Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Карабет та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (<…>), Голова,

Ангеліка Нуссбергер (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Поль Лемменс (<…>),

Алеш Пейхал (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 11 грудня 2012 року

постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:

1. Справу було розпочато за двома заявами (№ 38906/07 і № 52025/07), які 27 серпня 2007 року (перші вісім заявників, заява № 38906/07) та 21 листопада 2007 року (інші десять заявників, заява № 52025/07) подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) вісімнадцять громадян України:

- п. Віталій Миколайович Карабет, перший заявник (народився в 1981 році, помер у 2011 році),

- п. Артем Валерійович Бексяк, другий заявник (народився в 1986 році),

- п. Ігор Володимирович Шорбань, третій заявник (народився в 1987 році),

- п. Костянтин Георгійович Книшев, четвертий заявник (народився в 1981 році),

- п. Олександр Анатолійович Колесніков, п’ятий заявник (народився в 1988 році),

- п. Юрій Євгенійович Шмигленко, шостий заявник (народився в 1975 році),

- п. Денис Миколайович Лебедєв, сьомий заявник (народився в 1986 році),

- п. Ігор Ярославович Шаламай, восьмий заявник (народився в 1984 році),

- п. Олексій Володимирович Данилюк, дев’ятий заявник (народився в 1974 році),

- п. Анзор Умарханович Товсултанов, десятий заявник (народився в 1986 році),

- п. Костянтин Олександрович Ходаковський, одинадцятий заявник (народився в 1988 році),

- п. Михайло Юрійович Красовський, дванадцятий заявник (народився в 1984 році),

- п. Дмитро Сергійович Глобенко, тринадцятий заявник (народився в 1986 році),

- п. Микола Дмитрович Клімашенко, чотирнадцятий заявник (народився в 1972 році),

- п. Євген Леонідович Плохов, п’ятнадцятий заявник (народився в 1968 році),

- п. Олександр Станіславович Іванов, шістнадцятий заявник (народився в 1986 році),

- п. Валерій Валерійович Готсковський, сімнадцятий заявник (народився в 1986 році), і

- п. Максим Сергійович Баташев, вісімнадцятий заявник (народився в 1986 році).

2. Заявників, яким було надано юридичну допомогу, представляв п. A.П. Бущенко - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. Назар Кульчицький.

3. Заявники стверджували, що зазнали надзвичайно жорсткого поводження під час і після обшуку та операції із забезпечення безпеки, що були проведені в Ізяславській виправній колонії 22 січня 2007 року із залученням підрозділів спеціального призначення. Вони також стверджували, що цей інцидент не було належним чином розслідувано. Насамкінець заявники скаржились на втрату адміністрацією колонії їх деяких особистих речей.

4. 21 лютого 2011 року Суд вирішив повідомити про заяви Уряд. Суд також вирішив розглянути заяви в пріоритетному порядку відповідно до правила 41 Регламенту Суду.

5. 19 вересня 2011 року мати першого заявника пані Олена Іванівна Карабет повідомила Суд про смерть свого сина. Вона висловила бажання підтримати заяву від його імені та уповноважила п. Бущенка представляти її інтереси під час провадження у Суді.

6. 20 червня 2011 року Уряд надав свої зауваження щодо заяв, які обмежувалися питаннями прийнятності (див. пп. 238-239, 241, 243, 258 і 337). 3 листопада 2011 року Уряд надав додаткові зауваження щодо фактичних обставин справи (див. пп. 240 і 242-243).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. На час подій заявники відбували покарання в Ізяславській виправній колонії № 31 (далі - Ізяславська колонія або колонія) - колонії мінімального рівня безпеки, розташованій у Хмельницькій області.

A. Події, що передували справі

1. Голодування засуджених

8. 14 січня 2007 року практично всі засуджені Ізяславської колонії, а саме одна тисяча сто двадцять один засуджений, включаючи заявників, оголосили голодування на знак протесту проти умов їхнього тримання, поганої якості харчування та питної води, неналежного медичного обслуговування, свавільного застосування покарань працівниками адміністрації колонії та їхньої безкарності, а також відсутності будь-якої оплати їхньої праці. Вони вимагали звільнення деяких працівників колонії.

9. Того ж дня заступник Голови Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі - ДДУПВП) відвідав колонію. За його наказом було створено спеціальну комісію для проведення розслідування скарг засуджених. Голодування було припинене.

10. Проте 16 січня 2007 року засуджені поновили голодування у зв’язку з тим, що адміністрація зробила неправдиві заяви у засобах масової інформації, заперечуючи будь-які акції протесту в колонії. Вони вимагали надання журналістам доступу до колонії та інформування про ситуацію Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі - омбудсмен).

11. Після проведення переговорів з комісією ДДУПВП та візиту до колонії представників омбудсмена 17 січня 2007 року голодування було припинене.

2. Підготовка до обшуку та заходи із забезпечення безпеки

12. 20 січня 2007 року заступник Голови ДДУПВП наказав начальникам управлінь Департаменту в Житомирський та Хмельницький областях відрядити до Ізяславської колонії підрозділ спеціального призначення та групу швидкого реагування для надання її адміністрації практичної допомоги в "стабілізації оперативної обстановки та проведенні обшуків".

13. Того ж дня ці підрозділи були розміщені у приміщенні Замкової виправної колонії (неподалік від Ізяславської колонії), де вони перебували в стані готовності.

14. 21 січня 2007 року начальник управління ДДУПВП в Хмельницькій області затвердив план операції, проведення якої було призначено на наступний день. Вона мала за мету, зокрема, "виявлення та вилучення заборонених … предметів, а також виявлення приготувань до втечі, скоєння інших протиправних дій, злочинів".

15. Більш конкретно завдання обшуку були сформульовані таким чином:

"1. Провести огляди територій та об’єктів житлової та виробничої зон …, засуджених, для виявлення та вилучення заборонених для використання засудженими предметів, виробів, а також приготувань до скоєння втечі.

2. Здійснити режимно-профілактичні заходи щодо укріплення правопорядку, а також вивчення керівництвом ВК-31, особовим складом груп швидкого реагування, задіяними у проведенні обшуку, технічних особливостей потенційно небезпечних територій, приміщень та об’єктів, вразливих для скоєння резонансних злочинів.

3. Відпрацювати взаємодію особового складу [колонії] з групами швидкого реагування та підрозділом спеціального призначення, тактику проведення обшуків приміщень та засуджених, оглядів території житлової зони.

4. Перевірити:

- знання особовим складом установи порядку дій при проведенні загального обшуку;

- екіпіровку обшукових груп;

- організацію управління та зв’язку; та

- порядок дій керівництва установи по організації та проведенню загального обшуку.".

16. Проведення обшуку було заплановано з 8 год. по 17 год. Останні тридцять хвилин відводилися для "бесід із засудженими щодо їхніх проблем та скарг на адміністрацію, вжиття заходів у відповідь та розв’язання законних вимог засуджених".

17. Того ж дня, 21 січня 2007 року, начальник управління ДДУПВП в Хмельницькій області призначив виконувача обов’язків начальника Ізяславської колонії відповідальним за проведення запланованої операції. Командування зведеним загоном груп швидкого реагування та загальний контроль за "дотриманням законності та проведення спеціальних заходів щодо стабілізації оперативної обстановки" у колонії були покладені на посадових осіб ДДУПВП.

B. Події в Ізяславській колонії 22 січня 2007 року

1. Згідно офіційних актів

18. Згідно акту від 22 січня 2007 року, підписаного дванадцятьма посадовими особами ДДУПВП та Ізяславської колонії, в обшуці та операції із забезпечення безпеки, що проводились з 10 год. по 18 год., брали участь вісімдесят шість працівників Ізяславської колонії, одинадцять службовців групи швидкого реагування із Замкової виправної колонії, одинадцять службовців групи швидкого реагування з Шепетівської виправної колонії, десять працівників Хмельницького слідчого ізолятора (далі - СІЗО) та дев’ятнадцять працівників міжрегіонального підрозділу спеціального призначення ДДУПВП.

19. У результаті обшуку було виявлено і вилучено два мобільні телефони, саморобний пристрій для пірсингу, ножиці, сім лез від одноразових станків, тридцять чотири металеві прути (знайдені в туалеті), клей ПВА, пристрій для нанасення татуювань, кілька ключів (знайдені на подвір’ї локальної дільниці), дві заготовки для виготовлення саморобних карт, дванадцять кип’ятильників, три запальнички та деякі медикаменти.

20. Як було зазначено в акті обшуку, до восьми засуджених, у тому числі до четвертого та вісімнадцятого заявників, застосовувалися "заходи фізичного впливу", включаючи наручники. Від засуджених скарги не надходили.

21. Після обшуку були складені окремі акти щодо кожного випадку застосування фізичної сили та наручників. Усі ці вісім протоколів мали ідентичні формулювання. Згідно з ними вищезазначені заходи були застосовані у зв’язку з учиненням "фізичного опору [відповідного засудженого] особовому складу чергової зміни під час проведення обшуку".

22. Згідно актів медичних оглядів, підписаних начальником медичної частини Ізяславської колонії, в сімох із зазначених восьми засуджених було виявлено підшкірні крововиливи сідничної ділянки та/або стегон. В одного з них було виявлено рану в області брови та підшкірний крововилив в ділянці лопатки.

23. У четвертого заявника були зафіксовані такі ушкодження: підшкірні крововиливи на обох сідничних ділянках розмірами 3 x 7 см та 3 x 6 см відповідно, а також підшкірний крововилив лівого стегна розміром 3 x 6 см.

24. Згідно такого ж акту щодо вісімнадцятого заявника у нього було виявлено два підшкірні крововиливи в ділянці лівої лопатки та лівої сідничної ділянки розмірами 4 x 8 см та 3 x 7 см відповідно.

2. Опис подій заявниками

25. У заявах першого, другого, третього, четвертого, п’ятого, шостого, десятого, п’ятнадцятого, шістнадцятого та вісімнадцятого заявників містився короткий опис подій (див. пп. 26-108). В обох заявах захисник заявників зазначив таке:

"Усі заявники зазнали описаного поводження у той або інший спосіб. Відсутність посилань на імена конкретних заявників не означає, що події не торкнулись їх особисто".

(a) Перший заявник

26. Уранці 22 січня 2007 року перший заявник знаходився у дільниці підвищеного контролю (далі - ДПК). О 10 год. начальник колонії та кілька працівників колонії разом із службовцями ДДУПВП відчинили камери за номерами 2 і 3 та повідомили засудженим, що вони хочуть поговорити з ними у кімнаті, яка зазвичай використовувалась для соціальної та психологічної роботи. Засуджені пройшли до кімнати в тому одязі, який був на них у той момент, - у майках та капцях. Як тільки вони зайняли свої місця, один зі службовців розпочав розмову. Через хвилину у кімнату увірвалася група з приблизно п’ятидесяти службовців у масках. Вони повалили засуджених на підлогу та почали бити їх кийками, руками та ногами. На кожного із засуджених було по три-чотири службовці. Побиття тривало приблизно п’ятнадцять хвилин. У першого заявника першим же ударом були вибиті передні зуби.

27. Потім до засуджених були застосовані наручники у положенні "руки за спиною". Тим, хто кричав, заклеїли рота скотчем. Їх вивели у двір, де поставили до стіни з широко розведеними ногами. Прибув автозак та до нього було поміщено засуджених. У багатьох з них були черепно-мозкові травми та вони стікали кров’ю. Перебуваючи в наручниках, вони навіть не могли витерти кров.

28. Автозак зупинився біля дисциплінарного ізолятора, його двері відчинилися та в нього закинули ще кількох засуджених, які були також сильно побиті та в наручниках.

29. Автозак поїхав далі та зупинився біля КПП між житловою та виробничою зонами, де засуджених повели до душової. Вони повинні були пройти по коридору довжиною близько п’ятдесяти метрів між двома шеренгами службовців, які пинали їх ногами та били кийками.

30. У душовій засудженим було наказано роздягнутися догола, після чого їх знову почали бити та словесно принижувати. Три-чотири службовці у масках обшукували кожного засудженого. Багато хто із засуджених воліли кинути свій одяг, аби уникнути подальшого побиття. Напівоголених, босоногих (до того часу вони загубили свої капці) та з туго затягнутими наручниками, засуджених знову помістили до автозаку.

31. Через якийсь час їм було наказано виходити по черзі з автозаку. Засуджених поставили на коліна вздовж стіни. Підійшов працівник ДДУПВП з особовими справами двадцяти одного присутнього засудженого та оголосив, що їх етапують до Рівненського СІЗО. Наручники, що належали підрозділу особливого призначення, були зняті та до заявників були застосовані інші наручники, що належали службі конвоювання засуджених. Наручники були затягнуті настільки туго, що перешкоджали циркуляції крові та спричиняли сильний біль.

32. Автозак був надто переповнений. Навіть ще до моменту його відправлення багато засуджених втратили свідомість. Медичний працівник приводив їх до тями за допомогою нашатирного спирту.

33. Конвой мав тільки одну дволітрову пляшку води для всіх засуджених. Незважаючи на те, що вони страждали від спраги, їм дозволялося зробити тільки один-два ковтки через ґрати.

34. Перевезення тривало більше трьох годин.

35. Після прибуття до Рівненського СІЗО засуджені були знову побиті: спочатку працівниками біля автозаку, а потім у кабінеті, куди їх привели. Коли наручники були зняті, перший заявник побачив, що його руки розпухли та посиніли. Його били шість-вісім службовців, що знаходилися у кабінеті. Нібито втомлені від побиття та штовхання ногами, службовці поклали його на підлогу обличчям вниз, болісно розтягуючи його руки та ноги у різні сторони. По одному службовцю притискали до підлоги кожну кінцівку. Інші били його кийками. Від ударів шкіра першого заявника на ногах та сідницях тріскалась. Присутній медичний працівник поливав ці рани водою.

36. Згідно з твердженнями першого заявника, рівень жорстокості, якого зазнали засуджені у Рівненському СІЗО, навіть перевищив той рівень попереднього жорстокого поводження, якого вони зазнали в Ізяславській колонії.

37. Медичний працівник дав йому підписати бланк заяви про відмову від будь-яких скарг, що він і зробив.

38. Все вищезазначене відбувалося у присутності начальника Рівненського СІЗО та начальника управління ДДУПВП у Рівненській області.

39. Засуджені були поміщені до чотирьох камер - у кожну по п’ять осіб.

40. Засудженого O., якого спочатку привезли з ними до Рівненського СІЗО, було направлено назад до Ізяславської колонії, оскільки він мав бути звільнений через п’ять днів (див. також п. 111).

41. У камері було дуже холодно, а в засуджених не було теплого одягу або навіть теплої питної води.

42. Через кілька днів вони отримали незначну частину своїх особистих речей з Ізяславської колонії.

43. Першого заявника, як й інших засуджених, було допитано прокурором м. Рівне. Перед допитом адміністрація СІЗО попередила їх, щоб вони не висували жодних скарг.

44. Хоча, при погляді на ушкодження засуджених, прокурор запитав їх, чи вони були побиті, він задовольнився їхньою негативною відповіддю.

45. Засуджених також змусили підписати заяви про їхнє етапування з Ізяславської колонії до будь-якої іншої установи виконання покарань, датоване заднім числом, тобто 21 січня 2007 року.

46. Протягом тижня після їхнього прибуття до СІЗО їх били за найменшу провину або навіть без будь-якої причини.

47. Пізніше їм було надано інтенсивну медичну допомогу з метою усунення будь-яких слідів жорстокого поводження.

48. Засуджені були переведені до різних установ виконання покарань України.

(b) Другий заявник

49. Другий заявник перебував у блоці № 7. О 10 год. його разом з восьмим заявником було викликано до головного блоку колонії.

50. Його опис наступних подій до моменту етапування засуджених до СІЗО узгоджується з описом подій першим заявником (див. пп. 26-48).

51. На додаток, другий заявник зазначив, що всіх їх ставили голими до стіни з широко розведеними ногами.

52. Він також зазначив, що бачив, як четвертого, тринадцятого та вісімнадцятого заявників разом із ще одним засудженим, які знаходились у медичній частині, витягнули з їхніх палат та били. Потім працівники кинули їх, одного за одним, до санітарного автобуса, накрили їх ковдрою та почали бити їх ногами та гумовими кийками. Потім засуджених повели до душової.

53. Приблизно о 17 год. другого заявника разом із кількома іншими засудженими етапували до Хмельницького СІЗО. Після їхнього прибуття туди їх знову побили та помістили до холодної камери у підвальному приміщенні.

54. Засуджені боялись сказати правду прокурору, який допитував їх 1 лютого 2007 року, оскільки їхній допит відбувався у присутності працівників адміністрації СІЗО, які піддали їх жорстокому поводженню. Вони також підписали документи, в яких зазначалося, що скарг вони не мають.

(c) Третій заявник

55. На час зазначених подій третій заявник перебував у ДПК. Разом із першим заявником та кількома іншими засудженими він був поміщений в окрему кімнату.

56. Його опис подій схожий з описом подій першого заявника. На додаток, він зазначив, що після того, як група службовців у масках увірвалася до кімнати, він отримав кілька ударів кийками. Потім кілька службовців почали бити його ногами та кулаками і він знепритомнів. Прийшовши до тями, він побачив, що його тримають кілька службовців у масках, у той час як начальник колонії б’є його ногами.

57. Третій заявник наголосив на тому, що засуджених, із застосованими до них наручниками у положенні "за спиною", буквально закидали до автозаку та викидали з нього. Не будучи здатними захистити свої голови, багато хто з них отримав травми.

58. Він відмовився виконувати наказ встати на коліна (див. п. 31). Це спричинило побиття, допоки він знову не втратив свідомість. Протягом наступного особистого обшуку він лежав на підлозі, нездатний підвестися.

59. Коли засуджених завантажували до автозаку, вони були оточені озброєними службовцями з собаками.

60. У зв’язку з тіснявою та нестачею свіжого повітря у автозаку третій заявник став задихатися та попросив випустити його. Це спричинило нове побиття.

61. Третій заявник опинився у групі засуджених, яких етапували до Рівненського СІЗО. Його опис подій, що відбувались у СІЗО, узгоджується з описом подій першого заявника (див. пп. 35-46).

62. Він також стверджував, що там його було жорстоко побито до втрати свідомості. Аби привести його до тями, присутні працівники поливали його водою.

63. У СІЗО він помітив, що в першого заявника були вибиті передні зуби.

64. У Рівненському СІЗО засуджені протягом двох ночей були змушені спати на бетонній підлозі, поки їм не надали матраци.

65. Через чотири дні після їхнього прибуття вони отримали деякі зі своїх речей з Ізяславської колонії. Третій заявник надав докладний список своїх особистих речей, яких він не отримав. У списку, зокрема, зазначалися його черевики та одяг, рушники, постільна та нижня білизна, а також деякі книжки та цигарки.

66. За його словами, в нього були численні синці та рани на обличчі, зламаний ніс та розбита губа. Хоча його ушкодження були помітні, під час допиту прокурор не звернув на них увагу та відмовив йому висувати будь-які скарги (див. також п. 133).

67. Побоюючись за своє життя та здоров’я, третій заявник також підписав відмову від будь-яких скарг.

(d) Четвертий заявник

68. Четвертий заявник був активним організатором голодування засуджених.

69. Увечері 13 січня 2007 року йому було наказано з’явитися до головного блоку колонії, де начальник колонії разом з іншими працівниками адміністрації погрожували йому, що якщо відбудеться голодування, він ризикує бути жорстоко побитим або зґвалтованим групою засуджених.

70. Уранці 22 січня 2007 року четвертий заявник разом із тринадцятим та вісімнадцятим заявниками, а також із ще одним засудженим перебували у медичній частині. Їх чотирьох запросили до кабінету начальника медичної частини, в якому знаходились близько двадцяти працівників адміністрації.

71. Через декілька хвилин група з приблизно десяти службовців у масках увірвалась до кабінету, повалили засуджених на підлогу, наділи на них наручники та почали бити, притискаючи їх обличчям до підлоги. Потім службовці закинули засуджених один на одного до автозаку, в якому вони продовжували бити їх ногами впродовж ще близько двадцяти хвилин. Після цього засуджених повели до житлового крила, де вони повинні були пройти між двома шеренгами службовців, які били їх кийками. Четвертий заявник втратив свідомість.

72. Він прийшов до тями під час особистого обшуку, який також супроводжувався жорстоким побиттям. Згідно з твердженнями четвертого заявника, внаслідок побиття він отримав важку травму підборіддя.

73. У Хмельницькому СІЗО, куди разом з іншими засудженими був етапований четвертий заявник, їх очікувала група швидкого реагування, яку очолював представник управління ДДУПВП у Хмельницькій області (четвертий заявник зазначив його ім’я).

74. Засуджених "прогнали крізь стрій" по "коридору" із службовців та знову піддали безперервному побиттю службовцями, які знаходились по обидві сторони від них. Потім їх помістили до камери.

75. Протягом першого тижня їхнього тримання там кожного дня три-чотири рази їх по одному водили до одного з кабінетів у СІЗО, де група швидкого реагування била їх. Службовці затуляли обличчя засуджених мокрими рушниками та били їх кийками по різних частинах тіла. Згідно з твердженнями четвертого заявника, він неодноразово втрачав свідомість.

76. Працівники адміністрації також погрожували тим, що підкинуть наркотики його батькам під час їхнього наступного візиту до нього, та казали йому, що їх також кинуть до в’язниці.

77. Відчуваючи себе фізично та психологічно зламаним, четвертий заявник заперечив наявність будь-яких скарг.

78. Під час допиту його прокурором 30 січня 2007 року він почав описувати факти, але був перерваний присутнім працівником адміністрації СІЗО, виведений до коридору, де йому знову погрожували побиттям. Прокурор, як стверджувалося, проігнорував прохання четвертого заявника продовжити їхню бесіду за відсутності працівників СІЗО (див. також пп. 133-134).

79. Станом на кінець березня 2007 року четвертий заявник не отримав особистих речей з Ізяславської колонії.

(e) П’ятий заявник

80. П’ятий заявник був серед засуджених, яких вранці 22 січня 2007 року привели з ДПК до кімнати для соціальної та психологічної роботи. Його опис подій подібний до опису подій першого і третього заявників (див. пп. 26-48 та 55-65).

81. Він наголошував на жорстокості побиття засуджених. Згідно з його твердженнями, багато у кого з них були вибиті зуби та поламані ребра.

(f) Шостий заявник

82. Приблизно о 9 год. 22 січня 2007 року шостий заявник був виведений з камери № 10 у ДПК, де він тримався. Близько двадцяти службовців у масках разом із кількома іншими засудженими почали бити його у коридорі. Його подальший опис подій подібний до опису подій першого, третього і п’ятого заявників (див. пп. 26-48, 55-65 та 80-81).

(g) Десятий заявник

83. Десятий заявник описав події 22 січня 2007 року таким чином:

"22 січня 2007 року до колонії був введений спецпідрозділ людей в масках. Вони жорстоко били засуджених та насильно годували їх".

84. Його етапували до Рівненського СІЗО. Його опис умов тримання та поводження з ними у цій установі подібний до опису подій першого та третього заявників (див. пп. 35-46, 61 та 64-65).

85. Згідно з твердженнями десятого заявника, прокурор бачив їхні ушкодження, але проігнорував їх.

(h) П’ятнадцятий заявник

86. Уранці 22 січня 2007 року п’ятнадцятий заявник перебував у ДПК. Він доповнив опис подій того дня першого, третього, п’ятого та шостого заявників такими деталями.

87. Після того, як бійці підрозділу спеціального призначення увірвалися до кімнати, в якій були зібрані засуджені, п’ятнадцятого заявника побили троє службовців. Коли він лежав на підлозі закований в наручники, один з бійців наступив йому на шию та почав бити його гумовим кийком по голові та обличчю. Двоє інших службовців били його ногами по нирках. П’ятнадцятий заявник втратив свідомість.

88. Він прийшов до тями, коли його тягнули до автозаку. Він майже нічого не бачив, оскільки усе його обличчя було в крові та він не міг витерти кров, оскільки руки були заковані в наручники у положенні "руки за спиною".

89. Побиття продовжувалося перед особистим обшуком засуджених, під час та після нього. Начальник колонії вдарив п’ятнадцятого заявника в потилицю з такою силою, що заявник впав на бетонний паркан, поранивши собі підборіддя та вибивши зуб.

90. Для етапування наручники на засуджених були настільки міцно затягнуті, що це зупинило циркуляцію крові в руках.

91. Їхнє етапування до Рівненського СІЗО тривало майже чотири години.

92. У СІЗО засуджені зазнали надзвичайно жорстокого поводження. Його опис аналогічний до опису подій першого заявника (див. п. 35-48).

93. П’ятнадцятий заявник втрачав свідомість три рази та його приводили до тями, поливаючи холодною водою.

94. Протягом перших чотирьох днів їхнього тримання у СІЗО колишні засуджені Ізяславської колонії піддавалися регулярному побиттю. Всі вони були змушені підписати датовані заднім числом заяви про їхнє переведення до іншої установи виконання покарань та відмови від скарг.

95. Згідно з твердженнями п’ятнадцятого заявника внаслідок зазнаного жорстокого поводження стан його здоров’я серйозно погіршився. Протягом близько місяця в його сечі була кров. Він також зазнав переламу кількох ребер з лівого боку, в нього був вибитий зуб, також він зазнав розсічення підборіддя та брови.

96. Станом на листопад 2007 року він не отримав жодних особистих речей з Ізяславської колонії.

(i) Шістнадцятий заявник

97. Станом на 22 січня 2007 року шістнадцятий заявник тримався у карцері в ДПК.

98. Його опис подій того дня є коротким, але узгоджується з описом подій першого, третього, п’ятого, шостого та п’ятнадцятого заявників (див. пп. 26-48, 56-67, 80-82 та 86-94).

99. Шістнадцятий заявник зазначив, зокрема, що разом з кількома іншими засудженими його доправили до адміністративної будівлі, де їх жорстоко побила група службовців у масках.

100. Після цього до засуджених застосували наручники та кинули до автозаку.

101. На КПП колонії їх знову обшукали та побили.

102. Шістнадцятий заявник у якийсь момент втратив свідомість та прийшов до тями пізніше, вже у автозаку.

103. Засуджених етапували до Рівненського СІЗО, де жорстоке поводження з ними продовжилось. Їх змусили відмовитися від будь-яких скарг.

(j) Вісімнадцятий заявник

104. Уранці 22 січня 2007 року вісімнадцятий заявник знаходився у медичній частині колонії у зв’язку з хворобою серця.

105. Як й інші заявники, чиї описи подій наведені, він стверджував, що був свідком жорстокого побиття та сам його зазнав.

106. Щодо себе він заявляв, що в нього було зламано ніс, його обличчя було серйозно ушкоджене, щелепа звихнута, а спина була вкрита синцями.

107. Вісімнадцятий заявник був у групі засуджених, яку етапували до Хмельницького СІЗО.

108. Згідно з його твердженнями жорстоке поводження з ними у цій установі продовжувалось ще тиждень, поки вони не підписали заяви про відмову від будь-яких скарг та датовані заднім числом заяви про переведення їх у будь-яку іншу установу виконання покарань з Ізяславської колонії.

3. Показання свідків

109. Заявники надали Суду запис інтерв’ю, проведеного національним телевізійним каналом "1+1" (наприкінці січня або на початку лютого 2007 року) з двома колишніми засудженими, які 22 січня 2007 року відбували покарання в Ізяславській колонії та невдовзі після цього були звільнені.

110. Пан T. зазначив, що під час подій він перебував у блоці № 7 разом із кількома іншими засудженими, включаючи другого та восьмого заявників. Уранці 22 січня 2007 року другого та восьмого заявників доправили до головного блоку. Пізніше до блоку увійшли начальник колонії та представник ДДУПВП та сказали засудженим, що те, що зараз відбудеться, їх не стосується та що вони не повинні звертати на це увагу. Що стосується засуджених, яких привели до головного блоку, то за словами цих працівників, вони підбурювали до голодування та більше не будуть триматися у цій колонії. Решта засуджених з блоку № 7 після цього були направлені на роботу до виробничого цеху, звідки вони могли бачити вхід до ДПК. Вони побачили близько п’ятдесяти бійців у масках, які забігали всередину. Зовнішній вигляд та спорядження бійців наводили на думку, що вони належать до підрозділу особливого призначення. Через якийсь час бійці почали виштовхувати засуджених звідти або виносити їх на ковдрах, постійно штовхаючи їх або б’ючи кийками. Потім засуджені були закинуті до автозаку у тому вигляді, в якому вони були, деякі з них майже голі та босі, після чого автозак поїхав.

111. Пан O. описав події 22 січня 2007 року таким чином. Його тримали в ДПК. Приблизно об 11 год. увійшов начальник колонії та сказав пану O. та деяким іншим засудженим пройти до кімнати, яку зазвичай використовували для соціальної та психологічної роботи. У цій кімнаті представник ДДУПВП почав говорити на загальні теми. Приблизно через дві хвилини бійці підрозділу спеціального призначення в масках увірвалися до кімнати та скомандували усім лягти на підлогу обличчям вниз, руки за голову. Потім почалося масове побиття. Згідно з твердженнями пана O. він бачив, як бійці вибили дев’ятому заявнику зуби. Підлога та стіни кімнати були залиті кров’ю. До засуджених були застосовані наручники та їх виволокли до коридору, де вони повинні були пройти скрізь дві шеренги службовців, які безперестанно били та штовхали їх. Потім засуджених завантажили до автозаку та повезли до КПП. Після прибуття до КПП їх повели до душової та провели обшук з повним роздяганням. Побиття продовжилося. Після особистого обшуку засуджених, з яких наручники так і не зняли, знову закинули до автозаку та повезли до Рівненського СІЗО. Після прибуття до зазначеної установи вони знову були побиті та їх змусили підписати заяви про відмову від будь-яких скарг. Пан O. був звільнений через три дні у зв’язку з відбуттям покарання в повному обсязі.

C. Етапування засуджених до Хмельницького та Рівненського СІЗО і наступні події

112. До Хмельницького СІЗО етапували двадцять одного засудженого (включаючи другого, четвертого, сьомого, восьмого, тринадцятого, чотирнадцятого та вісімнадцятого заявників), а до Рівненського СІЗО етапували двадцять засуджених (включаючи першого, третього, п’ятого, шостого, дев’ятого, десятого, одинадцятого, дванадцятого, п’ятнадцятого та шістнадцятого заявників). Нікому із засуджених не дозволили забрати з собою будь-який теплий одяг або інші особисті речі. Сімнадцятий заявник залишився в Ізяславській колонії.

113. 22 січня 2007 року лікар Хмельницького СІЗО оглянув групу новоприбулих. У довідках оглядів було зафіксовано відсутність будь-яких тілесних ушкоджень у другого, сьомого, восьмого, тринадцятого та чотирнадцятого заявників. У четвертого та вісімнадцятого заявників лікар зафіксував такі ж ушкодження, що вже попередньо були зафіксовані в Ізяславській колонії (див. пп 23-24).

114. У матеріалах справи відсутні будь-які документи стосовно медичних оглядів заявників, яких етапували до Рівненського СІЗО.

115. 30 січня 2007 року ДДУПВП повідомив адміністрації Миколаївської виправної колонії № 50 та Держівській виправній колонії № 110, що першого, п’ятого та шостого заявників етапують з Рівненського СІЗО до однієї з цих двох колоній (разом з деякими іншими засудженими). Згідно листа вони брали активну участь в організації масового голодування в Ізяславській колонії. У зв’язку з цим від адміністрацій вимагалось "забезпечити належну індивідуальну режимно-профілактичну роботу" з цими засудженими та "запровадити відкритий і прихований нагляд за їхньою поведінкою з метою запобігання будь-яким порушенням режиму тримання" з їхнього боку.

116. На початку лютого 2007 року заявники були переведені до різних установ виконання покарань по всій Україні (за винятком сімнадцятого заявника, який продовжував відбувати покарання в Ізяславській колонії).

D. Офіційна перевірка ДДУПВП у зв’язку з голодуванням засуджених

117. 24 січня 2007 року за результатами перевірки у зв’язку з голодуванням засуджених в Ізяславській колонії 14 та 16 січня 2007 року ДДУПВП було складено звіт. У документі містився висновок, що інцидент стався внаслідок таких недоліків в діяльності або бездіяльності адміністрації колонії (у звіті наводилися імена та посади відповідних посадових осіб, які вилучені з перекладу):

"1. Невжиття адміністрацією колонії комплексних заходів для дотримання вимог Департаменту та його обласного управління щодо забезпечення належного контролю за поведінкою засуджених, дотримання ними процедури та умов відбування покарання, а також заходів для координації правоохоронних дій з іншими відомствами.

2. Низький рівень обізнаності оперативних працівників колонії щодо способів, в які засуджені об’єднуються у групи засуджених негативної спрямованості.

3. Знижений рівень контролю за діяльністю чергових змін охорони, неналежний нагляд за поведінкою засуджених, поганий рівень організації та проведення обшуків засуджених та приміщень, а також неналежна ізоляція засуджених.

4. Незадовільний стан виховної та роз’яснювальної роботи серед засуджених та неналежне ознайомлення з їхніми особистостями, незбалансоване застосування до засуджених стимулів [збільшення у 2006 році дисциплінарних стягнень на п’ятдесят п’ять відсотків порівняно з 2005 роком; та незастосування передбачених законодавством стимулів до шістдесяти семи відсотків засуджених, які мають на них право: у 2006 році стимулювання було застосовано лише у десяти випадках].

5. Неналежний рівень організації роботи на виробництві, відсутність контролю за дотриманням вимог безпеки праці та оплати праці засуджених.

6. Неналежні медично-санітарні, а також побутові умови тримання.

7. Послаблені вимоги до допоміжних служб всередині колонії щодо запобігання незаконної підготовки груп засуджених та неналежна організація нагляду за їхньою поведінкою.

8. Неналежний рівень координації та співпраці між різними службами колонії щодо вжиття до засуджених превентивних заходів.

9. Неналежний контроль за правоохоронною діяльністю та знижені вимоги у цій сфері з боку обласного управління Департаменту до адміністрації колонії.".

118. Загалом ДДУПВП дійшов висновку, що дії адміністрації Ізяславської колонії мали на меті забезпечення закону і порядку в колонії, але вжиті заходи виявилися недостатніми.

119. Того ж дня, 24 січня 2007 року, ДДУПВП видав наказ "Про серйозні недоліки в роботі Ізяславської виправної колонії № 31 та дисциплінарні стягнення щодо винних осіб", згідно якого до дисциплінарної відповідальності було притягнуто двадцять чотири посадові особи. Зокрема, два працівники були попереджені про неповну службову відповідність, двом іншим працівникам було оголошено суворі догани, тринадцятьом працівникам було оголошено догани, щодо двох працівників було прийнято рішення про обмеження раніше накладеними стягненнями, а ще двоє працівників не було притягнуто до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з нетривалим часом перебування на займаних посадах.

120. У матеріалах справи міститься копія "Витягу з висновку за результатами службового розслідування групової відмови від вживання їжі засудженими в [Ізяславській колонії] 14 січня 2007 року", складеного у невідому дату після 24 січня 2007 року комісією ДДУПВП після візиту до колонії "з метою вивчення фактичного стану оперативно-службової та виробничо-господарської діяльності установи, умов тримання засуджених, а також причин, що сприяли груповій відмові засудженим від прийому їжі, що надається установою" (див. також п. 9). Комісією було встановлено, що засуджені мотивували свою відмову від прийому їжі в їдальні (хоча вони вживали власні продукти харчування, які вони отримали з-за меж установи) упередженим ставленням до них з боку адміністрації, низькою якістю питної води, неналежним рівнем комунально-побутового та медико-санітарного забезпечення, неправомірністю застосування до окремих засуджених засобів дисциплінарного впливу, ненарахуванням заробітної платні засудженим та незадовільною роботою магазина установи, в якому, як стверджувалося, продавались продукти, термін придатності яких закінчився.

121. Комісія ДДУПВП дійшла висновку, що основною причиною, яка підштовхнула засуджених негативної спрямованості до організації відмови від прийому їжі, була спроба усунути від займаних посад нове керівництво Ізяславської колонії. Комісія зазначила, що нове керівництво намагалось встановити належний стан правопорядку та режим тримання засуджених, які були значно послаблені попереднім керівництвом установи.

122. Комісією зазначалося, зокрема, що вжитими заходами вдалося стабілізувати оперативну обстановку в установі, а сорок засуджених, що були організаторами голодування, були направлені для подальшого відбування покарання до інших установ виконання покарань.

123. 5 лютого, 10 квітня та 2 травня 2007 року громадська правозахисна організація "Донецький меморіал" звернулась до заступника голови ДДУПВП, який відвідав Ізяславську колонію у січні 2007 року, з проханням надати повну інформацію щодо розслідування подій, що мали місце в колонії. Громадська організація запитувала, зокрема, чи розслідувалися взагалі самі скарги засуджених, і якщо так, то які були результати зазначеного розслідування та яким чином суть їхніх скарг (щодо стверджуваної неналежної якості питної води та їжі в колонії, продажу товарів у магазині колонії, термін придатності яких закінчився, та ін.) могла виправдати обшук та здійснення заходів з безпеки. Зазначена організація також запитувала інформацію про будь-які конкретні випадки непокори засуджених або їх спротиву законним вимогам адміністрації.

124. Листами від 21 травня та 6 червня 2007 року заступник Голови ДДУПВП надав організації "Донецький меморіал" відповіді, зазначивши, що всі скарги засуджених були належним чином розглянуті, не надаючи при цьому більш докладної інформації. Основною причиною, з якої деякі засуджені підштовхнули інших до організації відмови від прийому їжі, була спроба налагодити канали надходження до колонії заборонених предметів та послабити встановлений законом порядок відбування покарання. Обшук та заходи з безпеки були належним чином організовані та проведені без надмірного застосування сили. Що стосується залучення громадянського суспільства та засобів масової інформації до процесу розслідування, то жодна громадська організація про це не просила, тоді як деяким журналістам було дозволено відвідати колонію.

E. Розслідування стверджуваного жорстокого поводження із засудженими

125. Після подій 22 січня 2007 року родичі заявників не мали відомостей про місцезнаходження заявників і побачення з ними їм не дозволялися.

126. Багато хто з їхніх родичів скаржився до різних інстанцій - до омбудсмена, прокуратур Хмельницької та Рівненської області, адміністрації Ізяславської колонії та до ДДУПВП - на стверджуване жорстоке поводження із заявниками, їхнє свавільне етапування до інших установ виконання покарань та втрату особистих речей заявників. Такі скарги до органів прокуратури подали, зокрема, родичі другого, третього, четвертого, шостого, восьмого та дев’ятого заявників.

127. 26 січня 2007 року Харківська правозахисна група (далі - ХПГ) надіслала до ГПУ листа, зазначивши, що їй стало відомо про стверджуване побиття бійцями підрозділу особливого призначення в масках засуджених, що відбували покарання в Ізяславській колонії, та клопотала про проведення незалежного розслідування без залучення місцевих органів прокуратури. ГПУ адресувала звернення до прокуратури Хмельницької області, яка, в свою чергу, надіслала її до прокурора Шепетівської міжрайонної прокуратури (місто в Хмельницькій області) з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах (далі - й прокурор м. Шепетівки).

128. 29 січня 2007 року деякі засоби масової інформації (зокрема, національний телеканал "1+1" та газета "Сегодня") розповсюдили інформацію про масове побиття засуджених в Ізяславській колонії 22 січня 2007 року (див. також пп. 109-111).

129. 30 січня 2007 року представники прокуратури Хмельницької області допитали другого, четвертого, сьомого, восьмого, тринадцятого, чотирнадцятого та вісімнадцятого заявників, які на той час трималися у Хмельницькому СІЗО. Їхні твердження наводяться у пунктах 133-135 нижче.

130. Того ж дня прокуратура Хмельницької області звернулася до Хмельницького обласного бюро судово-медичних експертиз щодо проведення судово-медичних обстежень семи заявників, що трималися у Хмельницькому СІЗО (див. п. 112). Як зазначалося в направленні, обстеження вимагалося "у зв’язку з проведенням перевірки". Експерту були поставлені такі запитання:

"Чи є на тілі засудженого тілесні ушкодження? Якщо є, то які, їх характер, локалізація, ступінь тяжкості, механізм та давність спричинення?"

131. 1 лютого 2007 року з метою перевірки тверджень про жорстоке поводження із засудженими прокуратура Хмельницької області звернулася до департаменту прокуратури Рівненської області з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах з проханням допитати двадцять колишніх ув’язнених Ізяславської колонії (включаючи першого, третього, п’ятого, шостого, дев’ятого, десятого, одинадцятого, дванадцятого, п’ятнадцятого та шістнадцятого заявників) про події 22 січня 2007 року.

132. 2 лютого 2007 року прокуратура Рівненської області виконала цей запит.

133. Письмові пояснення, надані заявниками (за винятком сімнадцятого заявника, який відбував покарання в Ізяславській колонії) прокурорам Хмельницької або Рівненської областей, можна стисло викласти таким чином:

- Перший заявник стверджував, що хоча до нього застосовувались дисциплінарні стягнення в Ізяславській колонії, він вважав ці стягнення справедливими та обґрунтованими. Згідно з його твердженнями він особисто не відмовлявся від прийому їжі в їдальні колонії та не знав, чому інші засуджені так вчинили. Перший заявник заперечив, що під час обшуку 22 січня 2007 року був свідком жорстокого поводження або зазнав його особисто. Він зазначив, що не має скарг до адміністрації колонії.

- Другий заявник пояснив свою відмову від прийому їжі в їдальні солідарністю з іншими та зазначив, що не має скарг.

- Третій заявник зазначив, що дисциплінарні стягнення, які кілька разів застосовувалися до нього в Ізяславській колонії, були обґрунтованими та що він також не мав жодних скарг.

- Четвертий заявник пояснив свою відмову від прийому їжі в їдальні протестом проти неналежного поводження із засудженими з боку адміністрації, частими випадками побиття та свавільним застосуванням покарань. У відповідь на запитання щодо того, чи були службовці, які здійснювали обшук, у масках, він відповів, що його змусили лягти на підлогу долілиць, тому він не мав можливості що­небудь бачити. Четвертий заявник заперечив, що під час обшуку він був побитий, або бачив як б’ють інших або жорстоко з ними поводяться. Він зазначив, що скарг не має. На запитання про довідку медичного обстеження від 22 січня 2007 року, в якій зазначалося, що у нього було виявлено деякі тілесні ушкодження (див. пп. 23 та 113), четвертий заявник зазначив, що щодо цього не може надати жодних пояснень.

- П’ятий заявник також вважав, що заслуговував на дисциплінарні стягнення, які були застосовані до нього в Ізяславській колонії. Він пояснив свою відмову від прийому їжі в їдальні тим, що щойно отримав посилку від родичів. П’ятий заявник заперечив, що знав про причини голодування засуджених або свою причетність до його організації. Він також заперечив будь-які твердження про жорстоке поводження або те, що він бачив службовців в масках.

- Шостий заявник відмовився надавати будь-які пояснення, пославшись на статтю 63 Конституції (див. п. 196). У той же час він зазначив, що в нього немає жодних тілесних ушкоджень та скарг. Він також відмовився від проходження медичного обстеження. Дев’ятий, одинадцятий, дванадцятий та п’ятнадцятий заявники обрали таку ж позицію.

- Сьомий заявник зазначив, що під час обшуку його вдарили (з наданого формулювання неясно - рукою чи ногою), але слідів удару не залишилося. Він заперечив, що був свідком будь-якого жорстокого поводження.

- Восьмий заявник пояснив свою відмову від прийому їжі в їдальні солідарністю з іншими засудженими та зазначив, що він не має скарг. Аналогічну заяву зробив і вісімнадцятий заявник.

- Десятий та чотирнадцятий заявники заперечили будь-які твердження про жорстоке поводження із засудженими та заявили, що вони не мають жодних скарг.

- Тринадцятий заявник стверджував, що він відмовився від прийому їжі на знак протесту проти обшуків у житлових приміщеннях колонії та неналежної якості питної води. Він також заперечив наявність будь-яких скарг.

- Шістнадцятий заявник як на причини своєї участі у голодуванні послався на деякі проблеми з листуванням та надходженням посилок в Ізяславській колонії. Як й інші заявники, він зазначив, що не має скарг. Він відмовився від проходження медичного обстеження.

134. Згідно тверджень заявників, надісланих до Суду, вищезазначені допити відбувалися у присутності представників адміністрації СІЗО та після погроз застосування жорстокого поводження. На їхні видимі тілесні ушкодження нібито не звернули уваги (див. також пп. 44, 66 та 85).

135. На додаток до письмової відмови від будь-яких скарг заявники стверджували, що були змушені підписати заяви про переведення з Ізяславської колонії до будь-якої іншої установи виконання покарань, датовані заднім числом 21 січня 2007 року.

136. 2 лютого 2007 року експерт Хмельницького обласного бюро судово-медичної експертизи склав ідентично сформульовані акти судово-медичного обстеження другого, сьомого, восьмого, тринадцятого та чотирнадцятого заявників, в яких зазначалося таке:

"Обставини справи: в направленні не вказані.

Обстежуваним обставини справи не вказуються.

Дослідницька частина

Скарги: немає.

Об’єктивно: зовнішніх тілесних ушкоджень не виявлено.

Висновок: [П.І.Б. відповідного заявника] станом на 30.01.2007 року зовнішніх тілесних ушкоджень не виявлено.".

Експертом було зазначено, що при обстеженні був присутній начальник медичної частини СІЗО.

137. Згідно з актом судово-медичного обстеження четвертого заявника, у нього було виявлено крововилив в проекції квадранта лівої сідниці розміром 5 x 4 см, що міг утворитися від дії тупого твердого предмету з обмеженою контактуючою поверхнею по механізму "удар", давність утворення якого була оцінена в межах восьми-дев’яти діб до моменту судово-медичного обстеження (проводилось 30 січня 2007 року). Експерт дійшов висновку, що з огляду на характер та давність тілесного ушкодження, воно могло утворитися під час та за обставин, зазначених четвертим заявником - тобто від удару гумовим кийком 22 січня 2007 року. Інших тілесних ушкоджень зафіксовано не було.

138. У подібному акті обстеження вісімнадцятого заявника зазначалося, що в проекції лівої сідниці було виявлено тільки крововилив розміром 4 x 3,5 см, що міг утворитися під час та за обставин, зазначених вісімнадцятим заявником (удар гумовим кийком 22 січня 2007 року).

139. У матеріалах справи відсутні відомості щодо того, чи оглядалися також судово-медичними експертами заявники, які тримались у Рівненському СІЗО.

140. Наприкінці січня та на початку лютого 2007 року працівниками органів прокуратури були також допитані службовці, які брали участь в обшуку та заходах з безпеки 22 січня 2007 року.

141. Виконувач обов’язків начальника Ізяславської колонії та декілька службовців підрозділів особливого призначення та груп швидкого реагування стверджували, що заходи здійснювались згідно належним чином затвердженого плану та згідно закону, без застосування насильства (за винятком застосування фізичної сили до восьми засуджених у зв’язку з опором, що вони чинили).

142. Командир міжрегіонального підрозділу особливого призначення стверджував, що його підлеглі були проінструктовані не брати до колонії спецзасоби стримування і вони їх не брали. За його твердженнями, обшук був планомірним та проведено без застосування примусу.

143. Командири груп швидкого реагування надали аналогічні свідчення.

144. Охоронці Ізяславської колонії, які застосовували або були свідками застосування фізичної сили до четвертого та вісімнадцятого заявників, стверджували, що ці заявники використовували нецензурну лексику на адресу адміністрації колонії. Внаслідок цього до них були застосовані гумові кийки та наручники.

145. 5 лютого 2007 року прокурор м. Шепетівки виніс постанову про порушення дисциплінарного провадження щодо виконувача обов’язків начальника Ізяславської колонії, який про обшук 22 січня 2007 року мав (відповідно до пункту 58 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань , затверджених наказом № 275 від 25 грудня 2003 року, - див. п. 200) повідомити прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законності при виконанні судових рішень, але не зробив цього. Внаслідок цього був відсутній належний прокурорський нагляд за дотриманням законності при проведенні обшуку та перевірки за фактами застосування до восьми засуджених фізичної сили та спецзасобів (див. пп. 20-24), а також законності етапування сорока одного засудженого до Хмельницького та Рівненського СІЗО (див. п. 112). Постанову для притягнення до дисциплінарної відповідальності виконувача обов’язків начальника Ізяславської колонії було направлено до Хмельницького обласного управління ДДУПВП.

146. 7 лютого 2007 року помічник прокурора м. Шепетівки виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо адміністрації колонії та представників інших органів, причетних до подій 22 січня 2007 року в Ізяславській колонії. Як зазначалося в постанові, підставою для перевірки стала інформація, розповсюджена засобами масової інформації (зокрема, програмою, що вийшла 29 січня 2007 року на телеканалі "1+1", та публікацією у газеті "Сегодня" - див. пп. 109-111 та 128) про масове побиття засуджених в Ізяславській колонії під час проведення 22 січня 2007 року загального обшуку та заходів з безпеки. Прокурор дійшов висновку, що фізичну силу було застосовано тільки до восьми засуджених (включаючи четвертого та восьмого заявників) у відповідь на опір, що вони чинили. На підставі пояснень, наданих працівниками адміністрації колонії, службовцями підрозділів особливого призначення та груп швидкого реагування, а також самими засудженими, твердження про масове побиття були визнані необґрунтованими.

147. Згідно тверджень заявників, вони не були повідомлені про цю постанову.

148. Листом від 13 березня 2007 року ГПУ проінформувала ХПГ (див. п. 127), що було проведене ретельне розслідування та порушень виявлено не було. Як зазначалося у листі, залучення підрозділів особливого призначення та груп швидкого реагування було зумовлене ускладненою ситуацією з безпекою в Ізяславській колонії, засудженими негативної спрямованості, які підбурювали інших засуджених до відмови від прийому їжі, актами непокори, зухвалою поведінкою та опором спробам адміністрації вилучити заборонені предмети. У результаті загального обшуку було виявлено та вилучено шістдесят чотири заборонених предмети. Фізичну силу було застосовано тільки до восьми засуджених, а її застосування було правомірним. У зв’язку з переповненням Ізяславської колонії деяких засуджених було переведено до інших установ виконання покарань через Хмельницький та Рівненський СІЗО.

149. 10 квітня 2007 року ДДУПВП у відповідь на скарги матері другого заявника про стверджуване жорстоке поводження з ним та його переведення до іншої колонії надіслав їй листа, в якому зазначав, що ці скарги були визнані необґрунтованими. У листі також зазначалося, що другий заявник зарекомендував себе з негативної сторони та підбурював інших засуджених до участі у голодуванні. Заявник сам заперечив існування будь-яких скарг. Щодо його переведення до іншої колонії, то воно було здійснене відповідно до закону.

150. 12 квітня 2007 року ХПГ звернулась до омбудсмена з проханням надати їй інформацію про відвідання її представниками Ізяславської колонії у січні 2007 року.

151. 17 квітня 2007 року мати другого заявника звернулась до начальника Ізяславської колонії зі скаргою, що речі її сина були залишені у тій колонії після його переведення. Як вона дізналася, його сусіди по камері запакували їх, але ці речі ймовірно були експропрійовані працівниками колонії. Вона надала докладний перелік відсутніх речей.

152. 27 квітня 2007 року начальник Ізяславської колонії відповів, що другий заявник був переведений до іншої колонії за власною заявою та що всі його речі були зібрані та надіслані йому. Твердження, що його майно було вилучено працівниками колонії, було відхилене у зв’язку з необґрунтованістю.

153. 27 квітня 2007 року секретаріат омбудсмена відповів ХПГ, що він не зобов’язаний звітувати про розслідування, що триває.

154. Згідно з повідомленням, складеним у невстановлену дату ДДУПВП, починаючи з 3 січня 2007 року управлінням ДДУПВП в Хмельницькій області були зареєстровані скарги родичів другого, третього, четвертого, п’ятого та шостого заявників щодо втрати засудженими особистих речей в Ізяславській колонії. Інші скарги не надходили.

155. Згідно повідомлення адміністративно-господарського підрозділу Ізяславської колонії, складеного у невстановлену дату, станом на 22 січня 2007 року на складі колонії не було речей, що належали першому, третьому, п’ятому, сьомому, восьмому, дев’ятому, дванадцятому, тринадцятому, шістнадцятому, сімнадцятому та вісімнадцятому заявникам.

156. 30 квітня, 4 та 11 травня 2007 року управління ДДУПВП у Хмельницькій області повідомило про завершення перевірок за скаргами шостого, другого та третього заявників, відповідно (поданими у невстановлені дати) у зв’язку з подіями 22 січня 2007 року. Ці повідомлення містили посилання на постанову прокурора від 7 лютого 2007 року (див. п. 146) та були затверджені посадовими особами ДДУПВП, які безпосередньо приймали участь в організації та виконанні згаданих заходів (див. п. 17).

157. 4 травня 2007 року прокуратура Рівненської області у відповідь на скаргу матері дев’ятого заявника повідомила, що її син разом із двадцятьма іншими засудженими був переведений до Рівненського СІЗО, зазначивши, що це трапилось внаслідок його опору законним вимогам працівників адміністрації та масовою відмовою від вживання їжі. Прокуратурою було також зазначено, що дев’ятий заявник сам відмовився від пояснень, пославшись на статтю 63 Конституції . Він та інші новоприбулі в СІЗО були оглянуті лікарем, та тілесних ушкоджень або скарг на стан здоров’я зафіксовано не було.

158. 7 травня 2007 року матері другого та третього заявників знову звернулись до ГПУ зі скаргами на стверджуване побиття їхніх синів та втрату їхніх особистих речей. Вони також зазначили, що їхні попередні скарги були перенаправлені до ДДУПВП та відхилені посадовими особами, які мали безпосереднє відношення до подій, щодо яких були подані скарги.

159. 17 травня 2007 року управління ДДУПВП у Хмельницькій області надало відповідь про завершення перевірки за зверненням матері четвертого заявника щодо стверджуваної втрати його особистих речей та грошей. В ньому зазначалося, що четвертий заявник після його переведення в іншу колонію отримав всі особисті речі та що він сам зняв гроші, що були на його особистому рахунку (200 гривень - еквівалент приблизно 30 євро). Відповідно звернення було відхилено у зв’язку з необґрунтованістю. Лист був підписаний однією з посадових осіб управління, яка брала участь в організації обшуку в Ізяславській колонії (див. п. 17).

160. 22 травня 2007 року прокуратурою Хмельницької області було надіслано листа шостому заявнику з результатами перевірки його тверджень щодо втрати або знищення його особистих речей. Перевіркою було встановлено, що всі його особисті речі були переслані до Рівненського СІЗО після його переведення до тієї установи.

161. 30 травня 2007 року управління ДДУПВП у Хмельницькій області повідомило про завершення перевірки за зверненням матері четвертого заявника про стверджуване жорстоке поводження з ним під час загального обшуку. З посиланням на постанову прокурора від 7 лютого 2007 року (див. п. 146) перевіркою було встановлено, що застосування фізичної сили до четвертого заявника було правомірним. Щодо її скарги на умови тримання в Ізяславській колонії, то, як було встановлено, ці умови відповідали вимогам законодавства. Акт перевірки був затверджений посадовою особою ДДУПВП, яка відповідала за організацію загального обшуку 22 січня 2007 року (див. п. 17).

162. 31 травня 2007 року прокуратурою Хмельницької області також були надіслані листи матерям третього, четвертого та дев’ятого заявників, в яких повідомлялося, що їхні звернення були розглянуті, перевірені та відхилені у зв’язку з необґрунтованістю.

163. 5 липня 2007 року шостий заявник завдав собі тілесних ушкоджень металевим гачком на знак протесту проти стверджуваної неналежної перевірки подій 22 січня 2007 року в Ізяславській колонії.

164. 6 липня 2007 року ГПУ надіслала листи матерям другого та восьмого заявників, в яких повідомила, посилаючись на постанову від 7 лютого 2007 року, що твердження про жорстоке поводження з їхніми синами були визнані необґрунтованими. Щодо умов їхнього тримання під вартою, то прокуратура вже втрутилась, та адміністрація колонії вжила заходів для покращення ситуації.

165. 10 липня 2007 року прокурором Львівської області (що долучився до справи після переведення шостого заявника до установи виконання покарань у Львівській області) було допитано шостого заявника у зв’язку із завданням ним собі тілесних ушкоджень 5 липня 2007 року та щодо стверджуваного побиття його 22 січня 2007 року.

166. 11 липня 2007 року прокурор також допитав п’ятого заявника в рамках розслідування за фактом завдання шостим заявником собі тілесних ушкоджень та стверджуваного жорстокого поводження із засудженими в Ізяславській колонії. П’ятий заявник зазначив, що 22 січня 2007 року його було побито кийками.

167. 18 липня 2007 року управління ДДУПВП в Хмельницькій області повідомило про завершення розгляду звернень п’ятого заявника щодо жорстокого поводження з ним та іншими засудженими. Ці твердження були відхилені у зв’язку з необґрунтованістю з посиланням на постанову прокурора від 7 лютого 2007 року. Аналогічний висновок було зроблено стосовно скарги п’ятого заявника щодо стверджуваної втрати його особистих речей після його переведення з Ізяславської колонії. Акт перевірки був підписаний однією з посадових осіб, що мали відношення до загального обшуку, про який йшлося (див. п. 17).

168. 30 липня 2007 року шостий заявник під час його допиту прокурором м. Шепетівки заявив, що він та кілька інших засуджених, включаючи, зокрема, першого та п’ятого заявників, були побиті під час загального обшуку 22 січня 2007 року.

169. 31 липня 2007 року п’ятий заявник знову надав працівникам прокуратури свідчення про побиття засуджених, включаючи і його, що відбувалося під час та після загального обшуку 22 січня 2007 року.

170. У серпні 2007 року прокурор м. Шепетівки також допитав про події 22 січня 2007 року працівників адміністрації Ізяславської колонії та деяких засуджених, та всі вони заперечили факт будь-якого жорстокого поводження.

171. 29 серпня 2007 року прокурор м. Шепетівки виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників Ізяславської колонії, підрозділу спеціального призначення управління ДДУПВП у Житомирській області та службовців груп швидкого реагування з Замкової виправної колонії, Шепетівської виправної колонії та Хмельницького СІЗО у зв’язку з відсутністю в їхніх діях складу злочину. Постанову було винесено після перевірки скарг шостого заявника щодо подій 22 січня 2007 року. Прокурор зазначив, що 19 січня 2007 року шостого заявника було поміщено до одиночної камери на строк три місяці "за чинення опору адміністрації та підбурювання засуджених до вчинення інших протиправних дій". Під час загального обшуку до нього не застосовувалась фізична сила, що підтверджувалося письмовими поясненнями засуджених та працівників, які брали участь у подіях. Крім того, 7 лютого 2007 року органи прокуратури вже винесли постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо цього питання.

172. 3 вересня 2007 року прокурор Хмельницької області скасував постанову від 29 серпня 2007 року як передчасну та таку, що не ґрунтувалась на всебічній перевірці. Прокурор зазначив, зокрема, що були допитані не всі засуджені, які мали відношення до подій. Крім того, аналогічне твердження п’ятого заявника перевірено не було.

173. 10 вересня 2007 року прокурор м. Шепетівки знову виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників адміністрації та особового складу підрозділів спеціального призначення, що брали участь в операції в Ізяславській колонії.

174. 26 січня 2008 року десятий заявник подав до ГПУ скаргу про масове побиття засуджених Ізяславської колонії бійцями підрозділу спеціального призначення в масках 22 січня 2007 року та про поспішне переведення засуджених до кількох СІЗО без особистих речей. Він стверджував, що всі його попередні твердження були надані під тиском та мають бути відхилені. Десятий заявник також зазначив, що після переведення його до Первомайської виправної колонії № 117 його було поміщено, за його твердженнями, без будь-якої причини до одиночної камери на строк три місяці.

175. 14 травня 2008 року прокурор Хмельницької області, якому було передано вищезазначену скаргу, відповів десятому заявнику, що його твердження вже були відхилені постановою прокурора від 7 лютого 2007 року у зв’язку з необґрунтованістю (див. п. 146). Десятий заявник мав право оскаржити цю постанову, якщо він цього забажає.

176. 16 липня 2008 року захисник шостого заявника (п. Бущенко, який також представляв заявників під час провадження у Суді) оскаржив постанову про відмову у порушенні кримінальної справи від 7 лютого 2007 року до Шепетівського міськрайонного суду (далі - Шепетівський суд). Він стверджував, що шостий заявник був серед засуджених, яких було побито в Ізяславській колонії 22 січня 2007 року. Згідно з його твердженнями, шостий заявник отримав копію постанови від 7 лютого 2007 року лише 11 липня 2008 року. Захисник стверджував, що прокурор м. Шепетівки не міг вважатися незалежним та безстороннім, оскільки згідно пункту 58 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань , затверджених Наказом № 275 від 25 грудня 2003 року (див. п. 200), його мали повідомити про обшук 22 січня 2007 року та він мав здійснювати нагляд за його виконанням. Заявник також стверджував, що перевірка була поверховою. Він зауважив, зокрема, що перший, третій, четвертий, десятий, шістнадцятий та вісімнадцятий заявники також подавали до різних органів влади скарги на стверджуване масове побиття 22 січня 2007 року, але їхні скарги, як і скарги шостого заявника, не були належним чином розглянуті. Він також стверджував, що оскаржувана постанова від 7 лютого 2007 року ґрунтувалась на показах засуджених, від яких вони згодом відмовились як від таких, що були отримані під тиском (як, наприклад, покази десятого заявника). Органи прокуратури не забезпечили безпеку зазначених засуджених, яких продовжували залякувати та жорстоко поводитися з ними після подій 22 січня 2007 року. Він зазначив, що четвертий заявник був настільки наляканий, що заперечив будь-яке застосування фізичної сили до нього, незважаючи на те, що медична довідка з матеріалів справи свідчила про протилежне. Перевіркою не були охоплені твердження про жорстоке поводження усіх зазначених засуджених, включаючи першого, третього, четвертого, десятого, шістнадцятого та вісімнадцятого заявників, які подавали подібні скарги.

177. 24 липня 2008 року Шепетівський суд постановив залишити скаргу без розгляду, оскільки вона була викладена російською мовою та, як виявилося, ряд документів, на які робилися посилання, не були додані до скарги.

178. 29 серпня 2008 року Апеляційний суд Хмельницької області (далі - апеляційний суд) скасував постанову від 24 липня 2008 року, оскільки її було винесено з перевищенням повноважень суду, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом України.

179. 30 грудня 2008 року Шепетівський суд залишив без задоволення скаргу, подану захисником шостого заявника та залишив оскаржувану постанову від 7 лютого 2007 року без змін. Суд відхилив твердження захисника, що органи прокуратури не забезпечили безпеку засуджених, які з самого початку були залякані та знеохочені подавати будь-які скарги, але згодом подали скарги до різних органів влади. Зокрема, були зроблені посилання на першого, третього, четвертого, шостого, десятого, шістнадцятого та вісімнадцятого заявників. Суд дійшов висновку, що твердження були належним чином перевірені та що вони були правомірно відхилені у зв’язку з необґрунтованістю. Суд також послався на постанову прокурора м. Шепетівки від 29 серпня 2007 року (див. п. 171).

180. 16 березня 2009 року апеляційний суд залишив цю постанову без змін.

181. 22 грудня 2009 року Верховний Суд України скасував ухвалу від 16 березня 2009 року на тій підставі, що її було винесено після розгляду справи за відсутності захисника шостого заявника.

182. 24 березня 2010 року апеляційний суд скасував постанову від 30 грудня 2008 року у зв’язку з неналежною мотивацією та повернув справу на новий розгляд до Шепетівського суду.

183. 14 жовтня 2010 року Шепетівський суд залишив без задоволення скаргу захисника шостого заявника у зв’язку з необґрунтованістю. Суд зазначив, що твердження про жорстоке поводження не підтверджувалися доказами та що, у будь-якому разі, з цього приводу було проведено ретельну перевірку.

184. Захисник шостого заявника оскаржив постанову суду. Він стверджував, зокрема, що під час перевірки були допитані не всі потерпілі від стверджуваного жорстокого поводження. Крім того, суд першої інстанції вибірково посилався на свідчення засуджених, заперечуючих будь-яке жорстоке поводження, ігноруючи при цьому численні показання свідків, які підтримували це твердження. Отже, твердження шостого заявника підтримувались докладними описами подій першим, третім, четвертим, шістнадцятим та вісімнадцятим заявниками, чиї письмові пояснення були в матеріалах справи, але не були розглянуті судом. Твердження, що засуджені були залякані, взагалі не розглядалося. Не робилося спроб з’ясувати, чи засуджені, які згідно офіційних відомостей отримали тілесні ушкодження, дійсно чинили опір представникам влади, як зазначалося у тих рапортах. Згідно актів обшуку, в цих осіб не було виявлено заборонених предметів. Тобто для них не було ніяких явних причин чинити будь-який опір. Крім того, хоча визнавалося, що деякі засуджені отримали тілесні ушкодження, інформація в офіційних рапортах про застосування фізичної сили не узгоджувалась з характером тілесних ушкоджень, про які йшлося. Так, наприклад, згідно рапортів щодо четвертого та вісімнадцятого заявників, до них застосовувались фізична сила та наручники. У той самий час, в актах медичних обстежень зазначалося, що четвертий заявник мав крововиливи правої та лівої сідничних ділянок та на стегні; вісімнадцятий заявник мав крововилив лівої сідничної ділянки та в ділянці лівої лопатки. Характер застосованої фізичної сили жодного разу проаналізовано не було. Насамкінець захисник стверджував, що суд проігнорував той факт, що органи прокуратури покладалися виключно на документи, складені адміністрацією колонії.

185. 15 грудня 2010 року апеляційний суд скасував постанову від 14 жовтня 2010 року та повернув справу до суду першої інстанції на новий розгляд. Суд зазначив, що згідно протоколу судового засідання Шепетівський суд оголосив своє рішення 13 жовтня, але за невідомих причин воно було датоване 14 жовтням 2010 року. Крім того, постанова від 7 лютого 2007 року безпосередньо не стосувалась інтересів шостого заявника, чию скаргу пізніше було розглянуто органами прокуратури та відхилено 29 серпня 2007 року. Останню постанову взагалі не було належним чином розглянуто судом. Апеляційний суд також вказав на деякі порушення та невідповідності у матеріалах справи. Суд також постановив, що суд першої інстанції діяв у порушення законодавства, розглянувши справу за відсутності шостого заявника або його захисника. Отже, згідно положень кримінально-процесуального законодавства вимагався новий розгляд справи.

186. 29 березня 2011 року Шепетівський суд знову залишив без задоволення скаргу шостого заявника. Суд зазначив, що оскаржувана постанова від 7 лютого 2007 року безпосередньо не стосувалась його інтересів та що його скаргу було окремо перевірено органами прокуратури. За результатами перевірки 10 вересня 2007 року прокурором м. Шепетівки було відмовлено у порушенні кримінальної справи з цього приводу (див. п. 173). Копію зазначеної постанови було надіслано начальнику Держівської виправної колонії, до якої тим часом був переведений шостий заявник. Однак, шостий заявник не оскаржив постанову про відмову в порушенні кримінальної справи.

187. Шостий заявник оскаржив постанову суду. Він стверджував, що був у числі потерпілих від масового побиття в Ізяславській колонії 22 січня 2007 року. Відповідно він вважав, що постанова прокурора від 7 лютого 2007 року безпосередньо стосувалась його інтересів. Щодо постанови від 10 вересня 2007 року, на яку посилався суд першої інстанції, то ані шостого заявника, ані його захисника не було про неї повідомлено, та вони дізналися про її існування тільки під час нещодавнього провадження.

188. 25 травня 2011 року апеляційний суд частково задовольнив скаргу шостого заявника та скасував постанову від 29 березня 2011 року. У той самий час, суд зупинив провадження у справі на тій підставі, що 10 вересня 2007 року органом прокуратури було винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, що не була оскаржена шостим заявником. Суд зазначив, що копія вищезазначеної постанови була надіслана начальнику Держівської виправної колонії.

189. 8 червня 2011 року шостий заявник звернувся до Шепетівського суду зі скаргою на постанову від 10 вересня 2007 року.

190. 8 липня 2011 року Шепетівський суд скасував оскаржувану постанову, задовольнивши скаргу та призначив додаткову перевірку.

191. 2 серпня 2011 року прокурор Шепетівської міжрайонної прокуратури знову виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників адміністрації Ізяславської колонії та службовців підрозділів спеціального призначення та груп швидкого реагування у зв’язку з відсутністю складу злочину в їхніх діях. Шостий заявник також подав скаргу на цю постанову до Шепетівського суду.

192. 20 вересня 2011 року інший працівник Шепетівської міжрайонної прокуратури скасував постанову від 2 серпня 2011 року як таку, що ґрунтувалась на неповній перевірці.

193. 22 вересня 2011 року Шепетівський суд зупинив розгляд скарги шостого заявника, оскільки оскаржувана постанова від 2 серпня 2011 року на той час вже була скасована.

194. 20 грудня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних i кримінальних справ скасував рішення апеляційного суду від 25 травня 2011 року (див. п. 188) та повернув справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судом було піддано критиці аргументацію апеляційного суду, оскільки вона була надто загальною та не ґрунтувалась на належних правових підставах.

195. Сторони не надали Суду будь-яких відомостей щодо подальшого ходу провадження.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

A. Конституція України 1996 року

196. Відповідні положення передбачають таке:

Стаття 3

"Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. …".

Стаття 28

"Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. …".

Стаття 63

"Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе… .

… Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.".

B. Кримінально-виконавчий кодекс України 2003 року

197. В статті 18 надається перелік усіх видів діючих виправних колоній. Засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості відбувають покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки.

198.Статтею 106 закладаються підстави застосування у виправних колоніях заходів фізичного впливу. Працівники колонії мають право на застосування фізичної сили з метою припинення фізичного опору, насильства, буйства та у разі, якщо не виконуються законні вимоги адміністрації колонії, а також з метою запобігання заподіянню засудженими шкоди оточенню або самим собі. Застосуванню заходів фізичного впливу має передувати попередження застосування заходів фізичного впливу, якщо дозволяють обставини. Якщо застосування заходів фізичного впливу уникнути неможливо, вони не повинні перевищувати міру, необхідну для виконання покладених на адміністрацію колонії обов’язків, і мають зводитися до завдання найменшої шкоди здоров’ю правопорушників. У разі необхідності має надаватися негайна медична допомога. Про застосування фізичної сили негайно доповідається в рапорті начальникові колонії.

C. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року

199. Відповідні положення щодо зобов’язання розслідування злочинів наведені в рішенні у справі "Давидов та інші проти України" (Davydov та Others v. Ukraine), заяви №№ 17674/02 та 39081/02, п. 112, від 1 липня 2010 року.

D. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені Наказом № 275 Державного департаменту України з питань виконання покарань від 25 грудня 2003 року

200.Пунктом 58 Правил внутрішнього розпорядку передбачається можливість залучення до обшуків та заходів безпеки персоналу підрозділів спеціального призначення кримінально-виконавчої служби та персоналу інших установ виконання покарань. Для цього вимагається сповіщення прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законності при виконанні судових рішень.

201. Відповідна частина розділу XII "Підстави застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї" передбачає таке:

59. Застосування фізичної сили і спеціальних засобів

"Персонал кримінально-виконавчої служби має право застосовувати заходи фізичного впливу, у тому числі прийоми рукопашного бою для припинення правопорушень з боку засуджених, подолання протидії законним вимогам адміністрації установ виконання покарань, якщо інші способи не забезпечили виконання покладених на них обов’язків.

Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність його застосування визначаються з урахуванням обстановки, що склалася, характеру правопорушення та особи правопорушника.

Застосуванню сили, спеціальних засобів повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини, та за винятком необхідності відбиття раптового нападу на персонал кримінально-виконавчої служби або звільнення заручників. Попередження може бути здійснено голосом, при значній відстані або зверненні до великої групи людей - через гучномовні установки, підсилювачі мови, і в кожному випадку бажано рідною мовою осіб, проти яких ці засоби будуть застосовуватися.

Кожний випадок застосування наручників, гамівної сорочки, спеціальних засобів і вогнепальної зброї в обов’язковому порядку фіксується у журналі рапортів приймання-здавання чергувань ЧПНУ.".

60. Порядок і підстави застосування наручників

"Наручники до засуджених застосовуються за розпорядженням начальника установи, його заступників, ЧПНУ та їх заступників.

Наручники до засуджених застосовуються у разі:

а) учинення фізичного опору особовому складу чергової зміни, варти, адміністрації установи або проявів буйства;

б) відмови слідувати до ДІЗО, ПКТ, ОК або карцеру;

в) спроби самогубства, членоушкодження або нападу на засуджених чи інших осіб;

г) конвоювання після затримання засудженого, який скоїв втечу.

Наручники застосовуються до засуджених у положенні "руки за спиною".

Кожні дві години здійснюється перевірка стану здоров’я засуджених, до яких застосовані наручники.

Наручники знімаються за наказом осіб, які дали розпорядження на їх застосування, або наказом начальника, вищого за посадою.

Про застосування наручників складається акт.

Особи, які припустилися необґрунтованого застосування наручників, несуть за це відповідальність.".

61. Порядок і підстави застосування сльозоточивих речовин, гумових кийків та фізичної сили

"Особовий склад установи має право самостійно застосовувати сльозоточиві речовини, гумові кийки та фізичну силу у разі:

а) захисту персоналу установи та самозахисту від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров’ю;

б) припинення масових заворушень і групової непокори з боку засуджених;

в) відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні засоби установи або звільнення їх у разі захоплення;

г) затримання або доставлення засуджених, які вчинили грубі порушення режиму тримання, до ДІЗО, ПКТ, ОК або карцеру, якщо зазначені особи чинять опір особовому складу чергової зміни або якщо є підстави вважати, що вони можуть завдати шкоди оточуючим або собі;

ґ) припинення опору особовому складу чергової зміни, варті, адміністрації установи;

д) затримання засуджених, які скоїли втечу з місць позбавлення волі;

є) звільнення заручників.

Про застосування сльозоточивих речовин, гумових кийків та фізичної сили персонал складає рапорт, який розглядається начальником установи або особою, яка виконує його обов’язки, реєструється у спеціальному журналі та додається до особової справи засудженого. …

Забороняється нанесення ударів гумовим кийком по голові, шиї, ключичній ділянці, животу та статевих органах, а пластиковим кийком типу "тонфа" - по голові, шиї, сонячному сплетенні, ключичній ділянці, низу живота, статевих органах, нирках, копчику, крім випадків реальної загрози життю та здоров’ю персоналу установи та засуджених.

Перевищення повноважень із застосування цих засобів тягне за собою відповідальність, установлену законодавством".

E. Інструкція з організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання у кримінально-виконавчих установах, затверджена Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань № 205 від 22 жовтня 2004 року (документ з обмеженим доступом, наданий Урядом на прохання Суду)

202. Відповідно до пункту 27.4 Інструкції фізична сила, спецзасоби, гамівна сорочка або зброя можуть застосовуватися до засуджених згідно положень Кримінально-виконавчого кодексу України, Закону України "Про міліцію" та Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань у разі фізичного опору, злісного невиконання законних вимог адміністрації колонії, буйства, участі у заворушеннях, взяття заручників, а також інших насильницьких дій, або з метою запобігання заподіянню засудженими шкоди оточенню або самим собі. Про застосування фізичної сили складається рапорт.

203. Інструкцією також встановлюється порядок обшуку засуджених, огляду житлової та виробничої зони установ виконання покарань.

204. Згідно пункту 35 Інструкції, обшуки засуджених та огляди приміщень повинні проводитись на підставі плану, затвердженого начальником колонії. Обшук має здійснюватися персоналом установи, підрозділами спеціального призначення ДДУПВП та додатково залученим персоналом з інших установ виконання покарань.

205. Обшуки та огляди мають здійснюватися з використанням технічного устаткування та, за потреби, до них мають залучатися спеціально треновані собаки. Під час обшуку або огляду забороняється псувати одяг, власність, обладнання установи та інші предмети (пункт 36).

206. Особистий обшук засуджених може бути "повним" (тобто з повним роздяганням) або "частковим" (без роздягання). Особистий обшук здійснюється особою тієї ж статі, що й засуджений. Особовий склад, що здійснює обшук, має бути обережним, ретельним та має діяти належним чином. Особовий склад також має дотримуватись заходів безпеки та не дозволяти будь-якого нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження з обшукуваним засудженим (пункт 37).

207. Згідно пункту 38 Інструкції, повний обшук засудженого має здійснюватися при його/її прибутті до колонії або вибутті з неї, при поміщенні до дисциплінарного ізолятора або карцеру, при переведенні до одиночної камери або ДПК та при звільненні звідти. Такий обшук також має проводитися після затримання засудженого після спроби втечі або іншого правопорушення, перед довгостроковим побаченням з третьою стороною за межами установи та після нього, а також інших необхідних випадках. Засуджених, яких піддають повному обшуку, просять здати заборонені предмети, а потім - зняти капелюх, одяг, взуття та нижню білизну. Після виконання цих вимог, згідно стандартної процедури оглядаються окремі частини тіла засудженого, його одяг та взуття. Повний обшук має проводитися у спеціальних приміщеннях або кімнатах поруч з КПП колонії або в інших окремих приміщеннях. Частковий обшук має проводитися при виведенні засуджених до виробничої зони та при поверненні з неї, або в інших призначених для цього місцях.