Статус Конвенції див.

Генеральна конференція Міжнародної організації праці, скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці, на своїй чотирнадцятій сесії 10 червня 1930 року,

вирішивши прийняти різні пропозищї про примусову чи обов'язкову працю, перший пункт порядку денного сесії, і

вирішивши надати цим пропозиціям форму міжнародної конвенції,

приймає цього червня двадцять восьмого дня тисяча дев'ятсот тридцятого року наведену нижче Конвенцію, яка буде називатися Конвенцією про примусову працю, 1930 року, і має бути ратифікована членами Міжнародної Організації Праці згідно з положеннями Статуту Міжнародної Організації Праці.

1. Кожний член Міжнародної Організації Праці, який ратифікує цю Конвенцію, зобов'язується скасувати застосування примусової чи обов'язкової праці в усіх її формах у якомога коротший строк.

2. 3 огляду на такє цілковите скасування примусова чи обов'язкова праця може застосовуватися протягом перехідного періоду виключно для громадських цілей і як виняток на умовах і при гарантіях, встановлених у статтях, наведених нижче.

3. Після закінчення п'яти років з дати, коли набере чинності ця Конвенція, і в зв'язку з доповіддю, передбаченою в статті 31, Адміністративна рада Міжнародного бюро праці розгляне питання про можливість скасування без нової відстрочки примусової чи обов'язкової праці у всіх її формах і вирішить, чи слід включити це питання до порядку денного Конференції.

1. В розумінні цієї Конвенції термін примусова чи обов'язкова праця означає будь-яку роботу чи службу, що її вимагають від якої-небудь особи під загрозою якогось покарання і для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг.

2. Проте термін примусова чи обов'язкова праця в розумінні цієї Конвенції не включає в себе:

а) будь-яку роботу чи службу, що її вимагають на підставі законів про обов'язкову військову службу і застосовують для робіт суто воєнного характеру;

b) будь-яку роботу чи службу, що є частиною звичайних громадянських обов'язків громадян повністю самоврядної країни;

с) будь-яку роботу чи службу, що її вимагають від якої-небудь особи внаслідок вироку, винесеного рішенням судового органу, при умові, що ця робота чи служба виконуватиметься під наглядом і контролем державних властей і що зазначена особа не буде віддана або передана в розпорядження приватних осіб, компаній чи товариств;

d) будь-яку роботу чи службу, що її вимагають в умовах надзвичайних обставин, тобто у випадках війни або лиха, або загрози лиха, як-от пожежі, повені, голод, землетрус, сильні епідемії чи епізоотії, навали шкідливих тварин, комах чи паразитів рослин і взагалі обставини, що ставлять під загрозу або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови всього або частини населення;

е) дрібні роботи общинного характеру, тобто роботи, що виконуються для прямої користі колективу членами даного колективу і які тому можуть вважатися звичайними громадянськими обов'язками членів колективу при умові, що саме населення або його безпосередні представники мають право висловити свою думку про доцільність цих робіт.

В розумінні цієї Конвенції термін компетентна влада означає або владу метрополії, або вищу центральну владу даної території.

1. Компетентна влада не повинна ні примушувати, ні дозволяти примушувати до примусової чи обов'язкової праці на користь приватних осіб, компаній або товариств.

2. Якщо подібна форма примусової чи обов'язкової праці на користь приватних осіб, компаній або товариств існує на час, коли ратифікація цієї Конвенції будь-яким членом Організації зареєстрована Генеральним директором Міжнародного бюро праці, цей член Організації повинен повністю скасувати таку примусову чи обов'язкову працю з часу, коли ця Конвенція для нього набере чинності.

1. Ніяка концесія, надана приватним особам, компаніям чи товариствам, не повинна вести до запровадження будь-якої форми примусової чи обов'язкової праці з метою виробництва або збору продуктів, що використовуються цими приватними особами, компаніями чи товариствами і якими вони торгують.

2. Якщо існуючі концесії включають в себе положення, що викликають застосування примусової чи обов'язкової праці, то ці положення повинні бути скасовані в якомога коротший строк з метою виконання вказівок статті 1 цієї Конвенції.

Чиновники адміністрації, навіть якщо їх завданням є заохочення довіреного їм населення до якої-небудь форми праці, не повинні примушувати населення або окремих осіб працювати на користь приватних осіб, компаній чи товариств.

1. Вожді племен, які не виконують адміністративних обов'язків, не повинні вдаватись до примусової чи обов'язкової праці.

2. Начальники, які виконують адміністративні обов'язки, можуть за спеціальним дозволом компетентних властей вдаватись до застосування примусової чи обов'язкової праці на умовах, передбачених у статті 1О цієї Конвенції.

3. Начальники, які визнані належним чином і які не одержують відповідної винагороди в інших формах, можуть користуватися особистими послугами при умові відповідної регламентації; в цьому разі повинні бути вжиті всі необхідні заходи для попередження зловживань.

1. Відповідальність за будь-яке рішення вдатися до примусової чи обов'язкової праці несуть вищі адміністративні власті даної території.

2. Проте ці власті можуть надати вищим місцевим властям право притягати до примусової чи обов'язкової праці у випадках, коли така праця не матиме наслідком віддалення трудящих від їх звичайного місця проживання. Ці власті зможуть також, на періоди і на умовах, що будуть визначені регламентацією, передбаченою у статті 23 даної Конвенції, надавати вищим місцевим властям право притягати до примусової чи обов'язкової праці з віддаленням трудящих від їх звичайного місця проживання, якщо така праця служить полегшенню пересування чиновників адміністрації при виконанні ними їх обов'язків і для перевезення вантажів адміністрації.

За винятком випадків, щодо яких стаття 1О цієї Конвенції передбачає інше, орган влади, який має право притягати до примусової чи обов'язкової праці, зобов'язаний, перш ніж дозволити застосування цієї форми праці переконатися в тому, що:

a) служба чи робота, які повинні бути виконані, становлять прямий і важливий інтерес для колективу, яки й має їх виконувати;

b) ця служба чи робота є потрібною тепер чи найближчим часом;

с) було неможливо дістати добровільну робочу силу для виконання цієї служби чи роботи, незважаючи на те, що було запропоновано зарплату й умови праці принаймні однакові з тими, які практикуються на даній території для аналогічної служби чи роботи; і

d) наслідком цієї роботи чи служби не буде надто важкий тягар для населення, беручи до уваги наявну робочу силу та її здатність виконати дану роботу.

1. Примусова чи обов'язкова праця, що її вимагають як податок, і примусова чи обов'язкова праця, до якої вдаються для виконання громадських робіт начальники, які виконують адміністративні обов'язки, повинна бути поступово скасована.

2. До цього скасування у випадках, коли примусова чи обов'язкова праця вимагатиметься як податок і коли примусова чи обов'язкова праця буде продиктована начальниками, які виконують адміністративні обов'язки, для виконання громадських робіт, зацікавлена влада повинна спочатку переконатися в тому, що:

а) служба чи робота, які мають бути виконані, становлять прямий і важливий інтерес для колективу, який повинен їх виконати;

b) ця служба чи робота є необхідною тепер чи найближчим

часом;

с) наслідком цієї роботи чи служби не буде надто важкий тягар для населення, беручи до уваги наявну робочу силу і її здатність виконати дану роботу;

d) виконання цієї роботи чи служби не примусить трудящих віддалитися від їх звичайного місця проживання;

е) керівництво виконанням цієї роботи чи служби здійснюватиметься відповідно до вимог релігії, суспільного життя або сільського господарства.

1. Тільки дорослі працездатні особи чоловічої статі, вік яких буде, очевидно, не нижче вісімнадцяти і не вище сорока п'яти років, можуть бути притягнуті до примусової чи обов'язкової праці. За винятком категорії робіт, передбачених у статті 1О цієї Конвенції, повинні дотримуватись таких обмежень і умов:

а) в усіх випадках, коли це буде можливо, попереднє засвідчення лікарем, призначеним адміністрацією, того, що дані особи не хворіють на яку-небудь інфекційну хворобу і що фізично вони придатні для призначеної роботи і для умов, в яких вона проводитиметься;

b) звільнення шкільного персоналу, учнів і викладачів, а також всього адміністративного персоналу;

с) залишення в кожному колективі необхідної для сімейного і громадського життя кількості дорослих і працездатних чоловіків;

d) поважання сімейних і подружніх зв'язків.

2. Для цілей, зазначених у підпункті с) 1-го пункту, регламентація, передбачена у статті 23 цієї Конвенції, повинна визначити частку осіб із числа постійного чоловічого працездатного населення, яку може бути одночасно притягнено до примусової чи обов'язкової праці, за умови, що ця частка ні в якому разі не перевищуватиме 25% такого населення. Визначаючи цю частку, компетентна влада повинна враховувати густоту населення; суспільний і фізичний розвиток цього населення, пору року і характер робіт, що мають бути виконані даними особами за їх місцем проживання та їх власними засобами; і взагалі поважати економічні і громадські потреби життя даного колективу.

1. Максимальний період, протягом якого будь-яка особа може бути притягнена до примусової чи обов'язково1 праці різних форм, не повинен перевищувати 6О днів на рік, причому час, необхідний на проїзд до місця роботи і назад, повинен бути включений у ці 6О днів.

2. Кожному трудящому, притягненому до примусової чи обов'язкової праці, повинно бути видане посвідчення, котре зазначає періоди такої праці, які він відпрацював.

1. Тривалість нормального робочого дня кожної особи, притягненої до примусової чи обов'язкової праці, повинна бути такою самою, як і тривалість робочого дня, практикована в умовах праці за вільним наймом, а час, пророблений понад звичайну норму, повинен оплачуватися за тими ж ставками, які практикуються при оплаті понаднормової роботи за вільним наймом.

2. Один день відпочинку на тиждень повинен бути наданий всім особам, притягненим до будь-якої форми примусової чи обов'язкової праці, і цей день повинен в міру можливості збігатися з днем, що визначаеться традиціями чи звичаями даної країни чи району.

1. За винятком робіт, згаданих у статті 1О цієї Конвенції, всі форми примусової чи обов'язкової праці повинні оплачуватися готівкою за ставками, що не повинні бути нижчими від ставок, практикованих щодо подібних видів праці або в районі, де відбуваються роботи, або в районі, в якому завербовані ці трудящі, причому береться найвища ставка.

2. У тих випадках, коли робота призначена начальниками, які виконують адміністративні обов'язки, виплата заробітної плати на умовах, передбачених у попередньому пункті, повинна бути введена у якомога коротший строк.

3. Заробітна плата повинна сплачуватися кожному трудящому персонально, а не главі його племені чи якійсь іншій владі.

4. Дні, затрачені на проїзд до місця роботи і назад, повинні для сплати заробітної плати розглядатися як відпрацьовані.

5. Ця стаття не матиме наслідком заборону видачі трудящим звичайних продовольчих пайків як частини заробітної плати при умові, що ці пайки будуть принаймні рівноцінні тій грошовій сумі, яку вони повинні замінити; проте не повинно бути ніяких вирахувань із заробітної плати ні як податків, ні за окреме харчування, одяг чи житло, надані трудящим для того, щоб вони могли продовжувати роботу в особливих умовах їх праці, ні за надані їм робочі інструменти.

1. Будь-які узаконення, що стосуються відшкодування за нещасні випадки на виробництві і професійні хвороби, і будь-які узаконення, що передбачають виплату допомоги особам, які перебувають на утриманні померлих трудящих чи тих, хто втратив працездатність, узаконення, які мають або матимуть чинність на даній території, повинні застосовуватися до осіб, притягнених до примусової чи обов'язкової праці, на тих самих підставах, що і до працівників за вільним наймом.