємств торговельної галузі фінансується за рахунок позичкових коштів. Такої деформованої структури капіталу немає в жодній з галузей економіки.

Виходячи із значної ролі внутрішньої торгівлі у формуванні ВВП та бюджетів усіх рівнів, забезпеченні соціальної стабільності, треба невідкладно виробити системну державну політику розвитку та регулювання торговельної діяльності. Зокрема, у 2002 р. необхідно прийняти Закон "Про внутрішню торгівлю".

Кабінет Міністрів України повинен:

- створити умови для розвитку цивілізованих каналів реалізації товарів, формування потужних торговельних систем, у т. ч. оптової торгівлі;

- удосконалити механізм протидії контрабанді та реалізації на внутрішньому ринку незаконно ввезених (виготовлених) товарів;

- розробити комплекс заходів державної підтримки прискореного розвитку споживчої кооперації як однієї із систем заготівель сільськогосподарських продуктів та їх постачання на споживчий ринок;

- посилити державний контроль за функціонуванням споживчого ринку, підвищити роль та відповідальність місцевих органів влади за реалізацію державної політики розвитку регіональних споживчих ринків.

Спільно з Національним банком України Кабінету Міністрів необхідно створити умови для розширення банківського кредитування підприємств торговельної галузі для розвитку товарообороту, накопичення необхідних товарних запасів, відновлення споживчого кредиту під час продажу населенню високовартісних товарів.

Платоспроможний попит населення. ключову роль у розвитку внутрішнього споживчого ринку має відігравати політика підвищення рівня доходів та збільшення платоспроможного попиту населення. У 2001 р. спостерігалася стійка позитивна тенденція зростання його грошових доходів. Реальні грошові доходи громадян, обчислені за мінусом обов'язкових платежів та добровільних внесків і втрат від знецінення грошей унаслідок інфляції, збільшилися у 2001 р. порівняно з 2000 р. на 9,0%.

Протягом 2001 р. в структурі грошових витрат населення зросли витрати на купівлю товарів та оплату послуг, сплату обов'язкових платежів і зменшилася частка доходів, що пішли на заощадження, купівлю цінних паперів та валюти. Відповідно змінилася і структура витрат зі зростанням частки споживчих витрат (з 70,5 до 76,3%) та обов'язкових платежів (з 11 до 13,7%) і одночасним зменшенням питомої ваги витрат на формування заощаджень (з 10,3 до 5,3%) та придбання іноземної валюти (з 4,7 до 3,4%).

Створення передумов прискорення розвитку споживчого ринку та зростання платоспроможного попиту населення у 2002 р. і в перспективі передбачає реалізацію таких основних завдань:

- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України розробити механізми збільшення доходів від власності та підприємницької діяльності, малого і середнього підприємництва з наданням державної підтримки цій їх діяльності, поступової відмови від оплати праці продукцією, легалізації трудових доходів громадян, передусім шляхом зменшення нарахувань на фонд оплати праці та оподаткування доходів населення;

- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України і Міністерству праці та соціальної політики вдосконалити систему соціального захисту населення шляхом розроблення ефективного механізму зайнятості, що забезпечило б необхідне перепрофілювання працівників та уникнення прихованого безробіття; прискорити введення диференціації розмірів пенсій відповідно до трудового стажу, якості праці та розмірів заробітної плати працюючих; надавати державну підтримку організаціям та підприємствам, які використовують працю інвалідів, забезпечують життєздатність найвразливіших верств населення;

- центральним та місцевим органам державної влади прискорити реформування системи соціальної допомоги через підвищення обґрунтованості адресної державної соціальної допомоги, упорядкування пільг та компенсаційних виплат, удосконалення системи організації та управління соціальними виплатами, створення системи контролю за використанням коштів для надання державної соціальної допомоги;

- Міністерству фінансів спільно з Міністерством праці та соціальної політики України запровадити механізм ліквідації заборгованості з оплати праці і виплати пенсій та протидії її виникненню;

- Державному комітету стандартизації, метрології та сертифікації України забезпечити захист внутрішнього ринку від неякісних і сфальсифікованих товарів, що загрожують здоров'ю населення. Розробити та подати на розгляд Верховної Ради проект Закону "Про захист внутрішнього ринку".

Протягом останнього десятиріччя ринок житла в Україні формувався переважно стихійно. До 1997 р. відбувався процес його зародження, що супроводжувався стрімким зростанням цін; у 1998-2001 рр. тривало формування організованого та неорганізованого ринку житла з поступовим зниженням, а потім стабілізацією цін на ньому.

Житло стає найвигіднішим укладенням капіталу та коштів населення. Зростає пропозиція на первинному і вторинному його ринках. За підсумками 2001 р. забудовники всіх форм власності (крім колективної) збільшили обсяги введеного житла, у цілому по Україні - на 8,8%.

Важливість розвитку ринку житла зумовлюється тим, що попит на нього далекий від задоволення, особливо за неналежного технічного стану значної частини житлового фонду (близько 10%). Майже 13% населення не мають окремого житла, і щорічна черга на його одержання збільшується на 150-200 тис. сімей. Спостерігається дефіцит якісного і доступного за вартістю житла для середньозабезпечених верств населення. Для порівняння: у більшості країн ЄС стандарти забезпечення житловою площею становлять 35-45 кв. м на одну особу.

Мета державної житлової політики полягає в ефективному стимулюванні розвитку та регулюванні ринку житла. Слід мати на увазі, що стимулювання житлового будівництва є практично у всіх країнах Заходу пріоритетним об'єктом економічної політики як галузі, що забезпечує найбільший мультиплікативний ефект у формуванні внутрішнього споживчого попиту.

Масштабна програма житлового та інфраструктурного будівництва через розвиток іпотеки має стати чинником кардинального поліпшення якості життя. За розрахунковими даними (Інституту економічного прогнозування НАНУ), збільшення капіталовкладень у житлове будівництво вдвічі проти 1999-2000 рр., тобто доведення їх загального обсягу до 6,5 млрд. грн., спричинить збільшення темпів зростання ВВП на 2,6%. З урахуванням внутрішнього інвестиційного потенціалу країни (передусім активного залучення заощаджень населення на будівництво житла) це досить реальний показник.

Реалізація нової житлової політики за рахунок розвитку ринку житла потребує здійснення таких заходів:

- Міністерству фінансів та Національному банку України розробити та забезпечити застосування механізмів розширеного іпотечного житлового кредитування та інших джерел залучення коштів учасників будівництва житла і реконструкції житлового фонду;

- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції і Міністерству фінансів України протягом першої половини 2002 р. визначити механізми створення сприятливих умов (запровадження системи економічних стимулів) для підприємств та організацій, які здійснюють проектування, будівництво, обслуговування та ремонт житла.

3.1. Аграрний ринок

Розвиток аграрного ринку в Україні відбувався в умовах істотної переорієнтації аграрної політики на формування конкурентного середовища. 1997 р. був останнім, коли сільськогосподарська продукція закуповувалася за держзамовленням. З 2000 р. держава "залишила" ринок ресурсів. Сьогодні на паритетних засадах з нею в торгівлі сільськогосподарською продукцією бере участь приватний бізнес, а на ринках зернових та олійних культур комерційними фірмами здійснюється більшість операцій. Чимало трейдерських структур досить успішно поставляють паливно-мастильні матеріали для сільського господарства в обмін на агропродукцію. В останні два-три роки сільськогосподарські підприємства, які вирощували високоліквідну продукцію, не відчували особливих складнощів з потрібними їм ресурсами. Принципове значення для інтегрованості, прозорості та стабілізації агроринку мали нормативні акти щодо обмеження адміністративного втручання, формування маркетингової інфраструктури, організації біржової торгівлі, формування ринку зерна тощо. Позитивно впливало на торговельні потоки пільгове банківське кредитування аграрної сфери.

У результаті чітко намітились позитивні тенденції. У 2001 р. виробництво сільськогосподарської продукції всіма категоріями господарств (у порівнянних цінах) зросло на 9,9%. Посилилась ринкова орієнтація сільськогосподарських підприємств. Водночас залишається нестабільним стратегічно важливий зерновий ринок. Щонайменше третина операцій на ньому здійснюється в "тіні" за демпінговими цінами.

Досі не вироблено ефективних економічних механізмів узгодження інтересів усіх учасників продовольчого ринку. Його розвиток блокується недосконалістю маркетингової інфраструктури. Через неефективність системи транспортування та зберігання агропродукції, високих торговельних надбавок сільськогосподарські виробники в Україні отримують близько 40% кінцевої ціни, тоді як у середньому в Європі цей показник становить 70%. Таким чином, у разі вдосконалення системи збуту прибутковість вітчизняного сільського господарства може зрости в 1,8 раза.

Структура реалізації зернових культур сільськогосподарськими підприємствами

Пріоритетним напрямом розвитку агроринків є формування великих корпоративних та інтегрованих форм сільськогосподарського виробництва й агробізнесу. Необхідність у цьому викликана тим, що за умов ринку конкурують не окремі види продукції, а комплекси організаційно-економічних чинників, за допомогою яких вони продукуються. У перспективі на цій основі мають бути сформовані промислово-фінансові групи за участю сільськогосподарських підприємств.

Водночас необхідно підтримувати процес комерціалізації парцелярних господарств населення. Зростання їх товарності та перетворення в сімейні ферми з орієнтацією на ринок є підґрунтям для формування на селі стабільного середнього класу. З цією метою потрібно прийняти закон про підтримку малих форм сільськогосподарського виробництва, розширювати для їх обслуговування мережу збутових кооперативів, кредитних спілок, створювати кооперативні банки.

Стратегія розвитку агроринку має передбачати дальше вдосконалення заходів підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, зокрема шляхом державних закупок за прийнятними цінами для запобігання значним ціновим коливанням. З метою дальшої стабілізації зернового ринку необхідно прийняти Закон "Про зерно і ринок зерна в Україні".

Для забезпечення сталого розвитку агробізнесу, налагодження його взаємодії і партнерства з державою Кабінет Міністрів повинен підготувати проект закону про організацію агроринку, який визначив би принципи та межі регуляторного впливу держави, напрями і форми співпраці, взаємні зобов'язання учасників ринку в інтересах його інтеграції, стабілізації та розширення.

З огляду на порівняльні переваги треба відновити й зміцнити позиції України на світових ринках, передусім зерна, передбачивши для потенційно конкурентоспроможних галузей ринкові стимули зростання, сприятливі умови маркетингу та експортної діяльності. Розширенню доступу до зовнішніх ринків має сприяти активна участь України в роботі Світової організації торгівлі з лібералізації міжнародних сільськогосподарських ринків. Правове поле для відстоювання на міжнародній арені національних інтересів потрібно визначити в Законі "Про продовольчу безпеку України". Паралельно Кабінет Міністрів повинен активізувати переговорний процес на пострадянському просторі з метою преференційного формування регіональних зон вільної торгівлі, зокрема цукром.

З метою вдосконалення внутрішнього агроринку та забезпечення його інтеграції у світовий ринковий простір Міністерство аграрної політики України має реалізувати такі завдання:

- формування інформаційної системи агромаркетингу - мережі поширення інформації про кон'юнктуру на внутрішніх та зовнішніх агроринках;

- організація сільськогосподарських дорадчих служб та навчально-консультативних програм з основ і практики маркетингу;

- узгодження вітчизняних стандартів на сільськогосподарську продукцію з міжнародними нормами;

- розроблення спрощених і ефективних процедур інспектування зернопродукції та технологій формування товарних партій;

- запровадження добровільного, прийнятного за вартістю державного посвідчення якості та сертифікації товарних партій агропродукції, що сприятиме зростанню частки доданої вартості.

Формування ринку земель сільськогосподарського призначення. Зволікання з уведенням землі в ринковий обіг унеможливлює організацію системи середньо- та довгострокового кредитування сільськогосподарських виробників і стримує залучення інвестицій у галузь.

Щоб забезпечити ефективний і прозорий земельний ринок, необхідно до 2005 р. (коли буде знято мораторій на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення) підготувати відповідну законодавчо-нормативну базу і створити інфраструктуру земельного ринку. Важливим її елементом, що відрізняє земельний ринок від інших, є система реєстрації прав власності на нерухомість. Відповідно до цього Кабінету Міністрів слід сформувати таку систему, яка б не тільки забезпечувала гарантії для продавця і покупця на земельному ринку, а й ефективно захищала б інтереси власників земельних часток від шахрайства та підступів тіньового ринку.

Земельний ринок існує не у вакуумі, він тісно пов'язаний з іншими ринками, передусім фінансовими. Завдання банківської системи - створити у найближчій перспективі систему іпотечного кредитування сільського господарства під заставу землі. Критично важливим при цьому є організація вторинного ринку "земельних" заставних як засобу рефінансування банківського капіталу. Такі цінні папери належать до найпоширеніших на фондових ринках розвинених країн. Щоб захистити власників заставних, держава повинна жорстко контролювати діяльність іпотечних банків.

Під час формування земельного ринку має здійснюватися політика максимального захисту інтересів селян - власників землі. Щоб мінімізувати загрози втрати землі власниками її часток у разі невиконання боргових зобов'язань сільськогосподарськими підприємствами, Державному комітету з земельних ресурсів необхідно якнайшвидше завершити видавання їм земельних сертифікатів державних актів на право приватної власності на землю. Іншим ефективним інструментом захисту селян у разі неможливості виконання ними боргових зобов'язань має стати законодавче забезпечення можливості примусового управління землею та майном боржника без їх вилучення з наступним задоволенням вимог кредиторів за рахунок отримуваних прибутків.

З розвитком ринку землі безпосередньо пов'язане вдосконалення орендних відносин, якими охоплено 92% земельних паїв. Передумовою формування прозорого та ефективного ринку в цій сфері є законодавче врегулювання права власності на землю та майно. Тільки за цієї умови можна запровадити такі терміни оренди землі, щоб не порушувати, з одного боку, інтересів орендодавців, а з іншого - не створювати перепон для капіталовкладень у підвищення родючості ґрунтів. Необхідно також поступово підвищувати розмір орендної плати до "десятини" від урожаю і переходити до грошової форми розрахунків за оренду.

3.2 Ринки енергоносіїв

На ринку електроенергії, незважаючи на певні позитивні зрушення (монетизація розрахунків та зменшення кількості надзвичайних ситуацій), зберігаються кризові явища, які загострюються конфліктом державних та корпоративних інтересів. Будь-яка модель енергоринку не може бути дієздатною без належної фінансової дисципліни, узгоджених правил торгівлі та взаємної відповідальності. Тому нинішні зміни на краще слід уважати не головним наслідком реформ, а лише необхідною передумовою для дії ринкових стимулів у напрямку зменшення (або стабілізації) тарифів та залучення інвестицій в енергетичний сектор.

Чинною системою розрахунків за електропостачання передбачено, що всі операції здійснюються в грошовій формі. Фактично ж повної оплати досягти не вдалося, хоча щомісячні надходження зросли зі 100-200 млн. грн. у 1998 р. до 800-900 млн. у 2001 р.

Технологічні та комерційні втрати електроенергії сягнули критичного рівня і продовжують зростати. Якщо в 1990 р. під час виробництва електроенергії в межах 298 млрд. кВт. год втрати становили 22 млрд. кВт. год (7%), то у 2000 р. при виробництві 174 млрд. кВт. год вони досягли вже 31 млрд. кВт.год (18%).

Динаміка тарифів на електроенергію для промислових та побутових споживачів

Головними вадами нинішньої моделі оптового ринку електроенергії (ОРЕ) є витратний механізм ціноутворення, відсутність конкуренції та суверенітету споживача. Світовий досвід показує, що вдосконалення ОРЕ має забезпечувати створення трьох компонентів: оптового ринку (оптової біржі); прямих договорів (ф'ючерсних контрактів); "балансового" механізму, який забезпечує стабільність єдиної енергосистеми. Водночас реальна ситуація в Україні потребує врахування особливостей перехідного періоду та забезпечення рівних умов для всіх учасників енергоринку.

У 1999-2001 рр. реальне зростання цін на імпортне паливо внаслідок фінансової кризи 1998 р. позначилося лише на деяких видах послуг. Наприкінці 2001 р. тарифи на електроенергію для населення були в середньому на 20-25% нижчими від тарифів для промисловості і межували із собівартістю 2,5-3 центи за кВт.год. Унаслідок цього дебіторська заборгованість енергокомпаній значно перевищувала кредиторську. Навіть за умови повної сплати споживачами виробники електроенергії залишаються номінальними банкрутами. Практичне застосування механізму банкрутства призводить до небезпечної тенденції втрати державних активів. З іншого боку, зобов'язання держави перед приватизованими компаніями щодо гарантованого рівня рентабельності за відсутності конкуренції не сприятимуть зниженню технологічних утрат та собівартості електроенергії. Тому дальше здійснення програми приватизації енергопостачальних компаній має супроводжуватися вдосконаленням чинної моделі енергоринку та забезпеченням інвестиційної привабливості об'єктів приватизації.

На ринку нафти та нафтопродуктів унаслідок приватизації нафтопереробних заводів та поширення в Україні вертикально інтегрованих компаній обсяги поставок та переробки нафти мають стійку тенденцію до зростання, що сприяє насиченню внутрішнього ринку. Проте темпи приватизації в галузі виявилися такими швидкими, що це практично внеможливило створення вітчизняної вертикально інтегрованої нафтової компанії.

Стан приватизації енергопостачальних компаній

Створення міжнародного консорціуму з експлуатації нафтопроводу Одеса-Броди та нафтотерміналу має сприяти підвищенню зацікавленості нафтових компаній в операціях із транспортування нафти саме цим шляхом. Наступним кроком має стати відкриття в Одесі Східноєвропейської (чорноморської) нафтової біржі, на якій потенційними покупцями можуть бути країни Центральної та Східної Європи.

На ринку природного газу механізм постачання цього ресурсу не відповідає можливостям диверсифікації поставок газу, створеним завдяки політичним угодам. Основним оператором імпортних поставок природного газу є компанія "Ітера". Її монопольне становище на ринку імпортних поставок не сприяє зниженню цін на природний газ, яке можливе лише за присутності на цьому ринку кількох великих компаній, включаючи спільні підприємства, що матимуть реальні можливості та зацікавленість у поставках газу на територію України, у т. ч. з країн Середньої Азії та Норвегії. Діяльність цих компаній має регулюватися Законом "Про засади функціонування ринку природного газу в Україні".

У 2002-2003 рр. Кабінету Міністрів України слід прийняти принципово важливі рішення щодо розвитку ринків енергоносіїв:

- доопрацювати і подати до Верховної Ради законопроект "Про основні засади функціонування оптового ринку електричної енергії в Україні", урахувавши особливості перехідного періоду та незалежний статус Національної комісії з регулювання електроенергетики (НКРЕ) у сфері контролю за дотриманням правил торгівлі на енергоринку;

- спільно з Міжвідомчою робочою групою з питань контролю за приватизацією в паливно-енергетичному комплексі доопрацювати і подати до Верховної Ради законопроект "Про особливості приватизації майна в паливно-енергетичному комплексі", передбачивши можливість участі в приватизації об'єктів ПЕК вітчизняних та іноземних стратегічних інвесторів, а також посилення контролю за виконанням інвестиційних зобов'язань;

- спільно з НКРЕ розробити правила торгівлі та умови укладання контрактів на роздрібному ринку електроенергії, передбачивши створення рад споживачів (підприємств та населення) як повноправних суб'єктів ринку;

- розробити Положення про перехід до біржової торгівлі нафтою, газом та коксівним вугіллям на постійній основі;

- розробити механізм формування та використання державних резервів нафти і нафтопродуктів залежно від кон'юнктури світового ринку;

- прийняти постанову про реструктуризацію (демонополізацію) нафтогазового комплексу і створення вертикально інтегрованих нафтової та газопостачальної компаній;

- розробити концептуальну модель внутрішнього ринку природного газу і подати відповідний законопроект до Верховної Ради.

3.3 Ринок металопродукції

Внутрішній ринок України споживає лише 13-16% від виробленого металопрокату, тоді як у розвинених країнах і тих, що інтенсивно розвиваються, цей показник становить близько 70-90%.

Перехід від централізованого розподілу металу до вільної торгівлі ним потребував нового механізму реалізації продукції - через ринок і відповідної інфраструктури з урахуванням обмеженості внутрішнього попиту на металургійну продукцію через депресивний стан галузей-споживачів та низьку платоспроможність металургійних підприємств.

У сукупності ці чинники і визначили причини експортної орієнтації галузі.

На початку перехідного періоду інфраструктура ринку металопродукції формувалася, по суті, стихійно, з орієнтацією на зовнішній ринок та одержання надприбутків від експорту металу. На кожне металургійне підприємство припадало кілька десятків посередників та трейдерів, часто некваліфікованих і непідготовлених для роботи з металопродукцією. З набуттям самими металургійними підприємствами досвіду діяльності за ринкових умов сталися позитивні зрушення в розвитку та вдосконаленні ринкової інфраструктури: зменшилася кількість посередників за рахунок надання переваги найбільш перспективним і фінансово стійким трейдерам, з якими укладаються довгострокові договори.

У зв'язку з цим привертає увагу зарубіжний досвід державного регулювання вітчизняного виробництва та підтримки споживання продукції в країнах, де вона вироблена. Так, у США відповідно до актів реконструкції аеропортів та підтримки наземного транспорту (будівництво і реконструкція шосейних та залізничних доріг), прийнятих у 1982 р., витрати бюджетних коштів на матеріали, у т. ч. металопродукцію, дозволяються тільки в тому разі, якщо вони були вироблені у США.

Одним з головних чинників, що звужують попит на металопродукцію, є несприятлива ситуація щодо обсягів інвестицій в основний капітал у машинобудуванні (7,8% від загального обсягу інвестицій у промисловість у 2000 р.) та будівництво (2,4% від загального обсягу інвестицій в економіку України). Недостатність інвестицій призводить до деградації капітального будівництва і не сприяє зростанню попиту на нове устаткування. Тому в деяких галузях, зокрема нафтохімії, металургії, паливно-енергетичному і транспортному секторах, зростає споживання металопродукції на ремонтно-експлуатаційні потреби, тобто підтримання та збереження в експлуатації застарілих основних фондів.

Розширення споживання металопрокату в машинобудуванні, будівництві, виробництві конструкційних матеріалів можливе лише за поліпшення їх фінансового стану, підвищення платоспроможності підприємств-споживачів. Показовим щодо цього є досвід Росії, де металургійні компанії стали великими акціонерами автомобільних заводів (ГАЗ, УАЗ), вугільних і транспортних компаній тощо. Таким чином металургійні підприємства перетворюються на міжгалузеві комплекси, орієнтовані на подолання негативних явищ у промисловості (дефіцит обігових коштів та інвестицій, утрата коопераційних зв'язків, велика кількість посередницьких структур). Такі комплекси формують позитивні тенденції в економіці, її структурних змінах.

Важливим для розвитку внутрішнього ринку металопродукції на даному етапі є створення ефективного механізму взаємозв'язків між її виробниками та споживачами, а також забезпечення їх діяльності в стабільному економіко-правовому полі.

Для цього Кабінету Міністрів та Верховній Раді України необхідно:

- розробити і прийняти Закон "Про пріоритетне використання вітчизняної промислової продукції інвестиційного попиту", в якому передбачити введення мораторію на використання імпортних матеріалів, у т. ч. металопродукції, аналоги яких виробляються в Україні в процесі реалізації спільних проектів (наприклад, в автомобілебудуванні);

- для реалізації спільно з кінцевими споживачами інвестиційних проектів (одним з варіантів може бути створення відповідних інтегрованих структур та введення внутрішніх трансфертних цін) у 2002 р. вдосконалити чинне законодавство стосовно створення та функціонування таких структур (з використанням досвіду Російської Федерації).

Кабінету Міністрів України:

- розробити заходи щодо підтримки кредитування промисловості, насамперед пріоритетних державних програм, включаючи галузі машинобудування;

- доопрацювати проект Закону "Про Національну програму розвитку і реформування гірничо-металургійного комплексу (ГМК) до 2010 року" з урахуванням потреб розвитку внутрішнього ринку, удосконалення його інфраструктури, створення та дальшого розширення торговельної та сервісної мережі;

- Міністерству промислової політики України забезпечити розроблення механізмів стимулювання укладання довгострокових контрактів зі споживачами з фіксацією обсягів і цін (можливе надання знижок для кінцевих споживачів) та кредитування металопродукцією перспективних кінцевих споживачів під державні гарантії.

4.1. Стан та перспективи розвитку інноваційного ринку

Активізація інноваційної діяльності потребує нових форм та методів упровадження досягнень науки і техніки, насамперед за рахунок розширення інноваційного ринку. Нині його в Україні практично немає, а становлення йде надто повільно. Придбанням та використанням інновацій займається лише 14,3% від усіх промислових підприємств (у 2000 р. - 14,8%). Частка інноваційної продукції на внутрішньому ринку становить 9,4% від загального обсягу продукції.

Навіть за наявних умов є реальні можливості для розвитку ринку інновацій, оскільки промисловість споживає близько 24% вітчизняних науково-технічних розробок. Потребують удосконалення форми та методи ринкової реалізації науково-технічної продукції. Ціни на внутрішньому інноваційному ринку не формуються і є переважно розрахунковими. Середньорічна вартість однієї науково-технічної розробки становить близько 50 тис. грн. Безпосередні замовники та споживачі виконаних розробок заздалегідь майже не визначаються. Не проводяться аукціонні торги інноваційних розробок, немає інноваційних бірж та ефективної реклами. Маркетингові дослідження в інноваційній сфері здійснюють лише 26% від усіх промислових підприємств. Незначною залишається поки що роль позабюджетних фондів у розвитку інноваційного ринку. Їхня частка в обсязі фінансування наукових і науково-технічних робіт у 2000 і 2001 рр. не перевищувала 0,9%, залишається низькою питома вага витрат на інноваційну діяльність у капіталовкладеннях (див. таблицю).

Розвиток інноваційного ринку стримується недостатніми темпами створення недержавних науково-дослідних та проектно-конструкторських організацій. Частка інноваційно-активних підприємств серед роздержавлених у 2001 р. становила 17,7 проти 14,8% у 2000 р. Даються взнаки недосконалість механізмів демонополізації виробництва, високий рівень ризику, пов'язаного з недоліками нормативно-правової бази.

Для прискореного розвитку інноваційного ринку потрібне забезпечення фінансовими ресурсами пріоритетних напрямів наукових розробок, розширення джерел фінансування на основі спеціальних цільових, венчурних фондів, створення механізмів державного стимулювання ефективного використання приватних та іноземних інвестицій у наукоємні галузі, у пріоритетні науково-технічні розробки, зменшення імпортозалежності економіки, а також розширення форм інфраструктури інноваційного ринку. З цією метою доцільно:

- Кабінету Міністрів України, міністерствам та іншим органам забезпечити створення системи моніторингу ринку з використанням необхідних даних для оцінювання інновацій та їх рейтингу, що визначається цілями стратегії розвитку відповідної галузі виробництва, а також домінуючою метою цього розвитку - вибору найефективнішої технології;

- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству фінансів, Міністерству промислової політики України розробити типову структуру інноваційних підприємств або внести пропозиції щодо їх реструктуризації, передбачивши створення холдингових компаній, корпорацій у вигляді промислово-фінансових груп, дочірніх компаній, господарських товариств та інших інноваційно-виробничих об'єднань відповідно до галузевої специфіки інноваційної діяльності;

- Міністерству фінансів, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству освіти і науки України розробити з урахуванням реальних фінансових можливостей організаційно-економічні заходи для підвищення попиту на науково-технічну продукцію та залучення до інноваційного підприємництва малого і середнього бізнесу, у тому числі: прогресивне оподаткування прибутку інноваційних підприємств. При цьому слід використати зарубіжний досвід застосування ступінчатого оподаткування з визначенням ставки податку залежно від рівня доходу підприємства, податкових канікул на два - п'ять років залежно від життєвого циклу інновацій; зниження ставок податку з прибутку інноваційних прибуткових організацій та підприємств; застосування пільгових інвестиційних кредитів;

- Міністерству освіти і науки України створити інформаційно-маркетингові центри на базі регіональних ЦНТІ та Центрального інноваційного центру для сприяння реалізації на внутрішніх та зовнішніх ринках інноваційних товарів з високим ступенем комерціалізації;

- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції і Міністерству освіти і науки України застосовувати зворотне фінансування високоефективних прикладних інноваційних розробок, тобто здійснювати державну їх підтримку за наявності конкретних замовників-споживачів науково-технічної продукції та відповідної документації щодо їхньої участі в реалізації розробок.

4.2. Імпорт високотехнологічних товарів

Відсутність окремих вітчизняних високотехнологічних товарів компенсується за рахунок імпорту. Середня частка високотехнологічних товарів у загальному обсязі імпорту коливалася від 18,1% у 1996 р. до 21,4% у 2001 р. Це може бути своєрідним виміром рівня "інтелектуалізації" імпорту. Він на 6,5 відсоткового пункта перевищував відповідний показник вітчизняного експорту, що є індикатором певної імпортозалежності України в сегменті високотехнологічних товарів.

Загальний обсяг імпорту високотехнологічних товарів зменшувався в останні роки вищими темпами, ніж їх експорт. Це спричинило поступове зменшення від'ємного сальдо торговельного обороту цих товарів і зростання коефіцієнта покриття імпорту високотехнологічних товарів їх експортом. Коефіцієнти покриття імпорту експортом у цьому сегменті вітчизняного ринку постійно були менші за одиницю і мали місце від'ємні сальдо торговельного обороту. Це означає, що в цій сфері переважали закордонні виробники, тобто внутрішній ринок України формувався без урахування потреб пріоритетного розвитку його високотехнологічного сегмента.

Внутрішній ринок високотехнологічних товарів в Україні поки ще недостатньо захищається від недобросовісної конкуренції: щодо імпортерів практично не застосовуються ні квоти, ні антидемпінгові розслідування та компенсаційні мита в межах міжнародних угод; обсяги сертифікації високотехнологічної продукції, що імпортується в Україну, за останній час зменшилися в кілька разів; нерідко закуповуються морально застарілі засоби та системи інформатизації; мають місце некомпетентність, помилки і несумлінність посадових осіб під час вибору фірм-постачальників та укладання міжнародних контрактів.

Для захисту економічних інтересів держави на ринках високотехнологічних товарів і для підвищення ефективності використання валютних ресурсів, що спрямовуються на придбання високотехнологічного імпорту, необхідно:

- прискорити прийняття і введення в дію Закону "Про здійснення контролю на ринку товарів, робіт та послуг", що сприятиме зниженню ймовірності надходження в країну технологій, які не відповідають державним інтересам, застарілі або дублюють вітчизняні розробки, передбачають використання тільки закордонних матеріалів та обслуговування;

- розробити і прийняти Закон "Про імпорт технологій та іноземні технологічні інвестиції", який визначав би: порядок адміністративного контролю за укладанням і умовами договорів про імпорт технологій та іноземні технологічні інвестиції; здійснення моніторингу реалізації схвалених угод та їх валютної окупності; порядок стимулювання імпорту технологій та іноземного технологічного інвестування в пріоритетні галузі економіки;

- Кабінету Міністрів України для забезпечення господарюючих суб'єктів інформацією про вітчизняні та світові ринки альтернативних високих технологій та високотехнологічних товарів створити централізований комп'ютерний банк даних, а також відповідну інтернет-біржу з електронним доступом до її бази даних;

- Фонду державного майна України в разі залучення іноземних інвестицій у високотехнологічні галузі для збереження конкурентних переваг України на ринках високотехнологічних товарів здійснювати прогнозне оцінювання можливої небезпеки втрати вітчизняного контролю над провідними технологічними розробками, яка може статися в результаті придбання іноземними компаніями контрольних пакетів акцій високотехнологічних підприємств і об'єднань;

- Держстандарту України активізувати роботу з гармонізації стандартів, передусім у межах основних країн-партнерів та груп високотехнологічних товарів, якими обмінюється з ними Україна.

4.3. Розвиток інфраструктури інноваційного ринку

Розвиток інноваційного ринку потребує запровадження апробованих у світовій практиці організаційно-економічних форм ринкових взаємовідносин між наукою та споживачами науково-технічної продукції - технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів, наукових центрів, торговельних інноваційних бірж, використання можливостей малого та середнього бізнесу, а також спільних підприємств, у рамках яких відбувається (за контрактами) міжнародний обмін науково-технічними досягненнями на ринкових засадах.

Усі ці форми ринкової інфраструктури інноваційної сфери в Україні розвиваються поки що надто повільно. Якщо у США нині функціонує близько 140 наукових і технологічних парків, у Великобританії - понад 40, у Росії - близько 100, а загалом європейська інноваційна сфера налічує понад 1,5 тис. різних інноваційних центрів, у т. ч. більш як 260 науково-технологічних парків, то в Україні на законодавчих засадах діє лише чотири технопарки. Створено регіональні інноваційні центри: розвитку інновацій у Києві та "Харківські технології", інноваційний центр "Броди" та Трускавецький центр оздоровлення у Львівській області.

Створені у 2000 р. відповідно до Закону "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків" технологічні парки "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона", "Інститут монокристалів" уже в першому півріччі 2001 р. мали позитивні результати в реалізації проектів та продажу за кордон науково-технічної продукції. Зокрема, технологічний парк "Напівпровідникові технології" виконав експортні контракти на розроблення та поставку компаніям ФРН, Ізраїлю і США трьох проектів: "Плазмон-8РК-47", оптичного приладу та партії кристалів оптичного германію. На ринку науково-технічної продукції дедалі відчутнішою стає роль спільних підприємств. Прикладом ефективних ринкових міжнародних науково-технічних зв'язків є діяльність Національної академії наук України. За ініціативою її установ створено понад 30 таких підприємств і виконується понад 300 спільних наукових проектів з партнерами країн Європи, США, Азії та близько 50 - з установами СНД.

Дальший розвиток інфраструктури інноваційного ринку потребує вдосконалення законодавства та відповідної нормативної бази, а також реалізації таких заходів:

- Кабінету Міністрів України розглянути питання про створення інноваційних центрів у Дніпропетровській, Донецькій, Івано-Франківській областях за прикладом Київської та Харківської областей;

- Міністерству освіти і науки України забезпечити організаційно-економічні передумови організації наукових центрів при провідних навчальних закладах (університетах) (за прикладом США);

- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству освіти і науки разом з Міністерством фінансів, Державною інноваційною компанією розробити програму інноваційних досліджень для малого бізнесу;

- Держкомстату розробити і запровадити методи комплексного статистичного спостереження та аналізу результатів інноваційної діяльності підприємств різних видів економічної діяльності.

4.4 Державне регулювання інноваційного ринку

Основою державного регулювання інноваційного ринку має бути його тісний зв'язок з економікою виробництва. Це потребує максимальної гармонізації законодавства України в галузі освіти, науки, технологій та інноваційного розвитку з міжнародними стандартами, прийнятими в розвинених країнах світу. У зв'язку з цим необхідно:

- Міністерству фінансів, Державній податковій адміністрації України опрацювати пропозиції щодо пільгового оподаткування інноваційної діяльності підприємств, науково-дослідних та конструкторських організацій з метою сприяння залученню додаткових (недержавних) коштів на фундаментальні наукові дослідження, розроблення і впровадження (продаж споживачеві) нових технологій, забезпечуючи умови для партнерства науки з бізнесом. Важливим кроком до цього є вилучення з оподаткування витрат на економічно значущі НДДКР; внести відповідні доповнення в Закони України "Про наукову та науково-технічну діяльність", "Про оподаткування підприємств";

- Міністерству освіти і науки, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству фінансів України активізувати інвестиції в таких сферах прикладних НДДКР, як машинобудування, біотехнології, інформаційні технології, нові матеріали та аерокосмічні дослідження, продукція медичної промисловості, які найбільш ефективні, комерціалізовані, користуються попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках;

- Міністерству фінансів, Національному банку України запровадити пільгове (переважно довгострокове) кредитування активних учасників інноваційного ринку - науково-дослідних, проектних організацій підприємств, об'єктів ринкової інфраструктури;

- Міністерству освіти і науки, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, а також галузевим міністерствам і іншим органам розширити масштаби застосування державної контрактної системи у сфері науково-технічної та інноваційної діяльності з підвищенням ролі і значення державного замовлення;

- органам управління інноваційною діяльністю на всіх рівнях здійснювати систематичний аналіз результатів реалізації науково-технічних розробок на внутрішньому та зовнішньому ринках, створити з цією метою експертно-аналітичні групи.

5.1. Політика протекціонізму

В Україні не знайшов належного застосування ряд поширених у міжнародній практиці методів та засобів захисту внутрішнього ринку. Майже не використовується досвід інших постсоціалістичних країн щодо введення преференційного режиму на імпорт, що сприяв би вирішенню важливих народногосподарських завдань, упровадженню стандартів і технічних норм на імпортовану продукцію та сучасних систем її сертифікації, уведенню санітарно-ветеринарних норм і здійсненню природоохороних заходів.

Для посилення захисту внутрішнього ринку України необхідно забезпечити:

- дотримання міжнародних стандартів якості для підвищення конкурентоспроможності української продукції, товарної і регіональної диверсифікації ринків збуту та постачання, державної підтримки інформаційного, консультативного і маркетингового обслуговування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та координації їхніх дій у загальнонаціональних інтересах;

- розроблення і запровадження механізмів квотування та ліцензування, уведення спеціального податку на імпорт та позбавлення іноземних експортерів режиму найбільшого сприяння як адекватної відповіді на недружні або дискримінаційні дії їхніх держав щодо України;

- законодавче закріплення за антимонопольними органами функції нагляду за спробами внутрішніх монополістів максимізувати прибутки через створення штучного дефіциту за демпінгових умов експорту;

- стимулювання створення (за досвідом розвинених країн) національного інформаційного банку даних про надійність та платоспроможність підприємств, що функціонують на території України, а також компаній, занесених у "чорний список" за показниками платіжної дисципліни;

- збільшення (у разі необхідності) рівня оподаткування операцій з вивезення дефіцитної на внутрішньому ринку сировини та утримання від установлення мита на закупівлю іноземними замовниками давальницької сировини для її переробки на митній території України;

- оперативне реагування на відставання експортних цін від цін внутрішнього ринку, з установленням розміру оподаткування експортних операцій залежно від різниці між цими цінами.

5.2. Перспективи вступу України до СОТ та його наслідки для розвитку внутрішнього ринку

Пріоритетність розвитку внутрішнього ринку має забезпечуватися в умовах вирішення питання вступу України до Світової організації торгівлі відповідно до Указу Президента України від 5 вересня 2001 р. Правила СОТ передбачають приведення національного законодавства у відповідність до її регулятивних норм і лібералізацію торгівлі ще до моменту вступу до цієї організації.

У 2001 р. здійснено помітні кроки в цьому напрямі: прийнято нову редакцію Митного тарифу (у сфері тарифного захисту Україна вже практично досягла параметрів, які вимагаються при вступі в СОТ); прийнято закони про приєднання України до міжнародних договорів Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право, а також до Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, про регулювання виробництва, експорту та імпорту лазерних дисків; у новій редакції Закону "Про страхування" скасовано обмеження на участь іноземних осіб у статутному фонді страховиків тощо.

Слід мати на увазі, що зобов'язання при вступі до СОТ не суперечать поставленій меті випереджаючого розвитку внутрішнього ринку, якщо розуміти його як один із засобів створення в країні цивілізованого ринкового середовища.

З набуттям членства в СОТ країна отримає міжнародно визнані права застосування комплексу заходів захисту внутрішнього ринку, зокрема:

- уведення тимчасових обмежень імпорту з метою вирівнювання платіжного балансу;

- у разі порушення рівноваги на внутрішньому ринку підвищення імпортного мита та застосування кількісних обмежень імпорту (квот, ліцензій);

- при застосуванні санітарних та фітосанітарних заходів запроваджувати обмеження імпорту сільськогосподарської продукції;

- відповідно до правил СОТ щодо антидемпінгових та компенсаційних заходів ефективні методи боротьби з недобросовісними конкурентними діями іноземних фірм на ринку України.

З іншого боку, входження до СОТ може призвести до виникнення або загострення деяких проблем, що зумовлено непідготовленістю частини українських підприємств до діяльності в умовах жорсткішого конкурентного середовища. Тому для повнішого використання переваг від членства в СОТ та мінімізації можливих негативних наслідків, у т. ч. втрати окремими національними виробниками внутрішнього ринку, у період адаптації до правил СОТ слід ужити таких заходів:

- посилити державну підтримку інноваційної діяльності в країні з акцентом на підприємства та галузі, які вже мають або можуть мати конкурентні переваги;

- підвищити рівень поточного фінансування та інвестицій у систему освіти, особливо стосовно спеціальностей, які визначатимуть перспективи науково-технологічного прогресу;

- підтримувати розвиток загальної інфраструктури виробничої та підприємницької діяльності з доведенням її технічних та технологічних параметрів до рівня, не нижче досягнутого конкурентами;

- створити цивілізовану систему страхування комерційної діяльності підприємств для значного зменшення вартості ресурсів розвитку та зниження комерційних ризиків під час упровадженні інноваційних проектів;

- забезпечити преференційний режим для тих видів імпорту, які підтримують національне виробництво (основні комплектуючі, матеріали, обладнання і технології), особливо в тих галузях, що належать до структуроутворюючих.

1. На попередніх етапах економічних реформ держава, відповідно до обмежених можливостей внутрішнього ринку, приділяла особливу увагу розвитку експортно орієнтованих галузей, що дало відчутні економічні результати. Орієнтовані на експорт підприємства і нині визначають обличчя оновленої частини економічного потенціалу держави. Вони платоспроможні, забезпечують роботою більше третини працюючих.

Водночас з огляду на те, що експортно орієнтована стратегія обмежує можливості зростання, підвищує вразливість економіки, необхідно сконцентрувати зусилля на розвитку національного ринку, підвищенні ролі його інститутів.

2. Зміна пріоритетів економічного розвитку не означає послаблення уваги до проблем удосконалення зовнішньоекономічної діяльності. Головне полягає в забезпеченні ефективного співвідношення між обсягами внутрішнього ринку і зовнішньої торгівлі.

3. Сучасна державна політика розвитку внутрішнього ринку механічно не вкладається в схеми, пов'язані передусім з приватизацією і корпоратизацією підприємств. Необхідно здійснювати переструктурування, модернізацію виробничого сектора економіки шляхом поєднання макроекономічних регуляторів і промислової політики, підтримки та розвитку конкурентоспроможних промисловотехнологічних систем та стимулювання швидкого освоєння сучасних технологій.

4. Для динамічного і збалансованого розвитку внутрішнього ринку необхідно здійснити такі завдання:

- зменшити податки на виробничу діяльність і заробітну плату, передбачити податкові стимули для підприємств, що спрямовують прибуток на інвестиції в розвиток виробництва, проведення НДДКР та освоєння нових технологій;

- підтримувати обмінний курс гривні і митних тарифів на рівні, що забезпечував би конкурентоспроможність товаровиробників і стимулював імпортозаміщення;

- підвищити ефективність контролю за цінами і тарифами у високомонополізованих сферах економіки, запобігати недобросовісній конкуренції, у т. ч. з боку імпортерів;

- прискорити розвиток мережі сучасних виробничо-технологічних структур з високим потенціалом діяльності на світовому ринку, інтеграцію промисловості, науки і фінансових інститутів на базі утворення різноманітних конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішніх ринках корпоративних об'єднань;

- створити на основі банківської системи повноцінні інститути розвитку, здатні забезпечувати залучення заощаджень у розвиток виробничої сфери з застосуванням механізму державних гарантій, кредитних ресурсів державних банків, формування каналів рефінансування виробничих інвестицій;

- активізувати соціальну політику, у т. ч. випереджаюче підвищення оплати праці відповідно до зростання її продуктивності.

5. Дальший розвиток інноваційного ринку потребує досконалішого фінансово-економічного механізму та нормативно-законодавчої бази. Кабінету Міністрів, Міністерству фінансів, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Мінпромполітики, Міністерству освіти і науки України необхідно активізувати роботу з реалізації науково-технічних досягнень на основі дотримання встановлених законами "Про наукову та науково-технічну діяльність", "Про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки" рівнів фінансування цієї діяльності, створенню мережі позабюджетних фондів, застосування пільгового кредитування інноваційної діяльності.

6. Удосконалення аграрного ринку потребує ефективної державної політики розширення ринкових можливостей та стимулів, поліпшення торговельного режиму, маркетингового сприяння на внутрішніх і зовнішніх агроринках. Основним її змістом мають стати формування умов для розвитку інтегрованих форм сільськогосподарського виробництва й агробізнесу, підтримка доходів сільськогосподарських виробників, розширення можливостей прямого збуту, розвиток маркетингової інфраструктури, налагодження партнерства держави й агробізнесу.

7. Пріоритетом у розробленні законодавчого забезпечення майбутнього ринку земель сільськогосподарського призначення і створенні системи іпотечного кредитування під заставу землі слід уважати захист інтересів селян - власників землі. Держкомзему України разом з органами державної влади на місцях треба прискорити завершення видачі селянам державних актів на право приватної власності на землю; створити прозору й ефективну систему реєстрації прав власності на нерухомість; передбачити в законодавчих актах щодо кредитування під заставу землі можливість (у разі невиконання боржником боргових зобов'язань) примусового управління землею і майном боржника та задоволення вимог кредитора за рахунок отримуваних прибутків без вилучення землі у власників.

8. Ситуація, що склалася на енергоринку у 2000-2001 рр., потребує активного втручання держави в процес формування ефективної моделі ринків природних монополій. За недосконалості законодавчого забезпечення більшість урядових рішень у цій сфері спрямовувалася на подолання кризових явищ адміністративними заходами замість удосконалення механізму ринкових відносин. У 2002-2003 рр. мають бути прийняті принципово важливі стратегічні рішення щодо: ступеня лібералізації та організаційних схем ринків електроенергії і природного газу; розвитку атомної енергетики та вугільної промисловості; економічного механізму енергозбереження. Інакше загострення енергетичних проблем надзвичайно ускладнить енергоресурсне забезпечення економічного зростання держави.

Таким чином, розширення національного ринку має стати ключовим напрямом економічної політики. На відміну від попередніх етапів, коли перевага надавалася загальним проблемам формування ринкових засад, фінансової стабілізації та пожвавлення економіки, актуалізується завдання підвищення ролі інституту ринку та його стимулюючого впливу на економічне зростання. Фактично йдеться про формування нової державної політики сприяння ефективному розвитку ринків та ринкової інфраструктури. Забезпечення оптимальних пропорцій внутрішнього ринку - одна з головних складових економічної безпеки держави. Така політика є необхідною передумовою стійкого економічного зростання та важливим пріоритетом економічної стратегії держави.

Інтелектуальний потенціал, наука, високі технології справляють визначальний вплив на розвиток сучасної постіндустріальної цивілізації. Вони виводять на вершину економічного розвитку не тільки окремі галузі, а й цілі країни, створюють умови для формування у людей високих суспільних цінностей. Україна має адекватно реагувати на ці процеси, ефективніше використовуючи свій значний науково-технічний потенціал та його конкурентні переваги. Цей потенціал може і повинен відіграти головну роль в забезпеченні реального переходу економіки на інноваційний шлях розвитку, вирішенні соціальних проблем, підвищенні рівня освіти та культури, зміцненні обороноздатності та національної безпеки держави.

Усе це можливе за реалізації відповідної комплексної державної політики, головним вектором якої має стати стимулювання процесів створення і використання знань.

Протягом останнього часу здійснено ряд важливих заходів, спрямованих на вдосконалення державної науково-технічної політики. Визначено нові пріоритети розвитку науки і техніки до 2006 р. та інноваційного розвитку на найближчі п'ять років. Видано укази Президента України щодо підтримки наукової та науково-технічної діяльності, зокрема "Про розвиток соціологічної науки в Україні", "Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні", "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 3 липня 2001 року "Про невідкладні заходи щодо виводу з кризового стану науково-технологічної сфери України і створення реальних умов для переходу економіки на інноваційну модель розвитку", "Про заходи щодо державної підтримки розвитку науково-просвітницької діяльності громадських організацій".

Послідовно вирішуються питання соціального захисту науковців, підвищення суспільного престижу наукової праці. Серед них - суттєве удосконалення пенсійного забезпечення, збільшення заробітної плати наукових працівників, надання адресної підтримки видатним діячам науки і талановитій науковій молоді.

Ці та інші заходи позитивно позначилися на стані та тенденціях розвитку науково-технічної сфери. Уповільнилися темпи скорочення кадрового потенціалу, дещо поліпшилася вікова структура науковців, збільшуються обсяги виконаних наукових робіт та реалізованої науково-технічної продукції. Намітилася тенденція зростання винахідницької активності, відбувається становлення ринку інтелектуальної власності на результати науково-технічної праці. Уперше за останні роки почала зростати кількість підприємств, що використовують науково-технічні інновації.

За всіх складнощів Україна зберегла свої основні наукові школи та унікальні технології, здатні забезпечувати розвиток сучасного високотехнологічного виробництва, на найвищому світовому рівні.

Водночас ще було б передчасно говорити про стабільність позитивних зрушень у науково-технічній сфері та остаточне подолання нагромаджених системних проблем. Ситуація тут залишається складною.

Надзвичайно актуальним завданням Кабінету Міністрів України є вироблення та проведення цілеспрямованої і послідовної державної політики реформування та розвитку науково-технічного потенціалу на сучасній організаційно-економічній та матеріальній основі, створення необхідних умов для його ефективного використання.

У даній доповіді наведено загальні характеристики сучасного стану науково-технічного потенціалу та його ресурсного забезпечення, розглянуто основні підсумки наукової та науково-технічної діяльності, проаналізовано її організаційні та нормативно-правові засади, сформульовано найгостріші проблеми, що потребують вирішення, висновки та пропозиції, які можуть стати основою необхідних змін у державній науково-технічній політиці.

1.1. Мережа наукових організацій

У наш час в Україні виконують наукові та науково-технічні роботи близько 1500 організацій (далі - наукові організації), що майже на 11% більше порівняно з 1991 р. Протягом останніх років сталися певні зміни в розподілі наукових організацій за секторами науки, типами організацій, формами власності та галузями наук (науковими дисциплінами).

У дисциплінарному розподілі істотно збільшилася кількість наукових організацій соціогуманітарного профілю - на 25% проти 1995 р. Їх питома вага в загальній кількості зросла до 9%. За останні п'ять років помітно (на 14%) збільшилася також кількість наукових організацій сільськогосподарського профілю, які за своєю питомою вагою (12,5%) посіли друге місце в мережі наукових організацій.

Водночас намітилася негативна тенденція зменшення кількості наукових організацій, що спеціалізуються в галузі технічних наук (з 998 р. - на 5%), хоча їх питома вага (близько 60%) залишається найбільшою.

Динаміка чисельності докторів наук

Розподіл загальної кількості наукових організацій за секторами науки

Не призупинено тенденцію скорочення кількості конструкторських організацій. Тільки за 2000 р. їх стало менше майже на 16% при середньорічних темпах попередніх років близько 2,8%.

Найхарактернішою зміною в секторальному розподілі наукових організацій є істотне зменшення загальної кількості та питомої ваги організацій заводського сектора науки - майже на третину порівняно з 1995 р.

Привертає увагу й фактичне призупинення в останні роки процесу роздержавлення наукових організацій. Кількість тих, які перебувають у державній власності, з 1998 р. зменшилася тільки на 3% і перевищує 70% від усіх наукових організацій. Кількість наукових організацій колективної форми власності стабілізувалася на рівні 420, або 28% від загальної кількості, і зовсім незначна частина перебуває в комунальній та приватній власності.

1.2. Наукові кадри

Загальна кількість працюючих у наукових організаціях станом на 31.12.2001 р. становила близько 184,0 тис. При цьому спеціалістів, які безпосередньо виконують наукові та науково-технічні роботи (далі - фахівці), налічується близько 115,0 тис. (без урахування сумісників). Науковий ступінь доктора або кандидата наук мають понад 21 тис. осіб. З урахуванням науково-педагогічних працівників у секторі вищої освіти сконцентровано 56,2% докторів і кандидатів наук.

Крім того, на засадах сумісництва у виконанні наукових і науково-технічних робіт бере участь близько 55 тис. осіб, переважно науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів, у т. ч. майже 30 тис. докторів і кандидатів наук.

Незважаючи на постійне і значне (у 2,5 раза проти 1991 р.) скорочення чисельності працівників наукових організацій, насиченість України науковими кадрами залишається досить високою. У розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення припадає 5,2 виконавця наукових та науково-технічних робіт, у т. ч. дослідників - 3,9. Ці показники відповідають рівневі таких країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, хоча більш як удвічі поступаються Японії та Німеччині.

В останні роки середньорічні темпи скорочення кадрового потенціалу помітно уповільнилися: стосовно загальної кількості працюючих - удвічі, а фахівців - майже втричі. За попередніми даними, у 2001 р. загальна чисельність працюючих у цій сфері зменшилася лише на 2,3%, а фахівців - на 5,2%.

При цьому відбуваються певні структурні трансформації кадрового потенціалу з точки зору його розподілу за науковими дисциплінами, секторами науки та кваліфікаційним рівнем. Характерною особливістю змін у дисциплінарному розподілі є значне збільшення питомої ваги представників соціогуманітарних наук - з 2% у 1991 р. до майже 5% у 2000-2001 рр.

Динаміка чисельності спеціалістів, які виконують наукові та науково-технічні роботи

З 1998 р. практично стабілізувалася чисельність фахівців у галузях сільськогосподарських і медичних наук. Водночас залишаються високими темпи скорочення чисельності фахівців у галузі природничих та технічних наук - близько 5% за 2001 р.

Розподіл загальної чисельності спеціалістів, які виконують і науково-технічні роботи, за галузями наук

Скорочення загальної чисельності фахівців у науково-технічній сфері відбувалося і триває переважно за рахунок технічних наук: з 1991 р. на них припадає 80% загального зменшення. Водночас найбільше фахівців і тепер зосереджено в галузі технічних наук.

Найістотніше чисельність фахівців скоротилася в заводському секторі науки (удвічі проти 1995 р.). Для галузевого сектора це скорочення є також значним - 1,6 раза. Водночас питома вага цього сектора науки в загальній чисельності фахівців залишається найбільшою і становить 54%.

Відносно більша стабільність характерна останнім часом для кадрового потенціалу академічного сектора науки. З 2000 р. чисельність фахівців тут уперше почала зростати. Її питома вага в загальній чисельності фахівців збільшилася за цей період з 21,5 до 28,4%.

Серед виконавців наукових та науково-технічних робіт продовжує збільшуватися частка науковців вищої кваліфікації. Чисельність докторів наук, які виконують наукові та науково-технічні роботи, осіб

Чисельність кандидатів наук, які виконують наукові та науково-технічні розробки, з 1991 р. постійно знижувалась і становила у 2001 р. (за попередніми даними) 17,4 тис.

Розподіл спеціалістів вищої кваліфікації за секторами науки

Розподіл загальної кількості спеціалістів вищої кваліфікації за галузями наук

Найбільшу насиченість науковцями вищої кваліфікації (без урахування сумісників) має академічний сектор, де питома вага докторів і кандидатів наук - виконавців наукових і науково-технічних робіт становить близько 40%.

У вузівському секторі науки частка науковців вищої кваліфікації дорівнює 25%, галузевому - 9%. Украй низькою є вона в заводському секторі - 1,6%.

За дисциплінарним розподілом найбільше науковців вищої кваліфікації серед фахівців сконцентровано в організаціях, які працюють у галузі політичних (68%) та педагогічних (53%) наук. Ступінь доктора чи кандидата наук має майже кожний другий виконавець робіт у галузях фізико-математичних, біологічних, медичних, психологічних та соціологічних наук. Водночас найнижчою є питома вага науковців вищої кваліфікації у галузі технічних наук (9%).

Останнім часом дещо поліпшилася вікова структура науковців вищої кваліфікації. За останній рік частка молодих дослідників віком до 40 років збільшилася з 15,8 до 16,4%, а віком 56-60 років - зменшилася з 15,6 до 13,1%. Також уперше за останній час зменшився середній вік висококваліфікованих науковців (до 59,1 року для докторів та 50,7 року для кандидатів наук). Проте вікові показники залишаються ще надто високими (у 1991 р. вони становили 55 років для докторів та 47 років - для кандидатів наук).

Активізувалась робота з підготовки науковців вищої кваліфікації. Аспірантуру мають 418 наукових організацій та вищих навчальних закладів, докторантуру - 209 організацій (це відповідно в 1,3 і 2,2 раза більше, ніж було у 1991 р.). Чисельність аспірантів і докторантів становить відповідно 23,3 та 1,1 тис. осіб (більше проти 1991 р. в 1,7 і 2,2 раза). Останнім часом кандидатські дисертації щорічно захищають близько 4 тис. осіб, докторські - 400. Підготовка переважної більшості аспірантів (82% від загальної кількості) і докторантів (78%) здійснюється у вищих навчальних закладах.

Найістотніше збільшення обсягів підготовки науковців вищої кваліфікації відбувається в галузі соціогуманітарних наук. Зокрема, чисельність аспірантів з юридичних наук за 10 років зросла у 8,1 раза, мистецтвознавчих - у 5,3, психологічних - у 4,3, соціологічних - у 3,7 раза, економічних та філологічних - у 3 рази. Збільшилася вдвічі проти 1995 р. чисельність аспірантів з політичних наук. Загалом кількість аспірантів у галузі соціогуманітарних наук нині становить майже половину - 48% від загальної кількості аспірантів (у 1990 р. було 27%).

За 10 років помітно зменшилася частка аспірантів у галузі технічних наук - з 39 до 21% від загальної кількості.

Для кадрової складової науково-технічного потенціалу характерні і такі особливості:

- через нестабільність роботи наукових організацій значна частина їхніх працівників усе ще продовжує працювати в режимі неповної робочої зайнятості, а також перебуває в адміністративних відпустках (у 2000-2001 рр. таких фахівців було відповідно 22,9 та 16,3%);

- стійкою є тенденція збільшення чисельності працівників, що ведуть наукову та науково-технічну роботу за сумісництвом. При середньорічних темпах зростання чисельності сумісників з 1991 р. у 5,5% цей приріст сягнув у 2000 р. близько 11%;

- після трирічного (1995-1998 рр.) зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий її сплеск. У 1999 р. з України виїхали 136 докторів і кандидатів наук, або на 16,2% більше проти 1998 р., у 2000 р. - 151. Серед науковців вищої кваліфікації, які виїхали в останні роки, чверть - віком до 40 років, майже кожний третій - 41-50 років.

1.3. Фінансове, матеріально-технічне та інформаційне забезпечення

Фінансове забезпечення. Загальний обсяг фінансування наукових і науково-технічних робіт (далі ННТР) у 2001 р. становив близько 2,3 млрд. грн., у т. ч. за рахунок державного бюджету - 641 млн. грн. (2,6% від його видатків). Частка фінансування ННТР становила 1,17% від ВВП, у т. ч. за рахунок державного бюджету - 0,35%.

Останнім часом у фінансовому забезпеченні ННТР відбуваються певні зміни як у кількісному вимірі, так і в його структурному розподілі за джерелами фінансування та видами робіт.

З 1998 р. загальний обсяг фінансування ННТР почав збільшуватися не тільки у фактичних, а й у порівнянних цінах. У 2000 р. порівняно з 1999 р. це зростання становило 11,1% (у порівнянних цінах). У 2001 р., за попередніми даними, загальний обсяг фінансування ННТР збільшився проти 2000 р. на 11% (у фактичних цінах). Питома вага фінансування ННТР за рахунок видатків державного бюджету в загальному обсязі фінансування залишилася практично на рівні попереднього року - близько 30%.

Найбільша частка загального обсягу фінансування припадає на кошти вітчизняних замовників (близько 33%).

Розподіл загального обсягу фінансування наукових і науково-технічних робіт за джерелами

Протягом останніх років постійно зростає питома вага фінансування ННТР за рахунок коштів іноземних замовників. У 2000 р. вона становила 23,3% (у 1997 р. - 20,8%, 1995 р. - 15,6%). У 2001 р. цей показник зріс до 25%.

Загалом частка коштів вітчизняних та іноземних замовників досягла у 2001 р. близько 60% від загального обсягу фінансування ННТР. Уперше за період після 1997 р. вони збільшилися і в порівнянних цінах.

Витрати наукових організацій на виконання наукових та науково-технічних робіт власними силами перевищили (за попередніми даними) 1,6 млрд. грн. Понад 40% від загальної суми витрат спрямовано на оплату праці, близько 30% - на матеріальні витрати, майже 3% - капітальні вкладення, з яких 73% пішло на придбання устаткування.

Найбільше коштів із загальної суми витрат припадає на виконання науково-технічних розробок - близько 55% (у 2000 р. - 52,2%). Питома вага витрат на фундаментальні дослідження перевищила 16% (у 2000 р. - 15,8%). Уже протягом тривалого періоду постійно зростає частка витрат на науково-технічні послуги (з 3,4% у 1995 р. до 14,4% у 2001 р.).