Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Рисовський проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (Dean Spielmann), Голова,

Елізабет Фура (Elisabet Fura),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Боштьян М. Зупанчіч (Bostjan M. Zupancic),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Анґеліка Нусбергер (Angelika Nusberger), судді:

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції, після обговорення за зачиненими дверима 27 вересня

2011 року

постановляє таке рішення, яке було ухвалено того дня:

1. Справу розпочато за заявою (№ 29979/04), яку 7 серпня 2004 року подав до Суду проти України відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України Іван Григорович Рисовський (далі - заявник).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - Ю. Зайцев.

3. Заявник стверджував, що органи державної влади безпідставно не виконали рішення суду, постановлене на його користь, втручались у його можливість володіти земельною ділянкою, а також що не було ефективних засобів юридичного захисту у зв'язку з цими скаргами.

4. 16 листопада 2009 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Також було вирішено питання щодо суті та прийнятності заяви розглядати одночасно (пункт 1 статті 29).

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1953 році та проживає в селі Зубра Пустомитівського району Львівської області.

6. 11 травня 1992 року Пустомитівська районна рада (далі - районна рада) прийняла рішення про вилучення у сільськогосподарського підприємства "Л." земельної ділянки з метою передання її у постійне користування окремим фермерам (далі - рішення 1992 року). Частину цієї земельної ділянки площею 4 га, яка належала селу Зубра, було виділено заявникові.

7. 27 квітня 1993 року на ім'я заявника як фізичної особи було видано Державний акт на право користування землею, яким засвідчувалося його безстрокове право користуватися земельною ділянкою для ведення фермерського господарства.

A. Невиконання рішення суду від 10 березня 1994 року

8. У невизначену дату заявник звернувся до арбітражного суду Львівської області з позовом про відмову Зубрянської сільської ради (далі - сільська рада) відвести його господарству в натурі земельну ділянку, на яку він мав право згідно з Державним актом на право користування землею.

9. 10 березня 1994 року зазначений суд зобов'язав сільську раду виділити фермерському господарству заявника земельну ділянку до 10 квітня 1994 року.

10. Це рішення (далі - рішення суду 1994 року), до якого у 1996 році було внесено виправлення, набрало законної сили та було пред'явлено до виконання. Кілька разів судові виконавці зверталися до сільської ради з вимогою виділити земельну ділянку. Проте остання відмовлялася, стверджуючи, що у громади не було землі для розподілу, а всі наявні земельні ділянки на законних підставах займали інші особи.

11. 4 жовтня 2000 року сільська рада прийняла формальне рішення про відмову виділити фермерському господарству заявника земельну ділянку, зазначивши, що вільні земельні ділянки відсутні.

12. 1 березня 2001 року арбітражний суд Львівської області скасував це рішення як незаконне, встановивши, що попереднє рішення арбітражного суду, яким було підтверджено право фермерського господарства заявника на земельну ділянку, ніколи не оскаржувалося згідно з чинним процесуальним законодавством і, таким чином, залишалося чинним і підлягало виконанню.

13. У невстановлену дату державні виконавці знищили наказ і закрили виконавче провадження.

14. 6 березня 2008 року заявник, діючи від імені свого фермерського господарства, оскаржив дії державних виконавців у зв'язку з невиконанням рішення суду 1994 року і вимагав відновлення виконавчого провадження.

15. 27 травня 2008 року господарський (колишній арбітражний) суд Львівської області частково задовольнив цю скаргу. Він зазначив, що рішення суду ніколи скасовано не було та залишалося чинним на час подій. Він також встановив, що невиконання державними виконавцями відповідного рішення та знищення виданого арбітражним судом наказу не відповідало закону.

16. 9 березня 2010 року апеляційний господарський суд Львівської області залишив це рішення без змін, доповнивши його резолютивну частину висновком, що вимога заявника про відновлення виконавчого провадження задоволенню не підлягає.

17. Сторони не повідомили Суд, чи оскаржувалось це рішення далі.

B. Скасування рішення 1992 року

18. 25 листопада 1998 року прокурор Пустомитівського району Львівської області вніс протест на рішення 1992 року про виділення заявнику земельної ділянки.

19. 4 грудня 1998 року районна рада скасувала зазначене рішення на підставі цього протесту та звернулася до прокурора з вимогою ініціювати провадження зі скасування виданого заявникові Державного акта на право користування землею та його реєстрації як фермера.

20. Заявник оскаржив це рішення до арбітражного суду Львівської області.

21. 4 лютого 1999 року суд постановив рішення на користь заявника. Він встановив, що районна рада не мала повноважень втручатися у використання заявником земельної ділянки, за винятком випадку визнання такого використання незаконним відповідно до процедури, встановленої статтею 49 Закону України "Про власність". Він також зазначив, що доводи, наведені радою в обґрунтування скасування рішення, не становили законну підставу для позбавлення заявника права користування земельною ділянкою. Як вбачається з матеріалів справи, це рішення не було оскаржено та набрало законної сили.

22. 14 червня 1999 року голова арбітражного суду Львівської області переглянув це рішення в порядку нагляду на підставі заяви відповідача та залишив його без змін.

23. 1 грудня 1999 року Вищий арбітражний суд скасував ці судові рішення та направив справу на новий розгляд.

24. 20 квітня 2000 року арбітражний суд Львівської області дійшов висновку, що скасування відповідачем рішення 1992 року не відповідало статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування", а отже, було незаконним. З матеріалів справи вбачається, що рішення арбітражного суду оскаржено не було та набрало законної сили.

25. 12 липня 2000 року заступник голови арбітражного суду Львівської області переглянув це рішення в порядку нагляду на підставі заяви відповідача та залишив його без змін.

26. У невстановлену дату зазначені судові рішення було скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд.

27. 19 грудня 2002 року господарський (колишній арбітражний) суд Львівської області відмовив у задоволенні позову заявника. Він зазначив, що 28 січня 1992 року Пустомитівська районна рада прийняла рішення про надання земельних ділянок, вилучених у сільськогосподарського підприємства "Л." для виділення окремим фермерам, його (колишнім) працівникам згідно з чинними на той час статтею 7 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" та статтею 5 Земельного кодексу України. Оскільки заявник не був працівником підприємства "Л.", він не мав права отримувати ділянку з відповідних земель. Суд також зазначив, що позасудова процедура скасування рішення районної ради була законною, оскільки згідно із Законом України "Про прокуратуру" прокурор мав право вносити протести на незаконні рішення різних органів і зобов'язувати їх переглядати свої рішення та усувати, за необхідності, їх недоліки. Щодо направленої прокурору вимоги районної ради ініціювати провадження зі скасування Державного акта на право користування землею та реєстрації заявника як фермера, то це були лише рекомендації і як такі не мали жодного значення для прав заявника. 15 травня 2003 року апеляційний господарський суд Львівської області залишив це рішення без змін.

28. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що скасування рішення від 11 травня 1992 року не відповідало застосовним у цій справі нормам матеріального та процесуального законодавства. Зокрема, у результаті цього скасування заявник був de facto позбавлений земельної ділянки з підстав, не передбачених чинним законодавством, та з порушенням процедурних вимог, відповідно до яких рішення про таке позбавлення могло бути прийнято лише у результаті судового провадження.

29. 14 січня 2004 року Вищий господарський суд залишив попередні судові рішення без змін, зазначивши, що заявник ніколи не подавав належної заяви про виділення земельної ділянки та що, оскільки він ніколи не працював на підприємстві "Л.", підстав для включення його до списку осіб, які мали право отримати землю цього підприємства в першочерговому порядку, не було. У світлі зазначеного також не було підстав для висновку, що прокурор незаконно вніс протест на рішення 1992 року чи що районна рада незаконно його скасувала у відповідь на цей протест.

30. 15 квітня 2004 року Верховний Суд України відмовив у порушенні касаційного провадження за скаргою заявника.

31. Надалі заявник безуспішно намагався домогтися відновлення провадження у справі та перегляду рішення від 19 грудня 2002 року.

32. Із матеріалів справи незрозуміло, чи розглядали будь-коли національні судові органи питання дійсності належного Державного акта на право користування землею, який був у заявника.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України 1996 року

33. Стаття 144 Конституції України передбачає:

Стаття 144

"Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду".

B. Земельний кодекс України від 18 грудня 1990 року (втратив чинність 1 січня 2002 року після набрання чинності Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 року)

34. Відповідні положення Кодексу передбачали:

Стаття 23. Документи, що посвідчують право на земельну ділянку

"Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів...".

C. Закон України від 7 лютого 1991 року № 697-ХІІ "Про власність" (втратив чинність 20 червня 2007 року)

35. Відповідні положення Закону передбачали:

Стаття 48

"<…>

3. Захист права власності здійснюється судом, арбітражним судом або третейським судом.

<…>

5. Положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоча і не є власником, але володіє майном на праві ... довічного успадковуваного володіння або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника".

Стаття 49. Правомірність володіння майном

Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним судом, третейським судом.

Стаття 51. Захист права власності на землю

1. Громадянин не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку поза його волею інакше, як на підставі рішення суду, у випадках, передбачених законодавчими актами України...".

D. Закон України № 2009-ХІІ "Про селянське (фермерське) господарство" від 20 грудня 1991 року (втратив чинність 1 серпня 2003 року після набрання чинності Законом України від 19 червня 2003 року "Про фермерське господарство")

36. Відповідно до статті 2 Закону фермерське господарство могло бути створено однією особою або родичами (включаючи далеких родичів), які об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Державний акт на право приватної власності на землю або Державний акт на право постійного користування землею видавався на ім'я голови селянського (фермерського) господарства.

37. Відповідно до статті 5 Закону земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства виділялись громадянам із земель запасу, а також земель, вилучених у сільськогосподарських товариств і наданих фермерським господарствам у постійне успадковуване користування чи оренду або переданих у приватну власність.

38. Згідно зі статтею 7 члени колективних сільськогосподарських підприємств та інших сільськогосподарських кооперативів, працівники сільськогосподарських акціонерних товариств, які побажали вести селянське (фермерське) господарство, мали право за рішенням відповідної місцевої ради отримати земельні ділянки у розмірі, який відповідав їхній частці у колективному сільськогосподарському підприємстві (кооперативі, акціонерному товаристві). Виділенню підлягали земельні ділянки, вилучені із земель зазначених підприємств (кооперативів, акціонерних товариств), або земельні ділянки із земель запасу.

39. Відповідно до статті 17 володіння, користування та розпорядження майном здійснювалося членами селянського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю.

E. Закон України № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року

40. Відповідні положення Закону передбачають:

Стаття 59

"<…>

10. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку...".

F. Закон України № 1789-ХІІ "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 року

41. Відповідно до частини другої статті 20 та статті 21 Закону прокурори мають право вносити протести на рішення місцевих рад, які вони вважають незаконними. Протест прокурора зупиняє дію відповідного акта та підлягає обов'язковому розгляду радою у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляється прокурору. Рада може відхилити протест; у цьому разі прокурор має право звернутися до суду із заявою про визнання акта незаконним.

G. Рішення Конституційного Суду України № 7-рп/2009 від 16 квітня 2009 року (Справа про скасування актів органів місцевого самоврядування)

42. У відповідній частині Рішення зазначено:

<…>

Конституційний Суд України зазначає, що в Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні"). Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення...

Ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання...".

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

43. Заявник скаржився на те, що тривале невиконання рішення суду 1994 року, яким сільську раду було зобов'язано відвести в натурі земельну ділянку для його фермерського господарства, не відповідало пункту 1 статті 6 Конвенції. У відповідній частині це положення передбачає:

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...".

А. Прийнятність

44. Уряд доводив, що ця скарга є несумісною ratione personae із зазначеним положенням, оскільки саме фермерське господарство заявника, а не він особисто, було стороною відповідного провадження. Тому це провадження не стосувалося визначення цивільних прав та обов'язків заявника.

45. Заявник загалом не погодився.

46. Суд зазначає, що термін "потерпілий" у статті 34 Конвенції позначає особу, яка зазнала прямого впливу відповідної дії або бездіяльності (див., наприклад, рішення у справі "Савенко проти Росії" (Savenko v. Russia), заява № 28639/03, п. 25, від 14 червня 2007 року). Далі Суд повторює, що для цілей визначення статусу заявника як потерпілого від порушення статті 6 Конвенції слід, як правило, розрізняти правосуб'єктність учасника товариства, який формально не брав участі у провадженні, та відповідного товариства, яке брало участь (див. там само). З іншого боку, якщо товариство, яке брало участь у національному провадженні, мало єдиного власника, Суд визнавав повноваження цього власника подати скаргу за статтею 6 Конвенції у його особистій якості, тим самим підтвердивши тісний зв'язок між правосуб'єктністю заявника як фізичної особи та як власника товариства (див., наприклад, рішення у справах "Фурман проти Росії" (Furman v. Russia), заява № 5945/04, п. 19, від 5 квітня 2007 року, "Ґраберска проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (Graberska v. "the former Yugoslav Republic of Macedonia"), заява № 6924/03, п. 41, від 14 червня 2007 року, та "Гумбатов проти Азербайджану" (Humbatov v. Azerbaijan), заява № 13652/06, п. 21, від 3 грудня 2009 року). Подібного висновку Суд також дійшов у справі, в якій заяву від свого імені подали всі члени кооперативу, який був стороною в національному провадженні (див. рішення у справі "Джафарлі та інші проти Азербайджану" (Jafarli and Others v. Azerbaijan), заява № 36079/06, пункти 40-41, від 29 липня 2010 року).

47. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що рішення суду 1994 року було ухвалено на користь фермерського господарства заявника, а не його самого як фізичної особи. Він також зауважує, що відповідно до чинного на той час Закону "Про селянське (фермерське) господарство" заявник міг бути власником фермерського господарства одноособово або спільно з родичами (див. вище пункт 36). Проте з матеріалів справи неясно, чи були його родичі офіційними членами його фермерського господарства. З іншого боку, навіть якщо припустити, що заявник не був одноосібним власником фермерського господарства, відповідно до чинного на той час закону майном фермерського господарства володіли, користувались і розпоряджались усі його члени за взаємною домовленістю (див. вище пункт 39). Крім того, вартий уваги той факт, що лише заявник діяв від імені фермерського господарства у взаємовідносинах з органами влади, тоді як інші члени фермерського господарства (якщо такі були) ніколи не заперечували його позиції. Врешті-решт, у 1992 році саме на його ім'я як фізичної особи йому було виділено спірну земельну ділянку і також на своє ім'я він отримав Державний акт на право користування землею.

48. За цих обставин неприроднім був би висновок, що провадження, у результаті якого було підтверджено право фермерського господарства заявника на земельну ділянку, не було визначальним для цивільних прав і обов'язків заявника. Відповідно заявник може вважати себе потерпілим від невиконання рішення суду 1994 року. Отже, заперечення Уряду має бути відхилено.

49. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона повинна бути визнана прийнятною.

В. Суть

50. Уряд не надав жодних коментарів щодо суті скарги заявника.

51. Заявник стверджував, що, невиконанням рішення суду 1994 року було порушено його права, гарантовані пунктом 1 статті 6 Конвенції.

52. Насамперед Суд повторює, що відповідно до його значної за обсягом практики виконання остаточного рішення, постановленого судом, розглядається як невід'ємна частина "суду" в розумінні статті 6 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsbyv. Greece), Reports of Judgments and Decisions, 1997-11, n. 40, від 19 березня 1997 року, та зазначене вище рішення у справі "Гумбатов проти Азербайджану" (Humbatov v. Azerbaijan), п. 28), а тривале невиконання національними органами судового рішення, постановленого проти них, становить, за загальним правилом, порушення цього положення (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), заява № 40450/04, пункти 53-54, ECHR 2009-... (витяги).

53. Повертаючись до обставин справи, яка розглядається, Суд повторює, що рішення суду від 10 березня 1994 року, яке не було оскаржене та набрало законної сили, не було виконано. Хоча 4 грудня 1998 року рішення районної ради 1992 року, яким заявнику було виділено спірну земельну ділянку та на підставі якого ухвалено відповідне судове рішення, було скасовано як таке, що прийняте помилково, видається, що це скасування не мало формального впливу на обов'язковий характер рішення суду. Навпаки, його чинність після зазначеної дати була опосередковано підтверджена рішенням суду від 1 березня 2001 року про визнання незаконним рішення сільської ради не виконувати його (див. вище пункт 12). Крім того, у 2008 та 2010 роках суди визнали обґрунтованими скарги заявника про незабезпечення державними виконавцями виконання зазначеного рішення суду в установлений строк (див. вище пункти 15-16).