Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

що скликана у Сан-Франциско Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 17 червня 1948 року на свою тридцять першу сесію,

ухваливши прийняти ряд пропозицій стосовно питання про організацію служби зайнятості, що є частиною четвертого пункту порядку денного сесії,

вирішивши надати цим пропозиціям форми рекомендації, яка доповнює Рекомендацію 1944 щодо організації служб зайнятості і Конвенцію 1948 року про організації служб зайнятості ,

ухвалює цього дев'ятого дня липня місяця тисяча дев'ятсот сорок восьмого року нижченаведену Рекомендацію, яка називатиметься Рекомендацією 1948 року щодо організації служби зайнятості:

беручи до уваги, що організація служби зайнятості передбачається Рекомендацією 1944 року та Конвенцією 1948 року про організацію служби зайнятості і що ці положення бажано доповнити новими рекомендаціями,

Конференція рекомендує, щоб кожний член Організації застосовував нижченаведені положення, як тільки дадуть таку змогу умови країни, та інформував Міжнародне бюро праці на запит Адміністративної ради про втілення в життя цих положень:

1. Безплатна державна служба зайнятості повинна мати центральну установу, місцеві та, якщо треба, регіональні бюро.

2. Для успішного розвитку служби зайнятості та створення єдиної координованої адміністрації у загальнодержавному масштабі слід передбачити:

a) публікацію центральною установою адміністративних інструкцій загальнодержавного застосування;

b) формулювання загальнодержавних мінімальних норм, які регулюють укомплектування персоналом та загальну організацію бюро служби зайнятості;

c) асигнування з боку уряду цій службі достатніх коштів;

d) подання від нижчого органу періодичних звітів вищим органам;

e) загальнодержавну інспекцію регіональних і місцевих бюро;

f) періодичні наради працівників центральних, регіональних і місцевих установ, враховуючи інспекційний персонал.

3. Служба зайнятості повинна вживати відповідних заходів, спрямованих на співробітництво з представниками роботодавців і працівників з усіма органами, метою яких є вивчення проблем зайнятості, властивих певним районам, підприємствам, галузям промисловості чи певним групам галузей промисловості.

4. У разі потреби слід вживати заходів щодо створення у загальних рамках служби зайнятості:

a) окремих бюро найму, метою яких є обслуговування потреб роботодавців і працівників, які належать до певних галузей промисловості чи професій, у тих випадках, коли створення таких бюро буде виправдовуватись родом, важливістю галузі промисловості чи професії, або будь-яким іншим фактором; створення їх було б корисним, наприклад, для забезпечення потреб портів, торгового судноплавства, для будівництва та громадських робіт, сільського й лісового господарств та домашнього побутового обслуговування;

b) особливої системи працевлаштування:

i) підлітків;

ii) інвалідів;

iii) інженерно-технічних працівників, працівників інтелектуальної праці, службовців і працівників виконавчого складу;

c) відповідної системи працевлаштування жінок з урахуванням їхньої професійної кваліфікації та фізичної придатності.

5. Служба зайнятості повинна збирати відомості про стан ринку праці, зокрема:

a) про теперішні та майбутні потреби щодо робочої сили (беручи дані про чисельність і кваліфікацію потрібних працівників за галузями промисловості, професіями чи районами);

b) про теперішню та майбутню чисельність наявної робочої сили (беручи дані щодо кількості, віку і статі, кваліфікації, професії, галузі промисловості й місця проживання працівників та про кількість, географічний розподіл і характеристику осіб, які шукають роботу).

6. Служба зайнятості повинна проводити загальне чи спеціальне вивчення таких питань, як:

a) причини й розмір безробіття, охоплюючи технологічне безробіття;

b) працевлаштування окремих категорій осіб, які шукають роботу, як наприклад, інвалідів чи підлітків:

c) фактори, то зумовлюють рівень і вид зайнятості;

d) регулювання зайнятості;

e) професійне орієнтування у зв'язку з працевлаштуванням;

f) аналіз спеціальностей і професій:

g) інші аспекти структури ринку зайнятості.

7. Збирання цих відомостей слід доручати добре підготовленому, кваліфікованому персоналу, який працює, у разі потреби, у співробітництві з іншими державними органами та з організаціями роботодавців і працівників.

8. У разі потреби та можливості методи збирання та аналізу відомостей повинні передбачати:

a) отримання відомостей безпосередньо від особливо обізнаних щодо цих питань органів, наприклад таких, як інші державні установи й відомства, організації роботодавців і працівників, державні чи приватні підприємства та об'єднані комісії;

b) співробітництво з інспекцією праці та зі службами, які займаються страхуванням і наданням допомоги на випадок безробіття;

c) періодичні доповіді з питань, то стосуються ринку зайнятості;

d) проведення анкетування з окремих питань, дослідницькі роботи та їх аналіз.

9. Для сприяння найкращій організації ринку зайнятості як невід'ємної частини загальнодержавної програми, спрямованої на забезпечення та підтримку повної зайнятості, а також на розвиток і використання продуктивних ресурсів, треба складати щорічний баланс робочої сили у рамках загального вивчення економічного становища.

10. У разі потреби служба зайнятості повинна проводити цю роботу спільно з іншими державними органами.

11. Баланс робочої сили повинен містити точні дані щодо можливого обсягу та розподілу пропозиції й попиту на робочу силу.

12. Служба зайнятості повинна: