Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Стецов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої ввійшли:

Сіофра О’Лірі (<…>), Голова,

Мартіньш Мітс (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Стефані Моро-Вікстром (<…>),

Йован Ілієвський (<…>),

Ладо Чантурія (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Віктор Соловейчік (<…>), Секретар секції,

з огляду на:

заяву (№ 5170/15), яку 19 січня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин цієї держави Олег Миколайович Стецов (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 30 березня 2021 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується обмеження у праві на виїзд за межі країни, застосованого до заявника за рішенням суду внаслідок непогашення заборгованості. Заявник скаржиться на порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

2. Заявник народився у 1969 році та проживає в м. Дергачі (Україна). Його представляв п. Є.Л. Бойченко - юрист.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. 23 червня 2008 року заявник став поручителем за кредитним договором, укладеним того дня між банком "У." і компанією "С." на суму 1500000 доларів США (далі - доларів, еквівалент 961538,46 євро).

5. 26 вересня 2013 року після того, як компанія "С." не повернула кредит, банк "У." подав до суду позов проти заявника, вимагаючи стягнення залишку заборгованості і пені за несвоєчасну оплату.

6. 05 лютого 2014 року Апеляційний суд Харківської області задовольнив позов, поданий банком "У." проти заявника, і постановив, що заявник повинен сплатити на користь банку "У." суму заборгованості у розмірі 979583,48 доларів (еквівалент 713150,46 євро), а також 7413,16 українських гривень (далі - грн, еквівалент 477,66 євро) пені за прострочення платежу й 5161,50 грн (еквівалент 686,04 євро) в якості компенсації судових витрат. 24 квітня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив це рішення без змін.

7. 30 жовтня 2014 року Шевченківський районний суд міста Києва розглянув подання державного виконавця K. Державної виконавчої служби України про винесення ухвали про встановлення тимчасового обмеження заявника у праві на виїзд за межі України до погашення у повному обсязі заборгованості, встановленої рішенням суду від 05 лютого 2014 року. Суд відмовив у задоволенні подання, оскільки державний виконавець не зміг довести, що заявник ухилявся від виконання судового рішення.

8. 17 грудня 2014 року Київський апеляційний суд скасував ухвалу суду першої інстанції та задовольнив подання державного виконавця К. Він зазначив, що заявника повідомили про відкриття стосовно нього виконавчого провадження, і протягом чотирьох місяців він не вжив жодних заходів для погашення заборгованості, навіть частково. Ця ухвала набрала законної сили.

9. У травні-червні 2015 року заявник двічі звертався до національних судів, вимагаючи скасувати накладені обмеження у праві на виїзд за межі країни. Шевченківський районний суд міста Києва та Апеляційний суд міста Києва залишали його заяви без задоволення на тій підставі, що відповідно до чинного законодавства національні суди не мали повноважень знімати обмеження у праві на виїзд за межі країни і це обмеження могло бути зняте лише після погашення заборгованості у повному обсязі.

10. 20 липня 2015 року заявник звернувся до виконавчої служби із заявою про зняття накладеного обмеження у праві на виїзд за межі країни та встановлення щомісячного відрахування коштів із його заробітної плати для погашення боргу.

11. 10 серпня 2015 року Департамент державної виконавчої служби виніс постанову про щомісячне відрахування суми у розмірі 20% від заробітної плати заявника для погашення заборгованості за рішенням суду, однак постанови про скасування обмеження у праві на виїзд винесено не було.

12. 01 червня 2017 року заявник знову звернувся до виконавчої служби із заявою про скасування накладеного обмеження у праві на виїзд за межі країни.

13. 27 липня 2017 року заступник директора Департаменту державної виконавчої служби відповів заявнику, що це обмеження могло бути знято лише після закінчення виконавчого провадження. Отже, у задоволенні звернення було відмовлено.

14. Згідно з останньою наданою заявником інформацією від 16 березня 2018 року обмеження у праві на виїзд за межі країни досі діє.

15. Підпункт 18 частини третьої статті 11 попереднього Закону України "Про виконавче провадження", який був чинним до 02 червня 2016 року, встановлював, що в разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, державний виконавець мав право звернуся до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві боржника на виїзд за межі України до виконання зобов’язань за рішенням.

16. З 02 червня 2016 року згаданий Закон України втратив чинність на підставі нового Закону України "Про виконавче провадження". Наразі в частині третій статті 18 нового Закону України викладено положення, аналогічне наведеному в попередньому пункті.

17. Протягом відповідного періоду до статті 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України", яка встановлює обмеження права громадян України на виїзд з України було внесено низку змін. Однак ухилення від виконання зобов’язань, покладених судовим рішенням, і надалі входить у перелік підстав для обмеження права на виїзд за межі території України. Це обмеження накладається тимчасово до виконання зазначених зобов’язань.

18. 01 лютого 2013 року Верховний Суд України узагальнив судову практику в справах, пов’язаних із тимчасовим обмеженням у праві на виїзд з території України. Верховний Суд України зазначив, що оскільки йдеться про обмеження права конституційного характеру, державний виконавець повинен надати докази, що боржник умисно ухилявся від сплати належних сум.

Отже, можна зробити висновок, що лише доказів несплати недостатньо. Крім них, потрібно надати докази умисного невиконання боржником своїх фінансових зобов’язань, коли боржник не може послатися на обставини, які могли б звільнити його від виконання зобов’язань, як-от хвороба чи раптова втрата роботи.

19. 15 грудня 2017 року до Цивільного процесуального кодексу України було внесено зміни, зокрема було додано статтю 441, яка передбачає, що суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України на строк до виконання зобов’язань за рішенням.

20. 03 липня 2018 року Верховна Рада України внесла зміни до статті 441 і додала нові пункти, згідно з якими суд може скасувати тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України за вмотивованою заявою боржника; суд розглядає таку заяву в десятиденний строк з дня її надходження; за результатами розгляду заяви постановляється ухвала, яка може бути оскаржена; відмова у скасуванні тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України не перешкоджає повторному зверненню з такою самою заявою у разі виникнення нових обставин. Ці зміни набрали чинності 28 серпня 2018 року.

21. Заявник скаржиться на порушення його права вільно пересуватися та виїздити за межі країни. Він посилався на статтю 2 Протоколу № 4 до Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

"2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

3. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб".

A. Критерії прийнятності

22. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою у розумінні статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

23. Заявник визнає, що оскаржуване втручання у його право ґрунтується на національному законодавстві і може розглядатися як таке, що переслідує законну мету. Однак він заперечує проти його необхідності і пропорційності. Він зазначає, що державні виконавці не вичерпали всі можливості для виконання судового рішення від 05 лютого 2014 року, перш ніж звернутися з поданням про обмеження заявника у праві на виїзд. Заявник також заперечує проти висновків органів державної влади про невиконання ним свого зобов’язання з погашення заборгованості. Насамкінець він стверджує, що накладене обмеження не могло бути переглянуте національним судом і скасоване з будь-яких інших причин, окрім повного погашення належної суми, і тому воно не є пропорційним. З цього випливає, що на практиці накладене на нього обмеження у праві на виїзд за межі країни було й залишається автоматичним безстроковим заходом, що не передбачає можливості періодичного перегляду його необхідності та пропорційності.