Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 4 червня 1934 року на свою вісімнадцяту сесію,

постановивши ухвалити ряд пропозицій щодо страхування на випадок безробіття і стосовно різних видів допомоги безробітним, що є другим пунктом порядку денного сесії,

вирішивши надати цим пропозиціям форми рекомендації,

ухвалює цього двадцять третього дня червня місяця тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року нижченаведену Рекомендацію, яка може називатися Рекомендацією 1934 року щодо безробіття:

Конференція,

ухваливши Конвенцію, котра забезпечує відшкодування чи допомогу особам, які безробітні з незалежних від них обставин;

беручи до уваги, що ця Конвенція встановлює мінімальні умови, яких повинна дотримуватися кожна система страхування чи допомоги на випадок безробіття;

вважаючи за бажане зазначити ряд загальних засад, котрі, як про це свідчить практика, виявилися найефективнішими для заохочення задовільної організації страхування й допомоги на випадок безробіття;

рекомендує, щоб кожний член Організації враховував такі принципи й правила:

1. У країнах, де немає обов'язкового страхування на випадок безробіття, треба вживати заходів для створення в якомога ближчому майбутньому такої системи страхування.

2. У країнах, де є система обов'язкового чи добровільного страхування на випадок безробіття, має бути створено додаткову систему надання допомоги тим особам, які вже вичерпали своє право на одержання допомоги, а в деяких випадках тим особам, які ще не набули права на одержання допомоги; ця система має функціонувати на інших основах, ніж звичайні заходи на допомогу незаможним.

3. Усі системи надання відшкодувань чи допомоги безробітним мають поширюватися не тільки на повністю безробітних осіб, але й на частково безробітних.

4. a) Системи страхування й допомоги безробітним повинно бути поширено якомога скоріше на всіх осіб, які працюють за трудовим договором, та на осіб, які працюють за грошову винагороду за договором про учнівство. Проте якщо вважається за потрібне робити винятки, то вони повинні зводитися до якомога вужчих меж.

b) Страхування чи надання допомоги має поширюватися на осіб цієї категорії до досягнення ними віку, який дає їм право на одержання пенсії по старості.

c) Якщо внаслідок обставин, що склалися, застосування загальних положень щодо страхування на випадок безробіття до певної категорії працівників є утрудненим, то для страхування таких працівників слід проводити особливі заходи. Ці особливі заходи мають бути спрямовані, зокрема, на отримання достатніх доказів безробіття та на узгодження розміру допомоги із звичайним заробітком відповідних працівників.

d) Щоразу, коли це виявляється можливим, і, зокрема, коли виявляється можливим здійснювати належний контроль, треба вживати особливих заходів для надання допомоги у випадку безробіття особам з порівняно малими коштами, які працюють на свій власний рахунок.

5. У випадках, коли за критерій для обов'язкового страхування уявляється доцільним встановити максимальну заробітну плату, це обмеження не повинно торкатися лише тих працівників, які одержують достатньо високу заробітну плату для того, щоб мати можливість забезпечити себе власними коштами на випадок безробіття, причому кінцевою метою є поширення страхування на всіх працівників фізичної та нефізичної праці, незалежно від їхнього заробітку.

6. Допустимий Конвенцією страховий стаж не повинен перевищувати 26 тижнів роботи за професією, на яку поширюється система страхування, або ж не повинен перевищувати 26 щотижневих внесків чи еквівалентної суми за дванадцятимісячний період, що передував зверненню по допомогу, або ж 52 тижнів роботи, чи 52 щотижневих внесків, або еквівалентної суми за двадцять чотири місяці, що передували зверненню по допомогу.