Рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Єрохіна проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (<…>), Голова,

Марк Віллігер (<…>),

Карел Юнгвірт (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Ангеліка Нуссбергер (<…>),

Поль Лемменс (<…>), судді,

Станіслав Шевчук (<…>), суддя ad hoc,

а також Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 16 жовтня

2012 року

виносить таке рішення, що було ухвалене в той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 12167/04), яку 10 березня 2004 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Олена В'ячеславівна Єрохіна (далі - заявниця).

2. Заявницю представляв пан Г.М. Авраменко, юрист, який практикує у м. Чернігові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Н. Кульчицький.

3. Заявниця стверджувала, зокрема, що її було піддано психологічному жорстокому поводженню та що у зв'язку з цим не було здійснено ефективного розслідування. Заявниця також скаржилась на порушення її права мати захисника та права на справедливий судовий розгляд.

4. 12 січня 2010 року про заяву було повідомлено Уряд. Пані Г. Юдківська, суддя, обрана від України, не могла брати участь у розгляді справи (правило 28 Регламенту Суду ). Голова палати вирішив призначити пана Станіслава Шевчука в якості судді ad hoc (підпункт "b" пункту 1 правила 29).

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. Події, що передували справі

5. Заявниця народилася у 1963 році та проживає у м. Чернігові. Вона - одинока жінка та протягом багатьох років підтримувала дружні стосунки із З. та її батьками.

6. У 1999 році квартиру, в якій проживала зі своїми батьками З., було пограбовано, а мати З. - вбито. Після встановлення того, що злочин вчинили особи чоловічої статі, слідство було зупинене, оскільки осіб злочинців встановити не було можливим.

В. Вбивство З. та наступне кримінальне провадження

7. 10 серпня 2001 року З. була знайдена у своїй квартирі мертвою з кількома ножовими ранами.

8. 11 серпня 2001 року прокуратура м. Чернігова (далі - прокуратура) порушила кримінальну справу за фактом вбивства З.

9. 17 серпня 2001 року заявниця була допитана як свідок у зв'язку із вбивством. Заявниця зазначила, що вона була подругою З. та що не знає, хто міг її вбити.

10. 3 листопада 2001 року заявниця була затримана за підозрою у вчиненні вбивства З. Між 11:10 та 15:15 її допитував слідчий прокуратури, після чого було складено протокол допиту на двох аркушах. Згідно з протоколом заявниці було роз'яснено її право за статтею 63 Конституції України не давати показання щодо себе, після чого вона заперечила свою причетність до злочину.

11. О 15:30 було складено протокол затримання. При цьому слідчий повідомив заявницю про її право на захисника та право не давати показання щодо себе. Заявниця підписала протокол та дописала: "на даний момент від послуг адвоката відмовляюсь". Слідчий прийняв цю відмову, склавши окрему постанову.

12. Після допитів заявницю було поміщено у місцевий ізолятор тимчасового тримання, де вона, за її словами, страждала у зв'язку з відсутністю належних санітарно-гігієнічних умов: камера була темною, вологою та брудною, водопостачання - нерегулярним.

13. У період між 3 та 5 листопада 2001 року заявницю регулярно відвідував слідчий та працівники міліції, які, як стверджувалося, примушували її зізнатися у вчиненні вбивства. Згідно з твердженнями заявниці вони пояснювали їй, що якщо вона зізнається у вчиненні злочину та співпрацюватиме зі слідством, вони організують її звільнення під підписку про невиїзд, її не звільнять з роботи та зроблять так, щоб вона уникнула позбавлення волі. Інакше, якщо вона продовжуватиме наполягати на своїй невинуватості, її все одно обвинуватять у вбивстві, оскільки за відсутності в неї алібі ніхто їй не повірить. Вони також організують для неї найгіршу камеру в СІЗО, а потім у колонії. Перевезення до місця позбавлення волі стане найжахливішим випробуванням у її житті.

14. Під час цих розмов заявниці було дозволено зателефонувати своєму другу М. Заявниця попросила М. знайти адвоката. Після цієї розмови М. разом з П. (родичем заявниці) найняли для заявниці захисника.

15. 5 листопада 2001 року захисник подав до прокуратури клопотання дозволити йому побачення із заявницею. Оскільки він не міг знайти слідчого, який вів кримінальну справу заявниці, він передав відповідний ордер юридичної консультації іншому слідчому та попросив останнього передати його слідчому, який вів справу заявниці.

16. 5 листопада 2001 року заявниця, вважаючи, що її друг не знайшов адвоката, написала явку з повинною, зізнавшись у вбивстві З. Згідно з твердженнями заявниці вона вигадала обставини вчинення злочину разом з працівниками міліції після того, як поступилася їхнім вимогам взяти вину на себе.

17. Того ж дня зізнання було включено до протоколу допиту, проведеного слідчим прокуратури за відсутності захисника. Перед допитом заявниці пояснили її права за статтею 63 Конституції України .

18. 6 листопада 2001 року заявниця підтвердила свої визнавальні показання під час відтворення обстановки і обставин події, яке також було проведене за відсутності захисника.

19. Того ж дня суд продовжив строк тримання заявниці у місцевому ІТТ до десяти діб. Заявниця також була оглянута судово-медичним експертом, який не виявив на її тілі будь-яких тілесних ушкоджень.

20. 7 листопада 2001 року заявницю було повідомлено, що її друг знайшов для неї захисника. За клопотанням заявниці слідчий допустив захисника до справи та йому було дозволено вперше побачитися із заявницею.

21. Того ж дня заявниця відмовилась від свого зізнання та подала до прокуратури скаргу про те, що її визнавальні показання та відмова під права на захисника були отримані під психологічним тиском з боку працівників міліції та прокуратури. Вона також стверджувала, що слідчий не повідомив її про те, що M. знайшов для неї захисника та що захисник намагався побачитися з нею з 5 листопада 2001 року.

22. 9 листопада 2001 року начальник слідчого відділу прокуратури повідомив заявницю про те, що її скарга про психологічний тиск з боку слідчого була необґрунтованою, а її твердження про те, що на неї чинився тиск з боку працівників міліції, будуть розглянуті під час досудового слідства.

23. Того ж дня захисник заявниці подав до прокуратури скаргу на те, що у період між 5 та 7 листопада 2001 року йому незаконно перешкоджали зустрітися із заявницею.

24. Того ж дня заявниця подала до слідчого клопотання про звільнення з-під варти. Вона стверджувала, що не вчиняла жодного злочину та що надала визнавальні показання внаслідок психологічного тиску, який чинили на неї працівники міліції. Слідчий відповів, що її доводи будуть розглянуті під час досудового слідства.

25. 13 листопада 2001 року місцевий суд Деснянського району м. Чернігова (далі - районний суд) постановив взяти заявницю під варту строком на 2 місяці. Заявницю було доправлено до Чернігівського слідчого ізолятора.

26. 14 листопада 2001 року начальник слідчого відділу прокуратури у відповідь на скаргу від 9 листопада 2001 року зазначив, що прокуратура не вбачає порушень у зв'язку із запізнілим допуском захисника до заявниці. Він зазначив, що 5 листопада 2011 року захисник передав ордер юридичної консультації слідчому, який не вів справу заявниці, та останній зміг знайти відповідного слідчого тільки 7 листопада 2001 року; того ж дня захисника було допущено до справи. 23 листопада 2001 року захисник отримав таку саму відповідь від прокуратури м. Чернігова.

27. 14 грудня 2001 року слідчий порушив щодо заявниці кримінальну справу за фактом крадіжки у З. ювелірних виробів та об'єднав обидві справи щодо заявниці в одне провадження.

28. 18 грудня 2001 року заявниця замінила захисника.

29. 28 грудня 2001 року слідчий прокуратури виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції за фактом зловживання владою у зв'язку з твердженнями заявниці про психологічний тиск та порушення її права на захист. Слідчий дійшов висновку, що твердження заявниці щодо працівників міліції були спробою уникнути кримінальної відповідальності. Він також зазначив, що працівники міліції допомагали слідчому на законних підставах, а наявні дані медичного огляду свідчать про те, що заявниця у зазначені дати не зазнавала тілесних ушкоджень.

30. 31 січня 2002 року районний суд продовжив строк тримання заявниці під вартою до чотирьох місяців.

31. 11 лютого 2002 року слідчий прокуратури допитав слідчого, який вів справу заявниці у листопаді 2001 року. На час допиту зазначений слідчий був переведений у тій самій прокуратурі на посаду старшого помічника прокурора. Допитуваний пояснив, що 3 листопада 2001 року він вирішив затримати заявницю, оскільки на той час він зібрав достатньо доказів, які свідчили про її причетність до вчинення злочину. Під час допиту він не чинив на заявницю будь-якого фізичного або психологічного тиску та вона власноруч написала явку з повинною.

32. 13 березня 2002 року слідчий допитав двох працівників міліції, які заперечили твердження заявниці про те, що вони чинили на неї психологічний тиск.

33. 18 березня 2002 року слідчий прокуратури виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо слідчого, який попередньо вів справу заявниці, у зв'язку з твердженнями заявниці. Постанова ґрунтувалась на поясненнях, наданих цим слідчим та працівниками міліції.

34. У березні 2002 року слідство у справі заявниці було закінчене та матеріали справи були передані до районного суду для розгляду по суті.

35. 31 липня 2002 року районний суд повернув справу на додаткове розслідування, дійшовши висновку, що розслідування не було ретельним та що твердження заявниці про порушення її прав не були належним чином розглянуті.

36. 4 листопада 2002 року Верховний Суд скасував ухвалу від 31 липня 2002 року як необґрунтовану та зазначив, що вказані судом першої інстанції процесуальні питання могли бути вирішені під час судового розгляду. Отже, справу було направлено до суду першої інстанції на новий судовий розгляд.

37. Під час судового розгляду заявниця заперечила будь-яку причетність до інкримінованих їй злочинів. Вона скаржилась на психологічне жорстоке поводження та порушення її прав на захист на початковому етапі слідства. Суд допитав відповідних працівників міліції та слідчого, які заявили, що заявниця зізналась у вчиненні вбивства без жодного тиску з їхнього боку.

38. 21 квітня 2003 року районний суд визнав заявницю винною у вбивстві та крадіжці та призначив їй покарання у вигляді десяти років позбавлення волі. Суд ґрунтував своє рішення на визнавальних показаннях, наданих заявницею за відсутності захисника 5 та 6 листопада 2001 року. Суд також посилався на деякі непрямі докази. Суд відхилив твердження заявниці про психологічне жорстоке поводження, взявши до уваги результати перевірок, проведених прокуратурою, та свідчення, надані у суді працівниками міліції та слідчим. Суд також констатував, що на початковому етапі слідства не було порушено права заявниці на захист, оскільки на той час заявниця відмовилась від захисника.

39. Заявниця оскаржила вирок, стверджуючи, inter alia, що її визнавальні показання були отримані внаслідок психологічного тиску та за відсутності захисника.

40. 11 вересня 2003 року апеляційний суд Чернігівської області (далі - апеляційний суд) залишив вирок заявниці без змін, зазначивши, inter alia, що районний суд обґрунтовано поклав визнавальні показання, надані заявницею 5 та 6 листопада 2001 року, в основу вироку. Вивчивши усі наявні матеріали справи та знову допитавши слідчого й працівників міліції, апеляційний суд відхилив твердження заявниці про психологічне жорстоке поводження. Стосовно відсутності юридичної допомоги під час написання явки з повинною апеляційний суд зазначив, що заявниці було надано доступ до захисника, як тільки вона подала відповідне клопотання та було надано ордер юридичної консультації.

41. До ухвали апеляційного суду додавалась окрема думка одного з суддів, що розглядали справу. Згідно з твердженнями заявниці її захиснику не було надано копії окремої думки.

42. 15 березня 2005 року Верховний Суд України залишив вирок від 21 квітня 2003 року без змін як обґрунтований. Твердження заявниці про психологічне жорстоке поводження та порушення її права на захист були відхилені як необґрунтовані.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

A. Конституція України від 28 червня 1996 року

43. Відповідні положення Конституції України передбачають таке:

Стаття 59

"Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура".

Стаття 63

"Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду".

B. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року

44. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України наведені в рішенні у справі "Давидов та інші проти України" (Davydov and Others v. Ukraine), заяви №№ 17674/02 та 39081/02, п. 112, від 1 липня 2010 року.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

45. Заявниця скаржилась на те, що у період між 3 та 6 листопада 2001 року вона зазнала психологічного тиску та погроз з боку правоохоронних органів та що у цьому зв'язку не було проведено ефективного розслідування.

46. Заявниця не посилалась на будь-яке положення Конвенції . Суд вирішив розглянути цю скаргу за статтею 3 Конвенції, яка передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

А. Доводи сторін

47. Уряд зазначив, що скарги заявниці за статтею 3 Конвенції є неприйнятними. Уряд стверджував, що заявниця повинна була оскаржити постанови слідчого від 28 грудня 2001 року та 18 березня 2002 року про відмову в порушенні кримінальної справи у зв'язку з її твердженнями про психологічне жорстоке поводження в порядку, передбаченому статтею 236-1 Кримінально-процесуального кодексу України . Уряд також стверджував, що хоча вищезазначені постанови були винесені у 2001 та 2002 роках, заявниця звернулася із заявою до Суду у 2004 році. Відповідно її скарги мають бути відхилені на підставі невичерпання національних засобів юридичного захисту та недотримання шестимісячного строку подання заяви.

48. Уряд також зазначив, що твердження про психологічне жорстоке поводження були явно необґрунтованими та що стаття 3 Конвенції була незастосовна з огляду на те, що стверджуване жорстоке поводження не досягло мінімального рівня жорстокості, який вимагається вищезазначеним положенням Конвенції. У цьому зв'язку Уряд зауважив, що заявниця не описала докладно спосіб, в який чинилося стверджуване психологічне жорстоке поводження, його міру та наслідки. А той факт, що працівники правоохоронних органів пояснили їй негативні юридичні наслідки вчиненого злочину, не може тлумачитися як поводження, заборонене Конвенцією. Крім того, національними органами, які здійснювали ретельну перевірку цього питання, не було виявлено жодних ознак жорстокого поводження.

49. Заявниця не погодилась із зауваженнями Уряду. Вона стверджувала, що засіб юридичного захисту, вказаний Урядом, був для неї недоступний, оскільки копії постанов про відмову в порушенні кримінальної справи за твердженнями про жорстоке поводження їй надані не були. Заявниця також стверджувала, що порушувала питання про жорстоке поводження у судах, які розглядали її кримінальну справу. Вона наполягала на тому, що зазнала поводження, забороненого статтею 3 Конвенції . В якості доказу своїх тверджень заявниця посилалась на процесуальні недоліки, допущені державними органами у той період, наголошуючи на тому, що вони не забезпечили їй захисника.

В. Оцінка Суду

50. Суду не потрібно розглядати питання, чи дотрималась заявниця правила вичерпання національних засобів юридичного захисту та шестимісячного строку подання заяви, оскільки її скарги за статтею 3 Конвенції у будь-якому разі є неприйнятними з причин, що наводяться нижче.