Із прийняттям Радою Європи Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Європейська конвенція з прав людини) на Європейському континенті розпочався процес створення якісно нової європейської системи захисту прав і свобод людини, яка стала фундаментом для національних правових систем усіх країн Європи.

Сьогодні дія Конвенції поширюється на долю 800 мільйонів європейців із 47 країн Європи. Головне значення Конвенції полягає у формуванні нового менталітету поваги до прав людини, творенні нової культури прав людини, системи практичного захисту прав людини через Європейський суд.

Рада Європи - ніщо без Конвенції, а Конвенція - без Європейського суду з прав людини. Ця відома формула чітко висловлює єдність системи захисту прав людини. Але Конвенція - це ціла система різних механізмів та органів РЄ: моніторингові органи, Комітет міністрів, Парламентська асамблея, Комісар з прав людини, Європейський суд з прав людини, а також Венеціанська комісія.

Європейська конвенція з прав людини, рішення і практика Євросуду - це сучасна скарбниця верховенства права та поваги до прав і свобод людини.

Користуючись наданою можливістю, відповідно до постанови Верховної Ради України, представляю Спеціальну доповідь Уповноваженого Верховної Ради України "Стан дотримання Україною європейських стандартів з прав і свобод людини" з нагоди 60-річчя Європейської конвенції з прав людини.

У цій доповіді зроблено комплексний аналіз виконання Україною зобов'язань, узятих як під час вступу до Ради Європи, так і тих, що випливають з Європейської конвенції з прав людини та інших європейських конвенцій, ратифікованих Україною. Висвітлено діяльність Уповноваженого з прав людини щодо сприяння імплементації в законодавство України та правозастосовну практику європейських стандартів, аналізується практика Європейського суду з прав людини щодо України. Уперше публічно представлено аналіз виконання Україною зауважень та рекомендацій постійних контрольних моніторингових органів Ради Європи.

Процес ратифікації в Україні Конвенції був складний і навіть драматичний одночасно. Йому чинився активний спротив. Це нагадувало, до речі, драматичну історію розробки і прийняття самої Європейської конвенції, про що сьогодні детально розповів Володимир Михайлович Литвин. Мені як народному депутатові України другого скликання довелося тоді бути координатором та співдоповідачем питання щодо ратифікації Європейської конвенції з прав людини. Ми пам'ятаємо як у парламентській залі 17 липня 1997 року фактично тільки з третьої спроби вдалося добитись ратифікації Конвенції.

Сьогодні в урядовій ложі сидять поважні люди, які в той час були моїми колегами-депутатами і допомагали мені переконати парламент у необхідності ратифікації Конвенції і тим самим виконати взяті на себе під час вступу до Ради Європи зобов'язання. Це шановний Борис Ілліч Олійник, який упродовж десяти років був головою парламентської делегації України в Раді Європи і шановний Володимир Григорович Буткевич - перший суддя від України в Європейському суді з прав людини.

Проте закон щодо ратифікації Конвенції було прийнято із застереженнями та заявами. Зауважу, правова система України дуже неохоче і боляче розставалася з такими рудиментами, як право прокурорів надавати санкцію на арешт і обшук та огляд житла. Проте ці рудименти продовжують існувати й досі. До речі, щойно у своєму зверненні Президент України акцентував увагу на незахищеності прав людини.

У цьому контексті зазначу, що нещодавній обшук без санкції суду в офісі Вінницької правозахисної групи із вилученням оргтехніки і 300 файлів із конфіденційною інформацією стосовно біженців - яскраве свідчення того.

Норми Конвенції суттєво вплинули на Конституцію України, під час розробки якої у 1996 році Конституційна комісія спиралась на європейські стандарти дотримання прав і свобод людини. Як наслідок - другий розділ Основного Закону України відповідає стандартам Ради Європи в галузі прав людини. Це зазначено і в Резолюції ПАРЄ N 1755 "Функціонування демократичних інституцій в Україні".

З прийняттям Конституції в Україні було запроваджено інститут Уповноваженого з прав людини - українську модель Омбудсмана. З початку діяльності понад мільйон людей - і громадян України, і іноземців, і осіб без громадянства - звернулися до Уповноваженого з прав людини. Кожне друге звернення стосується порушення громадянських прав, зокрема, прав на справедливий суд, виконання судових рішень, належні умови тримання в місцях ув'язнення тощо. У кожному третьому зверненні йдеться про порушення соціально-економічних прав громадян.

Одним із пріоритетів діяльності Уповноваженого стало сприяння виконанню зобов'язань України перед Радою Європи, зокрема, приведення національного законодавства в галузі прав і свобод людини відповідно до стандартів РЄ. На заваді на цьому шляху стало довготривале неоприлюднення владою офіційного тексту Конвенції з прав людини. Передусім цьому процесові треба було надати публічності, зробити його прозорим для суспільства. Адже в газеті "Голос України" в 1997 році було оприлюднено лише закон України про ратифікацію Конвенції, а сам її текст та додаткові протоколи до неї були відомі лише вузькому колу фахівців, депутатів і урядовців, що фактично унеможливлювало їх чинність на території України.

Тому 10 травня 1999 року Омбудсман України звернулась до Президента держави як гаранта Конституції з проханням оприлюднити офіційний текст Конвенції відповідно до статті 94 Основного Закону в порядку, передбаченому Законом України "Про міжнародні договори України".

Лише 10 січня 2001 року в Україні було оприлюднено офіційний переклад Конвенції. Отже, понад три роки застосування Конвенції в національній правовій системі України юридично було унеможливлено. Тільки після публікації вона справді стала частиною національного законодавства.

Одним із пріоритетів діяльності українського Омбудсмана є моніторинг за імплементацією та реалізацією норм цього ключового на європейському просторі документа в галузі прав і свобод людини.

Найскладнішим став процес реалізації Україною головних вимог Європейської конвенції з прав людини, зокрема, забезпечення охорони законом права кожного на життя і заборону смертної кари.

Спочатку було введено мораторій на застосування смертної кари, потім - визнання її Конституційним Судом України неконституційною, пізніше ратифікація двох протоколів - шостого і тринадцятого, що передбачало скасування смертної кари за будь-яких обставин.

Але навіть після скасування в Україні смертної кари мені як Омбудсману доводилося захищати права наших співвітчизників на життя в таких країнах, як Таїланд, Китай і Сполучені Штати Америки.

Нагадаю, що на час дії мораторію щодо застосування смертної кари в пенітенціарних установах України трималися 417 довічно ув'язнених, нині - 1664 особи, з яких 17 жінок та 2 іноземці.

Як Омбудсман, рішуче підтримую скасування смертної кари в усьому світі, адже можлива і судова помилка, і неможливість її виправити, і неприпустимість застосування смертної кари до неповнолітніх, що перетворює державу на вбивцю, адже смертна кара - це не покарання, а помста з боку держави.

Показовою в цьому сенсі є справа Володимира Панасенка, якого у 2008 році вироком апеляційного суду Львівської області було засуджено до довічного позбавлення волі за організацію замаху на умисне вбивство. Фактично довічне ув'язнення стало йому помстою через зведення рахунків у бізнесовій сфері.

На даний час ця людина відбуває покарання, але сумніви щодо її провини залишилися. Проте завдяки саме скасуванню смертної кари в Україні у нас є ще час поборотися за справедливість. Провадження Уповноваженого з прав людини у цій справі триває.

Шановні учасники зібрання! Із забезпеченням права на життя безпосередньо пов'язано запобігання катуванням та всі інші зобов'язання України, які випливають з Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, ратифікованої, до речі, нашою країною у 1997 році.

Результати перевірок Уповноваженого з прав людини дають підстави зробити висновок, що до цього часу не вдалося забезпечити виконання низки важливих рекомендацій Комітету із запобігання катуванням. Жодна із семи доповідей уряду України Європейському комітету із запобігання катуванням офіційно не оприлюднена. На них зберігається гриф "Не для друку". І лише з жовтня 2002 року громадськість отримала змогу ознайомитись із ними на сайті РЄ англійською мовою. Проте з боку України не спостерігається бажання стосовно оприлюднення цих доповідей, що не сприяє формуванню неприйнятного ставлення до фактів брутальних порушень прав людини внаслідок застосування тортур та нелюдського поводження. Громадськість дізнається про зміст цих доповідей або з інформації від Омбудсмана, або від правозахисних організацій.

В установах кримінально-виконавчої служби тримаються 152,3 тисячі осіб, у тому числі 6,5 тисячі жінок та 1,4 тисячі неповнолітніх засуджених.

Не вдалося зупинити епідемій ВІЛ/СНІДу, туберкульозу та гепатиту. Так, сьогодні в місцях позбавлення волі перебувають близько 6 тисяч хворих на активну форму туберкульозу. Уповноважений з прав людини неодноразово наголошувала, що неприпустимо низькою залишається норма жилої площі у слідчих ізоляторах - 2,5 квадратних метра на одну особу. А за євростандартами має бути 4 квадратні метри. Питання створення людських умов перебування ув'язнених у місцях позбавлення волі потребують негайного державного вирішення.

Досі зберігається недопустима практика застосування тортур і дій, що принижують гідність людини, особливо під час затримань і арештів. Сьогодні кожне повідомлення в Україні про насильство або про застосування тортур до людей у відділках міліції лунає, як інформація з поля бою.

На превеликий жаль, непоодинокими є і випадки, що призводять до загибелі затриманих. Так, у 2008 році працівниками органів внутрішніх справ закатовано до смерті чотирьох людей, у 2009 році - трьох, у 2010 році - сімох! За всіма випадками смерті людей унаслідок неприпустимих дій міліціонерів відкрито провадження Уповноваженого з прав людини та проводяться перевірки.

У зв'язку з цим не можу не звернути увагу на факт загибелі 20-річного студента Ігоря Індила в Шевченківському райуправлінні міліції міста Києва. З перших днів мною заявлено, що фактично це є вбивство. Провадження Омбудсмана підтвердило, що смерть стала наслідком застосування до нього насильства і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.

Для мене головне - відновити справедливість, захистити добре ім'я загиблого Ігоря Індила і честь його родини, оскільки слідство й надалі намагається виставити загиблого студента бешкетником і п'яницею. У поданні Генеральному прокурору з цього питання мною наголошено на необхідності вирішення питання про притягнення до відповідальності винних у порушенні конституційних прав Ігоря Індила на життя і здоров'я, а також на вжитті заходів щодо закриття провадження про адміністративне правопорушення, для якого не було жодних правових підстав, за відсутністю в діях Ігоря Індила події і складу такого правопорушення. Проте досі провадження про адміністративне порушення не закрито. Звернуто вашу увагу на рішення Європейського суду у справі "Вінтерверн проти Нідерландів" від 24 жовтня 1979 року, в якому зазначено, що "свавільне затримання ніколи не може вважатися законним".

Але саме таке затримання студента в гуртожитку, в його тимчасовій домівці, і вартувало йому життя!

На жаль, у Шевченківському райуправлінні міліції міста Києва такі дії стали системою. Тільки провадженням Омбудсмана було встановлений факт побиття і приниження людської гідності у 2007 році лікарів і працівників Київської міської стоматологічної лікарні. Тоді вночі нам довелося виїжджати до цього райуправління міліції. Пізніше, у 2008 році, мною було відкрито провадження за фактом смерті 30-річного Тимура Федаса, яка стала наслідком його жорстокого побиття там само. Вважаю, що сумнозвісний начальник Шевченківського РУВС міста Києва, за якого неодноразово допускалися схожі випадки, має понести відповідальність і бути звільненим із займаної посади.

У червні цього року за моїм дорученням представником Уповноваженого з прав людини було перевірено умови тримання, заарештованих в ІТТ Сакського міськвідділу міліції в Автономній Республіці Крим. Як встановлено, у камерах - антисанітарія, вікна майже суцільно заґратовані або взагалі відсутні, примусова вентиляція не працює. У таких умовах понад 20 діб перебував тяжко хворий 62-річний Олександр Котельников, дружина якого найближчим часом має народити двійню, а на утриманні перебуває 85-річна мати. Від таких жахливих умов тримання у нього різко погіршилося здоров'я, і його було госпіталізовано до Сакської лікарні. У палаті правоохоронці утримували хворого постійно прикутим наручниками до ліжка. Уповноважений вважає, що застосування до хворого в умовах лікувального закладу наручників є одним із видів катувань. Тому мною було внесено подання Генеральному прокуророві України щодо усунення брутальних порушень конституційних прав Олександра Котельникова, а також забезпечення належних умов тримання всіх затриманих та ув'язнених в ІТТ Сакського міськвідділу міліції.