Дата підписання: 10.04.2000

Дата ратифікації: 22.03.2001

Дата набуття чинності: 20.06.2003

Україна і Республіка Македонія, які надалі іменуються Договірні Сторони,

бажаючи поліпшити правові відносини між країнами,

надаючи важливого значення розвитку співробітництва в галузі надання правової допомоги в цивільних справах,

домовились укласти цей Договір.

1. Громадяни однієї Договірної Сторони користуються на території другої Договірної Сторони таким самим правовим захистом особистих та майнових прав, як і громадяни другої Договірної Сторони.

2. Громадяни однієї Договірної Сторони мають право вільно та без перешкод звертатися до установ юстиції другої Договірної Сторони, до компетенції яких належать цивільні справи, можуть захищати в цих установах свої права на таких самих умовах, як і громадяни другої Договірної Сторони.

3. Положення цього Договору поширюються також на юридичних осіб, які створені на території Договірних Сторін відповідно до їх законодавства.

1. Для цілей цього Договору розуміється, що:

1) цивільні справи - справи, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин;

2) установи юстиції - ті установи Договірних Сторін, які мають право приймати рішення та здійснювати відповідні дії у справах, зазначених у підпункті 1 цієї статті.

1. Установи юстиції Договірних Сторін взаємно надають правову допомогу у цивільних справах відповідно до положень цього Договору.

2. З питань надання правової допомоги відповідно до цього Договору установи юстиції Договірних Сторін здійснюють зносини: з боку України - через Міністерство юстиції України; з боку Республіки Македонія - через Міністерство юстиції Республіки Македонія.

Правова допомога охоплює: вручення і пересилання судових документів, допит сторін, свідків, експертів та інших осіб, проведення експертиз, судового огляду, а також виконання інших дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони, визнання та виконання рішень у цивільних справах, рішень у кримінальних справах у частині відшкодування шкоди.

1. Запит про правову допомогу (далі - запит) та інші документи, які відповідно до положень цього Договору мають бути долучені до нього, складаються мовою запитуючої Договірної Сторони. До цих документів додається завірений в установленому порядку переклад на мову другої Договірної Сторони.

2. Відповіді на запит складаються мовою запитуваної Договірної Сторони.

Документи, що додаються до запиту про правову допомогу та ті, які надсилаються у порядку виконання запиту про правову допомогу, оформлюються відповідно до законодавства Договірної Сторони, що надсилає ці документи.

1. У запиті про надання правової допомоги слід вказати:

1) найменування запитуючої установи;

2) найменування запитуваної установи;

3) предмет та опис суті справи, щодо якої запитується правова допомога;

4) перелік запитуваних дій;

5) прізвище та ім'я осіб, щодо яких направляється запит, дати їх народження, місце постійного проживання або місце перебування, заняття і громадянство; щодо юридичних осіб - їх назва та місцезнаходження;

6) при наявності представників осіб, зазначених у підпункті 5 пункту 1 цієї статті, - їхні імена, прізвища та адреси.

2. Запит має бути підписаний компетентною особою та скріплений печаткою установи, що звернулась за правовою допомогою.

1. Правова допомога надається відповідно до законодавства запитуваної держави.

2. Правова допомога може надаватись у порядку та у спосіб, запропонований запитуючою Договірною Стороною, якщо це не суперечить законодавству запитуваної Договірної Сторони.

3. Після виконання запиту Міністерство юстиції запитуваної Договірної Сторони надсилає всі відповідні документи до Міністерства юстиції запитуючої Договірної Сторони.

4. Якщо запит не задовольняється, то про це негайно повідомляється Міністерство юстиції запитуючої Договірної Сторони разом з доведенням причини неможливості такого виконання; при цьому повертається запит та додані до нього документи.

Запитувана Договірна Сторона може відмовити у наданні правової допомоги, якщо це може спричинити шкоду суверенітету чи безпеці або суперечить законодавству запитуваної Договірної Сторони.

1. Установа юстиції запитуваної Договірної Сторони здійснює вручення документів відповідно до правил, які діють в її державі, якщо документи, що підлягають врученню, складені мовою або забезпечені завіреним перекладом на мову запитуваної Договірної Сторони. У тих випадках, коли документи складені не цією мовою або не забезпечені завіреним перекладам, вони вручаються одержувачу, якщо він згоден добровільно їх прийняти.

2. У запиті про вручення повинні бути зазначені точна адреса одержувача та найменування документа, який підлягає врученню. Якщо зазначена у запиті про вручення адреса виявилась неповною або неточною, то установа юстиції запитуваної Договірної Сторони згідно зі своїм законодавством вживає заходів зі встановлення точної адреси, якщо це можливо.

3. У разі неможливості вручення документів про це негайно повідомляється установа юстиції запитуючої Договірної Сторони разом з доведенням причини неможливості такого вручення; при цьому повертаються всі додані документи.

Підтвердження про вручення документів оформлюється відповідно до правил, що діють на території запитуваної Договірної Сторони. У підтвердженні повинні бути зазначені дата і місце вручення, а також особа, якій вручено документ. Підтвердження про вручення негайно має бути надіслане установі юстиції запитуючої Договірної Сторони.

Документи, складені або завірені відповідною установою юстиції одної Договірної Сторони, скріплені печаткою та засвідчені підписом компетентної особи, приймаються на території другої Договірної Сторони без будь-якого іншого засвідчення. Це стосується також копій та перекладів, засвідчених відповідним чином.

Одна Договірна Сторона на прохання, отримане дипломатичними каналами, надсилає другій Договірній Стороні виписки з записів актів громадянського стану, документи про освіту, стаж роботи та інші документи, що стосуються особистого та сімейного стану і майна громадян другої Договірної Сторони. Ці документи пересилаються другій Договірній Стороні по дипломатичних каналах без перекладу.

1. Якщо під час судового розгляду справи на території однієї Договірної Сторони постає потреба в особистій явці свідка, експерта, які перебувають на території другої Договірної Сторони, слід звернутися до відповідної установи юстиції цієї Договірної Сторони з запитом про виклик.

2. Виклик не може містити санкцій на випадок неявки особи, яка викликається.

3. Свідок або експерт, який, незалежно від його громадянства, з'явився на виклик у відповідну установу юстиції другої Договірної Сторони, не може на території цієї Договірної Сторони бути притягнутий до кримінальної або адміністративної відповідальності, узятий під варту або покараний у зв'язку з будь-яким діянням, скоєним до перетинання ним державного кордону. Такі особи не можуть бути також притягнутими до кримінальної або адміністративної відповідальності, взяті під варту або бути покараними у зв'язку з їх свідченнями або висновками.

4. Цією гарантією не користується свідок або експерт, якщо він протягом 15 днів з моменту повідомлення його про те, що його присутність не є обов'язковою, не залишить територію запитуючої Договірної Сторони. У цей строк не зараховується час, протягом якого свідок або експерт не міг залишити територію запитуючої Договірної Сторони за незалежних від нього обставин.

5. Свідок або експерт, який з'явився за викликом на територію другої Договірної Сторони, має право на відшкодування установою юстиції, що їх викликає, витрат, пов'язаних з переїздом та перебуванням за кордоном, а також на відшкодування не отриманої за дні відриву від роботи заробітної плати; експерт, крім того, має право на винагороду за проведення експертизи. У виклику слід зазначити, на які види виплат мають право викликані особи. За їх клопотанням установа юстиції, від якої виходить виклик, попередньо авансує покриття відповідних витрат.

Міністерства юстиції Договірних Сторін надають одне одному на прохання інформацію про чинне або про раніше чинне в їх державах законодавство.

У передбачених законодавством Договірних Сторін випадках громадянам однієї Договірної Сторони в судах та інших установах юстиції другої Договірної Сторони надається безоплатна юридична допомога та забезпечується безоплатне судочинство за тих самих умов, які ставляться для громадян цієї Договірної Сторони.

Кожна Договірна Сторона бере на себе витрати, пов'язані з наданням правової допомоги на своїй території, за винятком витрат, пов'язаних з проведенням експертизи, а також інших витрат, які стосуються надання висновків, якщо інше не передбачено цим Договором.

1. Від громадян будь-якої з Договірних Сторін не вимагатиметься застави (judicatum solvi) лише на тій підставі, що вони іноземці і не мають постійного місця проживання чи місця перебування на території другої Договірної Сторони.

2. Положення пункту 1 цієї статті застосовуються також до юридичних осіб.

1. Якщо відповідно до положень цього Договору для розгляду справи компетентними є установи юстиції обох Договірних Сторін, а заява про порушення справи вже була подана одній з установ юстиції однієї Договірної Сторони, то будь-яка установа юстиції другої Договірної Сторони не вправі розглядати цю справу.

2. Якщо одну й ту саму справу (між тими самими учасниками, з одного і того ж предмета, з тих самих підстав) було порушено в установах юстиції обох Договірних Сторін, компетенцію котрих встановлює цей Договір, то установа юстиції, яка порушила справу пізніше, залишає її без розгляду.

1. Правоздатність та дієздатність фізичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.

2. Правоздатність юридичної особи визначається відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої вона має місцеперебування.

1. У випадку обмеження дієздатності або визнання особи недієздатною та при поновленні особи у дієздатності, за винятком випадків, передбачених пунктом 4 цієї статті, застосовується законодавство тієї Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.

2. У справах про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною та про поновлення у дієздатності особи, за винятком випадку, передбаченого пунктом 4 цієї статті, є компетентним суд Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.

3. Якщо установі юстиції однієї Договірної Сторони стане відомо про наявність підстав для визнання обмежено дієздатною або недієздатною особи, яка проживає на її території і є громадянином другої Договірної Сторони, то вона зобов'язана повідомити про це установу юстиції Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа. Про прийняте рішення установа юстиції Договірної Сторони, громадянином якої є вищезгадана особа, повідомляє установу юстиції другої Договірної Сторони в тримісячний строк.

4. Якщо установа юстиції Договірної Сторони, сповіщена про наявність підстав для визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною, протягом трьох місяців не повідомить про прийняте рішення, справу про обмеження дієздатності або визнання особи недієздатною розглядатиме суд тієї Договірної Сторони, на території якої цей громадянин має місце проживання. У такому випадку рішення про обмеження у дієздатності або визнання особи недієздатною може бути прийняте тільки з підстав, передбачених законодавством обох Договірних Сторін. Рішення про обмеження дієздатності або про визнання особи недієздатною направляється тій компетентній установі юстиції Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.

1. Установлення чи припинення опіки або піклування визначається законодавством тієї Договірної Сторони, громадянином якої є особа, над якою встановлюється опіка чи піклування.

2. Обов'язок здійснювати опіку чи піклування встановлюється згідно з законодавством тієї Договірної Сторони, громадянин якої призначається опікуном чи піклувальником.

3. Правові відносини між опікуном чи піклувальником та особою, відносно якої був призначений опікун чи піклувальник, регулюються законодавством тієї Договірної Сторони, установа юстиції якої призначила опікуна чи піклувальника.

4. Громадянина однієї Договірної Сторони може бути призначено опікуном чи піклувальником громадянина другої Договірної Сторони, якщо він має місце проживання на території тієї Договірної Сторони, де він має виконувати цю функцію, а також - якщо це більше відповідає інтересам підопічного.

1. У випадках установлення опіки чи піклування щодо громадян Договірних Сторін компетентними є установи юстиції тієї Договірної Сторони, громадянином якої є особа, що потребує опіки чи піклування, якщо цей Договір не встановлює іншого.

2. Якщо потрібно здійснити дії на користь особи, яка є громадянином однієї Договірної Сторони, для якої має бути встановлений опікун чи піклувальник, місце проживання, перебування або майно якого перебуває на території другої Договірної Сторони, то установа юстиції останньої негайно повідомляє установу юстиції, яка є компетентною, згідно з пунктом 1 цієї статті.

3. Установа юстиції, що є компетентною, відповідно до пункту 1 цієї статті може передати опіку чи піклування установі юстиції другої Договірної Сторони у тому випадку, якщо особа, яка перебуває під опікою чи піклуванням, має на території цієї Договірної Сторони місце проживання, перебування чи майно. Передача опіки чи піклування набирає сили, коли запитувана установа юстиції прийме на себе опіку чи піклування та сповістить про це запитуючу установу юстиції.

4. Установа юстиції, яка відповідно до пункту 3 цієї статті взяла опіку чи піклування, здійснює їх відповідно до законодавства своєї держави.

1. Для визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою та для встановлення юридичного факту конкретної дати смерті компетентними є установи юстиції тієї Договірної Сторони, громадянином якої ця особа була того дня, коли вона, згідно з останніми повідомленнями, була живою.

2. Установа юстиції однієї Договірної Сторони за клопотанням заінтересованої особи, що проживає на її території, права та інтереси якої грунтуються на законодавстві цієї Договірної Сторони, може визнати безвісно відсутнім чи оголосити померлим громадянина другої Договірної Сторони та встановити юридичний факт конкретної дати його смерті.

3. При розгляді питань, згадуваних у пунктах 1 та 2 цієї статті, установи юстиції застосовують законодавство своєї країни.

4. Рішення, які були прийняті на підставі пункту 2 цієї статті, мають юридичні наслідки лише на території тієї Договірної Сторони, установа юстиції якої це рішення прийняла.

1. Умови укладення шлюбу для кожного з подружжя визначаються законодавством Договірної Сторони, громадянином якої він є.

2. Форма укладення шлюбу та перешкоди до його укладення визначаються законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої шлюб укладається.

1. Особисті та майнові правовідносини подружжя визначаються законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої воно має спільне місце проживання.

2. Якщо один з подружжя проживає на території однієї Договірної Сторони, а другий - на території другої Договірної Сторони, то їх особисті та майнові правовідносини врегульовуються законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої вони мали останнє спільне місце проживання.

3. Компетентними приймати рішення у правовідносинах, про які йдеться у пунктах 1 та 2 цієї статті, є ті установи юстиції Договірної Сторони, законодавству якої ці відносини підпорядковані.

1. У справах про розірвання шлюбу застосовується законодавство тієї Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя у момент подання заяви про розірвання шлюбу.

2. Якщо в момент порушення справи один з подружжя є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий - громадянином другої Договірної Сторони, то в справі про розірвання шлюбу застосовується законодавство Договірної Сторони, на території якої подружжя має спільне місце проживання. Якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї Договірної Сторони, а другий - на території другої Договірної Сторони, то застосовується законодавство тієї Договірної Сторони, до установи юстиції якої подано заяву про розірвання шлюбу.