Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням

У справі "Будівельно-інвестиційна Група 1" проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 56903/10), яку 30 вересня 2010 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) українське підприємство "Будівельно-інвестиційна Група 1" (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 26 листопада 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується тверджень підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про те, що органи місцевого самоврядування перешкодили їм побудувати багатоповерховий житловий будинок і не надали жодного відшкодування у зв’язку з цим.

2. Підприємство-заявник, "Будівельно-інвестиційна Група 1", є юридичною особою, зареєстрованою в Україні у 2003 році з офісом у м. Києві. Підприємство-заявника представляла пані І. Мороз - юрист, що практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

I. ОРЕНДА ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ ТА ПОДАЛЬШІ ПОДІЇ

5. 24 червня 2004 року Київська міська рада вирішила передати підприємству-заявнику в оренду на п’ятирічний строк земельну ділянку для будівництва житлового будинку з підземним паркінгом у м. Києві.

6. 28 жовтня 2004 року Київська міська рада уклала з підприємством-заявником договір оренди земельної ділянки, вказавши, що земельна ділянка передавалася в оренду для будівництва житлового будинку з підземним паркінгом.

7. 12 червня 2007 року жителі міста, які проживали поблизу земельної ділянки, попросили місцеве управління земельних ресурсів перевірити, чи дотрималися органи місцевого самоврядування та інші заінтересовані сторони положень законодавства, згідно з якими земельна ділянка була відведена підприємству-заявнику. У відповідь місцеве управління земельних ресурсів запропонувало провести громадські слухання щодо використання земельної ділянки.

8. 17 липня 2007 року Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація провела громадські слухання за участю місцевих посадових осіб, представників громадських організацій, журналістів і 256 осіб, які проживали поблизу будівництва. Представники підприємства-заявника не брали участі у зборах. Під час зборів громадяни наголосили на важливості збереження земельної ділянки як зеленої території, яка вже включала 335 дерев з дитячими майданчиками. Вони також посилалися на офіційні будівельні та санітарні норми щодо забудови населених пунктів, які визначали співвідношення дитячих майданчиків і рекреаційних зон до щільності населення, та дійшли висновку, що у випадку зведення багатоповерхового будинку ці стандарти явно будуть порушені. Вони наполягали на тому, що, незважаючи на вимоги закону, їхня думка стосовно будівництва врахована не була.

9. У зв’язку з цим голова місцевої громадської організації повідомила, що зустрілася з директором підприємства-заявника та отримала, серед інших документів, копію протоколу попередніх громадських слухань, під час яких громадяни нібито підтримали проєкт будівництва. У відповідь зацікавлені громадяни заперечили підтримку будь-якого проєкту будівництва.

10. Насамкінець учасники громадських слухань вирішили, що органи місцевого самоврядування мали вжити заходів для надання земельній ділянці статусу "скверу" і звернутися з вимогою до органів державної влади щодо розірвання договору оренди та скасування рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року.

11. 24 липня 2007 року депутати Київської міської ради звернулися до Київського міського голови в інтересах мешканців, які проживали поблизу земельної ділянки. Депутати повідомили, що представники ініціативної групи зібрали 1187 підписів громадян, які заперечували проти забудови земельної ділянки. Крім того, вони повідомили, що 17 липня 2007 року відбулися громадські слухання, під час яких було підтверджено рішучу незгоду громади з проєктом будівництва. Депутати запропонували скасувати рішення про відведення спірної земельної ділянки для будівництва та надати земельній ділянці статус скверу.

12. 26 липня 2007 року заступник Міністра регіонального розвитку та будівництва України повідомив голові Київської міської державної адміністрації, що під час прийняття Київською міською радою рішення від 24 червня 2004 року думка громадян не була врахована. З огляду на рішучу незгоду мешканців із будівництвом багатоповерхового будинку заступник Міністра запропонував розглянути можливість вилучення земельної ділянки у підприємства-заявника.

13. 27 серпня 2007 року місцева громадська організація надіслала лист підприємству-заявнику, в якому стверджувала, що земельна ділянка використовувалася мешканцями як місце для відпочинку та автостоянка. Вона наголосила, що земельна ділянка прилягала до сусідньої будівлі, і рішення про відведення підприємству-заявнику земельної ділянки для будівництва було прийнято без урахування думки мешканців, які проживали поблизу. Громадська організація запропонувала підприємству-заявнику розірвати договір оренди та звільнити земельну ділянку.

14. 10 вересня 2007 року підприємство-заявник отримало дозвіл на виконання будівельних робіт зі строком дії до 02 листопада 2009 року, яким підприємству було надано право на здійснення будівництва на земельній ділянці.

15. 11 березня 2008 року підприємство-заявник уклало договір з іноземною компанією щодо інвестування у проєкт будівництва.

16. 26 червня 2008 року Київський міський голова, вважаючи, що підприємство-заявник порушило порядок спорудження об’єкта містобудування, дав розпорядження органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо скасування дозволу на будівництво, виданого підприємству-заявнику.

17. 17 липня 2008 року Київська міська рада, враховуючи протокол громадських слухань та численні скарги стосовно цього будівництва, скасувала своє рішення від 24 червня 2004 року щодо передання підприємству-заявнику в оренду земельної ділянки та запропонувала останньому розірвати договір оренди. У цьому ж рішенні Київська міська рада вирішила, що земельну ділянку слід розвивати як сквер відповідно до програми розвитку зелених зон міста Києва.

18. У 2018 році Київська міська рада надала дозвіл на подальший розвиток скверу на земельній ділянці та вирішила, що для цього земельну ділянку слід відвести комунальному об’єднанню у постійне користування.

II. ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ

19. 02 лютого 2009 року підприємство-заявник ініціювало господарське провадження щодо Київської міської ради, вимагаючи відшкодування шкоди за скасування її рішення про відведення в оренду земельної ділянки від 24 червня 2004 року та надання земельній ділянці статусу рекреаційної зони. Підприємство-заявник стверджувало, що оскаржуване рішення перешкодило йому здійснити будівельні роботи; до того ж воно було прийняте з порушенням зобов’язань відповідача за договором оренди. Підприємство-заявник посилалося на статтю 24 Закону України "Про оренду землі", яка передбачала, що орендодавець був зобов’язаний не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (див. пункт 27). Воно також посилалося на статті 610 та 611 Цивільного кодексу України (див. пункт 24) та вимагало відшкодування шкоди як засіб юридичного захисту за порушення зобов’язань. Підприємство-заявник також стверджувало, що мало зобов’язання за інвестиційним договором від 11 березня 2008 року та іноземна інвестиційна компанія погодилася викупити всі приміщення у зведеному будинку і взяла на себе фінансування процесу будівництва.

20. 07 липня 2009 року Господарський суд міста Києва відмовив у задоволенні позову підприємства-заявника як необґрунтованого. Суд встановив, що незважаючи на рішення Київської міської ради та міського голови, договір оренди не був розірваний, дозвіл на проведення будівельних робіт був дійсний, і не було жодних доказів нехтування Київською міською радою своїми зобов’язаннями за договором оренди.

21. Підприємство-заявник звернулося до судів вищих інстанцій, стверджуючи, серед іншого, про неможливість використання земельної ділянки для будівництва після того, як Київська міська рада надала території статус скверу. Посилаючись на статтю 63 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" (див. пункт 28) та на статтю 52 Земельного кодексу України (див. пункт 26), підприємство-заявник вказало на заборону використання земельної ділянки, включеної до території рекреаційних зон, за будь-яким іншим призначенням, у тому числі для будівництва житлового будинку. Суди залишили без задоволення апеляційну та касаційну скарги підприємства-заявника, встановивши, що рішення суду першої інстанції було законним та обґрунтованим. 18 березня 2010 року Верховний Суд України постановив остаточну ухвалу. Підприємство-заявник поінформували про цю ухвалу у вересні 2010 року у відповідь на його клопотання про результати розгляду справи у Верховному Суді України.

III. ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМ ДОГОВОРУ ОРЕНДИ

22. 05 листопада 2009 року підприємство-заявник звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом проти Київської міської ради та Головного управління Державного казначейства України у місті Києві, вимагаючи визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та стягнення сплаченої орендної плати за користування земельною ділянкою.

23. 28 січня 2010 року Господарський суд міста Києва визнав недійсним договір оренди на тій підставі, що відповідно до рішення Київської міської ради від 17 липня 2008 року земельну ділянку було включено до скверів, а її використання за іншим призначенням заборонялося законом. Отже, договір оренди порушував положення національного законодавства і мав бути визнаний недійсним. Суд також відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення сплаченої підприємством-заявником орендної плати, оскільки виплата була здійснена протягом періоду, коли договір був ще дійсним. 09 квітня 2010 року Вищий господарський суд України повернув без розгляду касаційну скаргу підприємства-заявника на рішення від 28 січня 2010 року у зв’язку з несплатою судового збору.

I. ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2003 РОКУ

24.Стаття 610 Кодексу передбачає, що зобов’язання цивільного характеру порушується у випадку його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання. Відповідно до статті 611 Кодексу у випадку порушення зобов’язання правові наслідки включають, серед іншого, відшкодування збитків та моральної шкоди.

25.Стаття 616 Кодексу передбачає, що якщо порушення зобов’язання сталося внаслідок вини "кредитора", суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника (частина перша). Суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з "боржника", якщо "кредитор" умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення (частина друга).

II. ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2001 РОКУ

26. Відповідно до статті 52 Кодексу забороняється будь-яка діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню рекреаційних зон за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

III. ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО ОРЕНДУ ЗЕМЛІ" 1998 РОКУ

27.Стаття 24 Закону України, inter alia, передбачає, що орендодавець зобов’язаний передати в користування земельну ділянку у стані, що відповідає умовам договору оренди; орендодавець зобов’язаний не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою.

IV. ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО ОХОРОНУ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА" 1991 РОКУ

28. Відповідно до статті 63 Закону України на території рекреаційних зон забороняються: (а) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням; (b) зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за прямим призначенням.

V. ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО ОСНОВИ МІСТОБУДУВАННЯ" 1992 РОКУ

29. Відповідно до статті 5 Закону України основні вимоги до містобудівної діяльності включають, серед іншого: урахування державних і громадських інтересів при плануванні та забудові територій; урахування законних інтересів та вимог власників або користувачів земельних ділянок та будівель, що оточують місце будівництва; участь громадян, об’єднань громадян в обговоренні містобудівної документації, проєктів окремих об’єктів і внесення відповідних пропозицій до державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій.

VI. ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САНІТАРНОГО ТА ЕПІДЕМІЧНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ НАСЕЛЕННЯ" 1994 РОКУ

30. Відповідно до статті 15 Закону України планування і забудова населених пунктів і курортів повинна передусім передбачати створення найбільш сприятливих умов для життя, а також для збереження і зміцнення здоров’я громадян.

VII. ЗАКОН УКРАЇНИ "ПРО АРХІТЕКТУРНУ ДІЯЛЬНІСТЬ" 1999 РОКУ

31.Стаття 25 Закону України передбачає, що громадяни та громадські організації, які не беруть безпосередньої участі у створенні об’єктів архітектури, мають право, inter alia, брати участь в обговоренні таких архітектурних рішень проєктів та захищати свої інтереси під час проєктування і будівництва нових та експлуатації існуючих об’єктів архітектури.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

32. Підприємство-заявник скаржилося на те, що органи державної влади порушили його майнові права, коли скасували своє попереднє рішення про відведення підприємству-заявнику земельної ділянки для будівництва та надали цій земельній ділянці статус скверу.

33. Підприємство-заявник посилалося на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

2. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.".

А. Прийнятність

1. Щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту

34. Уряд стверджував, що підприємство-заявник не вичерпало національні засоби юридичного захисту, оскільки не оскаржило в адміністративних судах рішення Київської міської ради від 17 липня 2008 року, яким було скасовано попереднє рішення ради відвести підприємству-заявнику в оренду земельну ділянку. Крім того, Уряд стверджував, що під час другого провадження про визнання недійсним договору оренди підприємство-заявник не оскаржило рішення суду першої інстанції від 28 січня 2010 року.

35. Підприємство-заявник заперечило і стверджувало, що мало можливість використовувати різні засоби юридичного захисту на національному рівні та зосередилося на першому провадженні, вимагаючи відшкодування шкоди. Цього було достатньо для дотримання правила вичерпання національних засобів юридичного захисту.

36. Суд повторює, що вичерпанню заявником підлягають лише ті засоби юридичного захисту, які пов’язані зі стверджуваними порушеннями та при цьому є доступними і достатніми. Крім того, від заявника, який вичерпав очевидно ефективні та достатні засоби юридичного захисту, не можна вимагати спроб скористатися іншими засобами, які є доступними, але ймовірно не більш успішними (див. рішення у справі "Акіліна проти Мальти" [ВП] (Aquilina v. Malta) [GC], заява № 25642/94, пункт 39, ЄСПЛ 1999-III).

37. Суд вважає, що в межах господарського провадження у справі про відшкодування шкоди в принципі могла бути розглянута суть скарги заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. До винесення остаточного рішення підприємство-заявник вживало всіх можливих заходів у цьому провадженні. За цих обставин підприємство-заявник не було зобов’язане використовувати будь-які інші згадані Урядом засоби юридичного захисту. Тому заперечення Уряду відхиляється.