Це рішення стає остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Сокуренко і Стригун проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), що засідав палатою у складі:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (B.Maruste),

пані Р.Ягер (R.Jaeger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 29 травня та 26 червня 2006 року,

виносить таке рішення, що було прийняте останнього дня:

1. Справа порушена проти України за заявами (N 29458/04 та N 29465/04), поданими до Суду проти України двома громадянами цієї держави паном Миколою Івановичем Сокуренком та паном Анатолієм Михайловичем Стригуном (далі - заявники) 30 червня 2004 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та паном Юрієм Зайцевим.

3. 22 вересня 2005 року Суд прийняв рішення направити заяви на комунікацію Уряду. Того ж дня Суд вирішив, що відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції питання прийнятності і суті заяв розглядатимуться одночасно.

4. 1 квітня 2006 року справу було передано на розгляд новоутвореної п'ятої секції (пункт 5 правила 25 та пункт 1 правила 52 Регламенту Суду).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявники проживають у селі Самгородок Черкаської області, Україна.

6. У лютому 2002 року ТОВ "Агро-Рось" звернулося з двома позовними заявами до Смілянської районної ради народних депутатів (далі - Рада) і кожного із заявників про визнання недійсним рішення Ради про надання заявникам певних земельних ділянок.

7. 12 серпня 2003 року Черкаський обласний господарський суд виніс два рішення, якими повністю задовольнив позовні заяви. 18 листопада 2003 року апеляційний господарський суд м. Києва відхилив апеляції заявників і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

8. 16 березня 2004 року Вищий господарський суд України, розглянувши касаційні скарги заявників, скасував рішення судів нижчих інстанцій і повернув справу на новий розгляд.

9. 25 травня 2004 року Верховний Суд України, розглянувши касаційну скаргу ТОВ "Агро-Рось", залишив у силі постанови Київського апеляційного господарського суду, скасувавши постанови Вищого господарського суду на тій підставі, що висновки Вищого господарського суду не відповідали фактичним обставинам і були необґрунтованими та помилковими.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

1. Конституція (1996 року)

10. Відповідний витяг із Конституції України проголошує:

Стаття 6

"Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України".

Стаття 124

"Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. (...)

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. (...)"

Стаття 125

"Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. (...)"

Стаття 129

"(...) Основними засадами судочинства є:

1) законність; (...)"

2. Закон України "Про судоустрій України"

11. Відповідні положення Закону (у редакції від 18 березня 2004 року) проголошують:

Стаття 47. Верховний Суд України - найвищий судовий орган "1. Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. (...) 2. Верховний Суд України: 1) переглядає справи у касаційному порядку у випадках, встановлених законом.(...) 7) здійснює інші повноваження, передбачені законом".

3. Господарський процесуальний кодекс України

12. Господарський процесуальний кодекс (попередньо - Арбітражний кодекс) був значно доопрацьований 21 червня 2001 року. У той час у господарський процес було запроваджено четвертий юрисдикційний рівень. Згідно з відповідними положеннями цього Кодексу сторони у господарській справі можуть подавати касаційну скаргу до Вищого господарського суду, що є подібним до процедур у інших держав - членів Ради Європи, а також другу (повторну) касаційну скаргу до Верховного Суду. Господарський процес є єдиним судовим процесом в Україні, де існує четвертий рівень юрисдикції і де Верховний Суд виступає в ролі другої касаційної інстанції (у кримінальному і цивільному процесах він виступає як звичайний касаційний суд, а в адміністративних процесах та процесах адміністративних правопорушень він здійснює позачерговий судовий розгляд у порядку нагляду).

Відповідні положення Господарського процесуального кодексу (в редакції 15 травня 2003 року) проголошують:

Стаття 80. Припинення провадження у справі "Господарський суд припиняє провадження у справі, якщо: 1) спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. (...)"

(1) Слова у дужках являють собою поправки від 15 травня 2003 року, внесені згідно із Законом про внесення змін та доповнень до Господарського процесуального кодексу України.

Стаття 111-14. Право касаційного оскарження судових рішень Вищого господарського суду України

"Сторони у справі та Генеральний прокурор України мають право оскаржити у касаційному порядку постанову Вищого господарського суду України, прийняту за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, чи постанови апеляційного господарського суду [а також ухвалу Вищого господарського суду України про повернення касаційної скарги (подання) до Верховного Суду України]".

Стаття 111-15. Підстави для оскарження до Верховного Суду України постанов [чи ухвал] Вищого господарського суду України

"Верховний Суд України переглядає у касаційному порядку постанови [чи ухвали] Вищого господарського суду України у випадках, коли вони оскаржені:

1) з мотивів застосування Вищим господарським судом України закону чи іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України;

2) у разі їх невідповідності рішенням Верховного Суду України чи Вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права;

3) у зв'язку з виявленням різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта у аналогічних справах;

[3-1) з мотивів невідповідності постанов чи ухвал міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;]

4) на підставі визнання постанов [чи ухвал] міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України".

Стаття 111-17. Порядок перегляду у касаційному порядку постанов [чи ухвал] Вищого господарського суду України

"(...) Постанова [чи ухвала] Вищого господарського суду України переглядається на засіданні суддів Судової палати у господарських справах Верховного Суду України".

Стаття 111-18. Повноваження Верховного Суду України при перегляді у касаційному порядку постанов [чи ухвал] Вищого господарського суду України

"Верховний Суд України за результатами розгляду касаційної скарги, касаційного подання Генерального прокурора України на постанову [чи ухвалу] Вищого господарського суду України має право:

1) залишити постанову [чи ухвалу] без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

2) скасувати постанову і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції [або скасувати ухвалу і передати справу на розгляд до Вищого господарського суду України;]

3) скасувати постанову [чи ухвалу] і припинити провадження у справі".

Стаття 111-19. Підстави для скасування постанов чи ухвал Вищого господарського суду України

"Підставами для скасування постанов [чи ухвал] Вищого господарського суду України є їх невідповідність Конституції України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, чи інше неправильне застосування норм матеріального права".

Стаття 111-20. Постанова Верховного Суду України "(...) Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає".

Стаття 111-21. Обов'язковість вказівок, що містяться у постанові Верховного Суду України

"Вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду України, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи [та для Вищого господарського суду України під час розгляду матеріалів касаційної скарги чи касаційного подання].

Постанова Верховного Суду України за результатами перегляду у касаційному порядку постанови [чи ухвали] Вищого господарського суду України не може містити вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яку норму матеріального [чи процесуального] права повинно бути застосовано і яке рішення має бути ухвалено при новому розгляді справи".

I. ОБ'ЄДНАННЯ СПРАВ В ОДНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

13. Суд вважає, що згідно з пунктом 1 правила 42 Регламенту Суду справи мають бути об'єднані з огляду на їхнє спільне фактичне і правове підґрунтя.

II. МЕЖІ СПРАВИ

14. Суд зауважує, що після направлення скарг заявників на комунікацію до Уряду заявники подали нові скарги за п. 1 ст. 6 (скарги, які не розглядались Верховним Судом України) і ст. 13 Конвенції, а також за статтею 1 Першого протоколу з посиланням на ті самі події.

15. На думку Суду, нові скарги не є доповненням або уточненням першочергових скарг заявників за ст. 6 Конвенції щодо стверджуваної незаконності рішень Верховного Суду, що були подані до Суду на півтора року раніше і які сторони вже прокоментували. Таким чином, Суд вважає, що тепер недоречно розглядати ці питання окремо (див. рішення у справі "Піряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), N 75788/01, п. 20, від 19 квітня 2005 року).

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ П. 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

16. Заявники скаржилися, що Верховний Суд не міг вважатися "судом, встановленим законом" за обставинами їхніх справ, оскільки його рішення не відповідали закону і порушували п. 1 статті 6 Конвенції, у відповідному положенні якої сказано:

"1. Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

А. Прийнятність

17. Суд зауважує, що скарги не є явно необґрунтованими у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зауважує, що вони не є неприйнятними з жодних інших підстав. Таким чином, вони визнані прийнятними.

В. Суть скарги

1. Зауваження сторін

18. Уряд стверджував, що згідно з Конституцією України Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, і, з огляду на те, що конституційні положення є нормами прямої дії, Верховний Суд міг ухвалювати рішення на основі принципу законності.

19. Уряд також стверджував, що скасування постанов Вищого господарського суду України та залишення в силі рішення судів першої та другої інстанцій, хоча останнє й не було прямо вказано у Господарському процесуальному кодексі, становило загальну практику Верховного Суду в господарських справах. З огляду на таку практику, заявники не могли скаржитися, що до них було застосовано особливе ставлення. З цієї ж причини постанови Верховного Суду у справах заявників були передбачуваними і не порушили принцип правової певності.

20. Нарешті, Уряд стверджував, що Верховний Суд не перевищив своїх повноважень, передбачених українським законодавством, оскільки його дії були спрямовані на дотримання принципу законності - одного з головних принципів здійснення правосуддя в Україні - і, відповідно, на уникнення затримок у оскаржуваних провадженнях. Уряд дійшов висновку, що Верховний Суд України не порушив прав заявників, гарантованих п. 1 статті 6 Конвенції.

21. Заявники дотримувались протилежної думки. Вони стверджували, що Верховний Суд не є законодавчим органом, таким чином, він не міг застосовувати практику, яка мала б силу закону.

2. Оцінка Суду

22. Суд знову зазначає, що стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6 (див. рішення у справі "Брула Гомез де ла Торе проти Іспанії" (Brualla Gomez de la Torre v. Spain), від 19 грудня 1997 року, п. 37).