Це рішення стало остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Тесленко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (Dean Spielmann), Голова,

Елізабет Фура (Elisabet Fura),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Боштьян М. Зупанчіч (Bostjan M. Zupancic),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Ангеліка Нусбергер (Angelika Nusberger), судді,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції, після обговорення за зачиненими дверима 29 листопада 2011 року постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 55528/08), яку 31 жовтня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України пан Анатолій Григорійович Тесленко (далі - заявник).

2. Заявника представляла пані Зоя Шевченко, юрист, яка практикує в м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені - пан Юрій Зайцев та пані Валерія Лутковська.

3. Заявник стверджував, зокрема, що він зазнав катування в міліції та що державні органи не провели належного розслідування за його скаргою щодо цього.

4. 10 березня 2010 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Було також вирішено одночасно розглянути питання щодо прийнятності та суті заяви (пункт 1 статті 29).

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1974 році. Його місце проживання на цей час невідоме.

A. Попередні події

6. 4 серпня та 5 листопада 2003 року були вчинені розбійні напади на пані Ж. та пані Г. в їхніх квартирах. Перший розбійний напад був вчинений у будинку, в якому проживала знайома заявника, пані М., а друга потерпіла була її дальньою родичкою.

7. 5 листопада 2003 року працівники міліції допитали пані М., яку підозрювала одна з потерпілих. Вона стверджувала, що обидва розбійні напади були вчинені заявником та його друзями.

8. 8 листопада 2003 року пані М. було госпіталізовано з травмою голови та струсом мозку. 10 листопада 2003 року вона звернулась до Міністерства внутрішніх справ зі скаргою на те, що працівники міліції примусили її свідчити проти заявника. Після цього пані М. почала переховуватись від державних органів. Пізніше її скарга була розглянута в рамках судового розгляду справи заявника (див. пункт 14 нижче).

B. Кримінальне провадження щодо заявника

9. Пізно ввечері 5 листопада або в ніч на 6 листопада 2003 року заявник був затриманий працівниками міліції за підозрою у вчиненні розбійних нападів на пані Ж. та пані Г. Його затримання було задокументоване 6 листопада 2003 року.

10. 2 червня 2004 року Солом'янський районний суд м. Києва (далі - Солом'янський суд) виділив в окреме провадження матеріали справи щодо обвинувачення в розбійному нападі на пані Ж. та направив справу в цій частині на додаткове розслідування. Результати цього розслідування невідомі.

11. Хоча невідомо, коли заявнику було забезпечено юридичне представництво, з вищезазначеної постанови від 2 червня 2004 року, а також з подальших судових рішень випливає, що починаючи з цього моменту один або іноді два захисники представляли його інтереси під час судового провадження.

12. Хоча заявник однаково заперечував свою вину, як протягом досудового слідства, так і під час судового розгляду, 11 листопада 2004 року Солом'янський суд визнав його винним у вчиненні розбійного нападу на пані Г. та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на сім років з конфіскацією всього його особистого майна. Суд посилався на показання потерпілої, яка впізнала заявника, як одного із злочинців, а також на показання свідка, який бачив його неподалік від місця злочину приблизно в час вчинення розбійного нападу. Крім того, суд посилався на показання, надані пані М. під час досудового слідства. Суд також заслухав показання двох свідків захисту, згідно з якими заявник провів з ними весь день 5 листопада 2003 року, але суд не повірив цим показанням, вважаючи, що вони мають занадто загальний характер та є суперечливими.

13. 24 травня 2005 року апеляційний суд м. Києва (далі - апеляційний суд), вказавши на низку процесуальних недоліків, скасував вирок та повернув справу на додаткове розслідування.

14. 22 травня 2007 року Солом'янський суд постановив новий вирок, резолютивна частина якого була ідентичною попередньому вироку. Суд додатково заслухав низку свідків захисту, які стверджували, що вони або провели весь день 5 листопада 2003 року разом із заявником, або бачили його в різний час у цей день. Проте суд вирішив, що ці твердження були або неправдивими, тому що свідки були друзями заявника та хотіли допомогти йому уникнути кримінальної відповідальності, або такими, що не були пов'язані з точним часом, коли було вчинено розбійний напад. Пані М. було допитано під час судового розгляду, і вона відмовилась від своїх попередніх показань, що викривали заявника, як від таких, що були надані під примусом. Проте суд вирішив послатися на раніше надані показання, як найбільш достовірні та узгоджені з іншими фактами. Суд зазначив, зокрема, що вона звернулась з проханням провести медичний огляд лише через два дні після її допиту працівниками міліції і що немає жодних підстав вважати, що виявлені в неї тілесні ушкодження були завдані їй у відділі міліції. Хоча пані М. стверджувала, що вона переховувалась у зв'язку з побоюванням розправи з боку працівників міліції, суд вважав, що найбільш ймовірною причиною було те, що вона насправді побоювалась, що їй можуть помститись співучасники заявника, які залишались на свободі.

15. 5 лютого та 9 червня 2008 року апеляційний суд та Верховний Суд України відповідно залишили вищезазначений вирок без змін.

16. 12 серпня 2009 року заявника було умовно-достроково звільнено від відбування покарання.

C. Скарги заявника на жорстоке поводження та їх розслідування

17. Згідно з твердженнями заявника, в ніч з 5 на 6 листопада 2003 року начальник та заступник начальника відділу кримінального розшуку Солом'янського РУ ГУ МВС України в м. Києві, працівники міліції Т. та З., катували його у відділі міліції на Повітрофлотському проспекті. Вони, як стверджується, намагались отримати від нього зізнавальні показання в декількох епізодах розбійних нападів, але не отримали їх.

18. Як стверджувалось заявником, Т. та З. били його руками і ногами, примушували його тривалий час стояти з широко розведеними ногами, намагались ввести йому кийок в анальний отвір, та одягали на голову поліетиленовий пакет, який не дозволяв йому дихати. Вранці 6 листопада 2003 року вони, як стверджується, відвели його до гаражу відділу міліції, де примусили роздягнутись, пристебнули його наручниками до батареї та обливали його холодною водою зі шлангу, доки він не знепритомнів. Після того як заявник прийшов до тями, він виявив, що знаходиться у приміщенні відділу міліції, йому дали кухоль з гарячою водою для пиття та краплі.

19. 6 листопада 2003 року заявник написав "пояснювальну записку", в якій стверджував, що напередодні ввечері він випадково впав на вулиці і в результаті зазнав деяких тілесних ушкоджень. Він зазначив, що не має скарг на дії працівників міліції.

20. В день 6 листопада 2003 року заявника було доставлено до територіального управління міліції № 4 (ТУМ-4) на вулиці Шутова, Солом'янський район.

21. 11 листопада 2003 року мати заявника звернулася зі скаргою до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини на те, що її син зазнав жорстокого поводження у відділі міліції.

22. 12 листопада 2003 року представники Уповноваженого Верховної Ради з прав людини відвідали заявника в ТУМ-4 та сфотографували його тілесні ушкодження. Заявник надав Суду сім кольорових фотографій, які, як стверджується, були зроблені представниками Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. На цих фотографіях видно наступні тілесні ушкодження заявника: великий кровонабряк на внутрішньому боці лівого стегна, значна кількість кровонабряків на верхніх частинах обох сідниць, декілька подряпин та синців спереду щиколоток, а також подряпини на переніссі. На фотографіях вказана дата 12 листопада 2003 року.

23. У той же день заявник виклав представнику Уповноваженого Верховної Ради з прав людини події 5-6 листопада у письмовій формі. Він стверджував, що 6 листопада 2003 року його примусили написати, що він не має скарг на дії працівників міліції.

24. 13 листопада 2003 року Уповноваженим Верховної Ради з прав людини було надіслано до Міністерства внутрішніх справ листа про те, що ситуація заявника вимагає розслідування.

25. У той же день лікар оглянув заявника та встановив наявність шістнадцяти кровонабряків на його обличчі, руках, сідницях та ногах (розмір найбільшого кровонабряку становив 21 х 20 см), а також садна на його зап'ястках та стопах. Лікар дійшов висновку, що тілесні ушкодження не були тяжкими та були завдані тупими предметами, можливо, 5 або 6 листопада 2003 року.

26. 17 листопада 2003 року слідчий ТУМ-4 та начальник Інспекції по особовому складу РУ МВС України допитали заявника про стверджуване жорстоке поводження.

27. 21 листопада 2003 року інший слідчий ТУМ-4 виніс постанову про призначення ще однієї судово-медичної експертизи з метою надання відповіді на наступні питання: чи мав заявник будь-які тілесні ушкодження і якщо так, то як вони були завдані, чи могли ці тілесні ушкодження бути завдані 5 або 6 листопада 2003 року та якого ступеня тяжкості вони були.

28. 25 грудня 2003 року прокуратурою Солом'янського району м. Києва (далі - Солом'янська прокуратура) було порушено кримінальну справу за обвинуваченням працівників Солом'янського РУ ГУ МВС України в перевищенні службових повноважень у зв'язку з їхньою участю в жорстокому та такому, що принижує гідність, поводженні із заявником, без зазначення конкретних осіб. Розслідування було доручено слідчому Солом'янської прокуратури Н.

29. 26 січня 2004 року нова судово-медична експертиза підтвердила результати першого медичного огляду заявника від 13 листопада 2003 року.

30. 9 лютого 2004 року слідчий виніс постанову про призначення ще однієї судово-медичної експертизи, щоб з'ясувати: чи міг заявник заподіяти ці тілесні ушкодження сам собі, чи міг він отримати ці тілесні ушкодження в результаті падіння, в якому положенні було його тіло в момент отримання тілесних ушкоджень та чи міг він їх отримати під час самозахисту.

31. 12 лютого 2004 року судово-медичний експерт у своєму висновку відповів на ці питання наступним чином: тілесні ушкодження знаходились на таких ділянках тіла заявника, де їх самостійне завдання було можливим; можливість того, що вони були результатом падіння, виключається, а на інші два питання відповісти неможливо.

32. Тим часом, 11 лютого 2004 року заявнику було надано статус потерпілого.

33. 6 квітня 2004 року слідчий допитав судово-медичного експерта, який підтвердив, що заявник міг отримати тілесні ушкодження в час та за обставин, які були викладені ним.

34. 20 квітня 2004 року Солом'янська прокуратура порушила кримінальну справу щодо працівників міліції Т. та З. за підозрою у перевищенні службових повноважень, що супроводжувалось насильством і діями, що ображають особисту гідність потерпілого (частина 2 статті 365 Кримінального кодексу України ), оскільки заявник впізнав в них осіб, які, як стверджується, його катували.

35. У той самий день працівники міліції були відсторонені від виконання своїх службових обов'язків.

36. 30 квітня 2004 року їм оголосили обвинувальний висновок та справу було направлено на розгляд Голосіївського районного суду м. Києва (далі - Голосіївський суд).

37. 9 серпня 2004 року Голосіївський суд доручив Солом'янській прокуратурі з'ясувати, з ким тримався в одній камері заявник з 6 до 12 листопада 2003 року, та допитати цих осіб.

38. 20 жовтня 2004 року суд повернув справу до Солом'янської прокуратури на додаткове розслідування, яке мало з'ясувати походження тілесних ушкоджень у заявника, враховуючи, що, з одного боку, вони знаходились на ділянках тіла, де він міг нанести їх сам собі, та, з іншого боку, його співкамерники на той час не були встановлені та допитані.

39. 22 січня 2005 року судово-медичний експерт, неодноразово допитаний слідчим, ще раз підтвердив свої попередні висновки, що тілесні ушкодження заявника могли бути отримані так, як він описав.

40. 8 лютого 2005 року Т. та З. були пред'явлені офіційні обвинувачення за частиною 2 статті 365 Кримінального кодексу України .

41. 18 лютого 2005 року Солом'янська прокуратура звернулась до начальника ГУМВС України в м. Києві з проханням розглянути питання щодо відсторонення Т., який в той час повернувся до роботи в якості працівника міліції, від виконання ним своїх службових обов'язків.

42. 25 березня 2005 року Солом'янська прокуратура затвердила обвинувальний висновок щодо Т. та З. та направила справу на розгляд Голосіївського суду.

43. 26 квітня 2005 року розпочалось судове провадження.

44. 16 травня 2005 року заявник подав цивільний позов щодо відшкодування моральної шкоди в розмірі 200000 гривень.

45. 16 серпня 2005 року Голосіївський суд визнав Т. та З. винними та призначив їм покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотири роки із позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах строком на два роки. Від призначеного покарання вони були звільнені із встановленням іспитового строку тривалістю два роки. Суд також присудив заявникові 20000 грн відшкодування моральної шкоди, яка мала бути виплачена відповідачами.

46. Хоча обидва підсудних визнали, що вони допитували заявника в ніч з 5 на 6 листопада 2003 року у відділі міліції на Повітрофлотському проспекті, вони заперечували застосування будь-якого фізичного примусу. Проте, суд дійшов висновку, що існувало достатньо доказів для встановлення їхньої вини. Суд врахував показання кількох свідків, які бачили заявника в день його затримання без будь-яких видимих тілесних ушкоджень. Крім того, суд посилався на показання співкамерників заявника в ТУМ-4 на вулиці Шутова (куди його було поміщено в другій половині дня 6 листопада 2003 року), які, з одного боку, бачили численні кровонабряки та садна на його тілі, але, з іншого боку, заперечували будь-яке жорстоке поводження в ТУМ-4. Крім того, працівники міліції, які 6 листопада 2006 року доставляли заявника з відділу міліції на Повітрофлотському проспекті до ТУМ-4, стверджували, що його обличчя вже було в синцях та опухле. Суд також вивчив фотографії заявника, зроблені представниками Уповноваженого Верховної Ради з прав людини 12 листопада 2003 року, та послався на висновки судово-медичних експертиз від 26 січня та 12 лютого 2004 року. Суд зазначив, що опис заявника гаражу відділу міліції, де, як стверджується, його було піддано катуванню, був дуже детальним та в подальшому виявився точним, що вказувало на те, що він дійсно був там.

47. 13 лютого 2006 року апеляційний суд скасував вирок та повернув справу на додаткове розслідування. Суд дійшов висновку, що розслідування було неповним, здебільшого тому, що воно не встановило, як саме заявник отримав тілесні ушкодження.

48. 22 березня 2006 року слідчий Солом'янської прокуратури С. прийняв справу до свого провадження.

49. 21 квітня 2006 року він виніс постанову про призначення ще однієї судово-медичної експертизи з метою уточнення кількості, характеру, розташування, походження та дати отримання кожного тілесного ушкодження заявника.

50. 15 травня 2006 року було складено висновок судово-медичної експертизи, який підтвердив висновки попередніх експертиз. У висновку судово-медичної експертизи було також зазначено, що садна на зап'ястках заявника могли бути отримані наручниками, а кровонабряки могли утворитися внаслідок ударів кулаками, ногами або кийком.

51. 24 липня 2006 року слідчий доручив начальнику ГУ МВС України в м. Києві знайти кийок, яким міг бути побитий заявник. У відповіді від 27 липня 2006 року стверджувалося, що кийок не змогли знайти.

52. 25 липня 2006 року Т. знову був відсторонений від виконання службових обов'язків (коли він повернувся до виконання своїх службових обов'язків після попереднього відсторонення, невідомо).

53. 22 серпня 2006 року слідчий С. вирішив заявити про самовідвід. Він вважав, що доказова база була обмежена твердженнями заявника та не підтверджувалась жодними іншими вагомими доказами. Такою точкою зору слідчий обґрунтував своє рішення і в подальшому посилався на принцип безсторонності слідства.

54. Того ж дня Солом'янська прокуратура відмовила у задоволенні його заяви як такої, що не має правових підстав.

55. 27 березня 2007 року слідчий звернувся до заступника Генерального прокурора України із запитом про продовження строку досудового слідства до восьми місяців (шестимісячний строк мав закінчитись 7 квітня 2007 року), оскільки обвинувачені ще не ознайомились із матеріалами справи. Проте, у своєму запиті слідчий зазначив, що Т. та З. затягують слідство, витрачаючи невиправдано багато часу на ознайомлення з матеріалами справи та подаючи необґрунтовані клопотання щодо проведення непотрібних слідчих дій.

56. 16 червня 2007 року Солом'янська прокуратура ще раз пред'явила обвинувальний висновок Т. та З.

57. 30 липня 2007 року Голосіївський суд розпочав розгляд справи.

58. 17 вересня 2007 року заявник в рамках кримінального провадження подав ще один цивільний позов щодо Т. та З.

59. З вересня 2007 року до березня 2008 року суд відкладав судові засідання вісім разів на загальний період більше трьох місяців у зв'язку з неявкою деяких свідків.

60. 7 березня 2008 року Голосіївський суд знову повернув справу на додаткове розслідування на таких підставах: під час досудового слідства захисник підсудних був позбавлений свідоцтва про право зайняття адвокатською діяльністю, але, тим не менш, продовжував представляти їх інтереси. В результаті чого суд дійшов висновку, що право Т. та З. на захист було порушене.

61. 29 травня 2008 року апеляційний суд скасував цю постанову і повернув справу на новий судовий розгляд в суд першої інстанції, задовольнивши апеляцію прокуратури.

62. 10 липня 2009 року Голосіївський суд постановив окрему ухвалу, в якій він звертав увагу начальника ГУ МВС у м. Києві на невиконання ним постанов суду від 14 квітня, 20 травня та 19 червня 2009 року про примусовий привід численних свідків. Постанови передбачали, що міліція мала вжити відповідних заходів та повідомити про результати суд.

63. 21 липня 2009 року заявник написав на ім'я Голови Голосіївського суду таку заяву:

"Я, Тесленко Анатолій Григорійович, хочу зробити заяву про те, що зараз у Голосіївському районному суді слухається справа щодо начальника кримінального розшуку [Т.] та [З.], де я виступаю як потерпілий. Я відмовляюся від показань, які я дав в прокуратурі під примусом слідчого та в суді, про те, що саме [Т.] та [З.] били мене та принижували. Давати показання, що мене били [Т.] та [З.], вимагав слідчий [Н.] і в обмін на це обіцяв, що мене виправдають, а відповідати будуть працівники кримінального розшуку. Я згадав [Т.] тому, що він - начальник, а [З.] був в окулярах. Я міг впізнати тільки цих двох, оскільки я не міг і тепер не можу пригадати інших працівників. Мене били на вулиці Шутова, 3, оскільки їм було дуже потрібне моє зізнання в нападі на квартиру. Але я не запам'ятав працівників з [вулиці] Шутова, і мені порадили обвинуватити тих, кого я запам'ятав. Коли до мене приїхав слідчий [Н.], я розгубився і не знав, що казати. Але він мене заспокоїв і сказав, щоб я не хвилювався і говорив все проти тих, кого запам'ятав, а що я маю казати та показувати, він буде мені підказувати і допомагати. При цьому він пообіцяв, що якщо я буду його слухатись, то незабаром буду на свободі. Зараз мені дуже важко давати показання у суді, тому що я в них вже заплутався, оскільки мені їх давав слідчий [Н.]. Прошу мене більше по справі [Т.] та [З.] не турбувати, в суд не доставляти".

64. 18 вересня 2009 року Голосіївський суд доручив слідчому Солом'янської прокуратури встановити фактичне місце проживання двадцяти двох свідків, явка яких була обов'язковою, але які не з'явились на засідання, і яких міліція не змогла доставити до суду. Десять з цих свідків були працівниками міліції, дев'ять трималися (у той час) під вартою у відділах міліції, куди заявника було поміщено 6 листопада 2003 року, двоє були знайомими заявника, а один був судово-медичним експертом.

65. 6 жовтня 2009 року Голосіївський суд також виніс постанову про примусовий привід заявника, який в липні 2009 року був звільнений з-під варти та не з'являвся на судові засідання.

66. 19 жовтня 2009 року міліція повідомила суд про те, що фактичне місце проживання заявника встановити неможливо.

67. 24 березня та 18 травня 2010 року суд виніс постанову про примусовий привід заявника міліцією.

68. 24 червня 2010 року Голосіївський суд повернув справу на додаткове розслідування у зв'язку з необхідністю допитати заявника щодо його заяви від 21 липня 2009 року.

69. 20 вересня 2010 року апеляційний суд м. Києва скасував вищезазначену постанову та повернув справу на розгляд суду першої інстанції. Сторони не надали Суду копію цієї ухвали.

70. Згідно з останньою інформацією, наданою Урядом у лютому 2011 року, справа все ще залишається на розгляді Голосіївського суду.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

A. Кримінальний кодекс України

71. Частина 2 статті 365 в редакції, чинній на листопад 2003 року, в якості покарання за перевищення службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством або діями, що ображають особисту гідність потерпілого, передбачала позбавлення волі від трьох до восьми років із забороною обіймати певні посади або здійснювати певну діяльність на строк до трьох років.

B. Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (Омбудсмена) за 2003 рік

72. Відповідні витяги з Глави 3.3 передбачають таке:

"... 11 листопада 2003 р. від матері заарештованого А. Тесленка надійшло звернення до омбудсмена про катування її сина у Солом'янському РУ ГУ МВС України в м. Києві. При перевірці з виїздом на місце працівниками Секретаріату Уповноваженого на тілі А. Тесленка виявлено численні сліди побоїв (зроблено фотозйомку).

Ось що пояснив А. Тесленко працівникам Секретаріату Уповноваженого з прав людини: "Протягом 13 годин мене катували у приміщенні райуправління, вимагаючи визнати вину у злочині: били, садили на "шпагат", позбавляли можливості дихати, одягали поліетиленовий пакет на голову, підвішували голого на наручниках і протягом 40 хв. обливали струменем холодної води, погрожуючи зробити з мене генерала Карбишева-1. А для приховування катувань примусили підписати розписку, що травми я отримав, йдучи додому і впавши, та що претензій до міліції не маю".

До речі, це типовий приклад, коли працівники міліції змушують жертв катування написати розписку про відсутність претензій, погрожуючи продовжити катування, або в обмін на звільнення, що потім використовується міліцією як основний аргумент непричетності її працівників до заподіяних людині тілесних ушкоджень.

Після проведення власного розслідування і звернення Уповноваженого до Генеральної прокуратури України щодо перевірки фактів стосовно А. Тесленка прокуратурою Солом'янського району м. Києва було порушено кримінальну справу проти працівників міліції, яка в даний час розглядається Голосіївським районним судом м. Києва".

-1 Радянський генерал, якого в лютому 1945 року нацисти облили холодною водою та залишили помирати на морозі.

І. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

73. Заявник скаржився на те, що 5-6 листопада 2003 року він зазнав катування з боку працівників міліції, і що національними органами не було проведено ефективного розслідування щодо цього. Він посилався на статтю 3 Конвенції , яка передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

A. Прийнятність

74. Уряд стверджував, що розслідування національними органами тверджень заявника щодо жорстокого поводження ще триває. На думку Уряду, заявника, таким чином, не можна вважати таким, що вичерпав усі засоби юридичного захисту, доступні йому згідно з національним законодавством, як цього вимагає пункт 1 статті 35 Конвенції . У цьому зв'язку Уряд посилався на рішення від 3 червня 2008 року у справі "Місяк проти Польщі" (Misiak v. Poland) (заява № 43837/06), в якому Суд відхилив скаргу заявника на жорстоке поводження як передчасну, оскільки розслідування щодо цього ще тривало (п. 32).

75. Заявник не погодився. Він наполягав на тому, що розслідування національних органів було неефективним, оскільки тривало більше семи років без будь-якого суттєвого результату, і що йому не можна дорікати за те, що він не очікував остаточного результату. У будь-якому випадку, заявник вважав, що питання вичерпання національних засобів юридичного захисту повинно бути приєднане до суті його скарги щодо стверджуваного неефективного розслідування.

76. Суд зазначає, що згідно з його практикою, заявник звільняється від обов'язку скористатися неефективним національним засобом юридичного захисту. Що стосується скарг за статтею 3 Конвенції , Суд постановляв, зокрема, що заявнику не можна дорікати за те, що він не чекає закінчення розслідування, яке визнано неефективним (див. рішення від 8 квітня 2010 року у справі "Лотарєв проти України" (Lotarev v. Ukraine), заява № 29447/04, п. 93).

77. Суд зазначає, що на відміну від цієї справи, заявник у справі "Місяк проти Польщі" (Misiak v. Poland), на яке посилається Уряд, не стверджував у Суді, що розслідування національних органів його тверджень щодо жорстокого поводження було неефективним. Відповідно він повинен був очікувати його закінчення перед тим, як подати заяву до цього Суду.

78. Проте, у справі, яка розглядається, неможливо встановити, чи дійсно заявник мав такий обов'язок до розгляду по суті його скарги щодо стверджуваної неефективності відповідного розслідування національних органів.

79. Таким чином, Суд приєднує це заперечення Уряду до суті скарги заявника за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції (див., наприклад, вищезазначене рішення у справі "Лотарєв проти України" (Lotarev v. Ukraine), п. 74, та рішення від 24 червня 2010 року у справі "Олексій Михайлович Захаркін проти України" (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, п. 50).

80. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції , і що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Стверджуване жорстоке поводження

81. Заявник наполягав, що його було піддано жорстокому поводженню, яке становило катування. Він вважав, що це твердження підтверджується достатніми документальними доказами.