Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Коробов проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (Dean Spielmann), Голова,

Елізабет Фура (Elisabet Fura),

Боштьян М. Зупанчіч (Bostjan M. Zupancic),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Енн Пауер (Ann Power),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Ангеліка Нусбергер (Angelika Nusberger), судді,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції, після обговорення за зачиненими дверима 14 червня 2011 року, постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 39598/03), яку 2 листопада 2003 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України пан Ігор Вікторович Коробов (далі - заявник).

2. Заявника представляв пан В.І. Довженко - юрист, який практикує в м. Маріуполі, Україна. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю. Зайцев з Міністерства юстиції України.

3. Заявник стверджував, зокрема, що він був підданий жорстокому поводженню з боку працівників міліції та що розслідування цієї події не було ефективним. Він також стверджував, що під час розгляду його кримінальної справи Верховним Судом України було порушено принцип рівності сторін, оскільки його касаційна скарга розглядалася за участі прокурора, але за його відсутності та відсутності його захисника.

4. 15 жовтня 2008 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити Уряд про заяву.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1968 році та проживає у м. Маріуполі.

A. Кримінальне провадження щодо заявника, його затримання та стверджуване жорстоке поводження з боку працівників міліції

6. Згідно з твердженнями заявника 25 грудня 1999 року він позичив С. 3400 доларів США. Останній повернув частину свого боргу та погодився зустрітися із заявником 18 квітня 2000 року, щоб сплатити решту боргу, сума якого, згідно зі словами заявника, складала 2030 доларів США.

7. 11 квітня 2000 року за заявою С. про те, що заявник вимагав у нього гроші, щодо заявника було порушено кримінальну справу.

8. 18 квітня 2000 року між 15 та 16 годинами під час зустрічі з С. заявника було затримано працівниками Маріупольського ВБОЗ УБОЗ УМВС України та доставлено до відділу міліції. Того ж дня двоє перехожих, Б. та Бо., надали письмові показання на ім'я начальника Маріупольського ВБОЗ УБОЗ УМВС України, в яких повідомили, що заявник розмовляв з С. та Ф. (сестрою С.) на вулиці, коли з'явилися працівники міліції та запропонували йому слідувати за ними. Заявник намагався втекти та викинути щось зі своєї кишені. Працівники міліції намагалися зупинити заявника, але той чинив опір, лаявся на міліціонерів та погрожував їм. Заявнику одягли наручники, "з труднощами" посадили до автомобіля Б. та відвезли до відділу міліції. У заявника було вилучено грошові кошти у сумі 1500 доларів США та деякі особисті речі. У протоколі про затримання заявника зазначалося, що заявник був затриманий о 21 годині за підозрою у вчиненні злочину, оскільки інакше він міг переховуватися від слідства.

9. Згідно зі словами заявника 18 квітня з 15 до 21 години та 26 квітня 2000 року у відділі міліції його били та катували з використанням електричного струму.

10. 21 квітня 2000 року прокуратура м. Маріуполя санкціонувала тримання заявника під вартою, оскільки той "вчинив тяжкий злочин, негативно впливатиме на встановлення істини у справі, переховуватиметься від слідства і суду". Заявник, якого було допитано того ж дня, заявив, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції. З огляду на ці заяви, слідчий призначив судово-медичну експертизу щодо заявника (див. пункт 19).

11. До серпня 2000 року досудове слідство у справі за обвинуваченням заявника було закінчено, і справу було передано до суду. Згідно зі словами заявника протягом розгляду його справи у суді двадцять одне судове засідання було відкладено внаслідок неявки потерпілого.

12. 15 квітня 2002 року Приморський районний суд м. Маріуполя (далі - Приморський районний суд) визнав заявника винним у примушуванні до сплати боргу під загрозою фізичного насильства та призначив йому покарання у вигляді трьох років позбавлення волі, але звільнив від відбування покарання з випробувальним строком на два роки. Було встановлено, зокрема, що заявник погрожував С. та що 2 лютого 2000 року заявник разом з невідомими спільниками побив С., що було підтверджено медичним оглядом С

13. Заявник надав витяги з протоколів судових засідань у його кримінальній справі. На одній окремій сторінці без дати зазначалося, що працівник міліції Р. показав у суді, що заявник зазнав забиття нирки та мав два зламаних ребра. Свідки Ш. та Ши. засвідчили, що вони бачили, як затримували заявника та як на нього наділи наручники та посадили в автомобіль, але ніхто його не бив.

14. 23 травня 2003 року апеляційний суд Донецької області залишив вирок щодо заявника від 15 квітня 2002 року без змін.

15. 13 січня 2004 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника. Згідно з твердженнями заявника, його не було повідомлено про дату судового засідання. Ані заявник, ані його захисник не були присутні в судовому засіданні, в той час, як в ньому був присутній прокурор, який був заслуханий суддями. Заявник отримав копію зазначеного рішення тільки 14 квітня 2004 року.

B. Розслідування скарг щодо жорстокого поводження із заявником

16. 19 квітня 2000 року заявник був доставлений до Маріупольської міської лікарні швидкої медичної допомоги. При огляді було виявлено, що заявник зазнав ударів по спині та у ліву частину грудей; він також мав забиття нирки та гематурію (наявність еритроцитів у сечі).

17. 24 квітня 2000 року мати заявника подала до прокуратури заяву про порушення кримінальної справи щодо працівників міліції, які піддали її сина жорстокому поводженню.

18. Того ж самого дня заявника було поміщено до слідчого ізолятора № 7 м. Маріуполя (далі - СІЗО). Після поміщення до СІЗО він скаржився на головний біль, труднощі із сечовипусканням та диханням. Він був оглянутий лікарем СІЗО, який зазначив, що у заявника була гематурія та велика гематома на грудях.

19. 5 травня 2000 року судово-медична експертиза встановила, що заявник зазнав легких тілесних ушкоджень, які полягали у численних синцях на грудях, з правого боку його спини та на стегнах. Експерт дійшов висновку, що ці ушкодження могли бути завдані 18 квітня 2000 року внаслідок ударів руками та ногами або внаслідок падіння заявника. Щодо двох зламаних ребер експерт зазначив, що на рентгені від 19 квітня 2000 року було видно, що заявник мав консолідований перелом двох ребер. Отже, це ушкодження не було взято до уваги, оскільки воно було отримане до 18 квітня 2000 року.

20. 27 травня 2000 року начальник Маріупольського ВБОЗ УБОЗ УМВС України надіслав до Маріупольської міської лікарні швидкої медичної допомоги запит щодо надання йому певних рентгенограм ребер заявника. Згідно з твердженнями заявника, ці рентгенограми були в подальшому втрачені органами міліції.

21. 10 травня 2000 року у відповідь на скаргу, подану матір'ю заявника, прокуратура Донецької області (далі - обласна прокуратура) відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. У постанові зазначалося, що 18 квітня 2000 року заявник чинив непокору працівникам міліції, нецензурно висловлювався та намагався втекти, та що відповідно працівники міліції були змушені застосувати до заявника прийоми рукопашного бою. С., якого було допитано під час перевірки, засвідчив, що 18 квітня 2000 року він мав бійку із заявником, що потім з'явилися працівники міліції та застосували до заявника силу, що заявник впав на паркан, але зрештою був доставлений у відділ міліції.

22. 19 та 20 травня 2000 року заявника оглядав лікар СІЗО. Заявник скаржився на біль у спині, серцевий біль, головний біль та на гематурію. Йому було поставлено такий самий діагноз, як при прибутті до СІЗО, та було призначено протизапальний лікарський засіб.

23. 10 жовтня та 15 листопада 2000 року заявника знову оглядав лікар СІЗО та поставив діагноз "гострий посттравматичний лівосторонній пієлонефрит".

24. 17 листопада 2000 року заявника було звільнено із СІЗО. 24 листопада 2000 року його було госпіталізовано до Азовської центральної басейнової лікарні на водному транспорті м. Маріуполя. Йому було діагностовано посттравматичні двосторонні пієлоектазії, можливий хронічний нефрит та гематурію. У виписці з історії хвороби заявника, наданій цією лікарнею, також зазначалося, що у квітні 2000 року заявник отримав перелом двох ребер.

25. Заявник перебував у лікарні до кінця грудня 2000 року. 21 грудня 2000 року заявника було переведено до нефрологічного відділення Донецького обласного клінічного територіального медичного об'єднання.

26. Заявник скаржився, зокрема, на жорстоке поводження з боку працівників міліції та на своє незаконне засудження депутатові Верховної Ради В.В., який переслав скаргу до Генеральної прокуратури України. 11 березня 2001 року Генеральна прокуратура України повідомила заявника, що його скаргу було передано до Приморського районного суду м. Маріуполя, до виключної сфери компетенції якого належав розгляд таких скарг.

27. 14 березня 2001 року Приморський районний суд переслав скарги заявника до обласної прокуратури, оскільки заявник вимагав порушення кримінальної справи щодо певних осіб, а обласна прокуратура не надала відповіді на це клопотання. Більш того, суд дійшов висновку, що розгляд скарг заявника не належав до його компетенції.

28. 6 квітня 2001 року Донецький обласний суд, розглянувши скаргу, подану заявником, скасував вищезазначену постанову обласної прокуратури від 10 травня 2000 року. Суд вказав на необхідність провести розслідування скарги заявника про жорстоке поводження з боку працівників міліції у відділі міліції, допитати свідків (Б., Бо., сестру С. та працівника міліції, вказаного заявником) та провести додаткову судово-медичну експертизу щодо заявника. Крім того, суд зазначив, що під час перевірки не було встановлено, у чому саме полягав фізичний опір заявника працівникам міліції, та хто саме з них застосовував до нього прийоми рукопашного бою.

29. Того ж дня Генеральна прокуратура України знову перенаправила скарги заявника, первісно отримані від В. та Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на розгляд до Приморського районного суду.

30. 27 квітня 2001 року Приморський районний суд повернув скарги заявника Генеральній прокуратурі України з тих самих підстав, які були зазначені вище.

31. Проте, 18 травня 2001 року Генеральна прокуратура України повернула скарги заявника до суду, зазначивши, що їхній розгляд є виключною компетенцією суду.

32. 23 травня 2001 року обласна прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції за відсутністю в їхніх діях складу злочину. Працівники міліції Р., М., П. та Ва. пояснили, що під час затримання заявник поводився дуже агресивно та образив Ф. Тоді С. тричі вдарив заявника по обличчю і той впав на землю. Для того, щоб затримати заявника, працівники міліції застосували прийоми рукопашного бою, оскільки заявник чинив опір, відбивався та не хотів сідати у машину. С. та Ф. також підтвердили вищезазначені твердження. У відділі міліції фізична сила до заявника не застосовувалась. Прокурор також зазначив, що згідно з висновками судово-медичної експертизи від 5 травня 2000 року заявник отримав перелом ребер до 18 квітня 2000 року та страждав на захворювання нирок з 1994 року.

33. 29 жовтня 2001 року місцевий суд Ворошиловського району м. Донецька скасував постанову від 23 травня 2001 року та направив справу до обласної прокуратури для додаткової перевірки. Суд зазначив, що обласна прокуратура не виконала вимоги, які містилися у постанові Донецького обласного суду від 6 квітня 2001 року. Зокрема, не були допитані свідки Б. та Бо. та не було проведено додаткову судово-медичну експертизу.

34. З 7 по 26 грудня 2001 року заявник проходив подальше лікування в Азовській центральній басейновій лікарні на водному транспорті м. Маріуполя. Йому було діагностовано рецидивну та стійку гематурію.

35. 12 липня 2002 року судово-медична експертиза встановила, що на час подій заявник мав легкі тілесні ушкодження: забиття з правого боку грудей та спини, на правому стегні та лівому плечі, невеликі подряпини на зап'ястках та набряклість в області шостого та сьомого ребер. У висновку зазначалося, що такі ушкодження могли бути завдані під час затримання заявника за обставин, зазначених працівниками міліції, або за обставин, описаних заявником. Також зазначалося, що лабораторні дослідження не підтвердили забиття нирок. Проте, забиття спини могло спричинити короткострокову (від п'яти до семи днів) гематурію. Зокрема, заявник мав забиття нижньої частини спини, що могло призвести до короткострокового (від п'яти до семи днів) забиття нирок. За відсутності рентгенограм ребер заявника неможливо було встановити, чи мав заявник перелом ребер.

36. 2 серпня 2002 року у відповідь на скаргу заявника обласна прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції за відсутністю складу злочину. Прокурор послався на висновки судово-медичних експертиз від 5 травня 2000 року та 12 липня 2002 року. Стосовно двох зламаних ребер було зазначено, що у невизначену дату у Маріупольській міській лікарні швидкої медичної допомоги заявнику було зроблено рентгенограму та виявлено старий перелом двох ребер. Оскільки заявник відмовився пояснити походження цього перелому, було зроблено висновок, що він мав місце до 18 квітня 2000 року. Під час досудового слідства С. показав, що він тричі вдарив заявника по обличчю та тілу, оскільки той образив його сестру. Заявник впав на металевий паркан. Пізніше заявник чинив опір працівникам міліції, які застосували прийоми рукопашного бою та наділи на нього наручники. Заявник вирвався з рук працівників міліції, але впав. Зрештою його посадили в автомобіль. Працівники міліції М., Р. та П. підтвердили ці твердження. Р. також показав, що С. вдарив заявника, коли працівники міліції тримали його за руки. Під час поміщення в автомобіль заявник також вдарився об дверцята автомобіля.

37. 29 січня 2003 року Ворошиловський районний суд м. Донецька скасував вищезазначену постанову та повернув матеріали справи в обласну прокуратуру для додаткової перевірки. Суд послався на попередні висновки суду від 6 квітня 2001 року та 29 жовтня 2001 року та підкреслив повторне непроведення слідчим допиту свідків Б. та Бо. Суд також вказав на суперечності у свідченнях працівників міліції стосовно обставин застосування до заявника сили та ударів, що їх завдавав С. Зокрема, суд вказав на відсутність слідів ушкоджень на обличчі заявника, тоді як С. стверджував, що він тричі вдарив заявника по обличчю.

38. 24 березня 2003 року обласна прокуратура знову відмовила в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції та С., навівши ті самі аргументи, що й у своїх попередніх постановах. Додатково допитані С. та Ф. стверджували, що коли працівник міліції Р. показав заявнику своє посвідчення, заявник вибив його з рук P., попрямував до С. та схопив його за горло, після чого С. декілька разів вдарив заявника. Отже, застосування сили працівниками міліції та С. було виправданим.

39. 23 червня 2003 року Ворошиловський районний суд м. Донецька скасував вищезазначену постанову та повернув матеріали справи до обласної прокуратури для додаткової перевірки. Суд повторив свої висновки, що містились у постанові від 29 січня 2003 року та зазначив, що прокуратура не перевірила, чи могли бути тілесні ушкодження заявника завдані йому за обставин, про які він стверджував, тобто у відділі міліції.

40. Між 20 травня 2004 року та 27 липня 2005 року обласна прокуратура тричі відмовляла в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, допоки в останню зазначену дату зрештою не було порушено кримінальну справу щодо працівників міліції Маріупольського ВБОЗ УБОЗ УМВС України за ознаками перевищення влади або службових повноважень.

41. Проте 20 грудня 2005 року справу щодо працівників міліції було закрито на підставі відсутності доказів вчинення злочину.

42. 15 березня 2006 року вищезазначену постанову було скасовано обласною прокуратурою. Обласна прокуратура постановила, що заявника необхідно визнати потерпілим, допитати його та вирішити питання про необхідність проведення повторної судово-медичної експертизи.

43. 10 липня 2006 року заявника було визнано потерпілим та наступного дня допитано.

44. 19 липня 2006 року старший слідчий прокуратури м. Маріуполя закрив провадження у справі через відсутність складу злочину.

45. 19 жовтня 2006 року Жовтневий районний суд м. Маріуполя скасував вищезазначену постанову та повернув справу для додаткової перевірки. Суд чітко зазначив про необхідність проведення допиту працівника міліції П., та що захисник заявника має бути допущений до участі у справі, а також що мають бути з'ясовані невідповідності у показаннях свідків.

46. 6 грудня 2006 року прокуратура м. Маріуполя знову закрила провадження у справі за відсутністю складу злочину.

47. 15 січня 2007 року прокурор м. Маріуполя скасував вищезазначену постанову та повернув справу для додаткової перевірки.

48. Після повернення прокурором справи були здійснені певні додаткові слідчі заходи. Знову був допитаний працівник міліції П. Він показав, що бачив, як заявник лежав на підлозі у кабінеті працівника міліції Р., але останній не дозволив П. увійти в кабінет, тому він точно не бачив, що там відбувалося. Також було проведено очні ставки між Ш. та В. та працівниками міліції (Ш. та В. є, як стверджувалось, знайомими заявника, які під час досудового слідства у кримінальній справі проти заявника засвідчили, що бачили затримання заявника міліцією, але не бачили, щоб до нього було застосовано будь-які заходи фізичного впливу). Внаслідок цього було зроблено висновок, що "свідчення В. були спростовані". Перевірити подібні свідчення Ши., іншого свідка затримання заявника, було неможливо, оскільки її місце перебування було невідоме. Мати заявника та його сусід Ж., які, як стверджується, були допитані слідчими раніше, показали, щодо 17 квітня 2000 року заявник тілесних ушкоджень не мав.

49. 9 квітня 2007 року прокуратура м. Маріуполя закрила провадження у справі через відсутність складу злочину. Прокурор послався на попередні рішення у справі, показання заявника, працівників міліції та свідків, і на висновки судово-медичних експертиз від 5 травня 2000 року та 12 липня 2002 року. Було встановлено, що під час затримання заявник чинив опір працівникам міліції. Працівники міліції показали, що заявник бив їх та намагався втекти, тому вони застосували до нього фізичну силу та "завели його у мікроавтобус". Оскільки заявник також образив Ф., її брат С. декілька разів вдарив заявника, внаслідок чого той впав на металевий паркан.

50. 6 травня 2008 року Жовтневий районний суд м. Маріуполя залишив вищезазначену постанову без змін. Суд вказав на суперечливість свідчень, наданих учасниками, та свідками зазначених подій, але дійшов висновку, що тілесні ушкодження заявника були завдані йому С. та працівниками міліції, коли він чинив опір підчас затримання.

51. 2 червня 2008 року апеляційний суд Донецької області послався на висновки Жовтневого районного суду м. Маріуполя та залишив його рішення без змін.

52. 17 грудня 2008 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника.

C. Інші провадження

53. 30 серпня 2004 року Жовтневий районний суд м. Маріуполя частково задовольнив позов заявника та присудив йому 8170,80 грн відшкодування матеріальної шкоди, 1000 грн відшкодування моральної шкоди та 1260 грн судових витрат, що мали бути сплачені державою. Вищезазначена шкода була завдана вилученням його особистих речей, таких як ключі та гроші, під час його затримання 18 квітня 2000 року.

54. 2 листопада 2005 року Жовтневий районний суд м. Маріуполя знову частково задовольнив позов заявника та присудив йому 2676,03 грн відшкодування матеріальної та моральної шкоди (включаючи судові витрати), якої він зазнав внаслідок незаконної виїмки двох камер під час кримінального провадження щодо нього.

55. Згідно з твердженнями заявника, ці рішення були повністю виконані.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

56. Згідно з відповідними положеннями Кодексу, чинними на час подій (статті 383 та 394), касаційні скарги на рішення апеляційного суду, ухвалені в апеляційному порядку, повинні були розглядатися касаційним судом у складі трьох суддів за участю прокурора. Суд мав повноваження вирішити питання про призначення справи до розгляду, або відмовити у задоволенні касаційної скарги.

57. Відповідно до змін, внесених 12 січня 2006 року, положення щодо обов'язкової явки прокурора в попереднє судове засідання було скасоване.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ

58. Заявник скаржився за статтями 3 та 13 Конвенції на жорстоке поводження з боку працівників міліції, непроведення національними органами розслідування його скарг та відсутність у цьому зв'язку ефективних національних засобів юридичного захисту.

59. Заявник посилався на статті 3 та 13 Конвенції, які передбачають таке:

Стаття 3

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

A. Прийнятність

60. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Стверджуване жорстоке поводження у міліції

61. Уряд вказував на те, що твердження заявника про жорстоке поводження 18 та 26 квітня 2000 року були ретельно перевірені як під час досудового слідства, так і під час окремого провадження, порушеного за скаргами заявника. За результатами судово-медичних експертиз було встановлено, що заявник зазнав легких тілесних ушкоджень внаслідок того, що він чинив опір працівникам міліції, і вони були змушені застосувати силу, щоб затримати його. Крім того, до затримання заявника вдарив С. та він упав на металевий паркан. Ці висновки були перевірені та підтримані національними судами. Отже, Уряд стверджував, що заявник не зазнав жорстокого поводження у відділі міліції.

62. Заявник стверджував, що висновки Уряду про те, що він зазнав тілесних ушкоджень під час опору працівникам міліції та від ударів С., ґрунтувалися на суперечливих доказах. Він також вважав, що тілесні ушкодження, яких він зазнав, були набагато серйознішими, ніж ушкодження, зафіксовані експертами, оскільки експерти його не оглядали, а вивчали медичні документи, а деякі докази, такі як рентгенограми ребер заявника, були втрачені працівниками міліції.

63. Як вже неодноразово зазначав Суд, стаття 3 Конвенції втілює в собі один з найбільш основоположних принципів демократичного суспільства. Вона категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини поведінки жертви (див., серед інших прикладів, рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV).

64. Суд чітко усвідомлює субсидіарний характер свого завдання та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це неминуче не вимагається з огляду на обставини справи (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності від 4 квітня 2000 року у справі "МакКер проти Сполученого Королівства" (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95). Тим не менш, у разі наявності скарг за статтею 3 Конвенції, Суд повинен з особливою ретельністю вивчити факти - навіть якщо на національному рівні мали місце певні провадження та розслідування (див., mutatis mutandis, рішення від 4 грудня 1995 року у справі "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), п. 32, Series А заява № 336, та рішення у справі "Авшар проти Туреччини" (Avsar v. Turkey), заява № 25657/94, п. 283, ECHR 2001-VII (витяги).

65. Суд також повторює, що при оцінці доказів Суд, як правило, застосовує критерій доведення "поза розумним сумнівом" (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), n. 161, Series А заява № 25). Проте, така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту.

66. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що заявник стверджує, що 18 та 26 квітня 2000 року його били та катували з використанням електричного струму. Хоча на підтримку початкових тверджень заявника про використання електричного струму та про те, що він отримав перелом ребер 18 квітня 2000 року, немає медичних доказів, сторони погоджуються з тим, що заявник зазнав тілесних ушкоджень, і це підтверджується наявними доказами (див. пункти 16-19 та 35). Суд вважає, що ці тілесні ушкодження були достатньо серйозними, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Залишається тільки встановити, чи повинні державні органи нести відповідальність за статтею 3 Конвенції за нанесення зазначених тілесних ушкоджень.

67. Суд зазначає, що пояснення сторін щодо походження ушкоджень відрізняються. їхні версії подій цілковито ґрунтуються на суперечливих свідченнях осіб, які брали участь у події (працівників міліції С. та Ф.) та свідків (перехожих Б. та Бо. та ймовірних знайомих заявника Ш., В. і Ши.). На додаток, згідно з висновками судово-медичної експертизи від 12 липня 2002 року тілесні ушкодження заявника могли бути завдані йому як за обставин, вказаних працівниками міліції, так і за обставин, описаних заявником. Медичні докази щодо проблем заявника з нирками також є суперечливими (див. пункти 34-35). 6 травня 2008 року національний суд вказав на невідповідності у наявних доказах та зазначив, що слідство не прояснило ситуацію.

68. Суд повторює, що коли особа затримується міліцією здоровою, але при звільненні з-під варти виявляється, що в неї є тілесні ушкодження, на державу покладається обов'язок надати правдоподібне пояснення щодо причин виникнення цих ушкоджень, та якщо цього зроблено не буде, це свідчитиме про наявність питання за статтею 3 Конвенції (див. рішення від 27 серпня 1992 року у справі "Томасі проти Франції" (Tomasi v. France), пп. 108-111, Series А заява № 241 А, р. 4-41, та зазначене вище рішення у справі "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), п. 34, p. 26). Крім того, у разі, якщо національні органи не провели медичного огляду до взяття заявника під варту, Уряд не може посилатись на це у своєму захисті та стверджувати, що ушкодження, про які йдеться, передували взяттю заявника під варту в міліції (див. рішення від 18 вересня 2008 року у справі "Тюркан проти Туреччини" (Turkan v. Turkey), заява № 33086/04, п. 43).

69. У цьому зв'язку Суд зазначає, що докази, отримані в ході судово-медичних експертиз, відіграють ключову роль під час слідства щодо осіб, взятих під варту, та у випадках, коли останні подають скарги про жорстоке поводження. З цієї точки зору, одним із завдань Суду є визначення того, чи забезпечили національні органи ефективне функціонування системи здійснення медичних оглядів осіб, що перебувають під вартою в міліції (див., mutatis mutandis, рішення від 17 березня 2009 року у справі "Салманоглу та Полатташ проти Туреччини" (Salmanoglu та Polattas v. Turkey), заява № 15828/03, п. 79).

70. У цій справі відразу після затримання заявника не було проведено жодного медичного огляду, за допомогою якого могло бути підтверджено, що усі тілесні ушкодження заявника були завдані йому під час його затримання (див. зазначене вище рішення у справі "Тюркан проти Туреччини" (Turkan v. Turkey), пп. 41-42). Медичний огляд разом з правом доступу до адвоката та правом повідомити третю сторону про затримання є основоположними запобіжними механізмами проти жорстокого поводження із затриманими особами і повинні застосовуватися з самого початку позбавлення свободи незалежно від правового режиму такого затримання в правовій системі, про яку йдеться (затримання, арешт тощо) (див. Другу загальну доповідь Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, CPT/lnf/E (2002) 1-Rev. 2006, п. 36). Такі заходи не тільки гарантуватимуть права заявника, але також нададуть змогу Урядові держави-відповідача зняти з себе тягар надання правдоподібного пояснення цим тілесним ушкодженням.

71. Далі Суд зазначає, що заявник мав численні синці на грудях, спині та стегнах. Заявник також страждав від різних посттравматичних ускладнень - головного болю, труднощів із сечовипусканням та диханням. Хоча у висновках судово-медичної експертизи від 12 липня 2002 року зазначалося, що лабораторні аналізи не підтвердили забиття нирок, інші медичні висновки вказують на те, що заявник мав рецидивну форму гематурії щонайменше до кінця 2000 року ( див. пункти 22-25, 34), а не протягом 5-7 днів, як зазначено у висновку судово-медичної експертизи від 12 липня 2002 року.