Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до умов, визначених пунктом 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним правкам.

У справі "Корнєв і Карпенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи

палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska), судді,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 28 вересня 2010 року,

виносить таке рішення, ухвалене того самого дня:

1. Справу розпочато за заявою (N 17444/04), поданою проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двома громадянами України, Денисом Євгеновичем Корнєвим (далі - заявник) та Ларисою Іванівною Карпенко (далі - заявниця), 27 квітня 2004 року.

2. Заявників, яким було надано юридичну допомогу, представляв А.П.Бущенко, юрист, що практикує в м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Ю.Зайцев.

3. Заявники стверджували, зокрема, що стосовно них мали місце кілька порушень статей 5 і 6 Конвенції.

4. 14 вересня 2009 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити Уряд про заяву. Також було вирішено розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно ( пункт 1 статті 29) .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявники, 1984 і 1951 років народження відповідно, проживають у м. Харкові.

A. Провадження у кримінальній справі заявника

6. 16 травня 2003 року пані Щ., діючи згідно з настановами працівників міліції, придбала у заявника чотири грами марихуани. Після цього працівники міліції заарештували заявника за підозрою у незаконному збуті наркотиків. У нього виявили 20-гривневу купюру (українські гривні), яку працівники міліції дали пані Щ. для придбання наркотику. Пізніше того самого дня під час обшуку, проведеного в приміщенні, де проживав заявник, було виявлено ще двадцять грамів марихуани.

7. Під час досудового слідства заявник зізнався у продажі наркотиків пані Щ., яку він знав на ім'я, та у зберіганні наркотиків у себе вдома.

8. 19 травня 2003 року заявника було звільнено із застосуванням підписки про невиїзд.

9. 23 липня 2003 року порушену щодо заявника кримінальну справу було направлено до Червонозаводського районного суду м. Харкова (далі - районний суд).

10. Наприкінці листопада заявника викликали в судове засідання, яке мало відбутися 2 грудня 2003 року. За твердженням заявника, 31 листопада 2003 року він захворів. Наступного дня лікар видав йому лікарняний лист.

11. 2 грудня 2003 року, незважаючи на те, що заявниця повідомила районний суд про причини відсутності заявника, районний суд вирішив замінити запобіжний захід з підписки про невиїзд на взяття під варту.

12. 8 грудня 2003 року заявника було взято під варту, а 16 грудня 2003 року він постав перед суддею, який відмовив у задоволенні його клопотання про звільнення з-під варти.

13. Під час засідання 16 грудня 2003 року суд відмовив у задоволенні клопотання заявника про виклик Щ., пославшись на те, що відповідно до закону особа, яка була покупцем під час контрольної закупівлі наркотиків, у судове засідання не викликається.

14. 26 січня 2004 року районний суд відмовив у задоволенні ще одного клопотання заявника про звільнення з-під варти.

15. 19 липня 2004 року районний суд визнав заявника винним у збуті наркотичних засобів і призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на п'ять років з конфіскацією майна. Суд встановив, що 11 травня 2003 року заявник придбав марихуану в невідомої особи та зберігав її вдома для продажу. 16 травня 2003 року він продав певну кількість марихуани пані Щ., а вдома у нього було виявлено ще більшу кількість цього наркотику. Районний суд зазначив, що під час судового розгляду заявник відмовився від свого зізнання та вперше заявив, що зберігати у себе наркотики його примусив якийсь пан А. та що пані М. взяла їх у нього. Потім заявник повністю заперечував, що коли-небудь мав наркотики, і заявив, що працівники міліції підкинули йому гроші та наркотики і примусили його зізнатись у вчиненні злочину. Районний суд вирішив, що, незважаючи на відмову від зізнання, вина заявника підтверджувалась сукупністю доказів, серед яких були письмові показання пані Щ., а також надані в судовому засіданні показання працівників міліції Н. і К., які проводили операцію, та свідків К. і Є., яких міліція запросила як понятих під час операції. Усі вони підтвердили, що пані Щ. підійшла до заявника з купюрою і повернулася з пакетом речовини, яка, як було встановлено пізніше, була марихуаною.

16. Заявник оскаржив цей вирок, стверджуючи, зокрема, що попри численні клопотання, подані від його імені, суд не викликав і не допитав пані Щ., а також не було доведено, що він продав їй наркотики.

17. 29 липня 2005 року апеляційний суд Харківської області змінив вирок, звільнивши заявника від відбування призначеного покарання з випробувальним строком на 3 роки. Суд не надав коментарів щодо скарги заявника про те, що свідок пані Щ. не була допитана в судовому засіданні.

18. Заявник подав касаційну скаргу, скаржачись так само на те, що пані Щ. не була допитана в судовому засіданні.

19. 25 квітня 2006 року Верховний Суд України залишив рішення апеляційного суду без змін. Заявник не отримав відповіді на свою скаргу про те, що пані Щ. не була викликана і допитана в судовому засіданні.

B. Адміністративне провадження стосовно заявниці

20. 2 грудня 2003 року заявниця прийшла до районного суду і повідомила суддю О., що заявник захворів. Її супроводжували п'ятеро осіб. За твердженням заявниці, всіх їх запросили до кабінету судді, але згодом він попросив їх залишити кабінет, чого вони не змогли зробити, оскільки працівники міліції загородили вихід. Того самого дня секретар судді склав протокол про вчинене заявницею адміністративне правопорушення. Протокол було передано судді Щ., який допитав заявницю, визнав її винною у вчиненні неповаги до суду і виніс постанову про застосування до неї адміністративного арешту строком на п'ятнадцять діб. У своєму рішенні суддя Щ. зазначив, що приблизно о 10 годині ранку того дня заявниця зайшла до кабінету судді О. з "групою підтримки" у складі пані М., пані І., пані Г., пана К. і пана П. з метою чинення тиску на зазначеного суддю в кримінальній справі її сина (заявника) і відмовилась залишити кабінет, коли суддя, його секретар і охорона суду звернулися до неї з такою вимогою. Суд встановив, що заявниця залишалася в кабінеті судді О. протягом сорока хвилин і перешкоджала йому розпочати судове засідання.

21. Після винесення цього рішення заявниці стало зле і її відвезли до лікарні.

22. 17 січня 2004 року заступник Голови апеляційного суду Харківської області залишив без задоволення заяву заявниці про перегляд в порядку виключного провадження постанови від 2 грудня 2003 року про застосування до неї адміністративного арешту.

23. 27 січня 2004 року прокурор Червонозаводського району звернувся до суду, вимагаючи зменшити міру покарання для заявниці у зв'язку зі станом її здоров'я. Ця вимога була задоволена, а адміністративний арешт було замінено штрафом у розмірі 136 гривень.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Кримінально-процесуальний кодекс

24. Відповідні положення Кодексу передбачають:

Стаття 52-1. Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві

"Особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві, у разі наявності реальної загрози їх життю, здоров'ю, житлу чи майну мають право на забезпечення безпеки.

Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають:

... особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину чи сприяла цьому..."

Стаття 52-3. Нерозголошення відомостей про особу, щодо якої здійснюються заходи безпеки

"Нерозголошення відомостей про особу, взяту під захист, може забезпечуватися шляхом обмеження відомостей про неї в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та судових засідань. Орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя), прийнявши рішення про застосування заходів безпеки, виносить мотивовану постанову, ухвалу про заміну прізвища, імені, по батькові особи, взятої під захист, на псевдонім. Надалі у процесуальних документах зазначається лише псевдонім, а справжні прізвище, ім'я, по батькові (рік, місяць і місце народження, сімейний стан, місце роботи, рід занять або посада, місце проживання та інші анкетні дані, що містять інформацію про особу, яка перебуває під захистом) вказуються лише у постанові (ухвалі) про заміну анкетних даних. Ця постанова (ухвала) до матеріалів справи не додається, а зберігається окремо в органі, у провадженні якого перебуває кримінальна справа. У разі заміни прізвища особи, взятої під захист, на псевдонім з матеріалів справи вилучаються протоколи слідчих дій та інші документи, в яких зазначено достовірні відомості про цю особу, і зберігаються окремо, а до матеріалів справи додаються копії цих документів із заміною справжнього прізвища на псевдонім.

Відомості про заходи безпеки та осіб, взятих під захист, є інформацією з обмеженим доступом. На документи, що містять таку інформацію, не поширюються правила, передбачені частиною другою статті 48, статтями 217-219 і 255 цього Кодексу".

B. Кодекс України про адміністративні правопорушення 1984 року

25. Частина перша статті 185-3 Кодексу передбачає:

"Неповага до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача або в непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил,- тягнуть за собою накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб".

26. Частина перша статті 268 Кодексу передбачає, зокрема, такі права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності:

"Особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката..."

27. Право мати захисника у справі про адміністративне правопорушення також гарантується статтею 271 Кодексу.

28. Згідно зі статтею 277 Кодексу справи про адміністративні правопорушення, передбачені частиною першою статті 185-3, розглядаються протягом доби.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

29. Посилаючись на пункт 3 статті 5 Конвенції, заявник скаржився, що він не постав перед суддею протягом шести днів після взяття під варту. Стаття 5 у відповідній частині передбачає:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.".

30. Уряд заперечив проти цих тверджень.

A. Щодо прийнятності

31. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.

B. Щодо суті

1. Чи було позбавлений свободи виправданим з точки зору підпунктів "b" або "c" пункту 1 статті 5 Конвенції

32. Заявник стверджував, що рішення національного суду про взяття його під варту явно вказувало на те, що він мав триматися під вартою як обвинувачений за відповідними статтями Кримінально-процесуального кодексу.

33. Уряд зазначив, що пункт 1(c) статті 5 Конвенції стосується безпосередньо досудового ув'язнення, тобто коли особа тримається під вартою до направлення її кримінальної справи до суду для розгляду по суті. У справі, що розглядається, заявника було взято під варту, коли досудове слідство було закінчено, а справа розглядалась судом. Отже, на думку Уряду, мета позбавлення заявника свободи була іншою, ніж та, що передбачена пунктом 1(c) статті 5 Конвенції.

34. Уряд зауважив, що з 19 травня 2003 року до заявника застосовувався запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, що передбачало, зокрема, зобов'язання з'явитися в судове засідання за викликом суду. 2 грудня 2003 року заявник не виконав такого зобов'язання, тому його було заарештовано з метою забезпечення виконання ним зобов'язання з'явитися в судове засідання за першою вимогою суду. Уряд вважав, що позбавлення заявника свободи відповідало пункту 1(b) статті 5 Конвенції, тому пункт 3 статті 5 Конвенції в його справі незастосовний.

35. Суд повторює: пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, щоб позбавлення свободи було "законним", що включає умову дотримання "процедури, встановленої законом". У цьому Конвенція в більшій мірі відсилає до національного законодавства та встановлює зобов'язання забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства, але, на додаток до цього, вона також вимагає, аби при будь-якому позбавленні свободи забезпечувалася мета статті 5 Конвенції, а саме захист осіб від свавілля. Більше того, саме національні органи, передовсім суди, повинні тлумачити і застосовувати національний закон (див. рішення у справі "Бенхем проти Сполученого Королівства" (Benham v. the United Kingdom) від 10 червня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-III, c. 752-753, пп. 40-41).

36. Пункт 1 статті 5 містить вичерпний перелік підстав для позбавлення свободи. Однак застосовність однієї підстави не обов'язково унеможливлює застосовність іншої; позбавлення свободи може, залежно від певних обставин, бути виправданим за більш ніж одним підпунктом (див., для порівняння, рішення у справах "Еріксен проти Норвегії" (Eriksen v. Norway) від 27 травня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-III, cc. 861-862, п. 76, і "Енхорн проти Швеції" (Enhorn v. Sweden), N 56529/00, п. 34, ECHR 2005-...). Враховуючи те, що застосовність підпункту "c" пункту 1 статті 5 також активізує захист, гарантований пунктом 3 статті 5, що становить важливу додаткову гарантію для затриманої особи. Суд вважає за доцільне спочатку проаналізувати, чи застосовний цей підпункт у справі, що розглядається.

37. Суд зауважує, що у цій справі заявник мав обов'язок з'явитись в судове засідання районного суду, в якому мало розглядатись висунуте проти нього кримінальне обвинувачення. Однак він не з'явився. Пізніше, 2 грудня 2003 року, зазначений вище суд, керуючись відповідними положеннями Кримінально-процесуального кодексу, обрав для нього запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Ніщо не свідчить про те, що передбачену національним законодавством процедуру не було дотримано.

38. Суд зазначає, що районний суд викликав заявника у зв'язку з провадженням у порушеній щодо нього кримінальній справі. Крім того, його було взято під варту на підставі положень Кримінально-процесуального кодексу, які передбачають можливість взяття під варту підсудного у справі. Фактично іншої причини примушувати заявника з'явитися до районного суду, окрім його кримінальної справи, не існувало. Суд доходить висновку, що позбавлення заявника свободи підпадає під дію пункту 1(c) статті 5 Конвенції.

39. Суд не вбачає підстав не погоджуватись з аргументом Уряду про те, що пункт 1(b) статті 5 Конвенції також застосовний до цієї справи. Однак, визнавши застосовність підпункту "c", Суд далі з'ясовуватиме, чи було дотримано більш вагомих гарантій, які передбачає пункт 3 статті 5.

2. Чи було дотримано гарантій пункту 3 статті 5 Конвенції

40. Заявник зазначив, що він не постав перед судом негайно. На його думку, те, що взяття його під варту було здійснено на підставі рішення суду, не могло звільнити державні органи від обов'язку за пунктом 3 статті 5 Конвенції забезпечити, щоб він негайно постав перед суддею після взяття під варту.

41. Уряд зазначив, не надаючи подальших пояснень, що заявник постав перед суддею негайно.

42. Суд повторює, що пункт 3 статті 5 Конвенції гарантує кожному, кого заарештовано або затримано за підозрою у вчиненні злочину, захист від свавільного чи необґрунтованого позбавлення свободи (див., наприклад, рішення у справі "Акіліна проти Мальти" (Aquilina v. Malta) [GC], N 25642/94, п. 47, ECHR 1999-III).

43. Пункт 3 статті 5 Конвенції має на меті забезпечення негайного й автоматичного судового контролю за затриманням особи поліцією чи адміністративним затриманням, здійсненим відповідно до підпункту "c" пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Де Йонґ, Бальєт і Ван ден Брінк проти Нідерландів" (De Jong, Baljet and Van den Brink v. the Netherlands) від 22 травня 1984 року, серія A, N 77, c. 24, п. 51, та у згаданій вище справі "Акіліна проти Мальти", пп. 48-49).

44. Суд зазначив, що пункт 3 статті 5 містить як процесуальну, так і матеріально-правову вимоги. Процесуальна вимога покладає на "посадову особу" обов'язок особисто заслухати доставлену до неї особу; матеріально-правова вимога покладає на неї обов'язок проаналізувати обставини "за" і "проти" рішення про позбавлення свободи, вирішити, посилаючись на юридичні критерії, чи існують підстави для позбавлення свободи, та винести рішення про звільнення, якщо таких підстав немає (див. рішення у справі "Шіссер проти Швейцарії" (Schiesser v. Switzerland) від 4 грудня 1979 року, серія A, N 34, cc. 13-14, п. 31, з подальшими посиланнями)).

45. Позбавлення заявника свободи у справі, що розглядається, від самого початку здійснювалося на підставі рішення суду. Отже, Суд має визначити, чи була участь судового органу в затриманні заявника достатньою для дотримання вимог пункту 3 статті 5.

46. Суд зауважує, по-перше, що згідно з текстом пункту 3 статті 5 після затримання особи або взяття її під варту вона має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою. Текст цього положення не передбачає жодних можливих винятків щодо цієї вимоги, навіть на підставах попереднього залучення судового органу, інший висновок суперечив би чіткому значенню тексту цього положення. Крім того, Суд повторює, що згідно з його практикою судовий контроль, передбачений пунктом 3 статті 5, має відповідати певним вимогам, одна з яких полягає в тому, що до винесення відповідного рішення посадова особа, яка здійснює судову владу, повинна особисто заслухати затриману особу (див. згадані вище рішення у справах "Де Йонґ, Бальєт і Ван ден Брінк проти Нідерландів", п. 51, і "Акіліна проти Мальти", п. 50). Суд зазначає, що у справі, яка розглядається, заявник не з'явився в судове засідання, коли було винесено рішення щодо взяття його під варту. Сам цей факт не призводить до порушення питання за пунктом 3 статті 5 Конвенції, оскільки з Конвенції не може випливати вимога, щоб особа, яка ухиляється від судового провадження, була присутньою в судовому засіданні під час розгляду питання щодо її арешту (див. ухвалу у справі "Гаркманн проти Естонії" (Harkmann v. Estonia), N 2192/03, від 1 березня 2005 року). Однак Суд зауважує, що, незважаючи на обов'язок органів влади за пунктом 3 статті 5 Конвенції надати заявнику можливість бути заслуханим, у нього не було можливості повідомити суд про можливі особисті чи інші обставини, що свідчили проти його ув'язнення після фактичного арешту 8 грудня 2003 року.

47. Суд зазначає, що станом на 16 грудня 2003 року, коли заявник постав перед судом, який розглядав питання про законність взяття його під варту, він вже вісім днів перебував під вартою. Суд вважає, що такий строк не відповідає вимозі "негайності" за пунктом 3 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Броган та інші проти Сполученого Королівства" (Brogan and Others v. the United Kingdom) від 29 листопада 1988 року, серія A, N 145-B, cc. 33-34, п. 62).