Це рішення набирає чинності відповідно до умов, визначених у пункті 2 статті 44 Конвенції. Рішення може бути відредаговане.

У справі "Півень проти України" Європейський суд з прав людини (друга секція), що засідав палатою у складі:

п. Ж.-П. Кости (M. J.-P. Costa), голови,

п. А.Б. Баки (M. A.B. Baka),

п. Л. Лукайдеса (M. L. Loucaides),

п. К. Юнгвірта (M. K. Jungwiert),

п. В. Буткевича (M. V. Butkevytch),

пані В. Томассен (M-m. W. Thomassen),

п. М. Угрехелідзе (M. M. Ugrekhelidze), суддів,

та п. Т.Л. Ерлі (M. T.L. Early), секретаря секції,

після обговорення у нарадчій кімнаті 22 жовтня 2002 року та 8 червня 2004 року,

постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених вище днів.

1. Справу було порушено на підставі заяви проти України (N 56849/00), з якою громадянка цієї держави, пані Ірина Валеріївна Півень ("заявниця"), звернулася до Суду 29 грудня 1999 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав та основних свобод людини ("Конвенція").

2. Заявницю, за якою було визнане право отримати правову допомогу, представляє адвокат з Києва - пан Юрій Володимирович Мартинюк. Український Уряд ("Уряд") був представлений Уповноваженим - пані В. Лутковською. З 20 жовтня 2003 року її замінила пані З. Бортновська, новий представник Уряду.

3. Заявниця скаржилася на невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року, які визнають за нею право на надбавку за вислугу років та на допомогу на оздоровлення.

4. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад своїх секцій (пункт 1 статті 25 Регламенту. Таким чином, ця заява була передана на розгляд другій секції (пункт 1 статті 52). Отже, палата, призначена для розгляду цієї справи (пункт 1 статті 27 Конвенції, була створена відповідно до пункту 1 статті 26 Регламенту.

5. Рішенням від 22 жовтня 2002 року палата визнала заяву частково прийнятною.

6. Заявниця і Уряд подали свої письмові зауваження щодо справи (пункт 1 статті 59 Регламенту. Оскільки після проведення консультацій зі сторонами палата вирішила, що немає потреби проводити слухання у справі (пункт 3 статті 59 in fine Регламенту)), кожна сторона подала письмові коментарі на зауваження іншої.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Заявниця народилася у 1960 році і мешкає у місті Конотопі, Україна.

8. У лютому 1998 року заявниця звернулася до Конотопського міського суду з позовом до професійно-технічного училища N 20 міста Конотопа (державний заклад), вимагаючи стягнення заборгованості із заробітної плати за період з листопада до грудня 1996 року, з листопада до грудня 1997 року, а також надбавки за вислугу років за 1997 рік у розмірі 874,70 гривні.

9. Рішенням від 1 квітня 1998 року суд задовольнив позов та зобов'язав цю установу сплатити заявниці суму, яка відповідала сумі її заробітної плати за зазначені періоди та надбавки за вислугу років за 1997 рік.

10. У лютому 1999 року заявниця звернулася до Конотопського міського суду з позовом до професійно-технічного училища N 20 міста Конотоп, вимагаючи стягнення заборгованості із заробітної плати за період з жовтня до грудня 1998 року, надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення за 1998 рік у розмірі 772,04 гривні.

11. Рішенням від 4 березня 1999 року суд задовольнив позов та зобов'язав цю установу сплатити заявниці суму, яка відповідала сумі її заробітної плати за зазначений період, надбавки за вислугу років й допомоги на оздоровлення за 1998 рік.

12. 14 квітня 1998 року та 15 травня 1999 року, відповідно, суд надіслав до закладу-боржника виконавчі листи.

13. З травня 1998 по листопад 2000 року заявниця подала численні скарги до Конотопського міського управління юстиції та до голови Конотопського міського суду з метою проведення примусового виконання рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року.

14. Листом від 9 липня 1999 року начальник Конотопського міського управління юстиції повідомив заявницю про те, що рішення, винесені на її користь, залишаються невиконаними через відсутність власних коштів училища.

15. Листом N 117 голова Конотопського міського суду повідомив заявниці про те, що вищезазначені рішення залишаються невиконаними через нерегулярний характер фінансування Державним казначейством поточних витрат училища.

16. У травні 1999 року заявниця подала до Конотопського міського суду позов до управління Державного казначейства в місті Конотопі з метою визнати останнє відповідальним за невиконання рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року.

17. Рішенням від 9 червня 1999 року суд відхилив позов заявниці, констатувавши той факт, що рішення від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року залишаються невиконаними через нерегулярний характер фінансування Державним бюджетом поточних витрат професійно-технічного училища N 20 в місті Конотопі. Крім того, Суд послався на те, що Державне казначейство лише розподіляє кошти, передбачені Державним бюджетом, і що воно таким чином не може бути відповідальним за відсутність необхідних державних коштів. Суд, нарешті, відзначив, що запізнення виконання зазначеного рішення виникло внаслідок відсутності відповідної нормативної бази щодо завдань, покладених на міністерства у випадку відсутності бюджетних коштів. Рішенням від 21 липня 1999 року Сумський обласний суд залишив рішення від 9 червня 1999 року без змін.

18. Двома постановами від 8 листопада 2000 року державний виконавець Конотопського міського управління юстиції визнав неможливість виконання рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року через відсутність коштів у боржника та закрив виконавче провадження.

19. У листопаді 2000 року заявниця звернулася до Конотопського міського суду зі скаргою на Конотопське міське управління юстиції з метою скасувати постанову від 8 листопада 2000 року.

20. Рішенням від 12 грудня 2000 року суд скасував постанову від 8 листопада 2000 року зазначаючи, що державний виконавець не виконав свої обов'язки щодо примусового виконання рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року. Суд відновив процедуру виконання відповідних рішень.

21. У лютому 2001 року державний виконавець Конотопського міського управління юстиції звернувся до Конотопського міського суду з двома поданнями з метою отримати відстрочку сплати заявниці, відповідно до рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року, надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення в розмірі 747,68 українських гривень через недофінансування Державним бюджетом витрат професійно-технічного училища N 20 міста Конотопа, призначених для цих цілей. Двома рішеннями від 5 березня 2001 року суд постановив, що невиплата заявниці її надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення, відповідно до рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року, пояснюється тим, що закони про Державний бюджет на 1997-2000 роки не передбачали такого типу витрат. На цій підставі він надав професійно-технічному училищу N 20 міста Конотопа відстрочку виконання рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року до часу, коли з Державного бюджету будуть профінансовані витрати, призначені на виплату надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення.

22. Заявниця подала касаційну скаргу на рішення від 5 березня 2001 року. Двома рішеннями від 11 квітня 2001 року Сумський обласний суд залишив рішення від 5 березня 2001 року без змін.

23. 26 квітня, 2 червня, 12 та 22 жовтня 1999 року та 26 лютого 2001 року заявниці було сплачено заборгованість із зарплати, відповідно до рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року, у розмірі 899,06 гривень.

24. З того часу рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року у частинах щодо сплати заявниці надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення залишаються невиконаними.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

A. Закон України "Про державну виконавчу службу" N 202/98-ВР (із змінами)

25. Відповідно до статті 1 Закону державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України. Ця стаття визначає завданням державної виконавчої служби своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.

26. Відповідно до статті 11 за діяльність, яка не відповідає Закону про Державну виконавчу службу, державний виконавець підлягає дисциплінарній, кримінальній чи адміністративній відповідальності. Ця стаття передбачає, що шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню.

27. Відповідно до статті 13 будь-яка зацікавлена особа має право оскаржити в адміністративному чи судовому порядку дії або бездіяльність державного виконавця.

B. Закон України "Про виконавче провадження" N 606-XIV від 21 квітня 1999 року (із змінами)

28. Відповідно до статті 2 Закону примусове виконання рішень покладається на Державну виконавчу службу.

29. Стаття 33 Закону передбачає, що за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення чи зміну способу і порядку виконання.

30. Стаття 85 передбачає можливість для будь-якої зацікавленої особи оскаржити в адміністративному чи судовому порядку дії або бездіяльність державного виконавця. Відповідно до статті 86 збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню.

C. Конституція України від 28 червня 1996 року

31. Відповідно до статті 96 Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

I. ПРО ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

32. Заявниця скаржиться на невиконання рішень Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року в частині, що стосується виплати надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення. Вона посилається на частину 1 статті 6 Конвенції, сформульовану так:

"Кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків (...), має право на справедливий (...) розгляд упродовж розумного строку (...) судом, встановленим законом".

A. Аргументи сторін

33. Уряд стверджує, що боржник отримав відстрочку на виконання вищезазначених судових рішень, але це не означає відмову заявниці у правосудді. Повне виконання судових рішень не залежало ні від боржника, ні від державної виконавчої служби, а від регулярності фінансування з державного бюджету поточних витрат боржника. Зокрема, Міністерство фінансів могло б гарантувати сплату заявниці її надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення відповідно до рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року, якщо заявниця звернулася б до суду, щоб він визнав це Міністерство відповідачем у цих справах. Крім цього, таке звернення підтверджувало б інтерес заявниці та її необхідну турботу щодо виконання рішень на її користь. За відсутності цього, поведінка заявниці в світлі тривалості виконання цих рішень звільняє державу від відповідальності за заявлене порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з невиконанням рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року. Крім того, Уряд нагадує, що відстрочка виконання судового рішення на час, потрібний для пошуку необхідного вирішення проблем правопорядку, може бути обґрунтована винятковими обставинами (див. рішення "Меацці проти Італії" (Meazzi c. Italie) N 35815/97, 15 листопада 2001 року). Він вважає, що відсутність бюджетних коштів може бути такими винятковими обставинами. Уряд підкреслює той факт, що починаючи з 2001 року, Державний бюджет робить асигнування, призначені для викладацького складу, хоча це відбувається поступово. Це означає, що рішення на користь заявниці будуть виконані в належний час.

34. У відповідь заявниця стверджує, що боржник має у своєму розпорядженні позабюджетні кошти. Вона підкреслює, що не дивлячись на численні скарги, направлені до державного виконавця, останній не виконав свої обов'язки по примусовому виконанню рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року, що й було підтверджене рішенням Конотопського міського суду від 12 грудня 2000 року. Крім того, саме на державного виконавця покладався обов'язок передати матеріали до суду для зміни відповідача у справі. Вона підкреслила, що з огляду на мотиви відстрочки виконання рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року отримання нею надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення у близькому майбутньому є маловірогідним. Крім цього, заявниця заперечує винятковий характер обставин, на який посилається Уряд, у тій частині, що відсутність бюджетних коштів не завдала шкоди всім працівникам держави.

B. Оцінка Суду

35. Суд нагадує, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6, також захищає і виконання остаточних та обов'язкових судових рішень, які, у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsbi c. Grece) від 19 березня 1997 року, Збірник рішень 1997-II, с. 510-511, 40; рішення у справі "Бурдов проти Росії" (Bourdov c. Russie), N 59498/00, 34, від 7 травня 2002 року; рішення у справі "Ясіун'єне проти Литви" (Jasiuniene c. Lituanie), N 41510/98, 27, від б березня 2003 року; та рішення у справі "Руйану проти Румунії" (Ruianu c. Roumanie), N 34647/97, від 17 червня 2003 року).

36. Крім того, Суд вважає, що якщо можна допустити, що держави втручаються у процедуру виконання судового рішення, таке втручання у результаті може перешкоджати, унеможливлювати чи надмірно затягувати виконання, ні, тим більше, нівелювати саму суть рішення (див. "Іммобіліаре Саффі проти Італії" (Immobiliare Saffi c. Italie), рішення від 28 липня 1999 року, Збірник постанов і рішень 1999-V, 63 і 66; "Сатка та інші проти Греції" (Satka et autres c. Grece), N 55828/00, 57, 27 березня 2003 року).

37. Суд не покликано вивчати, чи є внутрішній правопорядок здатним забезпечити виконання винесених судами рішень. Дійсно, кожна держава-учасниця забезпечує адекватний та достатній юридичний інструментарій для забезпечення своїх зобов'язань. Суд має за мету вивчити, чи були заходи, вжиті українською владою, адекватними та достатніми (див. mutatis mutandis, рішення у справі Ігнаколо-Зенід проти Румунії, N 31679/96, 108, збірник рішень 2000-I).

38. Суд відразу зазначає, що сплата заявниці її заробітної плати відповідно до рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року вже не підлягає обговоренню (див. пункт 32 вище, а також рішення від 22 жовтня 2002 року щодо прийнятності цієї заяви). Суд також зазначає, що процедура виконання рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року вже триває шість та п'ять років відповідно. З матеріалів справи в Суді видно, що заявниця постійно вимагала виконання рішень. Відсутність позову проти Міністерства фінансів не свідчить про відсутність необхідної турботи з боку заявниці, оскільки Суд вже визнав неадекватний характер такого позову при таких обставинах цієї справи (див. рішення від 22 жовтня 2002 року про прийнятність цієї заяви).

39. Суд звертає увагу на те, що в цьому випадку боржник є державним закладом, поточні витрати якого фінансуються з Державного бюджету через Державне казначейство. Він також підкреслює, що відповідно до рішення Конотопського міського суду від 9 червня 1999 року рішення від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року залишаються невиконаними з огляду на те, що бюджетне законодавство держави не передбачає такого виду витрат, а також через відсутність відповідної нормативної бази щодо завдань, покладених на міністерства у випадку відсутності бюджетних коштів. З іншого боку, Суд звертає увагу на те, що цей же суд піддав критиці бездіяльність державних виконавців, на яких було покладено виконання вищезазначених рішень. Нарешті, Суд констатує факт того, що відстрочка виконання була надана до моменту, коли закладу-боржнику не будуть перераховані з Державного бюджету суми на сплату надбавок за вислугу років та допомоги на оздоровлення, але без встановлення жодного чіткого періоду.

40. Насамперед, Суд нагадує, що державний орган не може посилатися на відсутність коштів, щоб не виплачувати борг, підтверджений судовим рішенням (див. вищезазначене рішення у справі "Бурдов проти Росії" (Bourdov), 35). У такому випадку, Суд не може прийняти аргумент Уряду, що визначає таку відсутність як "виняткові обставини". Зокрема, Уряд не надав жодного доказу того, що виконання судових рішень у конкретних випадках за цих обставин могло б спровокувати серйозні проблеми суспільного порядку (див. "Іммобіліаре Саффі" (Immobiliare Saffi) та "Меацці" (Meazzi); а також рішення "Сколо проти Італії" (Scollo c. Italie), від 28 вересня 1995 року, серія А N 315-С). Він також не подав жодної конкретної програми дій, спрямованої на виплату боргів, підтверджених судовими рішеннями, за умови існування бюджетних прогалин, у той час, коли рішенням Конотопського міського суду від 9 червня 1999 р. було констатовано необхідність урегулювання цього питання.