Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Михайлюк та Петров проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Letevre),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

Михайло Буроменський (Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 17 листопада 2009 року, виносить таке рішення, що було прийнято в той день:

1. Справу порушено за заявою (N 11932/02), поданою проти України до Суду 24 листопада 2001 року громадянами України пані Іраїдою Іванівною Михайлюк (далі - заявниця) та п. Володимиром Петровичем Петровим (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Ю.Зайцев, Міністерство юстиції.

3. 3 квітня 2007 року Суд визнав заяву частково неприйнятною та вирішив направити Уряду скарги заявників на незаконний перегляд їх кореспонденції державними органами. Також було вирішено одночасно розглядати питання щодо прийнятності та суті зазначеної частини заяви (пункт 3 статті 29 Конвенції) .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявники народилися у 1949 та 1951 роках відповідно та проживають у м. Одесі.

5. З 1976 по 1996 рік заявник був працівником Чорноморської виправної колонії N 74 (далі - колонія). Йому було надано кімнату у гуртожитку, розташованому на території колонії, який мав таку ж поштову адресу, що і колонія. Він проживав там до 1991 року. Пізніше заявники проживали разом у квартирі заявниці. Заявник досі має право на проживання на території колонії і її адреса залишається місцем його прописки.

6. У вересні 1998 року заявники звернулися до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до колонії та місцевого поштового відділу. Вони стверджували, що листи, адресовані їм, від національних та міжнародних судів, які надходили на адресу проживання заявниці, були незаконно відкриті та переглянуті органами-відповідачами. Заявники вимагали відшкодування матеріальної шкоди.

7. 29 березня 2001 року суд відмовив заявникам у задоволенні позову. Судом було встановлено, що працівниками колонії було відкрито два листи, адресовані заявникам: лист від 27 жовтня 1998 року, надісланий Старокиївським районним судом м. Києва заявниці, та лист від 24 серпня 1998 року, надісланий Європейським судом з прав людини заявнику з приводу його попередньої заяви до Суду (N 44997/98, визнана неприйнятною 26 жовтня 1999 року).

8. Національний суд постановив, що відповідно до статті 28 Виправно-трудового кодексу України від 1970 року та статті 7 Закону України "Про попереднє ув'язнення" від 1993 року адміністрація колонії була уповноважена переглядати всю кореспонденцію, яка надходила до неї. Оскільки кімната заявника була розташована на території колонії, його кореспонденція переглядалася відповідно до правил, що застосовувалися до кореспонденції засуджених. Суд також встановив, що адміністрація діяла відповідно до Інструкції з діловодства в органах, підрозділах внутрішніх справ, навчальних закладах, науково-дослідних установах, установах виконання покарань, на підприємствах і в організаціях системи МВС України та Інструкції з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються у виправно-трудових установах та слідчих ізоляторах, затверджених наказами Міністерства внутрішніх справ від 22 червня 1993 року та 28 травня 1999 року відповідно. Суд також встановив, що лист, адресований заявниці, було відкрито, оскільки в колонії відбував покарання засуджений з таким же прізвищем. Суд дійшов висновку про те, що перегляд кореспонденції заявників не порушував їх конституційні права.

9. 19 липня 2001 року апеляційний суд Одеської області залишив без змін рішення суду першої інстанції. 15 травня 2002 року колегія у складі трьох суддів Верховного Суду України відхилила касаційну скаргу заявників.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України від 1996 року

10. У відповідних статтях Конституції зазначено наступне:

Стаття 31

"Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо".

Стаття 56

"Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень".

B. Перегляд кореспонденції засуджених

1. Виправно-трудовий кодекс України 1970 року (втратив чинність 1 січня 2004 року)

11. Відповідно до статті 2 Кодексу виправно-трудове законодавство України встановлює порядок і умови відбування покарання та порядок діяльності установ і органів, які виконують покарання.

12. Стаття 28 Кодексу передбачала, що кореспонденція засуджених підлягала цензурі, а посилки, бандеролі і передачі - переглядові.

2. Закон України "Про попереднє ув'язнення" 1993 року

13. Відповідно до статті 1 Закону попереднє ув'язнення є запобіжним заходом щодо обвинуваченого, підсудного, підозрюваного у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.

14. Стаття 7 Закону передбачає, що речі осіб, взятих під варту, підлягають огляду, а листування - перегляду.

C. Перегляд кореспонденції в межах кримінального розслідування та дізнання

1. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року

15. На той час відповідно до статей 177 та 187 Кодексу слідчий мав право переглядати кореспонденцію особи на підставі санкції прокурора або суду, коли він мав достатні дані вважати, що така кореспонденція містить важливу інформацію для встановлення істини в кримінальній справі.

2. Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" 1992 року

16. Відповідно до статті 1 Закону в редакції, чинній на той час, завданням оперативно-розшукової діяльності був пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, розвідувально-підривну діяльність іноземних спеціальних служб в інтересах суспільної безпеки. Оперативно-розшукові операції здійснювалися оперативними підрозділами Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, управління державної охорони та органів державної податкової служби (стаття 5). Перегляд кореспонденції як один з видів цієї діяльності міг здійснюватися лише на підставі санкції прокурора (стаття 8).

17. Стаття 6 Закону містила вичерпний перелік підстав для проведення оперативно-розшукової діяльності, зокрема, наявність достатньої інформації про злочини, розвідувально-підривну діяльність проти України, осіб, які готують або вчинили злочин, осіб, які переховуються від органів розслідування або ухиляються від відбування кримінального покарання, та осіб, які безвісти зникли; запити повноважних державних органів про перевірку осіб у зв'язку з їх допуском до державної, військової та службової таємниці; потреба в отриманні розвідувальної інформації в інтересах безпеки суспільства і держави.

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

18. Суд зазначає, що після направлення Уряду скарг заявників вони подали нові скарги на незаконне звільнення заявниці з посади вчителя початкової школи, на переслідування заявника з боку органів влади під час його роботи у Чорноморській виправній колонії N 74 у 1976-1996 роках, а також на виключення його імені зі списку виборців дільниці, на території якої він проживав.