Беручи до уваги, що, разом із пошуком засобів для збереження миру та запобігання збройним конфліктам між народами, необхідно також мати на увазі і той випадок, коли доведеться взятися за зброю у зв'язку з подіями, запобігти яким, незважаючи на всі зусилля, виявилось неможливо;

бажаючи і в цьому крайньому випадку служити справі гуманізму та вимогам цивілізації, що постійно розвиваються;

визнаючи, що для цього необхідно внести зміни до загальних законів і звичаїв війни з метою максимально чіткого їх визначення чи для того, щоб внести до них такі обмеження, які максимальною мірою пом'якшили б їхню суворість;

визнали за необхідне доопрацювати та розтлумачити в деяких пунктах напрацювання Першої мирної конференції, яка, наслідуючи приклад Брюссельської конференції 1874 року, та натхненна ідеями, продиктованими мудрою та великодушною обачливістю, ухвалила положення, що мають на меті встановлення та визначення змісту звичаїв війни на суходолі.

Відповідно до цілей Високих Договірних Сторін ці положення, текст яких був натхненний бажанням зменшити лиха війни, наскільки це дозволять воєнні вимоги, покликані служити загальним правилом поведінки для воюючих сторін у їхніх взаємовідносинах та у відносинах із місцевими жителями.

Однак, на разі, виявилося неможливим узгодити правила, які б охоплювали всі випадки, що виникають на практиці.

З іншого боку, Високі Договірні Сторони чітко не мають на меті, за відсутності зобов'язань у письмовій формі, залишити на вільний розсуд воєначальників непередбачені випадки.

Доки не буде виданий більш повний звід законів війни, Високі Договірні Сторони вважають за доцільне заявити, що у випадках, не передбачених схваленими ними правилами, місцеві жителі та воюючі сторони залишаються під захистом і верховенством принципів права народів, оскільки вони випливають зі встановлених між цивілізованими народами звичаїв, із принципів гуманності та вимог суспільної свідомості.

Вони заявляють, що саме в такому розумінні слід тлумачити, зокрема, статті 1 і 2 схвалених ними Положень.

Високі Договірні Сторони, бажаючи укласти з цією метою оновлену Конвенцію, призначили своїми повноважними представниками:

(перелік повноважних представників),

які після передачі на зберігання своїх повноважень, визнаних у відповідній і належній формі,

домовилися про таке:

Стаття 1. Договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі, що додається до цієї Конвенції.

Стаття 2. Норми, які містяться у статті 1 Положення, а також у цій Конвенції, застосовуються лише між Договірними державами і лише у випадку, якщо всі воюючі сторони є сторонами цієї Конвенції.

Стаття 3. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Стаття 4. Ця Конвенція, належним чином ратифікована, замінить у відносинах між Договірними державами Конвенцію про закони і звичаї війни на суходолі від 29 липня 1899 року.

Конвенція 1899 року залишається чинною для Держав, які її підписали, і які не ратифікували цю Конвенцію.

Стаття 5. Ця конвенція підлягає ратифікації у найкоротші строки. Ратифікаційні грамоти передаються на зберігання до Гааги.

Про першу передачу на зберігання ратифікаційних грамот складається протокол, що підписується представниками держав, які в цьому беруть участь, і Міністром закордонних справ Нідерландів.

Наступні передачі на зберігання ратифікаційних грамот здійснюються у формі письмового повідомлення, що направляється Уряду Нідерландів і супроводжується ратифікаційною грамотою.

Належним чином засвідчена копія протоколу, що стосується першої передачі на зберігання ратифікаційних грамот, повідомлень, згаданих у попередньому пункті, а також ратифікаційних грамот невідкладно надсилається Урядом Нідерландів дипломатичними каналами державам, запрошеним на Другу мирну конференцію, а також іншим державам, які приєдналися до цієї Конвенції. У випадках, передбачених попереднім пунктом, зазначений Уряд одночасно інформує їх про дату отримання повідомлення.

Стаття 6. Держави, які не підписали цю Конвенцію, мають право приєднатися до неї.

Держава, яка бажає приєднатися, повідомляє у письмовій формі про свій намір Уряд Нідерландів, направляючи йому акт про приєднання, який передається на зберігання в архів зазначеного Уряду.

Цей Уряд одночасно передає всім іншим державам належним чином засвідчену копію повідомлення, а також акту про приєднання із зазначенням дати отримання повідомлення.

Стаття 7. Ця Конвенція набирає чинності стосовно держав, що брали участь у першій передачі на зберігання ратифікаційної грамоти, через шістдесят днів після дати протоколу цієї передачі на зберігання, а стосовно держав, які ратифікують пізніше або приєднаються, через шістдесят днів після того, як повідомлення про їх ратифікацію або приєднання було отримане Урядом Нідерландів.

Стаття 8. У випадку, якщо одна з Договірних держав бажає денонсувати цю Конвенцію, про таку денонсацію повідомляється у письмовій формі Уряду Нідерландів, який одночасно передає належним чином засвідчену копію такого повідомлення всім іншим державам, інформуючи їх про дату його отримання.

Денонсація є чинною лише стосовно держави, яка повідомила про неї, і лише через рік після отримання такого повідомлення Урядом Нідерландів.

Стаття 9. Реєстр, який зберігається у Міністерстві закордонних справ Нідерландів, містить дату передачі на зберігання ратифікаційних грамот, вчиненої згідно з пунктами 3 і 4 статті 5, а також дату отримання повідомлень про приєднання (пункт 2 статті 6) чи про денонсацію (пункт 1 статті 8).

Кожна Договірна держава має право на доступ до цього реєстру та на отримання належним чином засвідчених витягів.

На посвідчення чого повноважні представники поставили свої підписи під цією Конвенцією.

Учинено в м. Гаазі 18 жовтня 1907 року року в одному примірнику, який зберігається в архіві Уряду Нідерландів, і належним чином засвідчені копії якого надсилаються дипломатичними каналами державам, запрошеним на Другу мирну конференцію.

(Перелік держав, які підписалися)

1. Знаходяться під командуванням особи, відповідальної за своїх підлеглих;

2. Мають закріплену відмітну емблему, яка може бути впізнана на відстані;

3. Відкрито носять зброю; і

4. Ведуть бойові дії відповідно до законів і звичаїв війни.

У країнах, в яких ополчення або добровольчі загони становлять армію чи входять до її складу, вони включаються у категорію "армія".

Стаття 2. Жителі території, яка не була окупована, і які при наближенні ворога добровільно беруться за зброю для того, щоб чинити опір військам, що вторглися, але не мали часу самоорганізуватися відповідно до статті 1, вважаються воюючою стороною, якщо вони відкрито носять зброю і дотримуються законів і звичаїв війни.

Стаття 3. Збройні сили воюючих сторін можуть складатися з комбатантів та некомбатантів. У разі захоплення ворогом як ті, так і інші користуються правами військовополонених.

Стаття 4. Військовополонені знаходяться під владою уряду супротивної сторони, а не окремих осіб чи підрозділів, які взяли їх у полон.

З ними повинні поводитися гуманно.

Всі їхні особисті речі, за винятком зброї, коней і військових документів, залишаються їхньою власністю.

Стаття 5. Військовополонені можуть бути інтерновані в місто, фортецю, табір або інше місце із зобов'язанням не виходити за певні встановлені межі; але вони не можуть бути позбавлені свободи, якщо це не становить незамінного заходу безпеки і виключно лише поки існують обставини, які вимагають застосування такого заходу.

Стаття 6. Держава може використовувати працю військовополонених, за винятком офіцерів, відповідно до їхнього чину і здібностей. Завдання не повинні бути надмірними і не повинні бути пов'язані з військовими діями.

Військовополоненим може надаватися право працювати на державній службі, на приватних осіб або особисто для себе.

Робота, виконана для держави, оплачується згідно з діючими ставками за таку саму роботу, виконану солдатами національної армії, або, якщо діючої ставки немає, то згідно зі ставкою, що відповідає виконаній роботі.

Якщо роботи виконуються для інших гілок державної влади чи для приватних осіб, то її умови визначаються в угоді з військовим керівництвом.

Заробітна платня військовополонених використовується для поліпшення їхнього становища, а залишок виплачується їм при звільненні після вирахування витрат на їхнє утримання.

Стаття 7. Утримання військовополонених покладається на уряд, у владі якого вони знаходяться.

За відсутності спеціальної угоди між воюючими сторонами, військовополонені користуються на тих самих умовах харчуванням, приміщенням і одягом, як і війська уряду, який взяв їх у полон.

Стаття 8. Військовополонені підпорядковуються законам, правилам і наказам, чинним для армії держави, під владою якої вони знаходяться. Будь-який акт непокори з їхнього боку є підставою для застосування до них таких заходів суворості, які можуть вважатися за необхідні.

Військовополонені які втекли з полону і були повторно затримані раніше, ніж мали змогу приєднатися до своєї армії або раніше, ніж мали змогу залишити територію, окуповану армією, яка взяла їх у полон, підлягають дисциплінарним покаранням.

Військовополонені, які здійснили вдалу втечу і знову взяті у полон, не підлягають жодному покаранню за свою попередню втечу.

Стаття 9. Кожен військовополонений зобов'язаний на поставлене йому запитання повідомити своє справжнє ім'я і чин, і в разі порушення цього правила несе, відповідальність шляхом обмеження переваг, які надаються військовополоненим його чину.

Стаття 10. Військовополонені можуть бути умовно достроково звільнені, якщо це дозволяється законами їхньої країни, і в таких випадках зобов'язані із своєю особистою гідністю сумлінно виконати взяті на себе зобов’язання як щодо власного уряду, так і уряду, яким вони були взяті у полон.

У таких випадках їхній власний уряд зобов'язується не вимагати та не приймати від них жодних послуг, несумісних із умовно достроковим звільненням.

Стаття 11. Військовополонений не може бути примушений до умовно дострокового звільнення; так само і уряд супротивної сторони не зобов'язаний задовольняти запит військовополоненого щодо його умовно дострокового звільнення.

Стаття 12. Військовополонені, умовно достроково звільнені і повторно захоплені зі зброєю в руках проти уряду, перед яким вони зобов'язалися своєю гідністю або проти союзників такого уряду, втрачають право вважатися військовополоненими і можуть постати перед судом.

Стаття 13. Особи, які супроводжують армію, але прямо не належать до неї, такі як кореспонденти газет і репортери, маркітанти та постачальники, які потрапляють до рук ворога і він вважає за доцільне затримати їх, користуються правами військовополонених за умови, що вони мають при собі посвідчення від військового керівництва тієї армії, яку вони супроводжували.

Стаття 14. Із початком військових дій у кожній із воюючих держав, а також, за необхідності, у нейтральних країнах, які прийняли на свою територію воюючі сторони, створюється довідкове бюро у справах військовополонених. До функцій цього бюро належить надання відповідей на всі запити, що стосуються військовополонених. Воно отримує від різних причетних установ всю інформацію, пов'язану із інтернуванням та переміщенням, умовно достроковим звільненням, обміном втечею, прийомом до госпіталю, смертю, а також й іншу інформацію, необхідну для забезпечення складання та оновлення останніми даними іменної картки кожного військовополоненого. Бюро повинно заносити до цієї картки номер полку, ім'я та прізвище, вік, місце походження, звання, військову частину, поранення, день і місце взяття в полон, інтернування та смерті, а також будь-які зауваження особливого характеру. Іменна картка надсилається уряду іншої воюючої сторони після укладення миру.

Крім того, до функцій довідкового бюро належить отримання, збирання та пересилання за належністю всіх предметів особистого користування, цінностей листів тощо, що були знайдені на полі битви чи були залишені військовополоненими, які були умовно достроково звільнені або яких обміняли, чи які втекли або померли у госпіталях чи польових лазаретах.