Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Литвинюк проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger),

п. М.Віллігер (M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 8 січня 2007 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена за заявою (N 9724/03), поданою проти України до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянкою України пані Людмилою Антонівною Литвинюк (далі - заявниця) 25 лютого 2003 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані В.Лутковською та паном Ю.Зайцевим.

3. 7 вересня 2005 року Суд направив на комунікацію Уряду скаргу заявниці щодо тривалості провадження в цивільній справі заявниці. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.

4. Заявниця, 1955 року народження, проживає в м. Сімферополі Автономної Республіки Крим (далі - АРК), Україна. Вона - мати-одиначка, має сина, якому було вісім років на час автомобільної аварії.

5. 24 липня 1995 року заявницю було збито тролейбусом. Вона отримала відкриту черепно-мозкову травму і струс мозку. В результаті цих травм заявниця отримала третю групу інвалідності.

6. В січні 1996 року заявниця звернулась з позовом до Центрального районного суду проти Сімферопольського тролейбусного парку, вимагаючи відшкодування матеріальної та нематеріальної шкоди, завданої її здоров'ю в результаті дорожньо-транспортної пригоди. Зокрема, як частину матеріальної шкоди заявниця вимагала компенсацію за медикаменти, додаткове харчування, санаторне лікування та витрати на транспорт і компенсацію за втрачений заробіток.

7. 1 серпня 1997 року Центральний районний суд присудив заявниці 4604,17 грн(1) на відшкодування матеріальної шкоди та 10 000 грн(2) на відшкодування нематеріальної шкоди.

(1) 2333,22 екю.

(2) 5043,72 екю.

8. 17 вересня 1997 року Верховний Суд АРК залишив це рішення без змін.

9. 19 грудня 1997 року Верховний Суд АРК, розглянувши протест голови цього суду (який було внесено за клопотанням заявниці), скасував вищевказані рішення в порядку нагляду в частині, що стосувалась компенсації за медикаменти, додаткове харчування, санаторне лікування та витрати на транспорт, а також в частині, що стосувалась компенсації за втрачений заробіток, і направив справу на новий розгляд.

10. 21 березня 1998 року слухання було перенесено у зв'язку з неявкою відповідача.

11. 20 квітня 1998 року відбулось слухання.

12. 23 червня 1998 року за клопотанням заявниці справу було передано до Сімферопольського районного суду.

13. 26 серпня 1998 року справу було передано іншому судді.

14. 4 листопада 1998 року суд призначив судово-бухгалтерську експертизу. Експертизу завершено 30 листопада 1998 року.

15. 22 грудня 1998 року судове засідання було відкладено у зв'язку з неявкою сторін.

16. 20 січня 1999 року відбулось судове засідання.

17. 9 лютого 1999 року суд частково задовольнив позов заявниці. Заявниці було присуджено 4259,68 грн(1) як компенсацію за додаткове харчування та 220,62 грн(2) як відшкодування витрат на транспорт. Решту вимог заявниці було відхилено.

(1) 984,13 євро.

(2) 50,97 євро.

18. 29 березня 1999 року Верховний Суд АРК скасував це рішення в частині, що стосувалась відшкодування за втрачений заробіток. Суд не зазначив в регулятивній частині, що скасована частина справи має буде направлена на новий розгляд, однак в тексті рішення він чітко зазначив, що в ході нового розгляду справи суд першої інстанції має брати до уваги висновки Верховного Суду АРК.

19. 7 липня 2000 року Верховний Суд АРК, розглянувши протест голови цього суду (який було внесено за клопотанням заявниці), скасував в порядку нагляду вищезгадані рішення в частині, що стосувалась компенсації за додаткове харчування та санаторне лікування, і направив справу на новий розгляд.

20. 16 листопада 2000 року суд призначив судово-бухгалтерську експетизу. Експертизу завершено 31 червня 2001 року.

21. 21 травня 2001 року суддя заявила самовідвід.

22. 6 листопада 2001 року та 18 грудня 2002 року відбулось два судових засідання.

23. 27 березня 2002 року судове засідання було перенесене у зв'язку з неявкою сторін. З матеріалів справи, наданих сторонами, незрозуміло, чи була заявниця належним чином повідомлена про це судове засідання.

24. 22 квітня 2002 року Сімферопольський районний суд залишив без розгляду скаргу заявниці у зв'язку з повторною неявкою заявниці у судове засідання без поважної причини.

25. Заявниця подала апеляційну скаргу на це рішення, вимагаючи, inter alia, щоб її справу розглядав по суті суд вищої інстанції, оскільки розгляд справи судом нижчої інстанції триває дуже довго.

26. 8 липня 2002 року Апеляційний суд АРК (колишній Верховний Суд АРК) скасував ухвалу і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Заявниця подала касаційну скаргу на цю ухвалу, оскільки суд не розглянув її клопотання про передачу справи до суду вищої інстанції.

27. 31 жовтня 2002 року заявниці було надано час для подачі її касаційної скарги відповідно до вимог процесуального права.

28. 16 грудня 2002 року Сімферопольський районний суд повернув касаційну скаргу заявниці в зв'язку з невідповідністю процесуальним вимогам, визначеним законом.

29. 24 червня 2003 року Апеляційний суд АРК відхилив цю ухвалу.

30. 1 липня 2005 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявниці.

31. 19 липня 2005 року Сімферопольський районний суд відклав судове засідання у зв'язку з неявкою сторін.

32. 29 липня 2005 року суд залишив заяву без розгляду у зв'язку з тим, що заявниця двічі не з'явилась у судове засідання без поважної причини.

33. 15 грудня 2005 року Апеляційний суд АРК скасував цю ухвалу і направив справу на новий розгляд. Зокрема, суд зазначив про відсутність у справі записів про те, що заявниця була повідомлена належним чином про судове засідання у її справі.

I. СКАРГА ЩОДО ТРИВАЛОСТІ ПРОВАДЖЕННЯ

34. Заявниця скаржилась відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції на тривалість провадження у її справі. Ця стаття у відповідних частинах передбачає:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

А. Щодо прийнятності

35. Уряд стверджував, що період, який стосується справи, почався тільки 11 вересня 1997 року, коли Україною було визнано право громадян подавати індивідуальні заяви. Таким чином, скарги заявниці, які стосуються періоду до цієї дати, мають бути відхилені як неприйнятні ratione temporis.

36. Заявниця стверджувала, що період, який стосується справи, розпочався в 1994 році, коли вона звернулась з позовом до національних судів.

37. Суд зазначає, що частина оскаржених проваджень стосується періоду до 11 вересня 1997 року - дати, коли Конвенція набула чинності для України. Таким чином, ця частина скарги є несумісною ratione temporis з положеннями Конвенції в сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції.

38. Щодо провадження після цієї дати Суд зазначає, що скарга заявниці не є явно необґрунтованою у сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції. Він далі зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.

Б. Щодо суті

1. Період, що стосується справи

39. Суд зазначає, що після дати, коли Конвенція набула чинності для України, провадження тривало до 17 вересня 1997 року, коли було винесено остаточну ухвалу у справі заявниці. 19 грудня 1997 року цю ухвалу було скасовано і частину справи було направлено до суду першої інстанції на новий розгляд. Провадження і досі триває. Тривалість провадження, що підпадає під компетенцію Суду, таким чином, на даний момент становить дев'ять років і двадцять два дні. Однак при оцінюванні розумності строку після 11 вересня 1997 року потрібно взяти до уваги стан провадження станом на цю дату (див. "Мілошевич проти колишньої Югославської республіки Македонії" (Milosevic v. formen Yugoslav Republic of Macedonia), N 15056, п. 21, рішення від 20 квітня 2006 року; "Стирановскі проти Польші" (Styranovski v. Poland), N 28616/95, п. 46, ECHR 1998-VIII; "Фоті та інші проти Італії" (Foti and Others v. Italy), рішення від 10 грудня 1982 року, Серія А N 56, с. 18, п. 53).