Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Борисов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Ладо Чантурія (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 2371/11), яку 24 грудня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. В’ячеслав Петрович Борисов (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 04 лютого 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа насамперед стосується скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо знесення нерухомого майна заявника на підставі судового рішення, яке набрало законної сили і згодом було скасоване як незаконне. Вона також стосується пункту 1 статті 6 Конвенції щодо тривалості відповідного цивільного провадження.

2. Заявник народився у 1957 році і проживає у м. Одесі. Заявника, якому була надана правова допомога, представляла пані О.В. Єнакієва - юрист, яка практикує у м. Дніпрі.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У 2001 році заявник придбав гараж у м. Одесі. Згодом він реконструював гараж під магазин автозапчастин.

6. 27 березня 2003 року двоє сусідів ініціювали цивільне провадження, вимагаючи визнати недійсним свідоцтво про право власності заявника на гараж і знести реконструйований гараж у зв’язку з тим, що реконструкція, як стверджувалося, була незаконною і призвела до погіршення їхніх житлових умов, оскільки магазин був розташований занадто близько до їхніх приміщень, і це погіршило краєвид з їхніх вікон; до того ж, внаслідок роботи магазину з’явилися хімічні відходи та запахи. Тому вони стверджували про порушення їхніх майнових прав.

7. 14 березня 2005 року Приморський районний суд міста Одеси визнав недійсним договір купівлі-продажу гаража, укладений заявником у 2001 році. Суд також встановив, що заявник не отримав відповідних дозволів на реконструкцію гаража. З цих підстав суд ухвалив рішення знести реконструйований гараж.

8. 07 червня 2005 року Апеляційний суд Одеської області залишив без змін рішення суду від 14 березня 2005 року, після чого рішення про знесення набрало законної сили (див. пункт 22) і підлягало виконанню.

9. 29 червня 2005 року заявник звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою. Він просив його зупинити виконання рішення про знесення на час розгляду його касаційної скарги (див. пункт 23).

10. 30 червня 2005 року заявник звернувся до державних виконавців зі скаргою та попросив їх зупинити виконавче провадження, стверджуючи, що він проходив лікування у стаціонарному лікувальному закладі та не був належним чином повідомлений про їхню постанову щодо відкриття виконавчого провадження. Заявник долучив медичну довідку про своє стаціонарне лікування.

11. 04 липня 2005 року державні виконавці завершили знесення реконструйованого гаража та закінчили виконавче провадження.

12. 26 жовтня 2005 року Верховний Суд України ухвалив зупинити виконання рішення про знесення.

13. 27 вересня 2006 року Верховний Суд України задовольнив касаційну скаргу заявника, скасував рішення судів нижчих інстанцій як необґрунтовані та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Верховний Суд України зазначив, що суди нижчих інстанцій не встановили, чи мали сусіди право оскаржувати договори купівлі-продажу заявника; не врахували строк позовної давності у зв’язку з цієї частиною позову; і дійшли необґрунтованого висновку, що гараж був реконструйований без отримання усіх відповідних дозволів.

14. 02 серпня 2007 року заявник подав позов проти двох сусідів, вимагаючи відшкодування шкоди, якої він зазнав внаслідок знесення його нерухомого майна. Позов було об’єднано з ініційованим сусідами провадженням, яке тривало.

15. 24 грудня 2009 року Приморський районний суд міста Одеси під час розгляду об’єднаного провадження відмовив у задоволенні позовів сусідів і заявника. Суд встановив, що сусіди не мали права оскаржувати дійсність свідоцтва на право власності заявника на гараж і, крім цього, закінчився строк позовної давності у зв’язку з цією частиною позову. Суд також встановив, що заявник провів реконструкцію гаража відповідно до вимог законодавства та на підставі всіх необхідних адміністративних дозволів. Стосовно вимоги заявника про відшкодування шкоди суд встановив відсутність підстав щось присуджувати, оскільки сусіди не могли нести відповідальність за реалізацію свого законного права на звернення до суду.

16. 21 червня 2010 року апеляційний суд залишив це рішення без змін.

17. 30 серпня 2010 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за подальшою касаційною скаргою заявника.

18. Заявник звертався до національних органів влади зі скаргами, вимагаючи порушити кримінальну справу та дисциплінарне провадження щодо судді Приморського районного суду міста Одеси, який ухвалив рішення від 14 березня 2005 року про знесення його нерухомого майна. Скарги були залишені без задоволення.

I. ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2003 РОКУ

19.Стаття 1173 Цивільного кодексу України передбачає, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується цим органом незалежно від вини цього органу.

20.Стаття 1174 Цивільного кодексу України передбачає, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою або відповідним органом влади незалежно від вини цієї особи.

21. Частина п’ята статті 1176 передбачає, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді або суддів, які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

II. ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2004 РОКУ (У РЕДАКЦІЇ, ЧИННІЙ НА МОМЕНТ ПОДІЙ)

22. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження (якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано). У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом (стаття 223).

23. Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції, який протягом десятиденного строку з дня надходження скарги вирішує питання про прийняття касаційної скарги до розгляду касаційним судом, а також суд вирішує питання про зупинення виконавчого провадження за наявності такого клопотання у касаційній скарзі (стаття 327).

24. Якщо рішення після його виконання скасовано і справу повернуто на новий розгляд, а при новому розгляді справи в позові відмовлено, або позовні вимоги задоволено в меншому розмірі, або провадження у справі закрито чи заяву залишено без розгляду, суд, ухвалюючи рішення, повинен зобов’язати позивача повернути відповідачеві стягнене з нього за скасованим рішенням (частина друга статті 380). У разі неможливості повернути майно суд присуджує відшкодування вартості цього майна в розмірі грошових коштів, одержаних від його реалізації (частина третя статті 380). Якщо питання про поворот виконання рішення, як описано, не було вирішено судами при новому розгляді справи, відповідач має право подати заяву щодо цього до суду, в якому перебуває справа (частина перша статті 381).

III. ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ" 1999 РОКУ (У РЕДАКЦІЇ, ЧИННІЙ НА МОМЕНТ ПОДІЙ)

25. Відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" державні виконавці могли зупинити виконавче провадження, серед інших підстав, у разі знаходження боржника на лікуванні у стаціонарному лікувальному закладі або подання скарги на дії державних виконавців (стаття 35).

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

26. Заявник скаржився на те, що його нерухоме майно було безпідставно знесено органами державної влади. Він посилався на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції , яка передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.".

А. Прийнятність

27. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку зі своєю скаргою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції , посилаючись на два засоби юридичного захисту. По-перше, заявник міг подати позов на підставі статей 1173 та 1174 Цивільного кодексу України, вимагаючи відшкодування шкоди за знесення його нерухомого майна. На підтвердження практичної доступності цього засобу юридичного захисту Уряд посилався на рішення від 26 лютого 2014 року, ухвалене судом першої інстанції у Криму, відповідно до якого було присуджено відшкодування шкоди за знесення в 2011 році нерухомого майна державними виконавцями, які продовжили виконання рішення, незважаючи на вказівку місцевого прокурора про зупинення виконавчого провадження.

28. По-друге, на думку Уряду, заявник міг вимагати відшкодування шкоди відповідно до процедури повороту виконання рішення, передбаченої статтями 380 та 381 Цивільного процесуального кодексу України. Уряд посилався на чотири рішення національних судів, в яких за цією процедурою відповідачам були повернуті гроші або майно.

29. Заявник стверджував, що засоби юридичного захисту були неефективними, і тому він не був зобов’язаний їх вичерпувати.

30. Насамперед Суд повторює, що відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції він може розглядати справу лише після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту. Пункт 1 статті 35 Конвенції вимагає вичерпання лише тих засобів юридичного захисту, які пов’язані зі стверджуваними порушеннями та здатні їх виправити. Існування таких засобів юридичного захисту має бути достатньо визначеним не лише в теорії, але і на практиці, оскільки без цього їм бракуватиме належної доступності та ефективності: саме держава-відповідач має встановити, що ці умови виконані (див. рішення у справі "Партія угорського двохвостого собаки проти Угорщини" [ВП] (<...>) [GC], заява № 201/17, пункт 52, від 20 січня 2020 року з подальшими посиланнями).

31. Стосовно вимоги про відшкодування шкоди за статтями 1173 та 1174 Цивільного кодексу України Суд зазначає, що скарга заявника була подана у зв’язку зі шкодою, завданою, як стверджується, в результаті незаконного рішення суду. У цьому контексті не вбачається, що ці положення Цивільного кодексу України були розроблені для надання відшкодування такого виду шкоди з огляду на норму lex specialis, передбачену частиною п’ятою статті 1176 цього ж Кодексу, яка конкретно стосується таких вимог і передбачає особливу умову для права на відшкодування: встановлення в діях судді, який постановив незаконне рішення, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду (див. пункт 21). У цій справі таку умову виконано не було, і це означає, що цей засіб юридичного захисту не був доступний заявнику. Посилаючись на загальні положення статей 1173 та 1174 Цивільного кодексу України, Уряд навів лише одне рішення національного суду. Однак одного прикладу зазвичай недостатньо для доведення, що засіб юридичного захисту був визначений на практиці (див. рішення у справі "Бейнарович та інші проти Литви" (<...>), заява № 70520/10 та 2 інші заяви, пункт 112, від 12 червня 2018 року). До того ж, наведений приклад стосувався незаконних дій державних виконавців, а не судів. Також слід зазначити, що це рішення було ухвалене набагато пізніше, ніж мали місце факти, на які скаржились у цій справі, і тому на нього не можна посилатися для обґрунтування твердження, що засіб юридичного захисту був доступний на практиці на момент подій. Насамкінець цей засіб юридичного захисту не був ефективним для цілей Конвенції, і заявник не був зобов’язаний його використовувати.

32. Щодо другого згаданого Урядом засобу юридичного захисту, то процедура повороту виконання рішення за статтею 380 Цивільного процесуального кодексу України обмежувалася випадками, коли відповідачу могло бути повернуте майно або грошові кошти, одержані від його реалізації (див. пункт 24). Наведені Урядом приклади лише підтверджують обмежений обсяг цього положення, який не охоплює випадки знесення нерухомого майна. Слід зазначити, що національні суди не ухвалювали рішення про поворот виконання у справі заявника, хоча вони були зобов’язані зробити це за власною ініціативою, якби ця процедура була застосовна у справі заявника. Таким чином, з огляду на обмеження в його застосуванні цей засіб юридичного захисту не міг вирішити скаргу заявника по суті, а тому не був ефективним для цілей Конвенції.

33. З огляду на зазначене, заперечення Уряду щодо недотримання правила вичерпання національних засобів юридичного захисту має бути відхилене.

34. Суд також зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції . Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

35. Заявник визнав, що знесення його нерухомого майна мало підґрунтя в законодавстві, але наполягав, що воно становило непропорційне втручання в його майнові права.

36. Уряд стверджував, що не було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції .