Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Гарбуз проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Вінсент А. Де Гаетано (<…>),

Егідіюс Куріс (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Жорж Раварані (<…>),

Марко Бошняк (<…>), судді,

та Андреа Там’єтті (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 08 січня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 72681/10), яку 02 грудня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Микола Андрійович Гарбуз (далі - заявник).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляв п. Т.О. Калмиков - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

3. Заявник стверджував, зокрема, що йому не було надано дозвіл допитати деяких свідків у кримінальному провадженні щодо нього, один свідок був допитаний із значною затримкою, а провадження було необґрунтовано тривалим.

4. 10 жовтня 2017 року про заяву було повідомлено Уряд держави-відповідача.

5. 03 квітня 2013 року заявник помер. 12 серпня 2017 року його дружина, пані Валентина Федорівна Гарбуз, висловила своє бажання підтримати заяву від його імені.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1952 році та помер у 2013 році.

7. 21 лютого 2002 року бізнесмен П. звернувся до міліції зі скаргою на те, що заявник, який на той час обіймав посаду начальника комунального житлово-експлуатаційного підприємства, вимагав у нього гроші в обмін на надання дозволу на використання певних приміщень, які знаходилися на балансі підприємства. Заявник нібито запевнив П., що частина коштів буде використана для підкупу представників контрольно-наглядових органів, які могли цікавитися використанням приміщень.

8. Того ж дня працівники міліції у присутності двох понятих дали П. декілька банкнот, помічених люмінофорним порошком, видимим лише при спеціальному освітленні, для передачі заявнику в якості хабара, та диктофон.

9. Пізніше того дня П. зайшов до кабінету заявника, а потім вийшов, сказавши, що віддав йому гроші.

10. Працівники міліції зайшли всередину, щоб затримати заявника. Ті самі поняті зайшли за ними. У їхній присутності на руці та кишені заявника був виявлений люмінофорний порошок. Мічені банкноти були виявлені в одній із суміжних до його кабінету кімнат. Ці слідчі дії були зафіксовані на відеокамеру.

11. Того ж дня заявник написав та підписав явку з повинною, визнавши, що взяв гроші у П. Згодом він відмовився від своїх зізнавальних показань, стверджуючи, що вони були отримані внаслідок "фізичного та психологічного тиску" працівників міліції на нього.

12. Заявник був обвинувачений у вчиненні шахрайства, вочевидь, у зв’язку з тим, що він не мав повноважень для надання відповідних приміщень в оренду.

13. Під час досудового слідства Т.В.С., яка, вочевидь, працювала на підприємстві заявника, заявила, що у незазначену дату, мабуть, перед поданням П. скарги до міліції, заявник сказав їй показати відповідні приміщення П.

14. Поняті дали офіційні показання слідчим органам, описавши події 21 лютого 2002 року, за яким вони спостерігали. Зокрема, вони зазначили, що увійшли до кабінету заявника після працівників міліції та, увійшовши, побачили, що двоє працівників міліції вже тримали заявника.

15. В обвинувальному висновку потерпілий, поняті та Т.В.С. були зазначені як свідки, які підлягали виклику під час судового розгляду.

16. Під час судового розгляду заявник своєї вини не визнав та стверджував, що банкноти були підкинуті у приміщення підприємства працівниками міліції, які також забруднили його руку та кишеню люмінофорним порошком, щоб підставити його. Сліди від порошку на його руці могли з’явитися від рукостискання з П.

17. Згідно з твердженнями Уряду під час судового розгляду П. двічі давав показання у квітні 2004 року. Вбачається, що він повторив суть своїх показань, наданих працівникам міліції (див. пункти 7 та 9).

18. Поняті неодноразово викликалися у судове засідання для надання показань, проте вони не з’явилися, оскільки їх не могли знайти за повідомленими ними органам влади домашніми адресами. З наданих Суду протоколів судових засідань вбачається, що засідання відкладалися та переносилися щонайменше тридцять три рази у зв’язку з "неявкою свідків", і суд першої інстанції неодноразово звертався за допомогою до міліції та прокуратури для встановлення місцезнаходження свідків та доставлення їх у судові засідання. Вбачається, що ці заходи стосувалися як понятих, так і Т.В.С. Проте, незважаючи на ці зусилля, зазначені свідки не з’явилися, й їхні показання, надані під час досудового слідства, були зачитані у суді першої інстанції.

19. 05 жовтня 2009 року Комінтернівський районний суд міста Харкова визнав заявника винним у вчиненні шахрайства та обрав йому покарання у виді обмеження волі на строк два роки в установі відкритого типу, проте звільнив його від відбування покарання у зв’язку із закінченням строку давності для притягнення до відповідальності (див. пункт 24). При визнанні заявника винним суд посилався на: показання П., понятих та Т.В.С.; аудіо- та відеодокази; протоколи працівників міліції, в яких було задокументовано надання мічених банкнот П. та їхнє подальше виявлення, а також виявлення люмінофорного порошку на руці та кишені заявника; показання працівників міліції, які організували зазначені слідчі дії; результати експертиз, які підтверджували, що виявлений люмінофорний порошок на банкнотах, руці та кишені заявника мав одне походження; а також зізнавальні показання заявника. Суд відхилив твердження заявника, що його зізнавальні показання були отримані від нього під тиском, у зв’язку з необґрунтованістю.

20. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, зокрема, що П., поняті та Т.В.С. не були допитані під час судового розгляду справи, оскільки вони ухилилися від явки до суду першої інстанції.

21. 04 лютого 2010 року Апеляційний суд Харківської області залишив без змін вирок заявника, зазначивши, що вина заявника була достатньо доведена. Підстав не довіряти показанням потерпілого та свідків, які підтверджувалися іншими доказами у матеріалах справи, у тому числі аудіо- та відеодоказами, не було. Суд вважав, що у свідків не було причин обмовляти заявника.

22. У своїй касаційній скарзі до Верховного Суду України заявник зазначив, що свідки проігнорували виклики до суду першої інстанції, а суд першої інстанції не забезпечив їхньої присутності. Поняті зазначили, що коли вони увійшли до кабінету, працівники міліції вже тримали заявника (див. пункт 14). Це свідчило про грубе ставлення працівників міліції до заявника і тому було зрозуміло, чому він міг бути наляканим та обмовити себе під таким тиском.

23. 09 червня 2010 року суддя Верховного Суду України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника. Суддя зазначив, що питання фактів не були предметом перегляду Верховним Судом України, судові рішення ґрунтувалися на належно оцінених доказах, а висновки були обґрунтованими та підстав сумніватися у них не було. Кримінально-правова кваліфікація дій заявника була правильною, а призначене покарання - законним. Підстав для відкриття провадження не було.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

24. Відповідно до статті 49 та частини п’ятої статті 74 Кримінального кодексу України суд може, якщо строк давності для притягнення до кримінальної відповідальності закінчився, або звільнити обвинуваченого від кримінальної відповідальності та закрити провадження, або визнати обвинуваченого винним, проте звільнити його від покарання. У цій справі суди застосували другу підставу.

25. Стаття 127 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - Кодекс), який втратив чинність 19 листопада 2012 року, визначала понятого як особу, незаінтересовану у результаті кримінального провадження, яка запрошувалася слідчим для посвідчення факту провадження слідчої дії та точності складеного щодо неї протоколу.

26. Інші відповідні положення Кодексу наведені в рішенні у справі "Карпюк та інші проти України" (Karpyuk and Others v. Ukraine), заяви № 30582/04 та № 32152/04, пункти 77-80, від 06 жовтня 2015 року.

I. LOCUS STANDI ДРУЖИНИ ЗАЯВНИКА

27. Дружина заявника висловила бажання підтримати заяву від імені заявника. Уряд зазначив, що затримка, з якою дружина заявника висловила свій інтерес підтримати заяву (див. пункт 5), вказувала, що вона втратила інтерес у справі, та/або було з її боку зловживання правом на подання заяви. До того ж, права за пунктом 1 та підпунктом "d" пункту 3 статті 6 Конвенції були суто особистими та не могли бути передані іншій особі.

28. Суд зазначає, що заявник помер після подання ним заяви. Згідно з його практикою ця ситуація розглядається інакше, ніж коли заявник помер до подання заяви. У випадку, коли заявник помер після подання заяви, Суд визнав, що близькі родичі чи спадкоємці фактично могли підтримати заяву, за умови наявності в них достатнього інтересу у справі (див. рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 97, ЄСПЛ 2014, з подальшими посиланнями). У таких справах вирішальним є не те, чи передаються спадкоємцям, які бажають підтримати розгляд справи, відповідні права чи ні, а те, чи можуть вони, в принципі, претендувати на наявність у них законного інтересу, звертаючись до Суду з проханням розглянути справу на підставі бажання заявника здійснити своє індивідуальне та особисте право подати заяву до Суду (див. рішення у справі "Сінгх та інші проти Греції" (Singh and Others v. Greece), заява № 60041/13, пункт 26, від 19 січня 2017 року).

29. Суд зазначає, що дружина заявника висловила своє бажання підтримати заяву. Затримка у висловленні нею свого бажання не може означати, що вона втратила інтерес у заяві, чи розглядатися як зловживання правом на подання заяви. Суд не вбачає підстав сумніватися в тому, що в неї був законний інтерес для цього, та постановляє, що вона має право брати участь у цьому провадженні від імені заявника.

30. Проте у подальшому тексті посилання робитиметься на заявника.

II. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

31. Заявник скаржився на різні порушення статті 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення…

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

...".

A. Стверджуване порушення пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції

1. Доводи сторін

32. Заявник доводив, що його права за пунктом 1 та підпунктом "d" пункту 3 статті 6 Конвенції були порушені у зв’язку з тим, що національні суди посилалися на показання свідка П. (потерпілого), понятих та Т.В.С. У своїх первинних доводах він зазначив, що суд першої інстанції не забезпечив присутність цих свідків у судовому засіданні, й, отже, він не мав можливості допитати їх. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник стверджував, що "пройшов значний проміжок часу, перш ніж допит більшості свідків став можливим, що вплинуло на здатність свідків підтвердити свої показання чи відтворити по пам’яті події слідчих дій, в яких вони взяли участь". Будь-яких інших доводів щодо цього він не надав.

33. Уряд доводив, що насправді П. був допитаний під час судового розгляду справи. Стосовно інших свідків Уряд зазначив, що засудження заявника ґрунтувалося на різних доказах, а оцінка доказів, у першу чергу, була предметом регулювання національного законодавства та національних судів. Незважаючи на численні повістки про виклик у судове засідання, місцезнаходження понятих та інших свідків встановити не вдалось, оскільки за їхніми адресами їх не було.

2. Оцінка Суду

34. Суд сформулював загальні принципи, які мають застосовуватись у справах, коли свідок обвинувачення не був присутнім у судовому засіданні, а попередньо надані ним показання були визнані допустимим доказом, в рішеннях у справах "Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства" [ВП] (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) [GC], заяви № 26766/05 та № 22228/06, ЄСПЛ 2011, та "Шачашвілі проти Німеччини" [ВП] (Schatschaschwili v. Germany) [GC], заява № 9154/10, ЄСПЛ 2015. Перелік цих принципів наведений, наприклад, в рішеннях у справах "Сетон проти Сполученого Королівства" (Seton v. the United Kingdom), заява № 55287/10, пунк­ти 57-59, від 31 березня 2016 року, та "Боєць проти України" (Boyets v. Ukraine), заява № 20963/08, пунк­ти 74-76, від 30 січня 2018 року.

35. Суд роз’яснив та повторив загальні принципи щодо права на виклик та допит "свідків сторони захисту" в рішенні у справі "Муртазалієва проти Росії" [ВП] (Murtazaliyeva v. Russia) [GC], заява № 36658/05, пункти 139, 144-149 та 158-167, від 18 грудня 2018 року.

(a) Потерпілий

36. Заявник не оскаржив довід Уряду, що потерпілого П. дійсно двічі допитували під час судового розгляду справи приблизно через два роки та два місяці після відповідних подій (див. пункти 7 та 17). Заявник не пояснив, чому за таких обставин він вважав, що його право на допит цього свідка було порушено. Зокрема, він не стверджував, що стикнувся з якими-небудь труднощами під час перехресного допиту цього свідка.

(b) Поняті

37. В українському законодавстві містяться окремі положення щодо свідків та понятих і використовуються різні терміни для їхнього розрізнення. Понятих запрошує слідчий як незалежних спостерігачів слідчої дії (див. пункт 25). З цього погляду ситуація з понятими в українському законодавстві є аналогічною ситуації у російському законодавстві (див. згадане рішення у справі "Муртазалієва проти Росії" (Murtazaliyeva v. Russia), пункт 136).

38. У цій справі поняті спостерігали, як працівники міліції помічали банкноти, що мали бути використані як хабар, і згодом виявили банкноти біля кабінету заявника, а сліди порошку, яким були помічені банкноти, на руці та кишені заявника. Вони підписали відповідні протоколи, складені працівниками міліції, в яких були задокументовані ці факти. Протоколи були представлені як докази проти заявника, а працівники міліції, які їх склали, були допитані під час судового розгляду. До того ж, події були зафіксовані на відеокамеру й їхній запис був представлений в якості доказу.

39. В ухвалі щодо прийнятності у справі "Шумеєв та інші проти Росії" (Shumeyev and Others v. Russia), заява № 29474/07 та 3 інші заяви, від 22 вересня 2015 року, Суд встановив, що непроведення допиту понятих під час судового розгляду не становило порушення підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки їхні показання повторювали зміст відповідних протоколів, складених працівниками міліції, та не містили нової суттєвої інформації, тому такі показання у судовому засіданні не могли вплинути на результат кримінального провадження.

40. Обставини цієї справи є доволі схожими. Як і заявники у справі "Шумеєв та інші проти Росії" (Shumeyev and Others v. Russia), заявник не пояснив ані у своїх доводах до Суду, ані у своїх апеляційній та касаційній скаргах до національних судів, чому конкретно йому було необхідно допитати цих свідків. Проте у цій справі національний суд першої інстанції конкретно посилався на показання цих свідків при визнанні заявника винним та зазначив їх у переліку доказів окремо від протоколів працівників міліції, засвідчених цими свідками (див. пункт 19). За таких обставин Суд вважає за належне розглянути питання неявки цих свідків до суду першої інстанції та посилання на їхні показання, надані під час досудового слідства, у світлі принципів, викладених у його згаданих рішеннях у справах "Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства" (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) та "Шачашвілі проти Німеччини" (Schatschaschwili v. Germany).

41. Повертаючись до цих принципів, Суд, перш за все, зазначає, що, як вбачається, суд першої інстанції неодноразово викликав цих свідків та звертався за допомогою до міліції та прокуратури забезпечити їхню присутність (див. пункт 18). Заявник не вказав на які-небудь недоліки у цих спробах. Суд доходить висновку, що існувала поважна причина їхньої неявки у судове засідання та визнання допустимим доказом їхніх показань, наданих під час досудового слідства.